— Мабуть, ви даєте йому якісь препарати, Аркадію Аркадійовичу… Він справляє враження хворої людини… Він малопереконливий… Як Ван дер Люббе…
— Хто? — не зрозумів той.
— Ван дер Люббе, свідок гітлерівського обвинувачення у процесі проти Георгія Димитрова…
— Я віддам співробітника під суд, — тихо, з люттю сказав Аркадій Аркадійович, — коли дізнаюсь, що він застосовує недозволені методи ведення слідства…
Зараз краще промовчати, подумав Ісаєв; він має віддати під суд Сергія Сергійовича, який тримав мене на стільці по сорок годин без руху, та ще й лампа випікала очі…
…Двері раптом відчинилися; ввійшов невисокий на зріст чоловік; Аркадій Аркадійович завмер, знітився, обличчя його вмить змінилося, стало догідливим, слухняним…
— Здрастуйте, товаришу Мальков, — відрапортував він. — Дозвольте продовжувати роботу? Чи накажете відправити ув'язненого у камеру?
— Ні, ні, продовжуйте, — відповів Мальков. — Коли не заперечуєте, я посиджу, послухаю, не звертайте на мене уваги…
…Мальков усівся на стільці з підлокітниками в кутку кабінету, біля вікна, так, щоб його обличчя не було видно ув'язненому, — сонце обтікало його огрядне, жіноче тіло, обличчя з коротенькими вусами й борідкою-еспаньйолкою, тоді як сліпучі промені робили землисте обличчя Ісаєва із впалими щоками, випнутими вилицями й зморшкуватим лобом чітким, як фотографія.
— Отже, Всеволоде Володимировичу, — Іванов заговорив інакше, стриманіше, навіть голос змінився, трохи сів, — за вказівкою керівництва я виконав два ваші прохання, це дає вам підставу вірити, що й останнє, третє, буде виконано, тим більше що ви звернулися до товариша Кузнецова і товариша Лозовського, друга вашого покійного батька… Чи можу я в присутності товариша Малькова запитати: ви готові допомогти нам розплутати шведський вузол?
— Я вже відповів, доти, поки я не побачу сина, всі розмови марні.
— Чи розумно ставити ультиматум?
Аркадій Аркадійович підійшов до сейфа в кутку кабінету, насилу відчинив важкі броньовані двері, взяв папку з грифом «цілком секретно, зберігати вічно», запропонував:
— Погортайте.
Ісаєв машинально поплескав себе по кишенях:
— Окуляри ви ж у мене відібрали…
— Повернемо, — пообіцяв Аркадій Аркадійович і простяг Ісаєву свої — маленькі, круглі, в коричневій целулоїдній оправі.
Він дав мені справу Сані, збагнув Ісаєв; це — пік нашого протистояння, я мушу приготуватися до бою, я не маю права його програти, гріш тобі ціна, якщо ти програєш; ти виграєш ного, тому що ти стомився жити, тобі стало нецікаво після теплоходу «Куйбишев», «Лондона» й одиночки; тобі порожньо жити після зустрічі зі зламаною Сашенькою, яка мимоволі виконує їхні завдання, звідки їй, біднесенькій очеретиночці, знати наші хитрощі.. Ти винен у тому, що занапастив їй життя, ти винен у тому, що твій хлопчик сидить у камері; якщо винен — спокутуй вину, приймай бій, смерть — порятунок, я мрію про нього, але вони, ці двоє, — люди іншої структури, і те, що вони не розуміють моєї жаги спокутувати вину, дає мені простір для маневру… Ні, сказав він собі, не поспішай відкривати папку, ти винен не тільки в тому, що погубив найближчих єдиних, ти ще винен і в тому, що зрадив друзів — тих, з ким починав… Ти зрадив пам'ять Дзержинського, коли погодився, що всі його помічники — «шпигуни»; Революцію, коли дозволив собі змиритися з тим, що друзі Леніна виявилися «ворогами й диверсантами», ти скрізь винен, і те, що ти викрав Мюллера, закінчивши цим свою особисту боротьбу з нацизмом, не знімає з тебе вини… Добре, сказав він собі, це — минуле, зараз ти готовий до бою, відкривай сторінку…
