Заарештували трьох «терористів»: сімнадцяти, дев'ятнадцяти й двадцяти одного року. Зламали їх за дві доби, вибили в них показання ще на п'ятьох юнаків, і отоді Абакумов, завмираючи від жаху, подзвонив Сталіну, сказавши, що він не посмів би тривожити, якби не надзвичайні обставини…
Сталіну подобались високі й статні військові; Абакумов пам'ятав ці слова, що їх зронив якось Берія на гулянці. Тому, йдучи на прийом до генералісимуса, він надів генеральський мундир, галіфе і чоботи-пляшечки.
Ознайомившись зі справою, Сталін пахнув люлькою і, замислено подивившись у вікно, що виходило на кремлівську площу, всміхнувся:
— Не вгамовуються? Он як… Що ж, коли залишились вовченята, треба шукати вовка. Самі вони на таке не пішли б. Як вважаєте?
І тоді, завмерши від страху, Абакумов спитав:
— Дозвольте доповідати хід слідства, товаришу Сталін? На жаль, Лаврентій Павлович у відпустці, мені не хотілося б турбувати його…
Сталін підвів очі на Абакумова, пильно, якось по-новому обдивився його і, здвигнувши плечима, сказав:
— Що це за манера перекладати відповідальність на інших? Мені не подобається така манера, товаришу Абакумов. Це не що інше, як перестраховка. Боягузтво й перестраховка, вибачте за прямолінійність. Вам ЦК доручив керувати держбезпекою, от і виконуйте свої обов'язки. Потрібна порада — дзвоніть. Я, як і кожен член ЦК, згоден обговорити з вами будь-яке питання… До речі, за це мене досі й держать у цьому кабінеті…
Сталін знову погортав справу, затримався на показанні наймолодшого «терориста», який мав намір поступити в школу-студію Єврейського державного театру, поставив галочку на полях і зауважив:
— До речі, ви знаєте, що режисер цього театру Міхоелс — брат мого лікаря Вовсі? Не треба травмувати Вовсі… Чудовий лікар… Але якщо Міхоелс… — Сталін замовк і спохмурнів. — Ви читали інформацію про те, що в сорок четвертому, коли Міхоелс був у Штатах, від імені Єврейського антифашистського комітету збираючи для нас гроші, він досить часто відривався від решти членів делегації? То до Альберта Ейнштейна їздив, то ще кудись… Дивно це — за звичкою наші люди тримаються один за одного, цим і сильні…
…Коли Абакумов узявся за ручку дверей, Сталін гукнув його:
— І ще ось що… У мене вчора була дружина товариша Жданова. («Візит тривав сім хвилин, — автоматично подумав Абакумов, — з семи тридцяти до семи тридцяти семи, генералісимус поспішав, хотів подивитися новий фільм; Жданова дзвонила йому дев'ять днів підряд».) Каже, погано йому, — вів далі Сталін, — безупинно тисне серце, потрібен відпочинок… Я заспокоїв її: нерви, минеться… А потім пошкодував: усяк може бути — а що, коли в улюбленця партії, героя Ленінграда, справді погано з серцем? Я йому подзвоню, мабуть, скажу, щоб завтра відпочив, полежав на дачі, а ви організуйте консиліум… Жінки, особливо дружини, хороші дружини, — багатозначно додав Сталін, не одводячи очей від обличчя Абакумова (той відчув, як після цих слів генералісимуса по спині покотилися рясні краплини поту, в нього самого з дружиною неладно), — інколи навіть занадто вже панікують з приводу здоров'я своїх чоловіків…
— Ясно, товаришу Сталін. Дозвольте доповісти висновки консиліуму?
Сталін поморщився:
— Що ви з Сталіна бога робите? Чи якогось царського унтера Пришибеєва? По-перше, не стійте у фронт, ми з вами члени однієї партії, однодумці, товариші… А ви весь напружений, наче аршин проковтнули… Подзвоніть, звичайно… Якщо знайдеться вікно — прийму, а ні, то повідомте товаришам Молотову, Кагановичу… Товаришу Вознесенському неодмінно доповісте, Кузнецову.
…За тиждень до розмови з цим симпатичним йому російським красенем Сталін подивився свій улюблений фільм «Цирк» (цю картину і «Волгу-Волгу» він дивився кожного місяця), зробив зауваження Поскрьобишеву, щоб нарком-кіно Большаков вирізав епізод, де Міхоелс співає пісню по-єврейськи, передаючи маленького негритосика грузинові, і в доброму настрої повернувся до себе. Берія, одержавши негайну інформацію від своєї людини з охорони, подзвонив Старцеві і попросив приділити йому десять хвилин.
