Бомба для голови - Юлиан Семенов 9 стр.

— Чому ти думаєш, що проти нас грають?

— Я відчуваю це шкірою.

— Я з радістю здихався б цієї справи.

— Нічого, — посміхнувся Айсман, — якщо ми з тобою вискочили з тієї халепи, то з цієї напевне виберемось. Ти почни, ти почни тільки. А потім справа ця від тебе перейде до Берга, до цього паршивого демократа з прокуратури.

9

Дорнброк при Аденауері

1

Через десять місяців після смерті Самуеля служба розвідки банківської корпорації Дігона поклала на стіл Баррі документи, які незаперечно свідчили про те, що найбільші корпорації Штатів направили до Німеччини своїх представників для контактів з тими, хто визначав фінансову й промислову могутність гітлерівського рейху.

Дігон попросив службу розвідки ще раз перевірити ці відомості. Йому назвали джерела інформації, показали копії перехоплених телеграм і влаштували таємну зустріч з юрисконсультом одного з дюпонівських банків, який підтвердив поїздку в Гамбург і Дюссельдорф своїх довірених людей.

Дігон подався у Вашінгтон: там він зустрівся з Алленом Даллесом.

— Я розумію ваш гнів, — дружньо посміхаючись, сказав Даллес, — але ж не мені вчити вас реалізму: світ без Німеччини неможливий. Якщо буде вирізано еліту промисловців і банкірів, там почнуть царювати нувориші, вихідці з дрібних торговців, із селян. Такі люди неспроможні розуміти прогрес, їх тягне назад до домашнього, вогнища, до невеличного будиночка в горах, до мукання корів у хліві. Вони чинитимуть опір усьому новому не тому, що вони проти нього, на словах вони трубитимуть про прогрес, — просто через свою інтелектуальну обмеженість. Невже ви хочете, щоб Вільгельм Пік проковтнув західні зони? Що тоді буде з Європою?

— Німецькі бізнесмени йшли з Гітлером. Де гарантія, що, зберігши цю «еліту», ми не опинимося знову віч-на-віч з новим варіантом фюрера?

— Це серйозне питання, і воно стане на порядку денному, якщо ми виведемо наші танки з Німеччини. А хіба ми маємо право зробити це, кинувши напризволяще Європу? Я радив би вам полетіти туди: ви зустрінете там багато цікавих людей і зіткнетеся з різними думками. Вам буде про що подумати, містер Дігон… В ім’я врятування Європи я пішов на переговори з Гіммлером, який стратив моїх друзів — Гердлера й фельдмаршала Віцлебена… Я розумію, узи кровного братства сильні й непозбутні, але, погодьтесь, узи морального братства часом також сильні й трагічні…

Коли Баррі К. Дігон поїхав у Європу, верховний комісар американської зони окупації Німеччини дав у його розпорядження Джона Лорда. Полковник закінчив Гарвард, пройшов війну, будучи прикомандирований до розвідки, тричі його закидали в німецький тил, і він повертався — один раз з переламаною в лікті рукою, котру, як не боролися лікарі, довелося ампутувати.

— Я ненавиджу наці, — сказав якось Лорд, коли вони їхали з Дігоном по зруйнованому Кельну, мимо заводських руїн, безлюдних, спотворених. — Але хто вдихне життя в цю країну? Хто? Мені прикро говорити вам, але ніхто цього не зробить, крім тих старичків, що сидять у тюрмі як воєнні злочинці…

— Отже, ви хочете врятувати німецьких бізнесменів? — поцікавився Дігон. — Але ж усі вони платили Гітлеру… Вони були з наці…

— Вони зуміли налагодити йому виробництво, і це було могутнє виробництво. А що станеться з Європою, коли ми виведемо наші танки? Сталін через тиждень увійде в Париж. Тутешніх стариків від бізнесу треба доїти, і це повинні робити ми, щоб не повторилась помилка Вудро Вільсона, коли ми вийшли з Європи.