Спочатку він побачив виснажене обличчя Сані, обстриженого наголо, у профіль і анфас, відбитки його пальців, зрозумів, що папку готували, бо не було дат, перегорнув ще сторінку, власноручні показання сина: «Винним себе у пред'явлених обвинуваченнях не визнаю, прошу дозволу звернутися до великого вождя радянського народу генералісимуса Сталіна». Потім побачив протокол вербування сина празьким гестапо — 19 квітня 1945 року; далі йшли п'ять його донесень про роботу чеського підпілля з адресами, явками, паролями аж до 26 квітня, і де далі була підшита довідка гестапо: «За інформацією агента Шмеля заарештовано керівника Празького міського комітету комуністів Яна, він же Йозеф Смрковський…»
Стоп! Смрковського заарештували перед моєю поїздкою в Лінц! Про такі перемоги нам у РСХА повідомляли, отже, мені підсовують липу…
— Справа в тому, що вказівку завербуватися до нацистів дав синові я, — Ісаєв підвів очі на Малькова, наче Аркадія Аркадійовича не було поруч з ним. — Він був денщиком полковника військової розвідки Берга, зв'язок з РСХА був йому необхідний як прикриття…
— Виходить, ви дали йому право видати гітлерівцям товариша Смрковського, члена ЦК братньої партії? — спитав Аркадій Аркадійович. — Я не можу в це повірити…
Ісаєв папку закрив, з огидою відсунув її від себе:
— Ви не враховуєте міри моєї поінформованості… Я знав, коли взяли Смрковського і хто керував операцією по його захопленню… Ви забули, що я був не кимсь, а штандартенфюрером СС… Якщо ви маєте намір так само робити процес проти Валленберга, вас чекає світовий скандал…
Аркадій Аркадійович узяв папку, замкнув її в сейфі, сів за стіл, на своє робоче місце, потер долонями обличчя й байдуже спитав:
— Вас треба розуміти так, що ви відмовляєтесь допомогти нам?
— Повторюю: доти, поки я не матиму зустрічі з сином, поки його і Олександру Гавриліну не звільните, я й пальцем не кивну.
Зразу заговорив Мальков:
— Я хочу вказати вам, Аркадію Аркадійовичу, на ряд ваших помилок… По-перше, ви просили Ісаєва допомогти нам… Це неправильно… Йдеться про допомогу Батьківщині, більшовицькій партії, радянським людям, які досі живуть у Білорусії і на Смоленщині в землянках, а гроші, щоб поставити їм будинки, можна просити тільки у шведів… По-друге, ви вжили слово «ультиматум», замість того щоб назвати речі своїми іменами: «нахабство»… По-третє, ми не повернемо окуляри Ісаєву, як ви пообіцяли, доти, поки він не почне працювати… Якщо ж він не почне роботи по Валленбергу і не заявить про це зараз, негайно, в моїй присутності, я попрошу дати мені ті матеріали на нього, які у вас є… Їх підібрали? Чи ви весь цей час гралися з ним у вашу звичну христову доброту?
— Ми не підбирали документів, — відкашлявшись, відповів Аркадій Аркадійович. — Я сподівався на партійну дисципліну Ісаєва, як-не-як старий чекіст…
— Якщо він старий чекіст і ви переконані в його партійній дисципліні, яке ви маєте право тримати його в камері?! — Мальков навіть пристукнув пухлою долонею об бильце крісла. — Ви зобов'язані вибачитися перед ним, заплатити йому компенсацію й видати квартиру… Чому ви не зробили цього? Чому порушуєте Конституцію?! Хто дав вам право на сваволю?!
— Товаришу Мальков, дозвольте до… — почав був Аркадій Аркадійович здавленим, тихим голосом…
— А що ви мені можете доповісти? — так само холодно, ніби давив пресом, продовжував Мальков. — Що?!
Аркадій Аркадійович знову відкрив сейф, робив він це тепер крекчучи, з натугою, вийняв кілька невеличких папочок і, м'яко ступаючи, майже навшпиньки, підійшов до Малькова:
— Це неоформлені епізоди…
Не приховуючи роздратування, Мальков гортав папки, одну впустив; Аркадій Аркадійович швидко підняв її; першим поривом — Ісаєв помітив це — було покласти її на коліна Малькова, але коліна були жіночі, округлі, папка не вдержиться, зсунеться, конфуз, керівництво ще більше розгнівається, тому вирішив тримати в руках…
Не підводячи очей від папок, Мальков спитав:
— У Югославії, в сорок першому, ваш псевдонім був Юстас?
Ісаєв зняв окуляри, поклав їх на стіл, потер обличчя, розглядаючи стіни кабінету, — Маркс, Сталін, Берія; на запитання, звернене у порожнечу, не відповів.
