20
Забившись у куток «паккарда», оточеного п'ятьма «Лінкольнами» й «ЗІСами» охорони, Сталін любив промчати по вузенькій горловині нічного Арбату, вихопитися на Смоленську і звідти, на величезній швидкості, немов у танковій атаці, займати всю Можайку, коли їхав відпочивати на Ближню дачу.
Але іноді він говорив начальникові охорони: «Хочу подивитися на людей».
Той, як і всі, хто оточував генералісимуса, мусив розуміти не слово навіть, а натяк, інтонацію, паузу; генерал встигав дати команду по трасі — крім батальйону охорони, розквартированого в казармі, обладнаній у колишньому ресторані «Прага», на Арбат миттю перекидали ще один підрозділ: люди в коричневих і синіх драпових пальтах стояли на відстані ста метрів один від одного, в полі взаємної видимості; снайпери займали всі віддушини на горищах, генералісимус міг їхати зі швидкістю сорок кілометрів, усмішливо обнімаючи своїми жовто-рисячими очима перехожих, їхні обличчя, одяг, сумки в руках…
Якось Георгій Федорович Александров, начальник Управління агітації й пропаганди ЦК, запропонував Сталіну ознайомитися з цілком секретними перекладами щоденників «кульгавого» — так, з легкої руки Деканозова, в близькому оточенні Сталіна називали рейхсміністра пропаганди Геббельса.
Сталін байдуже кивнув на стіл: мовляв, залиште, буде час — подивлюся, але не обіцяю, зайнятий…
Читав усю ніч, насилу стримував себе, щоб не робити олівцем поміток (на «Майн кампф» наслідив, не міг собі цього простити, тим паче що екземпляр був не його, а Ворошилова, випустив ще Зінов'єв у 1927-му для членів ЦК — «загроза № 1»; просити, щоб повернув, не можна, неодмінно погортає, він хоч і простак, але дока). А часом буває гірше, захопившись, він підкреслював нігтем, тюремна звичка; до речі, відучив співкамерник Вишинський: «Коба, у вас міцна рука, давите великим пальцем, дуже помітно, охранка вміє працювати з книжками арештантів (сиділи в Баку), можуть набрати на вас матеріалів, будьте обережні».
Найбільше цікавився церемоніями зустрічей фюрера з нацією — Геббельс організовував це артистично, особливо з дітьми й бабусями, неодмінно в невеликих містечках; справжня легенда, яка залишиться у віках, народжується в сільській місцевості, місто миттю поглинає всі новини, розчиняє їх у собі; безґрунтовність інтернаціонального «асфальту» загрожує втратою національної пам'яті. Молодець Геббельс, дивився в корінь; якщо Петро вчився у шведів, чому нам не повчитись у німців?
…Сталіна зацікавив цей розділ ще й тому, що він на відміну від Гітлера, який любив видовища, вважав за краще триматися в тіні; по-перше, він дуже добре знав росіян, їхню стриманість, у чомусь навіть затисненість, а по-друге — боявся зруйнувати ореол, створений пропагандою: замість високого, широкоплечого російського воєначальника і вченого — тільки тому Вождя — люди побачать рябого, плішивого, маленького чоловіка з прокуреними зубами, сивого й повільного, який боїться, що його може обступити тісна й задушлива юрба незнайомих йому людей.
Наступного дня Александров помітив свою папку точнісінько на тому ж місці; подумав, що Сталін не прочитав; той, вловивши погляд академіка, посміхнувся:
— Якось іншим разом подивлюся… Спасибі… Можете взяти, не було часу…
…Через чотири роки Александров переконався, що Сталін цю папку з рецептами «як робити фюрера» прочитав. Оскільки його останні зустрічі з народом відбулися в кінці двадцять дев'ятого, коли він виїхав до Сибіру в пору трагедії з хлібозаготівлями, настав час дати новий привід для розмов: для цього поетові Долматовському дозволили надрукувати поему про поїздку Вождя на фронт, до солдатів, — розраховано на інтелігенцію; в Понирях і в Орлі, заздалегідь нашпигованих охороною, Сталін пройшовся по вулиці біля станції, де працювали будівельники: назавтра про це знала вся Курська залізниця; на шосе з Сочі в Гагру шофер його машини зупинився біля хлопчика (відділ охорони заздалегідь підібрав росіянина, Колю Саврасова; грузина, абхазця чи вірменина — їх коло Адлера багато — рішуче відкинули); того ж дня радувалося все Чорноморське узбережжя.
