Ісаєв лагідно всміхнувся:
— І в коханні.
Валленберг важко зітхнув і повторив:
— І в коханні. Правильно… І от німці щось зрозуміли, і в Будапешт…
Ісаєв кивнув:
— Далі я знаю: в Будапешт приїхав мій давній добрий друг, посол з особливих доручень фон Ріббентропа, вічно молодий Едмонд Веєзенмайєр…
— Звідки ви його знаєте? — знову насторожився Валленберг. Інколи він ставав схожим на оленя: завмирав і немигаючим поглядом дивився прямо перед собою.
— Я разом з ним готував вторгнення нацистів до Югославії, Рауль, — відповів Ісаєв. — До речі, по-російськи мене звуть Максим… Або, якщо хочете, Всеволод…
Валленберг, не одводячи очей від обличчя Ісаєва, відповів:
— Максим легше… Ви готували разом з цим мерзотником окупацію Югославії?
— Така була моя офіційна місія… Я прожив серед мерзотників немало років, Рауль. Я тоді бомбардував Москву шифровками про те, що вторгнення ось-ось почнеться… Тішу себе надією, що ці мої повідомлення в чомусь підштовхнули Москву вкласти договір з югославами в ніч перед початком гітлерівського вторгнення…
— А хто підштовхнув Москву відректися від цього договору через п'ять днів після розгрому Югославії? — жорстко спитав Валленберг.
Побоюючись, що той і далі ставитиме свої ризиковані «підставні» запитання, Ісаєв знову взяв вогонь на себе:
— Сталін робив усе, аби тільки відтягти початок війни…
— Він би відтяг початок війни, підписавши договір з Черчіллем, який боровся проти Гітлера, — відрубав Валленберг.
— Заждіть, Рауль, — знову перебив його Ісаєв. — Повернемося до Веєзенмайєра: його професія була готувати вторгнення… Я пригадую, що він обґрунтовував введення гітлерівських танків і дивізій СС необхідністю захистити південний фланг оборони рейху… Як вам вдалося тоді працювати? Адже Ейхман став не «представником дружньої країни», а звичайним окупантом…
Валленберг заперечливо похитав головою:
— Повною мірою він став окупантом в середині вересня, коли гестапо одержало неспростовні дані, що Хорті почав переговори про мир. Тоді його відтерли і прийшов божевільний Салаші… Ще страшніший антисеміт, ніж Гітлер, хоч був виходцем з вірменської сім'ї… Звідки в ньому це? Ейхман підписав секретний протокол з міністром поліції Салаші, абсолютно безумним Табором Вайна про те, що частину євреїв депортують до Німеччини на примусові роботи, частину поселять у центрі Будапешта, в гетто, і що наші паспорти втрачають свою силу… Лише німці мають право визначати: випустити єврея із шведським паспортом за кордон, чи спалити в крематорії. Сяк-так мені вдалося скасувати розстріл нещасних у гетто і депортацію на примусові роботи до Німеччини — це ж був камуфляж крематоріїв… Салаші погодився створити «єврейські батальйони примусової праці»; людей кинули на схід рити окопи і будувати укріплення проти тієї армії, яка йшла їх визволяти… Розстрілювали тих, хто погано працював, мав поганий вигляд, не так ішов у колоні: салашисти — це звірі, ті ж самі гітлерівці… А в листопаді, коли все вже тріщало і росіяни повним ходом наступали, мене запросив Ейхман у свою штаб-квартиру в готелі «Мажестик»… Двері його величезного люкса замкнули, і він почав допитувати мене, чому я працював у Палестині в тридцять сьомому? Чому мій дядько виступає проти великого фюрера німецької нації, друга всіх народів світу, захисника цивілізації від більшовизму? Чому Рузвельт платить мені гроші? Які американці зустрічалися зі мною? Росіяни? Хто надрукував мені тисячі проклятих валленбергівських паспортів? У яких друкарнях? До речі, він, — Валленберг судорожно зітхнув, — не говорив про «Борд», він лише тріщав про шпигунів з єврейського «Джойнта»… А потім сказав: «Усіх євреїв з вашими паспортами ми депортуємо в Данію». І засміявся. До того ж сміявся щиро і дивився на мене як переможець, що звалив противника з боксу в нокаут. Я розумів, що Данія — це фікція, там таборів немає, нещасних розстріляють по дорозі, тільки-но вивезуть з міста… В мене були секунди на роздуми… Знаєте, що я придумав? Я сказав йому: «Нехай відчинять двері, я пошлю шофера привезти пляшку віскі й блок сигарет… Після цього продовжимо нашу розмову…» Ейхман довго сидів нерухомо, потім обернувся й крикнув так, як уміють кричати тільки німці: «Відчинити двері!» І весь той час, поки мій шофер їздив по віскі, Ейхман ходив по кабінету й насвистував мотив єврейської пісеньки, уявляєте?! Він, Ейхман, — і єврейський мотив?!