— Хочете чого-небудь випити?

— Склянку молока — з насолодою.

— Ви не погодилися б разом зі мною повечеряти?

— О’кей. Я знаю один куточок, де можна побалакати. Як ви ставитесь до айсбана?

— Краще відразу ж вистреліть мені в скроню.

— Пробачте, я забув, що вам не можна їсти свинини. Гаразд, приготують кролятину.

— Це тут коштує, мабуть, величезні гроші?

— Я позичу вам, якщо не вистачить! Чому всі мільйонери такі страшенні скупердяги?

— Я борюся з собою, — в тон йому відповів Дігон, — але безуспішно. Знаєте, в мене є друг — Джаншегов. Він має приблизно триста мільйонів. Якось лакей у ресторані — він там завжди їсть котлетки — сказав йому: «Містер Джаншегов, ви даєте мені долар на чайові; спасибі, звичайно, долар — це долар, але ваш син дає мені не менше десяти». А Джаншегов йому відповів: «Коли б у мене був батько, як у цього сучого сина, я давав би вам двадцять…»

— У моїх руках сконцентрований такий матеріал, який дає мені змогу подумати про майбутнє, точніше кажучи, про своє власне діло. А воно немислиме без капіталовкладень. Грошей у мене нема, склади в армії напівжебрацькі.

— Ви хочете, щоб я допоміг вам? — спитав Дігон.

— Так.

— Я завжди досить сміливо йшов на фінансування всякого роду починань, часом ризикованих, але я знав вихідні дані: хто? для чого? ступінь риску? можливість удачі? І це, — він поглянув на Джона, — має бути не емоційним подвижництвом, а цифровою викладкою.

— Розумію, — відповів Лорд. — Вам потрібні гарантії. Їх нема. Але в мене є факти.

— А вам відомий такий факт, — спитав Дігон, — що тут, у Німеччині, до тридцять восьмого року у нас з братом був невеликий актив — щось близько сорока мільйонів доларів? Гроші ці не бозна-які, але й вони не валяються на смітнику. Давайте будемо вважати гарантією таку пропозицію: я запрошую вас стати моєю довіреною особою в пошуках цих грошей. Мені відомо лише те, що всі наші папери і всю готівку в дрезденському банку було передано Дорнброку — вбивці мого брата. Вартість роботи оціните самі.

Лорд поставив свою склянку з молоком, закурив і витяг з кишені пачку маленьких, квадратної форми, тугих крейдованих папірців. Він прикрив їх рукою й сказав:

— Це німецькі карателі, містер Дігон. Зв’язки, дані на сьогоднішній день, імена. Я почну по порядку. Я хочу, щоб ви зрозуміли, чому я прийшов до вас з цією розмовою. Отже, почнемо з «І. Г. Фарбеніндустрі». Шефами «І. Г.» ви вважали Абса і Шміца і правильно робили. Я приєднав би сюди й Боша, але він необережно ввійшов у сорок другому році в імперську раду в справах озброєнь. Шміц і Бош зараз у нас в тюрмі, в Ландсберзі. Абса після тримісячного арешту ми звільнили: він нічого не підписував, крім банківських чеків, хоча на ці банківські чеки купували верстати для вироблення газу «циклон». Але це так, сантименти… Так от, Абс уже сім разів зустрічався з людьми із Штатів та Лондона. Дюпон прислав до нього своїх людей. Уже два місяці тут живе пан з нашої «Дженерал дайстаф корпорейшн», добивається побачення з Шміцом, який сидить у нас в Ландсберзі… А Шміц був директором німецького філіалу цієї компанії.

— Це все, що у вас є?

— Це півпроцента того, що я маю.

— Зв'язки, номери рахунків, кредитори?

