— Що ви можете сказати про діяльність Ісаєва? — Макгрегор дивився на Пімезова з легким презирством.
— Чудовий журналіст, «перо номер два», його боготворили в Примор'ї…
— Що можете додати до цих показань?
— Те, що протягом останніх семи місяців, перед тим як банди Червоної Армії увійшли у Владивосток, ми ретельно стежили за Максимом Максимовичем, підозрюючи його, і не без підстав, у тому, що він — лазутчик червоних.
Макгрегор обернувся до Ісаєва.
— Заперечуєте?
Той кивнув.
Макгрегор відпустив Пімезова (англійська у бідолахи жахлива, плутає часи, слова вимовляє на російський лад), простяг Ісаєву папочку рожевого кольору.
— Ознайомтесь…
Ісаєв відкрив папку і вперше здригнувся: прямо на нього дивилися сумні очі Сашеньки Гавриліної.
Він довго не міг одірватись від її фотографії (подумав машинально, що це не оригінал, а копія), потім акуратно прикрив папку:
— Містер Макгрегор, я хотів би знати, що ви від мене хочете? Може, це допоможе нашому діалогу…
Той згідливо кивнув:
— Я готовий відповісти. Мене і мою службу цікавить, на кого ви працювали по-справжньому: на червоних, Шелленберга чи на представника американської розвідки містера Пола Роумена, разом з яким, починаючи з сорок шостого року, розвинули бурхливу діяльність у Латинській Америці по розшуку шефа гестапо Мюллера?
— Коли я відповім, що по-справжньому працював лише на червоних, це буде певним конфузом для британської служби: допитувати представника російського союзника — без співробітника посольства…
— Це так, ваша правда, містер Штірліц-Ісаєв… Але ж ви не зробили такої заяви… Тому я допитую вас як есесівського злочинця…
— Значить, коли я зроблю таку заяву, представника російського посольства запросять сюди?
Макгрегор знизав плечима:
— Хто ж запрошує дипломатів на конспіративну квартиру секретної служби? Ми підшукаємо для цього інше місце… Отже, я можу записати: ви визнаєте, що працювали на росіян?
— Так.
— Назвіть імена тих, хто може поручитися за вас у Москві.
Ісаєв відчув фізично, як англієць його вдарив: кого він може назвати? Кого? Постишева? Блюхера? Каменева? Кедрова? Уншліхта? Артузова? Берзіна? Кого?!
— Я вважаю це недоцільним.
— Можна поцікавитися: чому?
— На це запитання я не відповідатиму.
— Як нам повідомити росіянам ваше ім'я?
— А ви дайте їм ті імена, що їх називали пани, викликані вами для впізнання…
— Добре, — і Макгрегор простяг Штірліцу своє вічне перо. — Будь ласка, переконайтесь у правильності ваших відповідей і підпишіть кожну.
Переконавшись у тому, що його відповіді записано правильно, — цілковите заперечення геть усього, — Максим Максимович підписав кожну свою відповідь.
Макгрегор сховав папір у портфель, відкланявся і, вже відчинивши двері кімнати-камери, замислено спитав:
— А якби вам не послали ковдру з клеймом «Куйбишева», ви заговорили б російською?
І, не діждавшись відповіді, вийшов.
