– Ми зустрінемо ешелон на Варварівці. Спробуємо його обеззброїти і пустити далі без зброї. Ми не встрянемо в жодний бій. Нам треба тільки зброї, і ми її заберемо в тих офіцерів, що їдуть з фронту додому. Зброя за всяку ціну! – ось наше сьогоднішнє гасло. У кого в руках зброя, той і буде диктувати події.
– Понімаєш, – сказав Остюк, – вони можуть ще перед Варварівкою повернути праворуч і поїхати іншою колією. А ми на Варварівці їх не побачимо.
– Ця дорога ближча, Остюче, телеграма каже, що вони можуть поїхати тільки через Варварівку. Вони хочуть швидше дістатись додому, щоб захищати свої маєтки від революції, і нащо їм їхати не по простій дорозі?
Остюк згодився, а за ним закивали головами Марченко й Галат. Все передбачив їхній друг!
– Та я подумав і про те, чого ти боїшся, Остюче: я не беру з собою цієї десятки на чолі з Марченком, хочу, щоб Марченко їх повів до станції Полтавки і там пересидів день, чекаючи ешелону. На той випадок, коли ешелон не піде на Варварівку, а піде на Полтавку, ми будемо певні, що він все рівно від нас не втече. Ти візьмеш його, Марченко?
Останній – ще не зовсім тверезий після весілля – закліпав очима і почухав волохаті груди. Молодший Виривайло осміхнувся до Шахая і вдарив долонею по плечах Марченка. Остюк клацнув острогами.
– Ти візьмеш його, Ничипоре Олександровичу? – повторив Шахай.
Дурний Митька Шворень поплював у руки і крикнув: «Заметем!» Нарешті Марченко пропитим голосом вимовив:
– Даси мені фугасів зривати рейки? Із ними я й чорта візьму.
Шахай погодився і наказав Остюкові віддати Марченкові те, що той просив.
– А ми з чим поїдемо? – промовив Остюк. – У нас їх штук п'ять усього є.
– У нас сила більша, ми без фугасів і кулеметів обійдемось, а Марченко мусить мати і підривні засоби, й обидва наші кулемети.
Цю фразу було сказано таким тоном, що ніхто не посмів піднести голосу, щоб заперечити. В голосі Шахая бриніли ноти непохитної волі і чувся металевий тембр.
– Тільки виїзди зараз же до Полтавки, – сказав Шахай, – туди рахують сорок верстов з гаком. Щоб ти не спізнився мені, Марченко!
З цими словами Шахай пішов на перон. Там стояв під парою паровоз з кількома вагонами і висів у повітрі пасмами туман. Люди заклопотано снували на пероні, чекаючи свого Колумба. Мета їм була темною й невиразною в такому скаженому тумані, що, ніби море, затопив степ і цю непомітну станцію. Чи є та загадкова земля, до якої простував їхній ватаг, чи нема її за безліччю хвиль таємного та грізного моря? Люди цього не знали, і стояв туман над ними і над станцією, туман ранковий, котрий втроє оманніший за нічну темряву. Застережливо стискалося серце, руки матерів ввижалися в туманових хвилях. Проте всі пестили свою зброю: одрізана, карабіна чи гостру косу – і марили прийдешніми радостями невідомої землі.
– Брати! – виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела до товарового вагона. – Схилімо наші голови перед тими, що впали на фронтах! Перед пам'яттю тих, кого розтерзав царський устрій! Хай буде їм вічна пам'ять!
Партизани познімали шапки і тримали їх ніяково в руках. Кожний згадував брата чи товариша і розтоплювався, як лід.
– Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо здобувати зброю, щоб не повернулося ніколи назад те, що було. Ні криваві фронти, ні вовкулаки-царі, ні прокляті пани. Ешелон їде з фронту і везе багато зброї, котру ми мусимо відібрати…
– А з чим? – несподівано озвавсь хтось в натовпі.
Шахай блискавично зрозумів, що програв ефект промови. Він занадто вже здався на вплив свого авторитету.
– На Варварівці нас чекає тридюймовка з Оситняга і оситнязькі партизани. Ми перекопаємо колію і переріжемо дорогу ешелонові. Він не знає, скільки нас усього є…
– А нащо то нам стільки зброї? – озвався той же голос.
– Товариство! – закричав Шахай. – Хай вийдуть наперед усі ті, хто боїться або плаче за маминою спідницею. Хай ми на них подивимось і поглузуємо з підлих боягузів! А потім ми проженемо їх від нас, бо ми всі прийшли сюди тільки своєю волею, по своїй охоті. Витріть сльози страху тим своїм сусідам, котрі рюмають уже, сідаючи тільки до вагонів! А ти, Грицьку, ти хіба знаєш, скільки нам треба зброї? Чи, може, ти не чув, скільки пудів пшениці коштує гвинтівка? Ти боїшся гранати і хочеш маминої циці?
Шахай відчув, що слухачі знову стали його вірними. Легкий регіт пройшов по натовпу, Грицькові насунули його чорну кудлату шапку аж на очі.
