Тих, заможніших, вона ніколи не шукала, але вони більш-менш систематично знаходились самі. Дівчина зневажала їх за їхню певність, але з наївною хитрістю їхні послуги використовувала, аж поки не розчаровувала своєю поведінкою. Їхні намагання її незмінно обурювали, намови завжди видавались смішними, і от недавно, тижня з півтора тому, вона мала рішучу балачку з таким увивачем, молодим господарником, що довгенько ущедряв її видовиськами й цукерками. Він обурено назвав її каменем, безсердечною дівчиною, не здібною любити взагалі й зокрема «по-справжньому», та й пішов собі геть, як і багато інших. А другого вечора Давид Семенович, обережно зайшовши та Марту саму побачивши, хитро запитав:
- Це ви вже одна?
- Хоч ви пожалійте мене, покинуту!
- Гарбузик? По губах, значить, лизуна, хе, хе!
Вчора вони з Льовою до театру на німецький рахунок ходили - кожен платить за себе!
Марта йшла засніженими вулицями, щулячись від морозу в демісезоні з пристібнутим хутровим коміром, і швидко лічила в голові: половина лютого, березень, половина квітня - разом два місяці, а там весна, весна! Ще трохи, зовсім трохи почекати, і буде тепло, розтане цей гидкий, холодний сніг, розів'ються дерева, і життя стане геть інше - життя без пальта, як вона подумала. Далі літо, річка, відпустка - загалом дівчина зрозуміла, що перспективу на цей рік має якнайкращу, й бадьоро вступила в Махортрест.
В своєму відділі вона з'явилася перша, бо було ще тільки за чверть дев'ята, а співробітники, крім самого зава, сходились звичайно майже одночасно за п'ять хвилин до початку роботи. Але на її столі лежав заадресований їй лист, тож Марта мала чим згаяти гулящий час.
«Дніпропетровське, 19.ІІ.28.
Марто,
Нагадую про себе, як і обіцяв. Власне, попереджаю тебе, що наприкінці лютого я буду в Києві, маю ліквідувати всякі справи, бо в Дніпропетровському влаштувавсь остаточно й тут залишаюсь. Але в Києві в мене є ще одна справа, про котру ти догадуєшся і я дуже прошу тебе згадати все, що ми говорили, обміркувати це практично й зустріти мене з відповіддю. Наміри мої не змінились, і ти не легковаж їх.
Дмитро».
Дівчина мимоволі посміхнулась. Що за упертий хлопець! Це був єдиний з її знайомих, що закидав їй не про кохання, а про справжній, законний шлюб! Тому три місяці він зник з її обрію, подавшись із дипломом політехніки на один з дніпропетровських заводів, і от влаштувався там остаточно. Але яке право має цей хлопчисько на неї тикати?
В цю мить на очі Марті лягло ззаду дві руки. Дівчина здригнулась, але сухо промовила:
- Товаришу Ворожій, облиште ваші недоречні жарти.
- Ну як ви вгадуєте, їй-богу! Ніяк вас не злякаєш, - засміявся Ворожій, рахівник їх відділу, відпускаючи її. - А, лист! Від кого ж це лист, Марточко?
Він узяв Марту під руку й міцно стиснув їй лікоть, силкуючись другою рукою відняти листа.
- Пустіть! - крикнула вона, розлютившись. - Я раз назавжди вимагаю не чіплятись до мене! Мені обридло…
- Та тихше, товаришко Марто, ще люди збіжаться, - спантеличено промовив Ворожій. - Ну от, уже й пустив.
Але Марта не могла стриматись. Почервонівши, вона кричала:
- Чіплятись ви вмієте, а людей боїтесь! Нахаба! Попереджаю вас, що ще раз, і я подам заяву до місцевкому… Що це? Кожен має право ображати тебе, тикати тобі…
- Та коли це я тикав? - здивувався Ворожій.
- Не тикали, то завтра тикатимете, якщо не провчити вас!
- Та замовчіть, кажу вам! - визвірився рахівник. - До вас із ласкою, а ви скандал тут розводите…
- Що це у вас за гвалт, добридень, - привіталась, увійшовши, машиністка Ліна.
- За погоду сперечаємось, - буркнула Марта.
- Погода гарна… Але чому крик такий? - спитала Ліна.