— А спати Сталіну можна? — усміхнувся Старець. — Друзі лають Сталіна, товаришу Берія, за порушення режиму… Хочете, щоб я швидше поступився вам своїм місцем? — Помовчав, чутно розкурюючи люльку, пихнув і закінчив: — Приїжджай, батоно, жду.
Останні слова вимовив тепло, лагідно, як говорив з ним перед розстрілом Єжова, розповідаючи зі сльозами на очах, яких чудових людей знищив цей «душогуб і алкоголік». Дивлячись тоді на нього, Берія відчував жах, бо він добре знав одну з причин усунення Єжова: Сталін захопився його дружиною — рудоволосою, сіроокою Суламіфою, але в якої було цілком російське ім'я Женя. Вона відхилила домагання Сталіна безстрашно й з гідністю, хоч Єжова не любила, додому приїжджала пізно вночі, проводячи всі дні в редакції журналу, створеного ще Горьким; він її до себе й запросив.
Сталін повівся з нею крутіше — щоб відомстити йому, Женя стала щодня зустрічатися з Валеріем Чкаловим; він немов магніт притягував тих, хто знав його; дружили вони відкрито, на людях з'являлися разом. Через тиждень після того, як про це дізнався Сталін, знаменитий льотчик розбився за загадкових обставин.
Женя не похитнулась: проводила весь час разом з Ісааком Бабелем; він теж працював у редакції; Бабеля заарештували.
Сталін подзвонив до неї і сказав лише одне слово: «Ну?»
Женя кинула трубку. Незабаром заарештували Михайла Кольцова, наставника, потім шльопнули Єжова — той був і так приречений, «носій таємниць»…
…Сталін зустрів Берію лагідною усмішкою, спитав по-грузинськи, як справи, що нового, як дома; Берія якусь мить думав, якою мовою відповідати. Старець дедалі більше й більше вірив у те, що він росіянин, виразник народного духу, цілком можливо, що йде чергова перевірка, тому фразу побудував хитро:
— Матлобт, товаришу Сталін, усе добре…
— Ну, що сталося?
— От, — Берія простяг папку, — тут всього лише дві сторіночки, товаришу Сталін.
Той відсунув папку:
— Кореспонденцію можна було із фельд'єгерем прислати… Розкажи, в чому справа, а це, — він поклав руку на папку, — я потім подивлюся…
— Добре, я готовий, хоч мені дуже боляче розповідати про це…
— Тобі боляче? — Сталін здивувався. — Такий молодий, а боляче… Це мені боляче всіх вас слухати… Наші суперечки при Леніні — ніщо в порівнянні з вашою банкою скорпіонів… Звідки у вас таке макіавеллівське інтриганство?! Я ж без упину прошу: критикуйте, заперечуйте, боріться за свою думку… А ви? Крім Вознесенського — тягнете руки, як школярі… Ну, давай, що стряслось?
— У журналі «Вопросы философии» з'явилася статгя, товаришу Сталін… Дуже різка… Хоч там і не називають нікого на ім'я, але втоптали в грязь тих атомників, без яких ми не матимемо штуки. А потім зажадали скликати нараду моїх атомників, щоб вони покаялися й затаврували космополітів… А в мене, на жаль, їх багато, починаючи з глави школи Йоффе і кінчаючи Ландау… Словом, приїхали товариші з Агітпропу, оголосили засідання відкритим і запропонували висловлюватися; по-моєму, вони підготували двох молодших наукових співробітників, але кому вони потрібні в нашому проекті, ці сопляки? Першим руку підняв Йоффе: «Прошу слова…» Спробуй не дай. Старий вийшов і сказав буквально таке: «Наше завдання полягає в тому, щоб працювати над проектом з ранку до ночі, без відпочинку й сну, йдеться про оборону Батьківщини. Або мої співробітники робитимуть своє діло, або розтринькуватимуть його на цих нікому не потрібних зборищах… Але тоді я попрошу наших шановних гостей — ідеологів з Агітпропу ЦК піти зараз же в лабораторії її розпочати роботу над проектом…»
Сталін на мить завмер, обличчя покрилося зморшками — хворе обличчя, — потім посміхнувся:
— Ідіоти… Що, нема на кому свої пера пробувати? Мало їм фізіології й генетики?! Шмальгаузена їм мало?! Хто давав завдання опублікувати цю статтю?
