Але він ще пригорнув дочку до себе й знову захоплено спитав:
- Як ся маємо, Ірусю? Моє ти серденько! О, ти виглядаєш чудово!
Старший син його загинув ще на імперіалістичній війні, другий син, захопившись ідеєю поновлення Росії, був забитий під Києвом 1919 року, і тепер дочка лишилась єдиним нащадком професора, єдиною метою його батьківського захоплення.
- Дякую, тату, - відповіла Ірен.
- Ну, чаю, чаю! - скрикнув професор. - Ірусь, усе на місці?
Чай був улюбленим напоєм професора і, власне, єдиною його розвагою. Обідати йому за справами доводилось завжди похапцем, а ввечері він міг порозкошувати коло столу, випиваючи, як правило, чотири склянки чаю, до того ж конче гарячого - д ля цього на таці стояв чепурний кошик з десятком вуглин, які й підкидалось щипцями в самовар, щоб підтримати його в стані кипіння.
- Зараз прийде Юрій Олександрович, - озвалася мати. - Зачекай, Степане Григоровичу, хвилину…
- Юрій Олександрович? О, давно не бачив! Чудовий розмовник… - сказав професор. - Що за голова! Блискучий розум! Але… Ірусю, золотко моє, доглянь самовара. щоб не прохолов!
Справді за якусь хвилину пролунав дзвінок, і з'явився Юрій Олександрович Славенко - високий чорнявий молодик, рівно зачісаний, з довгастим енергійним обличчям Він привітався, поцілував жінкам руки, а професорову руку міцно потиснув.
- О, силач, - скрикнув Степан Григорович. - Чудово, зараз питимемо чай! Сідайте, прошу вас.
- Чай у вашому домі, професоре, стоїть поза всякою конкуренцією, - сказав Славенко. - Він незрівняний своїм ароматом і прозорістю. Безперечно, господиня знає секрет, - додав він, глянувши на Ірен. - Вдома я про такий чай не можу навіть мріяти… Моя «рабиня» частує мене таким пійлом, від якого, зрештою, можна дістати перекруту кишкового.
- Ха, ха, ха! - засміявся професор. - Та, мабуть, ще й холодним!
- Це невигода холостяцького життя, - зауважила мати.
- Мамо, присунь мені цукор, - з притиском сказала Ірен. - Прошу, Юрію Олександровичу.
- Дякую, - промовив той, беручи склянку. - А надто зараз я не відмовлюсь від склянки гарного чаю. У мене справді в горлі пересохло…
- Ви після лекції? - спитала Ірен. - Прошу, тато!
- Ірусь, ти молодець у мене! - сказав професор.
- Ні, де там! - відповів Славенко. - Власне, я таки з лекції, але уявіть собі, з лекції українізації!
- Невже? - здивовано скрикнув професор.
- Яке безглуздя! - сказала мати. - Це ж заважає вашій роботі!
- Уже три місяці, - сказав Славенко.
- Не заздрю вам, - сказала Ірен.
- Я сам собі не заздрю, - сміючись, промовив Славенко. - Але що поробиш! Я підходжу до цієї справи цілком розумово. Треба ж було колись вивчати політграмоту, яка, звичайно, і для мене особисто, і для біологічної хімії абсолютно не потрібна! Тепер українська мова, і я не певен, чи задля громадської користі нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарської справи…
- Коли всі куховарки керуватимуть державою, - сказала Ірен.
- Атож, ви цілком мене зрозуміли. Проблема куховарки стоїть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсім природна річ - живемо ми неминуче в певних обставинах, і цим обставинам мусимо щось сплачувати…
- Марусю, - раптом звернувся професор до дружини. - Я забув тобі, серденько, сказати: на нас близько тисячі карбованців прибуткового податку наклали!
- То це треба негайно опротестувати, - півголосом промовила вона.
- Я не маю найменшого сумніву, - вів далі Славенко, - що найближчого часу, принаймні в науковій галузі, мовна проблема буде радикально розв'язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що після кількох століть розвою, зараз для нас, учених, середньовіччя з єдиною латинською мовою є поступовий ідеал! Звичайно, ми повинні прагнути до нової, простої і сконденсованої мови, яка відповідала б нашим розумовим потребам. Сучасні мови, в тому числі й наша російська, занадто зіпсовані літературою, занадто переобтяжені синонімами, не припущенними в науковій роботі. Есперанто мене дуже цікавить, і я вже добре засвоїв його… заразом з українською мовою.