3
Уночі Ісаєв заснути не міг, заново аналізував усю розмову з цим придихуючим Макгрегором, раз у раз повертався до дивної поведінки Ріббе — живий мертв'як, що з ним зробили; потім від Пімезова перекинувся пам'яттю до останнього дня у Владивостоці, коли Ванюшин привів його до свого лакея Миньки, той ще в домі ванюшинських батьків, при рабстві, був «хлопчиком», і почув слова його квартиранта, приват-доцента Шамеса, начебто це не чверть століття тому було, а тільки-но, у цій дивній дерев'яній кімнаті… Непоказний, з пушкінськими баками Шамес тоді гаряче говорив йому, Ісаєву, і Ванюшину: «Якщо ви зможете зафіксувати електромагнітні хвилі, які виходять з мозку щойно померлого, вони будуть такі ж самі, як у живого. Вони зникнуть лише на третій день, коли — за нашою християнською приповідкою — душа піде з тіла… Так, так, я віруючий, вихрест, хоч і кажуть, мовляв, жид хрещений, як кінь лічений… Знайте, і перший, і другий день покійник фіксує все, що відбувається довкола нього! Я ще не відповів собі: чи організується це почуте у жах там, у таємничому, руйнуючому мозку покійника. Адже насправді виходить не душа, а енергія, могутність розуму людського… Енергія не зникає — у цьому я згоден з марксистами. Та якщо вона не зникає, отже розум безконечний, а людина духовно безсмертна? Покійник і після смерті залишає тут свої електромагнітні хвилі, і коли я проживу ще кілька років і Росія не зжере саму себе, я сконструюю апарат, який запише промови Нерона, плач Ярославни і невисловлені, тобто істинні, думки Макіавеллі… Не смійтесь! (Я справді сміявся, згадав Ісаєв, я реготав тоді.) Недарма кажуть: «ідеї носяться в повітрі!» Варто тільки настроїтись на них, і тоді вищий розум світу ввійде у вас, і ви станете новим пророком, і вас розіпнуть продажні торговці, і все почнеться спочатку… Чого ви смієтесь?! (Я сміявся; Ванюшин слухав зачаровано, з невимовною тугою.) Ви просто не задумувалися над тим, чому всі великі люди або маленькі на зріст, такі як Мольєр, Наполеон, Пушкін, Лєрмонтов, Ленін, або велетні, як Петро, Кромвель, Лінкольн! А чому це так? Тому, що вони поза середнім рівнем людства, а через те їм зручніше так настроюватись і приймати електромагнітні хвилі вмерлих геніїв…» Ванюшин тоді зітхнув: «Скрутять вам в'язи, Рувім, або наші бузувіри, або червоні…» Шамес зайшовся сміхом: «Думаєте, я боюсь? Ні, взагалі я, звичайно, боягуз, але за саме життя страху не відчуваю. Чому? А тому, що я, як і ви, — порожнеча! Ви торкаєтесь до мене пальцем, і ви відчуваєте мене, але чим ви мене відчуваєте і що ви відчуваєте?! Тіло складається з атомів. Але ж атом — це ядро, навколо якого у величезній порожнечі крутяться крихітні невагомі електрони. У порожнечі! Отже, ви доторкуєтесь порожнечею до порожнечі! У світі немає маси! Є енергія і магнітне поле! І все! Тіло — міф! Ми безтілесні. Ми з атомів і порожнечі, вода — з того ж, дерево, корова, Достоєвський, Тінторетто, Джоконда… Ми всі — піддані безтілесної матерії, чого ж боятися?!»
…Звідки англійці могли взяти фото Сашеньки, спитав себе Ісаєв. Це запитання не полишало його, породжувало якесь напружене почуття, воно ще не оформилося в думку, але вже затаїлося в усій його істоті.
Йде гра, йому це було ясно, йде за тими правилами, які він ще не зміг збагнути, але вони, ці правила, були витончені, бездоганні за формою, та до того ж ще й занадто приховані.
Цей Макгрегор легко довів мені, що він знає про Штірліца, Ісаєва, про Сашеньку і, нарешті, про Пола Роумена. Це дуже багато, це успіх, я в нокауті. Але чому він не закріпив своєї позиції наступом? Чому? Англійці — при всьому їхньому такті — жорсткі політики, їхній національний характер найдужче виявляється у спорті: вони подарували світові теніс, футбол і бокс, вони вміють силою, виснажливо, але тактовно атакувати, чому ж не атакував Макгрегор? По-моєму, його взагалі не дуже й цікавили мої відповіді, він добивався іншого. Чого?
…Чоловік у напіввійськовій формі без погонів увійшов до нього з підносом, як і ввечері: тарілка з вівсянкою, шматок хліба з сиром і чашка з неміцною кавою. Як і ввечері, він діждався, поки Ісаєв закінчить сніданок, забрав спочатку, тарілку, а потім уже чашку й ложку.
— Коли у вас час прогулянок? — спитав Ісаєв.
— У нас поки що немає прогулянок.
— Чому? Мене покарали?
— Спитайте про це того, хто веде вашу справу.
— А бібліотека? Я можу користуватися послугами тюремної…
— Тут не тюрма.
Чоловік вийшов, тихо причинивши за собою масивні, на пневматиці, двері…
…Через п'ять днів знову прийшов Макгрегор, простяг Ісаєву аркуш паперу:
— Розпишіться.
Ісаєв прочитав текст: «На вимогу штандартенфюрера СС Штірліца, який свідчить про свою належність до російської розвідки («М. М. ІСАЄВ»), вищеназваний Штірліц передається радянським властям».
