У ті місяці всі протоколи процесів, опубліковані в російських газетах, щодня перекладали в службі Гейдріха; передруковували на особливій машинці з великими літерами — ясна річ, для Гітлера. Той не носив окулярів, це було б не на користь образу, який створили пропагандисти: у великого фюрера німецької нації повинен бути орлиний зір, богатирські плечі й вічно молоде, без жодної зморшки обличчя.
Гейдріх тріумфував:
— Сталін повернувся до нас! Замість ідеології інтернаціонального більшовизму він запропонував державну концепцію, а це вже предмет для ділового обговорення, можна торгуватися… Каменева, Пятакова, Раковського, Радека, Крестинського — адептів Комуністичного Інтернаціоналу розстріляли; на зміну їм приходять антиособистості, механічні виконавці сталінської волі; саме тепер можна розправитися з паршивими демократіями Парижа й Лондона; Росію позбавили командного складу, паралізували.
Коли ж розстріляли колишнього голову Комінтерну Бухарина і колишнього прем'єра Рикова, він, Ісаєв, практично підійшов до відповіді на запитання, які мучили його: спочатку він примушував себе думати, що Політбюро і Сталін не знають усієї правди; оскільки всіх ветеранів до початку тридцятих років розігнали, цілком могло статися, що в органи проникла ворожа агентура. Німецька? Ні, інакше про це, як про велику перемогу, Гейдріх доповів би фюрерові й напевне поділився б з Шелленбергом; добре, але ж і англійці не відчувають палкої любові до більшовиків, та й французи, а служби в них міцні… Але чому тоді Троцького, Радека, Бухаріна звинуватили саме в німецькому шпигунстві? Це ж не могло не викликати дома вибуху ненависті проти гітлерівців? Чому, все-таки, Гейдріх так радів?
…Ісаєв почав згадувати, примушуючи свою пам'ять працювати фотографічно, вибірково, коли й де він бачив Сталіна.
У дев'ятнадцятому? Начебто так. У президії Сталін сідав біля Каменева або позаду Троцького; не випускаючи маленької люльки з рота, усмішливо й довірливо перемовлявся з ними, коли-не-коли поглядаючи в зал; працівники Секретаріату дуже часто підходили до нього, рідше до Зінов'єва, як-не-як — один з вождів; Сталін вдумливо, повільно читав документи, правив їх і лише потім передавав першому ряду — Леніну, Троцькому, Каменеву, Бухаріну, Зінов'єву. Він часом посміхався, усмішка була потайною, але лагідною; тільки один раз, коли Ленін почеркав папір, який передав йому Сталін, і трохи роздратовано, навіть не оглядаючись, простяг її народному комісару у справах національностей, Ісаєв згадав, як очі Сталіна зробилися щілинками, а обличчя закам'яніло, стало, як маска; але це було лише одну мить, потім він поманив когось з товаришів, які працювали в апараті Секретаріату, і, напівобійнявши його, зашепотів щось на вухо, показуючи очима на ленінські перекреслювання…
Геббельс — після розстрілу ветеранів НСДАП Ернста Рема і Грегора Штрассера — повідомив у газетах, що особисто фюрер нічого не знав про те, що сталося, йде розслідування, про результати повідомлять додатково, і було це за півроку до того, як убили Кірова.
Гейдріх відзначав, що в радянській пресі абсолютна плутанина: спершу звинуватили монархо-есерівську еміграцію, потім напали натроцькіста Ніколаєва, а вже згодом заарештували Каменева і Зінов'єва — ефект як од вибуху бомби.
Ісаєв тоді примусив себе відкинути запитання, які терзали його, страшні аналогії, що були цілком закономірні, паралелі, що напрошувалися самі собою. У тридцять восьмому, коли обвинувачені, крім Бухаріна, зізналися в тому, що служили німцям через Троцького — «головного агента Гітлера», якого нацистська преса називала «ворогом рейху номер один», Ісаєв раптом подумав: «А що, коли цей жах потрібен нам для того, щоб укласти блок з демократіями Заходу проти Гітлера?»
Це було заспокоєння, у яке він примушував себе вірити, відчуваючи в глибині душі зовсім інше, заборонене: а коли ті відмовляться від блоку з нами, Сталін легко поверне до Гітлера: «З тими, хто був мозком і душею більшовицької теорії і практики, покінчено, ми стали державою, ми готові до діалогу, а ви?»