Під час відпочинку на своїй скромній невеличкій дачці біля Сухумі (всього сім кімнат, кінозал та більярдна) Сталін зайшов у триповерховий будинок, де жила охорона, і, не звертаючи уваги на майорів та полковників, що виструнчились перед ним, спустився в підвал, згадавши, що туди кинули всю бібліотеку, після того як спочатку Троцького, а потім Бухаріна вивели з Політбюро.
Пробув він там дві години, не менше; сидів на краєчку якогось скрипучого ящика, перечитував Троцького; переживав при цьому нез'ясовне йому самому почуття поблажливо-співчутливого захоплення стилем «ворога-брата». Знайшов бухарінський томик, написаний у двадцятому, «Економіка перехідного періоду»; тоді Врангель і Слащов кинули клич:
«Червоних у полон не брати — землі немає! Вішати вздовж доріг без суду!» Саме він, Сталін, перший подзвонив Бухаріну: «Чудова робота», Ленін трохи покритикував, а загалом схвалив роботу «червоного академіка»; Троцький посміхнувся: «Граємося в якобінство? Ну-ну! Пора думати б про метал та залізниці, які наші революційні «троглодити» пропонують зруйнувати, бо їх будували буржуї…»
…Коли повернувся на обід, зробив зауваження начальникові охорони Власику: «Чи варто тримати сміття в домі? Молоді офіцери не знають історії нашої боротьби, начитаються без підготовки — чорт знає що їм може прийти в голову…»
Тієї ж ночі бібліотеку повантажили на полуторки, вивезли в ліс, облили бензином і спалили.
Саме тоді він і подумав знову: «Незабаром стукне сімдесят, а де мої теоретичні праці? У Троцького п'ятдесят томів, у Бухаріна було майже двадцять, а що в мене? Настав час готувати цикл теоретичних праць, де буде розставлено всі крапки над «і». На зміну Ідеї Інтернаціоналу мусить прийти доктрина Державності».
Він любив думати про запас, не терпів поспіху, свого улюбленця Мехліса осаджував прилюдно: «Це ти в своєму кагалі кип'ятись і віддавай команди, ми, росіяни, любимо непоспішливу, солідну розсудливість, затям собі».
На торжествах, коли весь світ гуляв його день народження і Москву ілюмінували яскравіше, ніж на Першотравень, він, слухаючи безконечні промови про великого вождя, геніального стратега, кращого друга, видатного вченого, брата й соратника Леніна, який підняв на небувалу висоту його вчення, трохи неуважно оглядаючи численних гостей з-за кордону, що привезли йому багато подарунків, на якусь мить відключився; набридла аллілуйщина; як чисто й високо було в нашому храмі в Тбілісі, який чудовий був хор, коли ми несли слова Господу і купол убирав їх у себе, давав їм нове, інше звучання, окреме від нас, поєднане з вічністю, а не з тлінною плоттю…
Дивлячись на потилицю чергового оратора, стриженого під скобку (чистий охотнорядець, читав, не відриваючись від папірця, написаного в Агітпропі і тричі затвердженого на Оргбюро, Секретаріаті й Політбюро, напевне якийсь дресирований мужик з колгоспу), Сталін раптом виразно почув голос отця Георгія, котрий говорив їм, завмерлим у хисткому захваті семінаристам, литі, значущі Слова, а не нісенітницю, яку базікають у цьому залі: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку у Бога. Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…»
Несподівано для всіх Сталін підвівся — як завжди сідав один десь у четвертому ряду президії, ближче до виходу, — і, балансуючи, навшпиньки, намагаючись не заважати ораторові, покинув зал.
Він увійшов до кімнати, де були накриті столи — з бутербродами, горілкою, мінеральними водами, вином і коньяком, не звернувши уваги на виструнчених офіціантів та кількох членів президії, які вийшли покурити, — сиділи вже третю годину, а кінця-краю вітанням не видно.