— Це я зберігаю в наших сейфах і намагаюсь не підпускати туди людей ФБР, яким хтось добре платить, — з тих, хто прилетів до Абса. Словом, «І. Г. Фарбеніндустрі», яку ми повинні, — Джон поморщився, — декартелізувати, вже обложено з усіх боків, а німці не забувають тих, хто простяг їм руку допомоги в тяжкі дні, як не забувають і тих, хто відвернувся від них у важку хвилину; вони не змогли забути Версаль, і з’явився Гітлер… Далі… Концерн Маннесмана. Генеральний директор концерну Цанген у нас в тюрмі. Він був заступником голови імперської господарчої палати і керівником імперської групи «Промисловість», він також курирував групу озброєння. Він у нас в тюрмі, і до нього знайшли підходи люди з Канади. Концерн Клекнера. Навколо цього концерну в’ється Аденауер, і я не виключаю такої можливості, що його син незабаром стане юрисконсультом Клекнера, а це означатиме, що англійці наклали лапу на все це діло в Рейнсько-Вестфальській області. Крупп… «Дженерал електрик» уже тут, і, поки ми тримаємо сина старого Круппа Альфреда в Лансберзі, його брати Бертольд і Гарольд фон Болен ведуть переговори з нашими бізнесменами про розгортання виробництва. Як ви розумієте, тепер, коли німецькі старигани сидять у наших тюрмах, розмова з ними легка, приємна і вельми результативна в плані ваших інтересів. Концерн Сімменса — європейська орієнтація, нашим туди не влізти… — Джон Лорд відкинувся на спинку крісла й, усміхаючись, подивився на Дігона.

— Забавно, — сказав той, — я радий, що зустрів такого цікавого знайомого. Тепер я спокійний за долю моїх сорока мільйонів і можу летіти в Штати…

Лорд закурив.

«Сміливіше, хлопче, — подумав Дігон, — Я знаю, чому ти нічого не сказав про концерн Дорнброка. Якщо ти скажеш про нього все, отже, з тобою треба мати справу, але якщо ти, знаючи про загибель Самуеля, промовчиш, виходить, тобі ще рано включатися в серйозне діло. А підкоривши собі Дорнброка, я відомщу за брата і дістану ту владу в Німеччині, яка служитиме нашій з Самуелем справі».

— Кролятину вони добре готують, — сказав Дігон, обсмоктавши ніжку, — я завжди залишаю на кінець розмови смачний шматочок. Якщо розмова була невдалою, я заїдаю досаду, якщо вона була потрібною, я підкріплююсь перед початком діла…

— Про концерн Герінга, мабуть, нема смислу говорити, — відсьорбнувши молока з високої склянки, зауважив Джон Лорд, — це діло приречене, Герінг є Герінг… Ну, а Дорнброк є Дорнброк.

Дігон мовчав, він не говорив ні слова, повагом попиваючи холодну воду: американці швидко привчили німців у всіх ресторанах подавати до обіду воду з льодом…

— Скільки йому дадуть? — спитав Дігон. — Чи все-таки повісять?

— Я не став би вішати солдатів, які виконували накази свого командира, — зауважив Лорд. — Дорнброк — єдиний, хто не має широких зв’язків з діловим світом за кордоном, він завжди орієнтувався тільки на Німеччину;

— А скільки він викачав з окупованих країн? — поцікавився Дігон. — Чи на це тепер не зважають?

— Чому ж, — відповів Джон Лорд. — На це зважають, звичайно. Якщо хочете, можете дати на нього письмові свідчення у зв’язку з загибеллю вашого брата. Я прилучу ці свідчення до справи, і вони добре прозвучать на процесі.

— У такому разі я просив би вас ознайомити мене з розслідуванням з приводу загибелі Самуеля.

— Спробуємо, — відповів Лорд, — тільки чи варто ятрити незагоєні рани?..

Вони мовчки дивилися один на одного — Дорнброк і Дігон. Дігонові здалося, що він зараз чує, як у кишені жилета цокає великий кишеньковий годинник — подарунок Самуеля в день його двадцятиріччя.