Політика альтернативна; вчорашній ворог часто стає другом; Олександр Перший після битви з «мерзотником Наполеоном» сів з ним у Тільзіті за дружній стіл переговорів — консул Бонапарт став імператором; з ним можна було співробітничати, тільки набратися терпіння й такту…
…Ісаєв знову побачив обличчя батька, його сиву чуприну, коротко підстрижені вуса, опуклий, без зморщок лоб і — він зберігав у собі цю пам'ять дуже бережно — почув голос його. Батько, як завжди нічого не нав'язуючи, вивчав з ним дома, в Берні, те, що в гімназії пробігали, приділяючи темі всього один урок…
Чомусь найдужче вкарбувалася в пам'ять історія Катіліни.
У гімназії учитель розповідав, що «мерзенний розпутник і злочинець Катіліна, зрадивши батьківщину, перейшов у стан ворогів і за це поплатився життям». Учитель задав учням вправу додому: вивчити три пасажі з промов Ціцерона, звернених проти зрадника. Ісаєв, тоді ще «Сєвочка», зубрив чеканний текст обвинувальної промови із захопленням, у ламкому голосі його звучали гнів і презирство до ворога демократії, який посмів підняти руку на чудові суспільні інститути стародавньої Республіки…
Що ж я тоді читав, подумав Ісаєв. Цікаво, чи зможу згадати? Мусиш, сказав він собі.
Він зупинився посеред камери, розслабився і наказав собі побачити кухоньку, де батько, який умів легко обживатися, поставив старенький стіл, накрив його накрохмаленою скатеркою, повісив на стінах репродукції Рєпіна, Ярошенка, Серова, Сурикова, барона Клодта; керосинку, раковину й відро для сміття відгородив фанерою, задекорувавши її першотравневими плакатами французьких та німецьких соціалістів, вийшла затишна вітальня-їдальня. В кімнаті, що була їхньою спальнею і водночас кабінетом батька, висіли літографії Маркса, Енгельса, Бебеля; стелажі були заповнені книжками, журналами, газетами, і цей удаваний розгардіяш лише надавав їхньому житлу якогось особливого артистичного шарму.
Диванчик, на якому спав Всеволод, був засланий шотландським чорно-червоним пледом; своє вузеньке ліжко батько покривав старою буркою: його улюбленою книжкою — знав майже напам'ять — був «Хаджі Мурат». Як же давно все це було! Та й чи було взагалі? — болісно запитав себе Ісаєв, знову огледівши брудно-фіолетові, покійницькі стіни камери.
Це було, відповів він собі, і це в мені, а коли мене вб'ють, це залишиться в світі, бо старий Шамес правду говорив — енергія розуму не зникає, треба вміти на неї настроїтись, напевне вчені винайдуть апарат, який запише мої думки і закладе їх у архів людської пам'яті…
А читав я тоді, радісно згадав він, ось які рядки з Ціцерона: «Честолюбство примусило багатьох людей стати брехунами, одне держати в таємниці на умі, зовсім друге вимовляти на словах… Ці пороки зростали спочатку ледь помітно, іноді навіть за них карали; згодом, коли зараза вкорінилася, суспільство змінилось у самій основі і верховна влада з найсправедливішої перетворилася в жорстоку і зовсім неприйнятну…»
Ісаєв завмер, бо виразно почув голос батька, який тихенько, немов вибачаючись, сказав, що це не Ціцерон, а Крісп; консул Ціцерон говорив інакше, в нього була чудова система доказів, перший прагматик світу; послухай, як він вів свою лінію проти Катіліни: «Зараз ти з'явився в Сенат. Хто звернувся до тебе з привітанням? Навіщо тобі ждати словесної образи, коли тебе вже знищили грізним вироком мовчання?! З твоїм приходом місця біля тебе опустіли. Вся Італія заговорила зі мною: «Марк Тулій, що ти робиш?! Невже ти не віддаси розпорядження закувати Катіліну в кайдани і стратити його не зразу, а застосувавши найстрашніші тортури?»