– Сідайте до вагонів! – скомандував Шахай, і все товариство, товплячись, регочучи й лаючись, полізло до теплушок. Стояв туман.
Проїхали дві станції, на котрих паротяг брав воду. Туман рідшав. Поїзд ніби виїздив з долини, де вічно снували тумани. Іноді проглядало сонце, зараз же ховаючись за хмару; часом розривалася сіра хвиля надвоє, і між стінами такої земляної пари простягався осінній степ, як лісовий просік. Нарешті й Варварівка – самітний полустанок, безлюдний острів серед моря-степу й моря-туману.
– Вигрузимось, а потяг свій пошлемо назад, щоб відрізати шлях до відступу, – сказав Шахай Остюкові, виходячи з своєї теплушки, де їх їхало лише троє – з Гагатом. Дорогою вони переговорили про все, і тепер кожний знав, що йому робити. Ніякої гармати з Оситнягів не чулося поблизу, це не здивувало Шахая, бо гармата була витвором його мітингового запалу. Із станції повиходило кілька службовців – переляканих, мовчазних.
– Вигружайсь! – закричав Остюк, і троє друзів швидко мали перед собою армію з восьми людей: дев'яносто два партизани повтікали дорогою. Галат почервонів, його вуха і навіть руки набрякли від крові. Остюк поворушив головою, ніби йому муляв комір френча. Шахай витягся увесь, стаючи струнко. Ніхто не рухався. В цю хвилину десь здалеку почувся гудок і чахкання паротяга.
– Усі по місцях! – подав команду Шахай і махнув машиністові забрати потяг.
Потяг пішов, усе збільшуючи швидкість, а десятеро людей на чолі з Остюком та Галатом побігли понад колією до насипу, заховалися за ним.
Їх усіх закрила хвиля туману, що її прикотив чи присунув вітер. З протилежного боку виразно чулося, як наближається до Варварівки ешелон.
Шахай зустрів його, стоячи на пероні, тримаючи руки за спиною: такий вигляд має вчитель, коли він стоїть в кімнаті й вибачливо чекає, доки розсядуться учні. Ледве спинився ешелон, як Шахай став походжати вздовж його, рахуючи вагони і записуючи щось до записної книжки, котру він вийняв з кишені. Його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що ніхто не насмілився заступити йому дорогу. На гамір виглянув офіцер з пасажирського вагона, і всі йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовірний ґвалт.
– В чом дєло? – закричав офіцер.
– Комендант? – почули всі серед тиші голос Шахая. Офіцер ствердив це махом голови.
– Хай комендант ешелону та командири окремих частин зайдуть для переговорів про капітуляцію, я чекатиму на вас десять хвилин.
Шахай пішов помалу до станції і, сівши в кімнаті біля каси, став чекати.
На пероні наче розпочався ураган. Кричали всі разом, обурено клацали затворами гвинтівок, і крізь вікно Шахай помітив, що в дверях деяких теплушок з'явились кулемети. Після п'ятихвилинного чекання зайшло шестеро офіцерів. Вони розгублено і в той же час суворо оглянули Шахая. Останній не запросив їх сісти, і так пройшла вся розмова, сидів тільки Шахай.
– В чом дєло? – повторила людина, котра перед цим виглядала з вагона. – Хто ви і чого вам треба? Ми вас розстріляємо, не виходячи з кімнати…
Шахай витримав паузу і лінькувато подивився на того, що говорив.
– Я вам даю п'ятнадцять хвилин на роздум. Замітьте собі – тільки п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон мусить здати мені, а вас я пропущу тоді їхати далі. Я – командувач цього району. Через, – Шахай удав, що дивиться на годинника, – через дванадцять хвилин мої гармати рознесуть усю станцію разом з ешелоном. Дорогу далі перегороджено.
– Ми не можемо здати цієї зброї – ми веземо її, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це – казенне майно.
– Я не випускаю нікого від себе зі зброєю.
– Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.
– Ви маєте ще дев'ять хвилин. Але потім – буде пізно.
Офіцери не знали, що їм робити. Вони вже погодилися з неминучістю і тепер лише хотіли просити Шахая, щоб він їм залишив зброї для самоохорони.
– Ніяких уступок, – сказав Шахай і встав із стільця.
До кімнати забіг розхвильований Остюк. Він став струнко перед Шахаєм і похапцем вимовив кілька слів, дивлячись просто в вічі останнього.
– Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають.
– Дурниці, – одповів Шахай, – вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тоді, як я наказав.
– Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку – там стоїть делегат від батареї.
– Хай зайде сюди, – вирішив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось йому незрозуміле, не закінчив фрази і вийшов з кімнати. Остюк побіг за ним. «Тікаймо звідси, – прошепотів Остюк, – на станції їм сказали, що нікого поблизу немає. Ще похлопають нас тут!» Вони зустріли по дорозі роздратованого полковника, що закричав до них:
– Де він тут, самозванець?!
– Там чекає, – відповів Остюк, – я біжу за хлопцями.
Друзі повернули до якихось сінець, перебігли помешкання начальника Варварівки і вибігли до двору. На їхнє щастя, знову впав на землю туман. Вони бігли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат і стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.