— Я вас запитую чи ні?! — Мальков підвищив голос і підняв очі на Ісаєва.
— Пробачте, але я не зрозумів, до кого ви звертаєтесь, — відповів Ісаєв. — У мене поки ще є ім'я… Імена, точніше кажучи… Так, у Югославії я виконував завдання командування також під псевдонімом Юстас.
Мальков зачитав:
— «Єдино реальною силою тепер є товариш Тіто (Броз), який користується неабияким авторитетом серед комуністів і ліворадикальної інтелігенції…» Це ви писали?
— Так.
— Наполягаєте на цьому й тепер?
— Звичайно.
Мальков простяг другу папку Аркадію Аркадійовичу;
— Дайте йому подивитися підпис… Якщо впізнає, нехай підтвердить.
Аркадій Аркадійович швидко підійшов до Ісаєва, поклав перед ним папку, в якій було зроблено проріз, де вміщувався німецький підпис — «Штірліц».
— Ваш? Чи фальсифікація?
— Мій.
— Засвідчіть російським підписом.
— Спочатку я повинен подивитися, який текст я підписував.
— При чому тут текст? Йдеться про достовірність вашого підпису.
— Я нічого не підпишу, не подивившись текст…
Аркадій Аркадійович відкрив папку: підпис був на чистому аркуші паперу.
Ісаєв перекреслив підпис, розписався заново й приписав: «підпис правильний, полковник Ісаєв», поставив дату й місце — «МДБ СРСР».
Як тільки Аркадій Аркадійович одійшов від Ісаєва, Мальков підняв над головою третю папку:
— «Зобов'язуюсь після повернення в СРСР працювати на англійську розвідку з метою висвітлення діяльності МДБ СРСР, полковник Ісаєв (Юстас)». Що це таке?! Чий підпис?! Чий папір?! Англійський папір і ваш підпис!
— Ви ж прекрасно знаєте, що це фальсифікація Рата, так званого Макгрегора, — відповів Ісаєв. — Я не дуже розумію, навіщо вам обставлятися фальшивками? Ніхто не знає, що я повернувся, шльопнете без фальшивок — і кінці у воду…
Мальков відповів розлючено:
— Тоді нам доведеться шльопнути й вашу бабу! Ви ж хотіли з нею побачитися?! Пригадуєте німецьке прислів'я:
«Що знають двоє, те знає й свиня»?! А які у нас підстави її розстрілювати?! Немає й не було! Тягне на заслання!.. А тепер доведеться вибивати рішення на її розстріл! — він обернувся до Аркадія Аркадійовича. — Всі спасенні розмови з ним кінчайте! Або протягом тижня вибийте з нього те, що треба, або готуйте матеріали на Особливу нараду, я проведу потрібний вирок…
І, схопившись з крісла, Мальков пішов до дверей; Аркадій Аркадійович дріботів слідом, усім своїм видом показуючи малість свою, розгубленість і вину.
Оббігши Малькова, Аркадій Аркадійович розчинив двері, і тут Ісаєв голосно сказав:
— Деканозов, стійте!
Реакція Деканозова, який називав себе Мальковим, була приголомшлива: він присів, як заєць, що вискочив на стрільця.
— Вислухайте, що я вам скажу, — вимогливо карбував Ісаєв. — І доручіть так званому Аркадію Аркадійовичу вимкнути мікрофони — для вашої ж користі: працюючи з Шелленбергом, я прослухував частину ваших бесід з Герінгом і Ріббентропом, а також з Ніночкою…
Деканозов повільно випростався і коротко кинув Аркадію Аркадійовичу:
— У підвал, розстріляти негайно, справу оформите потім, — і знову відчинив двері.
Ісаєв розсміявся — щиро, без награшу:
— Мій розстріл означає і ваш розстріл, Деканозов, бо моя одіссея, все те, що я знав, зберігається в банку і її опублікують, якщо я зникну зовсім… Сядьте навпроти мене, я вам дещо розповім — про Ніночку також…
— Мовчати! — Деканозов зірвався на крик; кричати, мабуть, не вмів, звик до того, щоб присутні чули його шепіт, не те що слово. — Вибийте з нього, — сказав він пополотнілому Аркадію Аркадійовичу, — все, що він знає! Де зберігається одіссея?! Принесіть її мені на стіл. Строк — два тижні, — і він знову відчинив двері.