- Я проти есперанто, - заявив професор, - Ірусь, ще скляночку!
- Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повинні мене зрозуміти. В своїй галузі я майже нічого не маю російською мовою. Я мусив вивчати німецьку, англійську й французьку. Торік на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякі питання з шовківництва і мусив вивчати ще й італійську.
- Ви бачите, як нас душать, - сказала мати. - Тисячу карбованців податку! Тисячу карбованців!
Юрій Олександрович ввічливо посміхнувся.
- Так, це велика прикрість, - промовив він до матері. - Ще більша, може, прикрість те, що певна матеріальна забезпеченість зробилася в нас від'ємною прикметою. Маючи якихось зайвих п'ятсот карбованців, здобутих до того ж чесною працею, починаєш незручно себе почувати, починаєш таїтися з цим своїм невеличким достатком… Ми ще не вижили психології військового комунізму, ми одягаємось, наприклад, гірше, ніж могли б одягатися, силкуємось якнайскромніше встаткуватися і щороку прибіднюємось. Пристойне вбрання вважається в нас за непристойну розкіш, і я знаю багатьох, хто й досі ще не виліз із жахливої толстовки…
- Бо кожен ледар має право крикнути тобі: то непман! - сказала мати.
- В соціалістичній країні панує психологія жебраків, - зауважила Ірен.
- Ви хочете щось сказати, професоре? - спитав Славенко. - Та дивіться, ваш чай уже зовсім прохолов!
Після першої склянки, швидко випитої, професор робив перепочинок, копирсався в зубах, посміхався, бурмотів «чудово» й переходив у грайливий настрій.
- І все-таки, незважаючи на всі оці прикрості нашої доби, - вів Славенко, - я мушу категорично висловитись за неї.
- Він хоче потрапити до міськради, - скрикнув, сміючись, професор.
- Татко, не пустуй! - з докором мовила Ірен.
- Ви помиляєтесь, професоре, - відповів Славенко, - громадські навантаження я теж залічую до великих прикростів нашої доби. Але я бачу і її незрівнянні прикмети. Доба так званої диктатури пролетаріату є, насправді, доба боротьби розуму за абсолютну першість.
Він на мить спинився, немов даючи усвідомити враження від своїх слів, а потім заговорив трохи міцнішим голосом з неприємними нотками самовпевненості, - тим голосом, яким читав лекції студентам.
- І коли це зрозуміти, тоді в іншому світлі стане перед вами справа хоч би з тим самим достатком. Влада речі над людиною - це найганебніша влада, найбільша перешкода до перемоги розуму. Щоб побороти її, треба було річ скомпрометувати, принизити достаток у психології цілого громадянства. І коли зараз, купуючи нове вбрання, ви не почуваєте вже чистої радості, коли ваше чуття від придбання речі вже подвоєне, то це є перший удар по віковічній владі матеріального, її треба зруйнувати. Людність загине, якщо їй не пощастить сконцентрувати всі свої сили у вищих, розумових сферах діяльності. Нова людина буде байдужа до кольору вбрання й до смаку їжі, та зате знатиме смак розумової радості. Новий побут полягатиме в суворому спрощенні всіх матеріальних та чуттєвих потреб. Тут досить буде статистики й розподілу. Людина втратить до них інтерес, бо зійде на вищий поверх свого існування. Вона більше буде жити духовним і менше матеріальним - от у чім я вбачаю справжній поступ людськості, що підлягає невблаганному економічному рушієві. Земна людськість зростає, і кожного нового зайду на землі треба нагодувати, одягти й узути. Зріст людності й обмеженість ресурсів нашої планети - оці два чинники об'єктивно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунізму…
- Степане Григоровичу, хоч би гостя посоромився! - скрикнула стара професорова.
Славетний терапевт, що до нього лікуватись їздили з усього Союзу, в нападі безпосередньої радості влучив дружині хлібною кулькою просто в ніс.
- Ха, ха, ха! - засміявся він. - Ірусько, серденько, цукру мені!
- Так із вас завзятий комуніст? - лагідно запитала Ірен подаючи цукор.