- Це, бачите, товаришка Марта завжди гарячиться, коли про погоду… Застудитись, мабуть, боїться, - прикро мовив Ворожій. «Інтелігентка», - подумав він.
- А, он що!
Ліна, сумирна й негарна з себе дівчина, здивовано глянула на Марту й почала розкладати папери коло машинки. Ретельна в роботі до педантизму, надзвичайно стримана й тиха, вона тільки стукотом машинки зраджувала свою присутність у кімнаті. Взагалі режим у статчастині був вельми тихий і працьовитий, можна сказати винятковий для буйного трестівського життя. «Тихо, як у статистиці», - казали службовці. Спричинилась до цього, звісно, не Лінина вдача, а постать самого завідувача Безпалька, людини мовчущої і ділової. Він був із тих, кого слухаються мимоволі, без жодного примусу чи нагадування, тому й паливода Ворожій непомітно підкорився суворій атмосфері цього відділу. Всі знали, що, крім завідування статистикою, товариш Безпалько взагалі багато важить у трестівських справах завдяки великому економічному досвідові, і навіть дивувались, чому він не посяде якоїсь вищої, відповідальнішої посади. Але хто казав, що на перешкоді цьому стоїть його позапартійність, інші запевняли, що він трохи дивак і завзятий мисливець.
О десятій з половиною рівно він з'явився - високий, з великим чолом, з сивиною на скронях, колишній красун, зразковий представник чоловічої статі, і, коротко привітавшись до своїх трьох співробітників, мовчки взявся до праці.
Під час перерви, коли кожному принесено склянку чаю, Ліна підійшла до Марти й ніяково сказала:
- Товаришко Марто, в мене є до вас велике прохання… Чи не можете ви піти зо мною після перерви?… Я в товариша Безпалька вже взяла дозвіл… на нас двох, - хутко додала вона.
- Де ж це йти?
- Бачите… Я хочу… Я маю записатися сьогодні в загсі… виходжу заміж. А загс о третій закривається, і коли ми підемо після праці, то спізнимось…
- Невже ви виходите заміж? - здивувалася Марта.
- Хіба це так дивно і… неможливо? - почервоніла Ліна. - Правда, я негарна, це знаю…
- Ні, ні, зовсім не тому, - відповіла Марта, хоч здивувалась вона здебільшого якраз «тому». - А просто дивно, що от бачиш людину місяць, два, три і нічого не помічаєш… А в людині тим часом щось важливе, відповідальне робиться. І коли дізнаєшся, то робиться дивно… Ні, я дуже рада, вітаю вас! Хто ж він, «обранець серця», «володар таємних дум?»
- Ну, що ви говорите! Це… життєва річ, та й годі. Ми давно вже збиралися, а тепер є змога: його батьки виїжджають, а нам лишають помешкання. Він служить, я служу, якось можна жити…
По дорозі до загсу Марта почувала себе досить незручно: до життєвої події товаришчиної вона була абсолютно не причетна, а проте мусила відіграти в ній - як-не-як - почесну роль! Адже вона в нових формах мала виконувати обов'язки старшої дружки, освячені колись пишними традиціями та обрядами. І, щоб схитнути відчуженість, Марта промовила:
- Знаєте, чому в нас крик був? Цей Ворожій чіпляється до мене, як застане на самоті. Він, зрештою, непоганий хлопець, але в'їдливий безмежно.
- Невже? А, та ви цікава! У вас, мабуть, багато цього… романів?
Вона спитала досить вибачливо, тоном людини, що стоїть уже над цим.
- Ні… тобто я нікого не люблю, - суворо відповіла Марта.
- Це звичайно приємно для дівчини, - вела Ліна свою думку, - але без цього можна жити… Головне життя, от! Треба якось жити.
В кімнаті загсу їх уже чекали двоє молодиків, з них один наречений - ув оленячій куртці, досить елегантний, з люлькою в зубах. Знайомлячись із Мартою, він увічливо посміхнувся, назвав своє прізвище, але не звернув на дівчину жодної уваги.
Їм довелося трохи почекати, поки оформить свою розлуку попередня пара - очевидно, дрібні міщани, що півголосом, але завзято сперечалися за розподіл спільного майна. Все цінніше вони встигли вже поділити, поки прийшли дівчата, і зараз змагалися за дві пари курей та три слоїки варення. Чоловік доводив своє право на обидва об'єкти.