Хвацька закарлючка замість підпису під текстом: «помічник начальника відділу»; дата; ні номера, ні печатки.
— Згодні з таким рішенням? — спитав Макгрегор.
— Цілком.
— Прошу дописати: «З рішенням згоден». І розпишіться. Тим прізвищем, яке для вас найбільш зручне.
— Усної згоди не досить?
— Ні. Ви, мабуть, чули, що багато росіян відмовляються повернутися додому, справедливо вважаючи, що їх як усіх полонених, котрі заразилися, — Макгрегор посміхнувся, — західним вільнодумством, зашлють до Сибіру. Щоб у майбутньому ви не учинили проти нас позов за те, що ми віддали вас більшовикам, будь ласка, виконайте формальність.
Ісаєв підписав папір, Макгрегор кивнув йому й мовчки вийшов.
4
Його привезли на заміський аеродром до деренчливого напіввійськового «Дугласа» з двома рядами металевих стільців, закритих кожухами, із двома кушетками у першому відсіку.
Коло дверей пілотів, після мовчазного акту передачі Макгрегором таємничого полоненого (по нічному місту везли із зав'язаними очима; Ісаєву здалося, ніби дзенькав трамвай, як московська «аннушка» в ті щасливі роки, коли був живий батько; дивно — хіба в лондонських передмістях ходять трамваї? А втім, чому я думаю, що це Лондон, а не Глазго чи Манчестер?), капітан, який назвався Перфільєвим, сердечно привітав Штірліца, і літак з ретельно закритими ілюмінаторами пішов у небо.
— До столу, Всеволоде Володимировичу, — Перфільєв назвав його так, як останнього разу називав Уншліхт у двадцять першому, коли зустрілися в Реввійськраді республіки: їдучи до Владивостока, Владимирова, а втім, тоді вже Ісаєва, за рекомендацією Дзержинського прийняв заступник голови РВС Склянський, а потім, усього хвилин на п'ять, його запросив до себе нарком військмор Троцький.
…На ящику, застеленому газетами, стояли пляшка коньяку, банки шпротів, сардин та крабів; сирокопчена ковбаса, сир, сало.
Здивували Ісаєва яйця, зварені круто; за чверть століття одвик: на Заході так не готують…
Чи тому, що випив він великий фужер коньяку (капітан Перфільєв тільки пригубив: «Я ще повинен працювати під час рейсу, Всеволоде Володимировичу, вибачте»), чи то тому, що стало йому зараз солодко-спокійно, вже не крутилися в голові всі ці «нікс фарштеєн», страшні приниження в гальюні, дивний Макгрегор, геть увесь мотлох вилетів з голови, він — несподівано для себе — відключився; такого з ним ніколи не було…
…Прокинувся тому, що капітан тер йому вуха:
— Всеволоде Володимировичу! Просніться! Сідаємо! Москва!
Усе ще було темно, всі ілюмінатори зашторені. Коли Перфільєв відчинив двері й викинув металеву драбинку, Ісаєв побачив зірки — полетів уночі й прилетів уночі; такий же зачаєний, без вогнів, заміський аеродром, великий автомобіль (він одразу згадав «ЗІС-101», такі були в радянському посольстві на Унтер-ден-Лінден, німці страшенно потішались); підполковника з орденськими планками:
— Товаришу Владимиров, від імені і за дорученням командування дозвольте сердечно вітати вас із поверненням на рідну землю! Підполковник Петров, відданий у ваше розпорядження.
— Спасибі, товаришу Петров… Сердечно дякую за зустріч… Мою родину попередили? Ми зараз поїдемо до них?
— Командування прийняло інше рішення, товаришу Владимиров: не можна травмувати вашу дружину й сина… Вони вважали, що ви загинули, як і ми всі… Їх треба готувати до зустрічі, за цей час і ви отямитесь, їдьмо!
…Дачка була невелика, затишна, дві спальні, їдальня й кабінет, велика веранда, на кухні — справжня російська плита; на веранді накрили на стіл. Петров відрекомендував молоденького лейтенанта: «Коля Штиков, стенографіст, поки ми готуватимемо ваших до зустрічі, — днів сім на це піде, — надиктуете звіт про роботу, яку ви провели, поетапно, з самого початку, на ім'я секретаря ЦК товариша Кузнецова. Він тепер курирує органи, герой ленінградської блокади, ви з ним незабаром побачитесь, він візуватиме документи на ваше звання Героя. Тоді ж усе спинилося, ми одержали повідомлення, що ви загинули тридцятого квітня…»
…Ісаєв працював тиждень з насолодою; худенький Коля стогнав:
— Рука відпадає, Всеволоде Володимировичу! Пожалійте…
— А раптом від радості в мене серце розірветься? Тоді як? Не можна забирати з собою те, що знаєш, Микольцю, давай помасажую пальці, я дока у масажі.