- Атож, - відповів Славенко, - я почуваю себе цілком пристосованим до життя в комуністичній громаді. На жаль, це справа дуже далекого майбутнього, хоч подих його вже зараз почувається. Передусім, до розумових інтересів покликано широкі маси, які жили досі нікчемним тваринним побутом; науку звільнено від усяких ідеалістичних забобонів, поставлено їй виразну й високу мету - безпосередньо служити людям у боротьбі з природою. Від цього, правда, потерпіли деякі псевдонауки, як от історія літератури й інші, до неї подібні, які зведено на другорядну ролю супроти точних наук, що творять реальні й пожиточні цінності. Я, зрештою, навіть не розумію, як взагалі література - розумію тут літературу не наукову, - могла стати об'єктом дослідження. Щоправда, - звернувся він до Ірен, - ви тут зо мною не погодитесь: ви читаєте белетристику, любите мистецтво.
- Атож, тут маємо трохи різні смаки, - посміхнулась Ірен.
- Але Ірен не так багато й читає, - зауважила мати.
- Я це цілком розумію і, коли хочете, виправдую, - сказав Славенко.
- А літератори наші пищать, - сказав професор, беручи улюблене тістечко «наполеон». - У мене лікується один від виразки шлункової, чудовий хлопець, так каже, що заїдає їх… якесь замовлення заїдає…
- Причина розпачу, що охопив, скільки відомо мені, найкращих представників літератури, - сказав Славенко, - полягає в тому, що література й мистецтво взагалі не спроможні вже своїми способами виконувати соціальне замовлення…
- Атож, він так і сказав: соціальне замовлення! - скрикнув професор.
- Соціальне замовлення, тобто відбивати дух нашої доби, - провадив Славенко, злегка вклонившись професорові. - Його може виконати тільки наука. Зрештою, мистецтво повстало, як наслідок нерозуміння природи й життя; це нерозуміння митець переносить, не розв'язуючи, в художній твір, дістаючи в цьому ілюзорне заспокоєння, якого зазнають і ті, хто в тій чи тій формі цей твір сприймає. Відтворити нерозуміння, а не знищити його - от, противно науці, основна прикмета мистецтва. Звичайно, воно промовляє ще до нашої відсталості, до нашої неорганізованості, що ми взяли в спадок від минулої півкультури і що в нас цілком зрозуміла й виправдана, як я й казав вам, Ірен… Але це в нас, інтелігентах, що мусили перетравити так звану буржуазну цивілізацію, яка суттю своєю є тільки переходовий ступінь до справжньої цивілізації. І зовсім не зрозуміла річ, коли дехто підтримує теорію нового мистецтва, мистецтва для робітничого класу…
- Ах, ці письменники надзвичайно нудно пишуть, - сказала Ірен. - Я теж не підтримую їхньої теорії.
- Інакше вони й не можуть писати! Це залежить не від їхньої нездарності, а від цілком об'єктивних причин. Вони є жертва непрощенної традиції, вони чинять замах із нікчемними засобами. Новий робітничий клас, чи сказати точніше, - новий пагінець людськості, що зростає за загальними законами еволюції, і зокрема за законами євгеніки, якраз і мусить визначатися високим щаблем духовної організованості, який виключає потребу мистецтва. Робітничий клас, нових людей, надзвичайно влучно схарактеризував Кайзерлінг в одній із своїх робіт: нова людина, на його думку, є тип шофера, простий, бадьорий і озброєний практичними, власне, технічними знаннями.
- На заході справді є мода на шоферів, - зауважила Ірен.
- Вона має, як бачите, глибші підвалини, - казав Славенко. - Я цілком пристаю на чудове Кайзерлінгове визначення, яке, з одного боку, поширює наше щоденне розуміння робітничого класу як носія нових ідеалів, бо тип шофера включає в себе все поступове, від робітника заводу до працівника науки, - але з другого боку, й звужує його, відтинаючи міщанські елементи робітництва, які треба визнати за чималі, хоч би на підставі зацікавлення красним письменством. Бо мистецтво для людини вищої організації є такий самий анахронізм, як і ворожіння на кавній гущі.
- Ха, ха, ха! - засміявся професор.
Марія Миколаївна теж посміхнулась.