— Скільки ж він свистів? — Ісаєв запитав про це суворо, без звичної своєї лагідної усмішки.
Обличчя Валленберга раптом завмерло і вмить змарніло:
— Про це ж мене запитували всі тутешні слідчі… Навіть робили слідчий експеримент…
— Запевняю вас, так само зробило б і Федеральне бюро розслідувань…
— А я кажу, що він ходив і свистів! — скочивши з нар, заверещав Валленберг. — Він свистів і ходив! Як заведений! Ви ж кажете, що там жили! Тоді ви знаєте, що з харчами у них було, важко! А з сигаретами — ще гірше! У них не було сигарет! Не було! Вони труїли свій народ якимсь смердючим, гнилим сіном! А я ще сказав шоферові, щоб він узяв банку шинки й круг сиру! Ейхман ждав їжу, ви розумієте! Ця тварюка хотіла жерти!
Спецпайки давали, починаючи з штандартенфюрера СС, згадав Ісаєв, та й то далеко не всім. Ейхман мав нижче звання, ніж я, хоч керував відділом по знищенню євреїв, Валленберг правду каже, їсти хотіли всі…
— І що сталося після того, як ви дали йому хабара? — підштовхнув Ісаєв. — Як він повівся?
— Він напився, добряче напився, — відразу ж заспокоївся Валленберг, мабуть, зрозумів, що йому нарешті повірили. — І сказав, що я йому подобаюсь… А потім зігнувся наді мною як будівельний кран, я відчув його запах, запах гнилих зубів, погано випраної білизни, плісняви, й промовив: «Я так добре ставлюся до вас, любий Валленберг, що ладен допомогти… Це безцінна допомога, її ставитимуть вам у заслугу ті євреї, які чудом уціліють від праведного суду фюрера… Якщо ви переведете на мій рахунок сто п'ятдесят тисяч золотих швейцарських франків, я дозволю вам вивезти звідси невеличкий ешелончик євреїв з вашими валленбергівськими паспортами… А там — побачимо… Як? Нічого, правда?»
З того дня мене повсюди супроводжував офіцер таємної поліції Салаші — «для гарантування безпеки»: «Угорці вас ненавидять за допомогу євреям, можуть пристрелити ненароком». Я зустрівся з Ейхманом ще раз, під час розгулу салашистського кошмару, коли працювати мені ставало дедалі страшніше й страшніше: гітлерівці й салашисти, не маючи сили стримати натиск росіян, обрушували свою ненависть на нещасних євреїв, немов ті були винні в їхній поразці… Отоді Ейхман і сказав мені: «Погодьтеся, що тільки я один допомагав вам урятувати євреїв… Якби хтось інший був на моєму місці, вам нічого не вдалося б зробити… Якщо ви чесна людина, то скажете майбутнім поколінням: «Євреїв рятував Ейхман…» А на другий день почалася різанина в гетто… За його наказом… Ну, а потім… Потім, коли ввійшли росіяни, я хапав мерзотників Салаші, які вчинили розстріл у гетто, зустрічав червоноармійців. Мене допитував офіцер НКВС, — він посміхнувся, — єврей… До речі, дуже старався, закликав до щиросердного зізнання… Якого, я досі не розумію… Але ранком мене звільнили… Відвезли до якогось комісара, сказали, що він на чолі армії, чи то Врізнефф, чи то Брізнефф, той розпитував мене про ситуацію, порадив їхати до маршала Малиновського, в штаб фронту, в Дебрецен… Я відповів, що спочатку треба побувати в гетто, допомогти тим, хто лишився в живих після розправи… Вбили сто тисяч — люди без очей, без облич, паралізовані страхом… Це ті, кого мені пощастило врятувати… Я знову повернувся в штаб росіян і сказав, що зараз об'їду друзів, які лишилися в живих, і після цього передам усі гроші «Борд» у фонд негайної відбудови Будапешта… Міста ж не було — стіни, руїни, пожарища. Я назвав мою організацію «Інститутом Валленберга по відбудові»… З цим я й поїхав у штаб, передавши всі гроші для початку відбудовчих робіт… А мене схопили… Спочатку звинувачували в тому, що я німецький шпигун, потім — англійський, а тепер вимагають зізнатися, що я агент цього самого «Джойнта», а я з їхніми людьми й не зустрічався ні разу… Ні, брешу… Зустрічався…
— Стривайте, — перепинив його Ісаєв, але Валленберг ніби й не чув його.