– Де ж люди?
– Повтікали, гади, боягузи, сволочі!
Шахай і Остюк посідали коло Галата і засміялися. Потім вони сміялися вже втрьох. Їм приходили на думку різні веселі дотепи. Нарешті вони полізли насипом вище і, лежачи, почали дивитися вниз на колію, де лежало впоперек кілька шпал. На станції стояв гамір. Пролунало чимало пострілів. Хтось говорив промову, за щось агітуючи. Потроху все там уляглося, і ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машиніст випустив зайву пару, і ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках.
– Бувають на світі пригоди, – почав Шахай і подивився на весільні воскові квіти, що їх було приколото до його френча, – пригоди, кажу я вам, коли можна поплутати весілля з похороном. Я пригадую, як одружувався мій товариш на фронті. Наречена приїхала до нього, щоб повінчатися, а повезла його додому в цинковій домовині, і куль у нього був повний живіт.
– Важко їй було його везти, – вирішив Галат, – а як вони не помітили, що ти більше скидаєшся на молодого, ніж на генерала? Чого б це генерал став колоти собі на груди весільного букета?
– Не смійся так голосно, – сказав Остюк, – скажеш своїй матері, що в неї дурний син колись вродився.
– Коли приїдемо додому, – продовжував Шахай, – ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки.
– Ну й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешелон дурнів.
– Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, ніби до вечора збираються мітингувати. Колись у нас в шахті жив цап. Їв він у стайні біля коней – стайня глибоко під землею була, спав по забоях і так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали «шахтарем». Ходив він тільки рейками, і часто в темряві цокотіли його копитця по залізних шпалах. Певно, він почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не міг. Він завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.
– Цікаво, – закінчив Шахай, коли ешелон раптом пішов назад і за ним побігли ті, що не встигли сісти, – чи Марченко не проспить цього ешелону? Нас тут усього троє, а в нього ж там аж одинадцятеро – всі надійні та вірні. Коли не проспить – йому буде багата пожива.
Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслід ешелонові і протанцював халяндри. Потім всі троє пішли по шпалах додому.
– Поїхали! – закричав Галат. – А ми, як переможці, підемо пішки верстов із тридцять! Звоювати – звоювали, та до рук не попало. Заспіваймо, чи що?
І він почав:
Потім підморгнув Остюкові й Шахаєві і заспівав зовсім весело:
На пісках росте вощанка менша; на воді – конюшина біла, ситник ясноплодий, осока; на скелях – перстач альпійський, шеломниця хмелювата, нечуй-вітер, тонконіг і миколайчики; на степах – чистотіл, чебрець, деревій голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпій променястий та любочки осінні, похитується зміячка – жовта, як кульбаба, тільки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдності та відваги!
Друга пісня
Голос:
Хор:
* * *
Ничипір Марченко, котрого судив трибунал за самовільні розстріли і відібрав партизанську армію, – його врятував від шлюпки тільки Шахай, – сидячи перед судом в концентраційному таборі, так оповідав камері про діло під Полтавкою, коли йому довелося зустріти й обеззброїти офіцерський ешелон, якого повернули на Полтавку з Варварівки Шахай, Остюк і Галат.
«Мій полтавський бій, – казав Марченко, – дав стільки зброї, що я сміливо через п'ять хвилин закомандував фронтом. Ближчі села збезлюділи, коли дізналися про зброю. Мені довелося формувати по одному полку з кожного села. Швидко ми переїхали на вузлову станцію, назбирали духової музики і стали готуватися до походу на французів, на греків і на увесь світовий капітал. Ви знаєте, чим це скінчилося, і я ось сиджу за свою славу і за це поруч із вами – барахольниками, бандитами, спекулянтами й буржуями. Слухайте ж уважно про мій полтавський бій.
Ми не дали коням старітися в Новоспаському і миттю промчали сорок верстов до Полтавки. На підводах у нас гуркотіло дві бочки – відер по сорок, одна бодня, зо два перерізи. Ті баби, що ми в них полюбовно забрали посуд, довго бігли за нами, кленучи нас і наших родичів. На станції ми відшукали інструмента і зіпсували аж чотири одрізани: ми майже по рамку одпиляли рурки. Таким чином у нас готові були гармати різного калібру. Ми заперли усіх станційних в одну хату, щоб вони цілий день не виходили, а самі поробили для гармат позиції. З бочок повибивали днища, залишили по одному. В центрі прорізали дірки для одрізанів. Дурний Митька Шворень вистрелив, бочка затремтіла й загавкала, таку луну пустила по степу й по ярах, що покрила найкращу тридюймовку. Я призначив орудійних начальників, вибрав тих, що керуватимуть вибухами набоїв, своєю рукою порозгвинчував рейки і ліг у станції на лаву – виспатися після Шахаєвого весілля. Брати Виривайли заспівали на пероні якоїсь пісні, здається, «Незабудочку-цвіток». Я їх залишив собі ад'ютантами – усіх чотирьох, діда Макара посадив біля телеграфіста, а решту – п'ятьох – поклав на позиції.