- Ти подушки забрала? - казав він. - Харашо, хай я на камені спатиму, а куриці й варення - це мені, так і по закону виходить…
- А грамафон? Ти грамафона й забув, де твоя совість!
- Та ви поділіться, - байдуже обізвався урядовець. - Кури одній стороні, а варення другій.
- Согласна, - заявила жінка. - Хай мені кури, а йому варення.
І тут чоловік раптом виявив безодню великодушності:
- Та я ще тобі й банку варення дам, коли миром!… Малинового хочеш?
Потім до перетинки підійшла Ліна з своїм претендентом, дали всі потрібні лаконічні відповіді, всі розписалися. І дві людські істоти були отак санкціоновані від держави виконувати старий біблійний заповіт.
На вулиці свідок нареченого зразу попрощався, і вони лишилися втрьох. Марту ввесь час поривало спитати, чи будуть молоді оформляти свій шлюб і релігійно, але вона соромилась. Надто вже була їй ця пара чужа! І саме те, що Ліна вдалася до неї, особи цілком сторонньої, підказувало їй, що вони мають загс за порожню формальність.
«Будуть, будуть, - думала вона. - Потім улаштують вечірку, гостей покличуть… Ах, як це, зрештою, гидко!»
- Зараз у мене загальні збори місцевкому, - сказав молодий.
- А я піду до бібліотеки, - відповіла Ліна.
Кілька вулиць їм випадало йти разом.
- Ви страшенно поволі йдете, - зауважила Марта.
- Перед нами ще далека путь, - усміхнувся молодий.
- Хіба?… Ах, я думала… Ви про життєву путь. Більше говорити не було про що. Наприкінці Марті подякувано за «ласкаву послугу», як висловилась Ліна, і дівчина пішла обідати в брудненьку домашню їдальню, де годували дешево й несмачно. Потім мала ще одвідати державні курси стенографії та машинопису, бо за кваліфікацію свою ретельно дбала.
Але настрій Мартин укінець зіпсувався. Цей шлюб був їй рішуче неприємний! Чому? Вона просто заздрила, як можна заздрити з доброго дива на якусь дурницю - раптом і безапеляційно. «Вони будуть щасливі, безперечно будуть», - думала дівчина. І хоч не мала жодного наміру чи навіть схованого бажання розбити оте їхнє щастя, а от на тлі його почувала себе скривдженою!
2
КВІТИ НЕВІДОМОГО ЛИЦАРЯ
Додому вона вернулась коло сьомої години ввечері, покінчивши свій діловий день. Не так від роботи, як від глухого внутрішнього хвилювання, дівчина почувала себе до краю стомленою. «Ах, хоч би не прийшов ніхто!» - думала вона дорогою, бажаючи затопити грубку, зручно вмоститися коло вогню та почитати, а може, й просто помріяти.
В кухні дружина кооператорова кінчала останні господарські справи перед тим, як іти на посаду. Тетяна Ничипорівна, жінка заокруглених форм у своїй побудові, була до байдужості спокійна. В лагідності, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрість, коли б це ставлення виявлялось у філософських трактатах, а не хатньому побуті. Ця жінка, через непохитну вдачу свою, скрізь приносила застиглість, лад і тиху вигоду - була жінка затишку, симетрії, рівноваги. Марта завжди уявляла її оточеною юрбою дітей, яких вона втихомирювала б і розважала. А насправді в Тетяни Ничипорівни була тільки одна дитина, дочка Ада, і на Мартине запитання, чому вона більше дітей не має, мадам Іванчук лагідно відповіла:
- Ніяк не можна. Грошей мало.
Кооператор усім завжди казав, що дружина його служить у нархарчі, але відповідь ця хибувала на зайву загальність. Точніше сказати, Тетяна Ничипорівна завідувала буфетом у Караваївських лазнях, і ця посада була джерелом постійної прикрості для кооператора, якому працювати в такому місці здавалось страшенно непристойним.
- Добридень… чи вже вечір, - привітно відповіла вона Марті на вітання. - А вас сюрприз чекає. У кімнаті.
- Мені не сюрпризів, а спати хочеться! Ох, як натомилась, - сказала дівчина.
- Ну, що ви, не повірю! У ваші літа тільки танцювати та гуляти, - добродушно обізвалась Тетяна Ничипорівна.