— Не знаю, товаришу Сталін… Але фізики досі бурлять…
Сталін зняв трубку «вертушки», не подивившись навіть на годинник: пів на третю ночі; гудки були довгі; Старець терпляче ждав; діждався.
— Товаришу Жданов, — сухо сказав він, не привітавшись навіть, — хто розпорядився надрукувати статтю у «Вопросах философии» про космополітів у атомній фізиці? Я згоден зустрітися з вами о четвертій, вас влаштує ця година?
І, не діждавшись відповіді, поклав трубку.
Берія вийшов від Старця так, немов летів по повітрю: ось воно, збулося! Статтю ж написала його людина, принесла помічникові Жданова, той читав, робив помітки; на добраніч, Андрію Олександровичу!
…А через три дні, приязно попрощавшись з «дорогим Андрієм Олександровичем», Берія подався в Сухумі — відпочивати…
…Повернувшись від Сталіна до міністерства, Абакумов випив склянку мадери (присилали з Криму, спеціальної очистки, майже зовсім без цукру), діждався, поки всередині осіло, зняв френч, скинув зовсім мокру від поту сорочку, переодягся в цивільне і тільки після цього поринув у важкі роздуми.
…Ще в перші місяці роботи в Москві, виконуючи доручення Берії, він налагодив спостереження і підслухування всіх розмов колишнього народного комісара охорони здоров'я Семашка, одного з тих, хто починав революційну боротьбу разом з Леніним.
Дані підслухування виявилися цікавими: якось Семашко зронив за чаєм, що «загибель Холіна, котрий зник у кінці двадцятих, коли Ягода став заправляти в ВДПУ, — серйозний удар по науці; геніальний лікар, надав йому чорт брякнути про загибель Михайлика, на кожну сотню чесних припадає один платний мерзотник».
Спочатку Абакумова зацікавили слова про «платних мерзотників», та коли він затребував справу про зниклого лікаря Холіна, то виявилося, що той асистував на операції Фрунзе.
Значить, Михайлик — це Фрунзе, зрозумів тоді Абакумов, ось у чому річ!
Усі знали, що після смерті Фрунзе його місце зайняв Ворошилов, — таким чином армія стала сталінською. Через півроку після цього дивно помер Дзержинський. Фактичним хазяїном ВДПУ став Ягода. Перші розпорядження стежити за Троцьким, Каменевим, Зінов'євим, Преображенським, Смілгою та Іваном Смирновим підписав він, Генріх Григорович, не Менжинський…
Наказ військам Московського гарнізону про забезпечення порядку при висилці в Алма-Ату Троцького дав Ворошилов…
Справу про смерть Надії Аллілуєвої, дружини генералісимуса, Абакумов затребувати не наважився: торкатися вищих таємниць Кремля небезпечно.
І все-таки про «Михайлика» і Холіна доповів Берії.
Маршал узяв матеріали на Семашка, кілька днів вивчав їх, потім подався до Сталіна.
Вислухавши Берію, той, не приховуючи роздратування, спитав:
— А ти хіба не знав про цю паскудну плітку? У свій час японський шпигун Вогау досяг успіху в розкручуванні цього паскудства… Вогау — відоме тобі прізвище?
Берія знав, що брехати Сталіну не можна: або потрібна заздалегідь підготовлена двозначність — генсек це любив, або правда.
— Ні, Йосифе Віссаріоновичу, не відоме.
— Псевдонім письменника Бориса Пильняка, — зло сказав Сталін. — Як не росіянин, так і ховається за псевдонім… Один Еренбург удержався, молодець, ціню в людях достоїнство… Ну а Семашко… Зустрівся б з ним… Карпінський з Бончем мовчать, конспіратори… Лепешинська — вірна, я в ній упевнений, теж з нашої, істинно ленінської гвардії… Поговори з Семашком, по-дружньому поговори: «Ми всі знаємо, жартувати з вогнем небезпечно, подумайте…» І нехай напише статтю про роль істинних ленінців у громадянській війні.
Через п'ять днів Семашко підписав панегірик на честь істинного організатора всіх перемог Червоної Армії проти біляків, про «іудушку Троцького, зрадника й наймита фашистів, закінчив, як і належить: «Сталін — віра, надія й гордість народів усього світу».