- І мені дуже приємно відзначити. - вів Славенко, - що в середині самого мистецтва народжується його заперечення. Певна частина митців дійшла вже до розуміння нікчемності мистецтва в наш час і підносить гасло звести його до ролі спорту. Цих піонерів я щиро вітаю, бо тільки спорт і наука можуть відродити людськість… Мої зауваження про мистецтво, - додав він, - можуть видатись надто загальними, бо грунтуються на уривкових відомостях, але вони цілком випливають з моєї концепції нової людини й зверхньої ролі розуму за нашої доби. Зверніть увагу на наше прагнення зорганізувати час, зорганізувати відпочинок, роботу - і примат розуму в нашій психології стане вам цілком очевидний. Раціоналізація - не тільки виробництва, але й цілого життя - це є високе гасло нашої доби. В цьому розумінні ми йдемо за заповітами Великої Французької революції, ступаємо в сліди великого Робесп'єра, що над гільйотиною підніс культ богині розуму. Звичайно, ми відмовляємось від смішних зовнішніх атрибутів цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп'єрова спроба, хай навіть проти нашого розгону дитяча, становить… Як це? Ви маєте допомогти мені поетично висловитись, - раптом звернувсь він, посміхаючись, до молодої господині. - Я хотів ужити тут музичного терміну, яким означають вступ до опери…
- Увертюра, - сказала Ірен.
- Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великої опери розуму!… Оце ті міркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, які походять здебільшого від консервативності нашої психіки.
- Та ми всі вже чудово примирились, - сказав професор.
- А я не примирюсь! Не можу! - скрикнула Марія Миколаївна, згадавши синів, яких загибель вона призвичаїлась ставити на карб більшовизмові, дарма що один з них поліг на імперіалістичній війні.
- Ти надто нервова, мамо, - холодно промовила Ірен.
В цю мить на дверях з'явилась Пелагея.
- Там по вас, Степане Григоровичу, приїхали, - сказала вона.
- Так, так! - скрикнув професор. - Я й забув, у мене консиліум о восьмій… Ви бачите, я навіть чаю не напився… Іду, іду, - крикнув він Пелагеї. - Чудово… Марусю, - звернувся він до дружини, - наготуй мені, знаєш, літературу про шлункові хвороби й торішні мої записки підбери… завтра лекція…
- У вас незрівняна дружина, - сказав Юрій Олександрович, прощаючись із ним.
- Вона й лекцію за мене прочитає, чудова! Іду, іду, - крикнув ще раз професор і вибіг, чи, певніше, викотився з кімнати, бо куценький був і товстий.
- Жінка повинна бути помічником своєму чоловікові. Так мене виховано, і так я виховувала…
- Мамо, піди доглянь, щоб батько не забув чого, - сказала Ірен.
- Хочете ще чаю, Юрію Олександровичу? - спитала Ірен, коли вони лишились на самоті.
- Ні, дуже дякую, - сказав Славенко. - Я волів би краще попросити, щоб ви заграли щось.
- А, ворог мистецтва, ви любите музику!
- Кожен має свої хибкості, Ірен.
У вітальні Ірен сіла до рояля, а Славенко вигідно пірнув у м'який фотель.
- Дозволите курити? - спитав він, добуваючи шкіряного цигарника.
- Прошу, - відповіла господиня, розгортаючи вальси Шопена. Славенко не розумів музики і не почував великої потреби її слухати. Але в домі професора Маркевича він виявляв деяку пошану до цього мистецтва з двох важливих міркувань: передусім, це тішило Ірен, по-друге, усувало йому потребу з нею на самоті говорити. Він почував, що їхнє знайомство дійшло вже до того ступеня, коли взаємини повинні бути з'ясовані, але відкладав надалі остаточну розмову, хоч для себе цю справу вже остаточно вирішив. Ірен, він був певен, також розв'язала її, але тільки мовчазна згода була між ними, а жодного слова про шлюб чи тим більш про кохання ще не сказано. Знову-таки дві причини зумовлювали його зволікання: насамперед, робота його не була ще скінчена, а крім того, десь потай йому все-таки не хотілось зміняти свого холостяцького всистематизованого життя. «Це, зрештою, великий клопіт», - думав він про шлюб. Потім, звичайно, все знову внормувалося б, але треба було зламати попередній побут, і в цьому була непоборна прикрість. Юрій Олександрович чудово уявляв собі, як розподілятиметься його майбутня доба в подружньому житті, добре знав, у якій кімнаті він тут житиме, навіть прикинув уже, як розташувати в ній свої книжки, а проте нехіть до кардинальної зміни звиклого оточення ввесь час його стримувала. Як-не-як, а йому доведеться виконувати зовнішні родинні функції, до яких треба буде звикати. Щодня, наприклад, він бачитиметься й муситиме розмовляти з її батьками, які його аж ніяк не цікавили. Але забрати Ірен з батьківського дому, шукати нове помешкання й устатковувати його було б йому ще страшнішими тортурами. «Нічого не вдієш, закінчу ось роботу, то й оженюся», - подумав він, пускаючи дим.