Я тоді спитав батька, чому Ціцерон справді не стратив зрадника й користолюбця? Ось тоді він і відповів, що історію Катіліни нам викладають нечесно, мабуть, ще не настав час відкрити правду про цього доброго й чесного бунтаря, якого Ціцерон зміг показати людству як убивцю, розпутника, злодія і зрадника…
«Майбутнє винесе свій вирок, — сказав тоді батько. — Революція дасть змогу по-новому зрозуміти історію, виправдати тих, кого зробили злочинцями, і з презирством поставитися до властолюбців, тих, хто називав себе праведниками… Мабуть, учитель не читав вам цієї частини третьої промови Ціцерона: «Я хочу, щоб усі мої тріумфи, почесні відзнаки, всі пам'ятники, що увічнюють мою славу, збереглися глибоко у ваших серцях… Мої подвиги живитиме ваша пам'ять, вони збільшуватимуться, бо їх передаватимуть із уст в уста, вони глибоко вкарбуються в скрижалі історії і займуть у ній почесне місце…»
Батько тоді посміхнувся: «Можеш собі уявити, аби щось подібне сказали Плеханов, Кропоткін чи Засулич? А пригадуєш, як Ціцерон запевняв римлян, виносячи смертний вирок соратникам Катіліни, що страту сприйняв весь народ з цілковитим ентузіазмом?! Як він підносив себе, затвердивши смертний вирок?! А от чиї це слова: «Римська держава потрапила в кабалу олігархів, і громадяни стали безправною, жалюгідною черню! Олігархи не знають, куди подіти свої багатства, розтринькують їх на забудову морів і зриття гір, а в інших дома — бідність, а за домом — борги… Лише той, хто сам нещасний, може бути заступником нещасних». Це слова «зрадника» Катіліни. Чому Ціцерон так ненавидів його? Тільки тому, що в них були різні ідейні позиції? Ні, Сєвочко, він ненавидів його ще й тому, що Катіліну вперше судили за те, що він, юнак, був щиро закоханий у весталку Фабію, сестру дружини Ціцерона… У політиці завжди треба шукати не тільки громадську, але й особисту причину… А коли Катіліна вніс пропозицію скасувати, тобто анулювати всі борги лихварям, він став найпопулярнішою людиною Риму, це й злякало олігархів, вони й звели на нього наклеп… Він виставив свою кандидатуру в консули, і він би став консулом, але в дію було введено провокацію, і Ціцерон, здобувши владу, звинуватив Катіліну в змові і зраді… Скільки минуло століть, поки ми дізналися не лише про промови Ціцерона, а й про позицію Катіліни? І що ж, ми возвеличили Катіліну, як народного героя? Судячи з того, що вам задають учити в класах, педагогіка буржуа й досі боїться відкрити правду… Бери все під сумнів, сину, чудова позиція…»
…Ісаєв присів на табуретку, обхопив голову руками: навіщо мені привиділося все це, подумав він, чому я знову, як у найщасливіші чи в найпрекрасніші хвилини життя, почув батька?
Ти почув його тому, помалу, переборюючи себе, відповів він, що ніколи не забував того виступу Каменева в двадцять п'ятому, коли він відкрито перед з'їздом зажадав усунення Сталіна. Ось чому ти зараз згадав Ціцерона й Катіліну; ти просто боявся назвати ім'я, ти досі боїшся говорити собі правду, ти шукаєш щирості в словах Аркадія Аркадійовича, який страшенно хоче вислати цього самого Валленберга в Швецію, для цього йому й треба довести світові, що шведський банкір був агентом гестапо. А чи не так працювали з Олексієм Івановичем Риковим дев'ять років тому? Тебе запрошують улізти в лайно для того тільки, щоб зробити «благо» іншій людині. І я раз по раз у думці повертаюся до його пропозиції зробити добро Валленбергу, з «яким ми потрапили в безглузде становище», хіба не так? Я забороняю собі навіть думати про підсадку, але саме тому, що я безупинно забороняю це, отже, ця думка твердо живе в мені!
… У кінці п'ятого тижня його розбудили о пів на п'яту ранку; на порозі стояв той самий Сергій Сергійович, якого він назвав тварюкою…
Обличчя в нього було стомлене, змарніле, в очах застиг біль…
— Вставайте, — сказав він. — Даремно ви наговорили на мене керівництву… Мені сувору догану дали, а я ж батька поховав…
8
Ісаєв відчув, як ослабли ноги і заніміло серце, коли в камері, куди його ввели, він побачив Сашеньку, яка сиділа на табуретці.
Це була не Сашенька, а сива жінка із зморшкуватим, сірим обличчям і висохлими руками; тільки очі були її— величезні, сірі, мудрі, печальні, люблячі…
— Сідайте на другу табуретку, — сказав Сергій Сергійович. — Одне до одного не підходьте, коли не послухаєтесь, припинимо побачення. Я залишу вас самих, але вічко камери відкрите завжди, за порушення відповідатиме Гавриліна — три дні карцеру.