Засвітивши в кімнаті електрику, Марта побачила той сюрприз: великий кошик білих хризантем, оповитий широкими, світло-кремовими паперовими стрічками. Він несподівано виріс перед нею, як виліплений із снігу, що ось-ось розтане, - тихий, урочистий і покірний. Він так виглядав, немов прийшов до неї звідкись далеким посланцем, приніс їй чиєсь далеке й прекрасне вітання!
Першу мить дівчина стояла, геть зачудована; її серце радісно кинулось і велика ніжність до квітів огорнула її. Це була ніби чарівна зустріч, щедра винагорода за її недавнє збентеження. Перед ними вона теж розцвітала, ставала легка, як їх пишні маківки, в очах своїх почуваючи біле сяйво хризантем.
- Чудові, чудові, - шепотіла вона.
Зненацька цікавість у ній зайнялась: від кого ці квіти? Хто послав їй цю розкішну посмішку любові? Вона хутко, не роздягаючись ще, підійшла до кошика й почала в ньому ритись, шукаючи картки. Але нічого не знайшла.
Це вже втретє вона одержувала отак квіти. Перший кошик місяців з п'ять тому, другий, може, місяців зо два й оце зараз. Ну, та про перші два вона хоч думати щось могла, могла хоч приблизно здогадуватись за присилачів, вибираючи з-поміж тодішних своїх знайомих і їх відмову пояснюючи бажанням заінтригувати себе. А тепер була цілком безпорадна в здогадах! Власне, й здогадуватись не було чого, бо якраз смуга в її житті зайшла, коли дівчина лишилась самотня, коли всі попередні знайомі відійшли від неї, розчаровані, а нові розчаровуватись ще не прийшли. Не рахувати ж, звісно, кооператора та Льови, неодмінних, мовляв, спутників її життєвого руху!
Тепер вона зв'язувала ці три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука їх до неї скерувала. Острах узяв її тоді, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за її спиною й непомітно пантруючи кожного її руху. Чого він хоче і хто він такий? Їй уявилась велика сувора постать, що тихо ступає в її сліди й несе в собі страшні несвітські бажання, - може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи її появи?
Вона здригнула й хутко роздяглася.
Розпаливши в грубі, Марта під діянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порізнених уривків, що послужливо спливали їй у пам'яті, уривків, до різного часу навіть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дійсністю власні мрії, ніби явно снячи, ліпила дівчина чоловічу постать, відчувала її близьку присутність і невимовлені слова. І ця постать, яку вбачали її нерухомі очі, пашила на неї жагучим огнем, поволі перетворюючись у казкового велетня, в радісний кошмар неспокійного чуття.
В двері раптом постукано.
- Хто там? - злякано скрикнула дівчина.
На порозі з'явився Льова. Він міг без сторонньої допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку ніхто не мав підстави боятися злодіїв, тому чорний хід був відімкнутий до пізнього вечора.
- Ах, ви не могли хоч би один вечір не прийти, - буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.
- Та я, Марто, власне, на хвилинку, - стурбовано промовив той. - Ви самі ж учора просили… ось книжку…
- Ну, роздягайтесь без передмов! - сказала дівчина. - Чекайте, ось руки помию.
Тим часом Льова скинув кожушанку часів військового комунізму, погрів коло вогню задубілі руки й обережно закурив.
- У вас квіти, - сказав він, коли дівчина вернулась.
- Атож, квіти! От з кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невідомий присилає мені вже третій кошик. Абсолютно невідомий! Далекий лицар! Та не стійте ви, як стовп! - Льова був хоч і худий, зате довгий. - Зразу цілу хату зайняв… Сідайте на своєму стільці. Це я розумію - прислати незнайомій квіти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скільки мене знаєте…
- Але ж, Марто, ви самі… самі казали мені, щоб я… - ніяково забубонів Льова.
- Знаю, що сама вам заборонила, - суворо спинила його дівчина. - Смішно було б, якби ви уривали з своєї платні на букети. Але можна б було хоч одну квітку десь вирвати й подарувати!
- Тепер зима, Марто… квітки не ростуть…
- Не виправдуйтесь!
- І потім… одна квітка, це якось надто сантиментально… І не сучасно… Інша справа отакий кошик…