— Я зустрічався, — з якоюсь злістю, думаючи про своє, карбував він, — з Альбертом Ейнштейном, Фейхтвангером і Ієгуді Менухіном, вони були почесними членами «розподільного комітету», «Джойнта»… Коли я вчився в Мічігані на архітектора, я слухав Менухіна… Тричі… Страшенно дорогі квитки на його концерти, але я купував…
Ісаєв полегшено зітхнув: Валленберга не понесло.
— Що, в сина банкіра туго з грішми?
— Банкірські батьки найбільші в світі скнари, — відповів Валленберг, — я рахував кожен цент на місяць уперед, щоб не позичати в друзів…
18
Олександр Максимович Ісаєв, якого насправді мали б записати в метриках Олександром Всеволодовичем Владимировим (Сашенька не знала справжнього імені коханого, той виконував наказ, жив за легендою), після того як почув голос батька (дивовижний випадок звів їх віч-на-віч у Кракові, в сорок четвертому, до цього він лише мріяв про нього, розглядав єдину фотографію, що збереглась у матері), коли лікар умовляв його кричати все голосніше й голосніше: «Зараз твій батько прийде, ти ж чув його? Він же кликав тебе, правда?!», після того як він дійсно почув голос батька, посилений динаміками, у відповідь на свої безконечні «тату, таточку, тату, ти чуєш мене, таточку?!», медперсонал зафіксував дивну зміну в поведінці хворого «зека».
Довгі роки він перебував у повній апатії, по заґратованій палаті пересувався робот. Тепер очі Олександра Ісаєва трохи ожили; він, наприклад, став реагувати на яскравий захід сонця. Більше того, вперше за всі роки ув'язнення сам, без будь-чийого прохання, мовив слово «сонечко».
Дізнавшись про це, лікар Лівін викликав до себе пацієнта, що вважався безнадійним, сів навпроти нього, поклав тоненьку, дівочу долоню на коліно колишнього капітана армійської розвідки РСЧА, а нині «зека», засудженого до двадцяти п'яти років таборів, «зека» 187 — 98/пн, і, наблизившись до нього, впився в зіниці хворого своїми базедовими очима, збільшеними товстими лінзами окулярів.
— Саню, а зиркалки в тебе покращали, — заговорив він ласкаво, трохи здивовано, але водночас і з радістю. — Вони ж, зіниченьки твої, Санечко, стали реагувати на… Хм, от що значить з батьком поговорити, га?! Ану, скажи, що ти вчора ввечері у вікні бачив?
Зіниці Олександра Ісаєва розширились, обличчя звело різкою, дивною гримасою чи то сміху, чи то жаху, — і він тихо відповів:
— Кульба…
Лікар Лівін, не прибираючи долоні з його коліна і не відриваючи погляду від зіниць, присунувся ще ближче:
— Що, що? Я не зрозумів, Саню, повтори-но ще раз…
— Фу-фу, — показав «зек» губами, а потім випалив, — і дітки полетіли, полетіли, біленькі, з ніженьками, легенькі…
Лікар миттю відкинувся на спинку стільця. Олександр, який виробив за час катувань рефлекс страху на швидкі й несподівані рухи, схопившись за голову, скочив. Але зараз він злякався не тому, що його можуть ударити, а тому, що чітко побачив фразу, яку вимовив. Вона жила не окремо від нього, не в таємничій його глибині, захаращеній сотнями інших дивних, безсилих, шукаючих одна одну різноінтонаційних звучань, як це було останні роки, а цілком реально: ось вона, кульбаба, дмухни на неї весною, і, як казала мама, кульбабині діти полетять по лісі.
Лікар Лівін підійшов до Олександра, обняв його, підвів до столу, м'яко посадив, погладив по голові, звично відчувши глибокі шрами й м'які піддатливості черепа; змовницьки підморгнув:
— А як же звали тата діточок?
Олександр Ісаєв довго мовчав, наче боявся чогось, а потім прошепотів:
— Не скажу.
— Чому? — здивувався ображено лікар Лівін.
— Бо все одно дітки вже розлетілися на парашутиках, — Олександр Ісаєв тихо посміхнувся. — Не піймати…
— Які дітки? — так само лагідно спитав Лівін. — Хіба в тебе брати були? Сестри?