Ще тиждень, раз по раз, дедалі частіше й вимогливіше, кваплячи підполковника Петрова з переїздом додому, в сім'ю, Ісаєв продовжував працювати: вичитував надиктоване, доповнював, багато переписував, роботою захопився, просив зробити вклейки, сам дивувався з своєї пам'яті, а головне, тому, що було з ним усі ці чверть століття; нарешті, задоволений, підписав труд і підсунув його Колі.
Підполковник Петров продиктував текст, який треба було від руки написати секретареві ЦК Кузнецову: мовляв, прошу ознайомитися з підсумками моєї роботи, якщо потрібні будуть доповнення, я готовий їх виконати.
Потім усміхнувся своєю відкритою, доброзичливою усмішкою.
— І в мене для вас сюрприз, Всеволоде Володимировичу! Завтра їдемо додому. Сьогодні день відпочинку, прощальний банкет з тостами.
Весь день грали в шахи, каталися на човні по невеличкому озеру, Ісаєв дедалі дужче бліднув, і руки стали крижаними; виїхали об одинадцятій.
Коля шепнув:
— Увійдемо з боєм курантів, свято — так справжнє! «ЗІС» мчав безлюдною Москвою, яку Ісаєв не бачив двадцять сім років: зовсім інше місто, багато широких вулиць, але в нових будинках відчувається до болю знайома фундаментальність, така притаманна арійському смаку; звідки нашим архітекторам знати берлінські ансамблі, створені при Гітлерові?!
«ЗІС» летів на червоне світло; нечисленні пішоходи розбігалися врізнобіч, а шофер, чи то розгубившись, а може, аби насмішити пасажирів, чи через те, що помітив яму, крутонув кермо в калюжу й забризкав водою старого чоловіка з собачкою, підполковник з Колею зареготали, і це примусило Ісаєва заново подивитися на їхні обличчя.
— Нічого, обсохне, — сказав Коля якимсь новим голосом, і в цей час «ЗІС» в'їхав у напіввідчинені ворота.
Машину оточили військові, розчахнули двері, першим виліз підполковник Петров, за ним Коля. Підполковник, повернувши до темного будинку, на ходу кинув, показавши на Ісаєва:
— Оформляйте заарештованого.
* * *
…А в цей час член Політбюро і секретар ЦК ВКП(б) Георгій Максиміліанович Маленков їхав в урядовому спец-поїзді до Узбекистану і, припавши лобом до шибки, вкотре вже обдумував, чим він міг викликати такий лютий гнів Сталіна, що той відправив його в азіатське заслання.
Він перебирав подумки всі можливі варіанти, але так і не міг відповісти собі, що ж з ним сталося насправді…
Так, після поїздки по Калінінській та Новгородській областях він повернувся зовсім пригнічений: країна убожіла, голод, безлюдні села, на полях лише кілька жінок, копають картоплю ледве-ледве, сили немає, одягнені в дрантя, які там «Кубанські козаки»!
Так, трошки посперечався з Ждановим: у нинішній час ризиковано відокремлюватись од європейської науки, вона потрібна нам для реального прориву до нового рівня технології, саме вона дасть нам можливість довести до кінця проект у ті строки, які назвав Йосиф Віссаріонович. Пропаганда пропагандою, а промисловість промисловістю, тут заклинання не допоможуть, потрібні реальні потужності, а не ті, про які друкують у переможних газетних реляціях, працюємо на верстатах минулого століття…
Але ж сам Йосиф Віссаріонович останнім часом раз у раз повторює: «Не бійтесь сперечатися, не старайтеся заздалегідь усе погоджувати по кабінетах; бувало, що ми днями й ночами сперечалися з Каменевим, а пізніше з Бухаріним, нічого не сталося, домовлялися добром або на якийсь там час розходилися, шукали компроміс…»
Маленков подумав: «шукали компроміс», посміхнувся: знаємо, чим кінчився «компроміс»… Невже й зі мною він так само розійдеться? А йому що? І не таких ставив до стінки…