— Деканозов, — посміхнувся Максим Максимович, — може, ви виб'єте з мене все, я не знаю, як катують у тому будинку, де не залишилося нікого, хто починав працювати в сімнадцятому. Заздалегідь домовлено, що рукопис повернуть тільки мені в руки, в Лос-Анджелесі, сам на сам. І якщо мої друзі не одержать мого запрошення — вони, до речі, стали й нашими друзями, бо повірили мені, — і не проведуть місяць у мене в гостях, у моєму домі, — вони опублікують те, що я їм довірив. Ключ від мого сейфа в банку у них, віддадуть вони його тільки мені — в присутності адвоката й нотаріуса… Мій підпис на будь-якому листі, коли ви примусите мене його написати, буде сигналом до початку їхньої роботи… Хочете, щоб я процитував уривок з вашої розмови з Герінгом, якому ви передавали усне послання Сталіна? Ви не врахували, з ким маєте справу, Деканозов… Мене послали на смерть — до нацистів… І я вже вмер, працюючи в їхньому апараті… Але там я навчився так страхуватись, як вам і не снилося… Ви ламали чесних і наївних людей… А мене національний соціалізм Гітлера навчив бути змієм, вичисляти всі можливості. Я не думав, що мені доведеться застосовувати це вміння у своїх… Віднині я не вважаю вас своїми… Я вас вважаю партнерами… А тепер можете йти, я сказав все, що вважав за необхідне…
— Підніміть його до Комурова, — розгублено мовив Деканозов, відвернувшись од Аркадія Аркадійовича. — Я буду там…
* * *
На лісорозробці під час п'ятихвилинного перекуру підполковник авіації Розін Іван Онуфрійович, кавалер двох орденів Леніна, Вітчизняної війни (другого ступеня) і Червоної Зірки, нині «зек» 14–846-к, засуджений рішенням Особливої наради на двадцять п'ять років каторги за «каерівську діяльність» (повернувшись з рідного села Климовичі, сказав друзям, що в країні йде знищення селянства, намісники з областей прирікають людей на голодну смерть), зібрав внески з членів партії; на перших закритих партзборах умовилися платити по карбованцю з тієї зарплати, яку почали давати тим, хто виконував норму: до п'ятнадцяти карбованців на місяць (найнижче оплачувані негри й пуерториканці одержували за годину роботи на будівництві півтора долара; американські комуністи боролися проти цього нелюдського викачування поту й крові з рабів капіталу).
Збираючи внески, Розін шепотів кожному: «Полетів Маленков. Починається новий етап бійки за владу. Передати кожному з керівників п'ятірок: бути в бойовій готовності номер один. Як тільки з Москви надійдуть нові відомості, починаємо. Прошу всіх більшовиків провести репетицію першого етапу повстання: кожен повинен точно знати своє місце біля конвоїрів, коли почнемо їх роззброювати. Передайте Скрипку, щоб він, коли переганятиме трактор в Усть-Вимський табір, зв'язався з капітаном Тьомушкіним. Ми підемо на з'єднання з його групами…»
І, підійшовши до конвоїра, Розін простяг йому кисет:
— Учора з дому посилку одержав… Самодер… Пригощайся, браток… Тільки газети немає… Не поділишся на добру козячу ніжку?
…Пізно ввечері — в концтаборах піднімали о четвертій ранку, відбій давали о десятій тридцять — зібрав трихвилинну нараду підпільного парткому ВКД(б). Розподілили обов'язки; у тому, що ситуація на Великій землі сприяла якнайшвидшому збройному повстанню ув'язнених-ленінців проти кривавої сталінської диктатури, впевнені були всі.
10
Член Політбюро Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, маршал, Герой Радянського Союзу, заступник Голови Ради Міністрів Союзу PCP, депутат Верховних Рад СРСР і РРФСР, багатолітній шеф держбезпеки товариш Берія Лаврентій Павлович відчував до Сталіна дедалі більшу й більшу ненависть — особливо після того як Маленкова (під натиском Жданова) послали в Ташкент і Берія лишився віч-на-віч з «бандою» — так він називав членів ПБ.
Він ненавидів його так, як ненавидять стариків, що вижили з розуму, але яких, проте, за законами мегрельського села належить шанувати, виявляти до них прилюдну повагу, не перебивати, коли вони плетуть нісенітницю, безупинно славити, підносячи їхній розум і заслуги.
Берія розумів, що Сталін, поставивши під кулі своїх висуванців Ягоду і Єжова, рано чи пізно розплатиться й з ним, носієм його таємниць, без вагань і жалості.