Ні до кого не звертаючись, Сталін спитав, де телефон; офіціант і офіцери особистої охорони, які вмить підбігли, повели його до маленького столика; він зняв трубку, набрав три цифри, але почув гудок і водночас голос помічника начальника особистої гвардії:
— Товаришу Сталін, це не «вертушка»… Це міський телефон.
— Навіщо ж мене вели сюди? — Сталін був роздратований і нетерплячий. — Язик проковтнули? Голови немає? Перепилися?
Він, мабуть, хотів запитати, де урядовий телефон, але потім досадливо махнув рукою й повернувся на сцену, де його зустріли бурхливою овацією, що остаточно роздратувало його; але він примусив себе всміхнутись, огладив вуса і, піднявши руки, попросив усіх сідати; легко відключився, коли настала застрашлива тиша, — лишився сам з собою, звільнився від суєти; саме в цю хвилину й зрозумів, що перша фраза, яку напише в своїй теоретичній праці, стане рукавичкою, викликом Троцькому, та й тим читачам, котрі бодай щось пам'ятають: «До мене звернулася група читачів від молоді з проханням висловити свою думку в пресі з питань мовознавства…»
Сталін нічого не чув крім свого глухуватого голосу.
Фразу, що з'явилася так швидко (такого раніше не було, він по десять, двадцять разів правив тексти промов під час боротьби за владу), обдивлявся з усіх боків, вивіряв інтонаційно, дивився збоку, милувався нею, наче мати новонародженим.
«Відлито; кращого бути не може, — сказав він собі, — Слово — начало начал Буття: саме Слово, Мова існувала завжди; і Маркс, і Ленін уникали цього парадоксу, вони намагалися все підім'яти під виробництво, верстати, науку, тобто Базис. Що ж, мені доведеться повернути Слову його споконвічний, основоположний смисл… Реальних благ у найближчому доступному для огляду майбутньому ми росіянам не дамо. Що ж, повернемо вищий смисл Слова — Проповідь… Нікого так просто не умовиш, як росіян, їм я й передам примат Слова — віднині, прісно і повік… Хто тільки скористається моїм одкровенням? — з прикрістю подумав він, перебігши невидющим поглядом по потилицях і лисинах своїх соратників. — З тих, хто тут, ніхто. Треба ждати. Нічого. Підождемо… І почнемо готувати реальну зміну — ось що головне…»
…Через кілька днів Академія наук несподівано глухо заворушилась; створили секретну групу підготовки; Мітін тиснув на президента: «негайно!»; інститут, відданий філологові Виноградову, — до речі, колишньому «зеку», — робив «мовознавчі заготовки» — все це йшло на стіл Сталіну.
Привчений життям до неквапливості, до ретельної підготовки удару, від якого противникові не піднятись — інакше не варто бити, ризиковано, — Сталін, розклеївши академічні матеріали, які мали стати фундаментом його теоретичної праці «Марксизм і питання мовознавства», після десятого, принаймні, прочитання раптом відчув якусь незручність, немов новий черевик муляв (Майський розповідав, що британські аристократи дають своїм слугам носити нове взуття; з'являтися в нових черевиках — поганий тон: істинний аристократ підкреслює, що носить старі речі, — чим людина багатша і могутніша, тим менш звертає увагу на одяг; розповідь-натяк свого посла Сталін запам'ятав; наслідував у всьому, хоч і дав санкцію на арешт).
Він відклав роботу, поїхав на дачу, багато гуляв, дивився фільми, вирізав кольорові фотографії з «Огонька», влаштував стіл, запросив Берію, Маленкова й Булганіна, був так само неуважний, анекдоти слухав байдуже і лише на другий день зрозумів, що муляло.
Тричі в академічних заготовках його майбутнього тексту прямо-таки гриміло: «Жовтнева революція…»
«В Жовтні була не революція», — повільно видавлюючи слова, сказав він собі, раптом злякавшись закінчити фразу, яка скритно, безмовно, але образно, зримо жила в ньому багато років, краячи душу; як же тяжко було боротися з самим собою, забороняючи почути ті слова, що, виявляється, давно пекли серце. «Революція — реальна; в Жовтні був хаос, — сказав він. — У Жовтні був переворот! Справжню революцію, що знищила дрімучість російськото-мужика, поставивши його під контроль сусіда, сина, бабусі, Павлика Морозова, панфьоровських героїв, комісарів Багрицького — тобто влади, повернула його у звичний стан общинної кругової поруки, — спробуй не попрацюй! — він, Сталін, провів у тридцять третьому році, коли він, Сталін, здійснив реальну Революцію Зверху!»