Підслушка зареєструвала (спостереження за Семашком, звичайно, не знімали): чай тепер п'є мовчки, здебільшого пише, нікого до себе не запрошує, заспокоївся…
Після кількох годин болісних роздумів Абакумов з олівцем перечитав промову Жданова проти Зощенка (дуже любив цього письменника, з донькою раніше вголос читав, обоє аж качалися від сміху) і Ахматової (цю зовсім не знав; спостереження за нею вели лише тому, що була раніше дружиною терориста й контрреволюціонера Гумільова, колишнього співробітника розвідки царського генштабу; до речі, добре працював у Африці, також щось писав), попросив принести постанову ЦК по журналах, операх та фільмах, потім затребував спецінформацію у своїх; ті відповіли, що нібито син товариша Жданова сказав батькові в машині, коли їхали на дачу, немовби боротьба проти космополітів, за патріотизм і пріоритет російської науки й культури починає набувати яскраво виражений антисемітський характер, аж ніяк не антисіоністський. Жданов начебто нічого на це не відповів, тільки знизав плечима. Коли вдруге син недвозначно висловився проти геніальної теорії великого вченого Лисенка, улюбленця товариша Сталіна і всього радянського народу, Жданов посміхнувся: «Гляди, він тебе схрестить з якоюсь морквиною або яблуком — станеш фруктом, а фрукти — їдять…» Була, виявляється, спецінформація й про те, що нібито Жданов сказав одному з своїх помічників: «Безрідний космополітизм ми викорчуємо з корінням — це історичне завдання, поставлене перед нами товаришем Сталіним, але давати привід ворогам для міфологічного антисемітизму ми не повинні, в усьому треба дотримуватись почуття міри».
І лише після цього всього, вже ввечері, раз у раз згадуючи, як мінявся вираз очей Сталіна, коли той говорив про Жданова, міністр зняв трубку ВЧ й попросив з'єднати його з тією дачею на Кавказі, де зараз відпочивав товариш Берія.
Маршал вислухав не перебиваючи, подякував за дзвінок, поцікавився, чи не просив товариш Сталін обговорити це питання з ним, Берією, і після короткої паузи відповів:
— Як ти розумієш, мені в цій ситуації давати тобі якісь поради безтактно. Тобі доручено — ти й виконуй. Сам знаєш, як усім нам дороге здоров'я товариша Жданова… Я на твоему місці зібрав би два консиліуми, нехай вони, незалежно один від одного, висловлять свою думку, ти ж знаєш, як вони чубляться між собою, ці світила… А вже потім запроси найголовніших корифеїв, познайом їх з висновками перших двох консиліумів — з цим і йди до Хазяїна… Заздалегідь дай команду своїм людям за кордоном, щоб були готові негайно купити всі необхідні ліки, хоч би скільки вони коштували: Жданов є Жданов…
На інформацію про Міхоелса і Вовсі не звернув особливої уваги — треба вирішувати головне!
Зразу після розмови з Абакумовим маршал подзвонив Вознесенському: «Може, я перерву відпочинок? Треба ж бути поряд з Андрієм Олександровичем…»
Потім зв'язався з Молотовим і Ворошиловим; ті заспокоїли: Йосиф Віссаріонович вважає, що це перевтома, все минеться, відпочивайте спокійно».
…Через дві години до Берії вилетів Комуров; Лаврентій Павлович попросив його негайно привезти нові повідомлення про атомні дослідження у Штатах.
Але розмовляли не про атомні проекти — про Жданова.
— Сталін поверне Маленкова у той день, коли закопають любимчика, ясно? — Берія рубав, засунувши руки в кишені піджака. — Вмикай свою медичну агентуру, діагноз повинен бути точний: «серце може здати, потрібен відпочинок». Нехай поїде кудись якнайдалі, аби тільки не лишився на своїй дачі. А потім — справа техніки, не мені тебе вчити… Затям — це останній шанс повернути Маленкова до Москви, тоді Вознесенський з Кузнецовим мені не дуже страшні. А я — це ви всі!
…Незабаром директора й головного режисера Єврейського театру Міхоелса запросили в Мінськ.
Провокатор, якого підвели до нього, — з давніх добрих знайомих — запропонував увечері прогулятися. Йшли по безлюдній вулиці, було вже пізно. Знайомий і штовхнув Міхоелса під колеса полуторки, за кермом якої сидів друг Берії міністр держбезпеки Білорусії Цанава, підлеглий, звичайно, Віктора Абакумова…