— Сідайте, будь ласка, — сказав Дорнброк, показавши рукою на круглий металевий табурет.

— Це я кажу вам — сідайте. Сідайте, Дорнброк.

— У такому тоні розмови в нас не буде.

— Вона буде саме в такому тоні. Я прийшов до вас як до вбивці мого брата.

«Все-таки невихованість — нещастя американців, — подумав Дорнброк, сідаючи на своє залізне ліжко, — і звинувачувати їх у цьому не можна. Це те саме, що звинувачувати бідняка в бідності».

— Які у вас підстави вважати мене вбивцею вашого брата?

— Якби в мене цих підстав не було, я не розмовляв би з вами так.

— Перед тим, як я попрошу охорону припинити ваш візит, запам’ятайте, будь ласка, пане Дігон, номер рахунку в лондонському банку на ваші сорок три мільйони доларів — я переказав їх туди на ім’я Самуеля К. Дігона: 78 552.

— Я доплатив би вам ще сорок три мільйони, коли б ви тоді врятували життя Самуелю.

— Ви не знали, що таке нацизм. Хочете вислухати, яку роль я зіграв у цій трагедії?

— Значить, ви зіграли роль у цій трагедії?!

— Гейдріх — вам щось говорить це ім’я?

— Так. Це начальник вашої таємної поліції.

— Він викликав мене й попросив поїхати на дачу, де тримали вашого брата. «Адже ви знайомі з ним?» — спитав він. «Так, — відповів я. — Не дуже близько, але ми мали кілька справ у двадцять сьомому році». — «Умовте його погодитися з тією версією, яку запропонував Ейхман, і ми відпустимо його в Америку. Якщо він пообіцяє, що мовчатиме в Штатах, як його тут обробляли, а коли не додержить свого слова, тоді ми покажемо вам, як у нас обробляють на Принц-Альбрехтштрасе». — «Я не хочу бути негідником, обергрупенфюрер. Я хочу, щоб ви дали мені слово німця: коли Дігон мовчатиме, як його мучили, ви відпустите його». — «Я даю вам таке слово». І я поїхав до Самуеля, і він сказав мені, що йому пропонує Ейхман. «Але я повернуся додому, — сказав він, і там розповім усе, мій друже, все!» — «Це погубить мене тут, — сказав я йому, — я виступаю гарантом за вас перед властями». — «Що вони можуть без вас? — спитав він. — Що? Ви даєте їм ту могутність, якою вони загрожують світові. Ну виступите на прес-конференції й скажете, що я, підлий єврей, обманув вас і що все сказане банкіром — брехня і наклеп на рейх». Я не хочу брехати вам, пане Дігон, я умовляв Самуеля не робити цього, не ставити мене під. удар. Він був невблаганний. Нарешті ми домовились, що він, вирвавшись із Німеччини, обрушиться на мене з нападками як на пособника нацистів, як на їх адвоката і таким чином урятує мене від гестапівської кари. На другий день мене викликав Гейдріх і сказав, що мій запис розмови з Дігоном у нього на столі.

І він дав мені послухати цю розмову. Я винен у дурості, в довірливій дурості, а більше я ні в чому не винен. А потім Гейдріх надрукував у газетах, що мені передають гроші «єврейського банкіра Дігона». Тепер ви маєте право винести свій вирок.

Дігон навіть примружився від ненависті. Він стиснув кулаки, щоб не тремтіли пальці. «Я відомщу за тебе, брате, — сказав він сам собі, — я кину цього наці під ноги, як на заклання… Я відомщу за тебе, Самуель…»

— Що ж, ця версія точно враховує всю механіку вашої проклятої держави… Ви дуже страшна людина, Дорнброк… Уся справа брата зберігається в мене в фотокопії. І навіть повідомлення служби спостереження, чому запис розмови припинили. Ви тоді разом з Самуелем вийшли з кімнати, боячись апаратів прослухування. Може, не так? А от ваша розмова з Ейхманом у мене є.