І, по-солдатськи обернувшись на підборах, Сергій Сергійович вийшов з камери…
— Любов моя, — сказав Ісаєв і зрозумів, що він нічого не сказав: пропав голос.
— Любов моя, — повторила Сашенька. — Максимчику, Максиме Максимовичу, ніжність ви моя єдина…
Чому я не вмію плакати, болісно подумав Ісаєв, які щасливі ті, хто може дати волю сльозам; від інфаркту найчастіше вмирають усмішливі люди.
— Двадцять років тому… Я бачив у Шанхаї сон… Начебто я повернувся до тебе, в Москву… І ми їдемо на прольотці, — прошепотів він, відкашлявшись.
У Сашеньки затремтіло підборіддя…
Я залишив її, скорившись наказові, що надійшов у Владивосток з цього дому, подумав Ісаєв. Їй тоді було двадцять… А тепер? Змучена старенька жінка… І я не маю права відразу ж спитати про сина, я повинен щось сказати їй…
— Ти схудла, любов, але тобі це дуже… Навіть не знаю, як сказати… До лиця…
— Максимчику… Я знаю про себе все… Жінки все про себе знають… Навіть якщо відібрати дзеркальце… Я стара, Максимчику… Дуже стара… Ви мене не заспокоюйте, ви завжди кепкували з мене, от і зараз будьте таким… Ви мені також снились… Це були якісь кінофільми, а не сни…
— Ти сказала «відібрали дзеркальце», — Ісаєв обдивився камеру; зразу побачив велику віддушину, зрозумів, що їх не тільки записують, а й знімають. — Тебе давно заарештували? В чому обвинувачують? Говори швидко, бо можуть припинити побачення…
Сашенька похитала головою:
— Мені обіцяли, що не припинять, дали чесне слово… І дозволили відповідати на всі ваші запитання… Можна я спитаю, Максимчику?
— Звичайно, любов…
— Ви були вірні мені всі ці роки?
Її примусили поставити це запитання, зрозумів Ісаєв, до кінця відчувши їхнє трагічне, нездоланне відгородження одного від одного: справа тут не в тому, що вона звертається до мене на «ви», вона й у Владивостоці так називала мене, справа в іншому, зовсім в іншому, нам обом непідвладному.
— Я люблю тебе, — відповів він, пильно дивлячись їй в обличчя, немов хотів зняти зморшки, попелястість, набряки, щоб побачити колишню Сашеньку. — Я завжди любив тебе…
— Але ви жива людина… У вас були жінки?
— Були.
— І вони нічого не важили у вашій долі? Вони не лишилися в вас?
Навіщо вона говорить про це, подумав Ісаєв. Не можна так говорити, це ж зовсім не Сашенька, це ж не моя Сашенька… Я ніколи не посмію запитати, чи був у неї мужчина. Звичайно, був, але ж любов, така, як наша, позначена іншою печаттю, іншим смислом…
— Вони лишили рубець у душі, бо їх через мене вбили, — відповів він і відчув, що нарешті серце перестало тремтіти.
— Ви зовсім не змінились… — прошепотіла Сашенька. — Такий же красивий… Ні, навіть ще красивіший… Вам так личить сивина… Спасибі, що ви сказали правду… Ви завжди були такою чистою людиною… Тільки чисті люди чесні… Пригадуєте, на займанці в Тимохи я говорила, що твої… що… ваші читачі ріжуть прізвище «Ісаєв» під статтями, коли заклеюють газетами вікна на зиму… Я зрозуміла тоді, кого ви називали «читачами».
— Я це відчував, любов… Я був такий вдячний тобі за це… Мужчина дуже гордиться, коли кохана все про нього розуміє… Адже зрозуміти — це означає простити, чи не так?
— Зрозуміти — це означає любити, Максимчику… Ви не питаєте про Санечку… Чому? Не хочете завдати мені болю?
— Так… Не знаю… За ці роки я привчився ждати, поки сама люди… Тьху, як жахливо я говорю… Я розгубився, Сашенько… Так, я звик, що люди самі кажуть те, що вважають за потрібне сказати… Але ж ти не просто людина… Ти — Сашенька…
— Наш Санечка пропав безвісти, — з її очей покотилися сльози; обличчя було таке ж, стражденне, але губи все-таки таїли в собі якесь умиротворення, що з'явилося в першу мить їхньої зустрічі. — Санечка пропав у Празі, в останній день війни… Коли виступили власовці…