…Він викреслив у всіх заготовках учених «Жовтнева революція», замінивши на «Жовтневий переворот».
Ленін був вибуховою силою нації, організатором руйнування, він же, Сталін, здійснив Революцію Творення — унікальну, єдину в своєму роді.
Ленін вважав основоположенням марксизму Базис, а потім — і Надбудову.
Він помилявся. Він був ідеалістом, який ніколи до кінця не розумів російського народу.
Тепер, після війни, коли піднялася національна самосвідомість, не Базиси потрібні росіянам і не Надбудови, а визнання величі й непохитності їхнього Духу — тобто Мови.
І Сталін, відчуваючи значущість кожного свого жесту, вчинку й слова, вписав: «Сфера впливу мови набагато ширша, ніж сфера впливу надбудови…»
Через кілька тижнів зробив ще одну правку: згадавши Вознесенського, Кузнецова і все це ленінградське угруповання, він вирішив раз і назавжди теоретично відрізати Північ Росії від її «одвічної» суті: «Деякі місцеві діалекти можуть лягти в основу національних мов і розвинутися в самостійні національні мови. Так було, наприклад, з курсько-орловським діалектом (курсько-орловська «мова») російської мови, який ліг в основу російської національної мови. Що стосується решти діалектів таких мов, то вони втрачають свою самобутність, вливаються в ці мови і щезають у них…»
Оскільки, вважав Сталін, цим пасажем він підводив риску під можливістю появи будь-якої «російської автаркії» вознесенсько-кузнецовського плану (віднині лише курсько-орловська мова буде істинно російською, а вона триста років під гнітом страждала, — з нею легше, з такими просто управлятися; навіть Іван Грозний не винищив до кінця північний новгородський дух, а стільки віків минуло), він дав вказівку секретаріату включити цей пасаж у його відповідь на лист якогось націонала.
Переглянувши листи тих філологів, що були заздалегідь затверджені Агітпропом, Сталін не без роздратування сказав:
— Що ви мені суцільну аллілуйщину підсовуєте? Невже дискусія з ключового ідеологічного питання про суть і смисл слова проходить так нудно й сіро, що немає цікавих листів?
Оскільки Маленков старанно муштрував апарат у тому плані, щоб нагору надходило якнайменше «негативної інформації» (визначив п'ятнадцять процентів як максимум), відділ листів ретельно фільтрував кореспонденцію, що надходила.
Однак коли від Хазяїна одержали запит на «гострі відгуки», всюдисущий академік Мітін (Сталін якось пожартував: «Кажуть, у Гітлера були «економічно корисні євреї» — їх не спалювали, певний час використовували; треба і нам поставити б штамп у паспорті Мітіна: «ідеологічно корисний єврей»… На випадок невеличкого погромчика це служитиме йому надійним захистом, особливо коли підпише Шкирятов із Сусловим, їх прямо-таки розпирає від пролетарського інтернаціоналізму») зразу передав лист від Бєлкіна й Фурера — відверто задиристий, на такому Сталін виспиться, він великий майстер добивати…
Але вийшло не зовсім так.
Бєлкін і Фурер, захоплюючись (так належить) геніальною роботою великого Вождя, запитали; а як бути з глухонімими? Оскільки великий Сталін роз'яснив радянському народові і всьому прогресивному людству все, що стосується граматики, словникового фонду й семантики, вивів геніальний закон про те, що думки виникають лише на базі мовного матеріалу, спростувавши, таким чином, низькопоклонницького аракчеєвського ідеаліста, псевдофілолога Марра, залишилося невирішеним одне невеличке питання, пов'язане з глухонімими. У них же немає мови?! На якій же базі виникають їхні думки? Завжди, у всі віки, в будь-які суспільні формації, як випливає з вказівки товариша Сталіна, спочатку було слово і лише на його базі з'являлися думки. Поза словом немає думки. Як спроектувати це геніальне відкриття великого Сталіна на убогих? А їх же мільйони! Чи може найдемократичніше суспільство на землі ігнорувати цих нещасних?