— Були…
— Ану, поклич їх, — запропонував лікар, — я їх зараз до тебе привезу.
— Полетіли… Не наздогнати їх тепер…
— Хто ж полетів?! — Лівін став втрачати терпіння: «Старію, раніше міг розмовляти з нещасними ідіотами, намагаючись збагнути ламану, але все-таки таємничо-логічну лінію трагічної аномалії».
— Діточки, — повторив Олександр. — М'якенькі, пухнасті, нікого не образять, зла не завдадуть…
— А дмеш ти чому?! Хіба на діток дують?
— На кульбабу — можна…
Лівін нарешті зрозумів:
— То це ти про кульбабу?
Той похитав головою:
— Ви ж про сонце питали… А я про кульбабу сам думав… Без вас… Один…
З того дня Лівін перевів Олександра Ісаєва в окрему тиху палату, прописав йому курс нової терапії й сегментальні масажі, добився в начальства двогодинної прогулянки — «зек» лягав у його докторську дисертацію «Роль шоку у психіці хворого, який переніс важку травму черепа».
Він працював щодня, години по три; Олександр поступово почав хмуритись — явний симптом повернення пам'яті чи загостреної реакції на запитання.
Мова його ставала менш загадковою, — спочатку була потайною; потрійний смисл у кожній фразі.
…Лівін помолодшав, наукове щастя само йшло до рук.
І саме в той день, коли він уже хотів почати заключні програми, його викликав начальник спецтюрми:
— Як Ісаєв? Ви з ним, кажуть, багато возитесь? Оскільки начальник був звичайним тюремником, до науки не мав ніякої причетності, на вчених дивився з щирим гумором, але не позбавленим доброзичливості, Лівін розповів йому про роботу.
— Ну й добре, — відповів той, уважно вислухавши лікаря. — Завтра комісія приїжджає… Йому, виявляється, вишку дали, а придурків не шльопають… То ви вже постарайтесь, щоб він, розумієте, здався нашим гостям більш-менш нормальним.
— Я благаю вас, — Лівін приклав свої дівочі руки до старечих грудей, — я вас благаю, Романе Євгеновичу! Цього «зека» треба врятувати! Я працюю з ним в ім'я науки! Нашої, російської науки! Він може спростувати всю діагностику, яка була досі! Благаю вас, Романе Євгеновичу!
— Товаришу військлікар, — сухо відрубав начальник — ви мій наказ чули? Чули. Виконуйте… Радянський народ, розумієте, будівник комунізму, терпить нужду, ще не скрізь живуть так, як ми хочемо, а нам, розумієте, з придуркуватими контриками панькатись, які харчі робітничого класу жеруть?!
…Діждавшись, коли персонал розійшовся по домівках і лишилися самі тільки наглядачі, Лівін зазирнув у камеру Олександра Ісаєва:
— Санечку, завтра до тебе приїдуть різні люди, — прошепотів він. — Запитуватимуть тебе… А ти мовчи, Санечку, добре? Ти мовчи! Мовчи, як і раніше! До тебе погані люди прийдуть, ти їм не вір, на запитання не відповідай, зрозумів мене, синку?
— Я не твій синок, — так само тихо відповів Олександр Ісаєв, — у мене таточко є, він красивий і окулярів не носить…
Лікаря Лівіна заарештували на світанку — камеру Ісаєва-молодшого прослухували.
…Члени комісії, які прибули вранці, уважно ознайомилися з історією хвороби «зека» 187 — 98/пн, потім викликали Олександра Ісаєва в кімнату, залиту сонцем, запропонували сісти; він дивився на них безтямним поглядом і стояв мовчки.
— Саню, ви вже говорити почали, — копіюючи манеру заарештованого Лівіна, лагідно почав старший комісії. — Ану, розкажіть і нам щось цікаве…
Олександр Ісаєв стояв нерухомо, намагаючись удержати в собі не так шепіт Лівіна, як його благальні очі, в яких йому привиділися капельки, — кап-кап, кап-кап, дощик іде, хай грибочок росте… Лізонько… Це в піонертаборі співала Лізонька…
— Ну, Санечку, ми чекаємо, — так само ласкаво й неквапно говорив голова комісії. — Ми ж хочемо виписати тебе… Відпустити додому… До батьків, коли ти справді видужуєш… Лікар Лівін вважає, що ти вже зовсім видужав…
Олександр Ісаєв все ще стояв нерухомо, дивився крізь цих людей, що ворушили якісь папери, і не проронив жодного слова.