Але Ігор пройшов повз неї.
— Кнути, кнути! — весело задзвенів попереду знайомий голос.
У душі Ігора виникла майже фізіологічна радість, і він навіть засоромився, боячись, щоб цю радість не помітили сторонні очі. Він уповільнив крок, зупинився, коли побачив власницю дзвінкого голосу. Вирішив поспостерігати за нею. Та гострий погляд рудої Вальки відразу спостеріг міліціонера, що стежив за нею.
— Гей, лейтенантик! Підходь, бери свіженьке! Тих глосиків вже, певно, з’їв! — Її губи розтягнулися в усмішці.
Ігор слухняно підійшов, подивився уважно на прилавок, над яким з ритмічністю палички диригента рухалась гілочка берези, відганяючи від риби набридливих мух.
— Ось, — показала торговка поглядом на рибок зі страшними мордами. — Бери кнутиків! Мама підсмажить — оближешся!
— А глосиків нема? — Ігор підняв погляд на Вальку.
— Що ж ти так пізно? Глосиків вже забрали! Їх багато не буває! Ти тільки скажи — я тобі завтра залишу скільки треба! — посміхнулася торговка.
— Залиште кілограмчик, — попросив Ігор, а погляд мимохіть сповз на Вальчині груди, що красиво окреслились під білим халатом.
— Щось я не пам’ятаю, щоб ви в халаті були, — вихопилось у Ігора.
— Сьогодні — санітарна перевірка і конкурс на кращий прилавок, — пояснила Валька, поправляючи руде волосся.
— Що ви після базару робите? — запитав Ігор, згадавши свою минулу розмову з цією молодою симпатичною жінкою.
— А що, знову до ресторану покличете?! — посміхнулась Валька. — Я би, може, і пішла, тільки побачать нас, а потім…
Ігор зрадів.
— То, може, не в ресторан?
Валька розмірковувала, забувши про свою рибу.
— Там, направо від воріт, у парку лавка є, — поглядом показала на вхід на базар. — Підходьте туди о шостій, посидимо! Тільки краще без форми…
— Без форми не зможу, — жалібно промовив Ігор. — Але о шостій буду, точно!
Валька кивнула і відразу перевела погляд на бабусю, яка роздивлялася її кнутиків.
— Беріть, беріть! Для себе або для кішки! Смачніші, ніж піщаник! Самі знаєте!
Ігор відійшов. На обличчі розпливлася самовдоволена посмішка. Раптом десь поряд пролунав різкий свисток. Ігор озирнувся і побачив у паралельному торговому ряді сум’яття: якогось пацана, що втікав щосили від міліціонера. Побачив надуті щоки міліціонера, що свистів на ходу у свій свисток і якось незграбно наставляв руки, чи то тримаючи їх напоготові, щоби в разі потреби відштовхнути кожного зі свого шляху, чи навпаки: намагаючись жестами привернути увагу обивателів, щоб допомогли затримати злодюжку.
Ігор пригнувся, відійшов до другого торгового ряду. Потім боком-боком в інший бік. Пройшов повз молочний павільйон і побачив ще одні ворота — бічний вхід у базар. Вийшов на коротку вуличку і зупинився якраз навпроти «Чарочної» на першому поверсі двоповерхового цегляного будинку. Зайшов. Підійшов до прилавку і завмер, зустрівшись поглядом з жінкою, обличчя якої виражало неспокій і обурення. Бажання замовити п’ятдесят грамів відразу пропало. Він ковзнув поглядом по пляшках, що стояли на полицях за спиною у жінки. Озирнувся, помітив за єдиним столиком двох непримітно одягнених пенсіонерів.
— У вас мінералка є? — запитав обережно.
— Газировка, — відповіла жінка, і обличчя її пом’якшало. — Двадцять копійок склянка.
Ігор витягнув з кишені сотку, простягнув продавщиці.
— А копійок не маєте? Ми ж тільки відчинилися!
Ігор замислився. Згадав, як минулого разу руда Валька йому решту мідяками давала. Сягнув рукою до кишені, витягнув жменю монет і, не дивлячись, простягнув їх жінці.
Вона сама взяла монетку з долоні. Зашипіла газировка, наливаючись у склянку.
Ігор вийшов на поріг «Чарочної», рукавом гімнастерки витер губи, не звернувши уваги на дідуся, який здивовано дивився на нього. Пройшов до кінця вулиці, вийшов до парку з лавками, пофарбованими в яскраво-зелений колір, роззирнувся. Постояв кілька хвилин і повернув назад до будиночка Івана Самохіна.
Проваландавшись кілька годин без діла в домі Іванка, Ігор легко повернувся в домовлений з Валькою час у парк біля базару. Походив по заасфальтованих алеях, вдихнув запашної приморської осені, скосив очі на очаківців, що проходили повз нього, занурені в своє життя і свої проблеми. Потім присів на третю лавку від початку алеї з боку базару. Критично оглянув свою гімнастерку, кинув погляд на чистенькі, ніби нещодавно випрасувані галіфе, на чоботи, які здавались тепер на диво зручними, ніби пошитими «по нозі» досвідченим шевцем. «Вони ж були на кілька розмірів більшими?» — згадав Ігор. Згадав і знизав плечима. Те, що розмір чобіт зменшився, було не найдивнішим з усього, що відбувалося з Ігорем останнім часом. Найдивовижнішим було те, що він прийшов на побачення у 1957 рік з одруженою жінкою, базарною торговкою, від якої, мабуть, і вночі пахне рибою. З жінкою вродливою, молодою, рудоволосою, що мала диявольський вогник і в характері, і в погляді.
Ігор кинув погляд у напрямку базару. Поки дивився, ліва рука витягла з кишені золотий годинник.
Ігор відкрив гравійовану кришку. Годинник показував шосту годину. Права долоня намацала пачку сторублівок, що випирала з правої кишені галіфе.
«Куди б це з нею піти?» — замислився Ігор. Гроші не давали йому спокою. Адже реально він міг витратити ці гроші тільки тут, тільки тепер. Там, чи то зверху, чи то знизу — Бог його знає, де зараз фізично перебуває його час, його 2010 рік, всі ці папірці, може, і вартували якихось грошей, але купити на них можна було хіба що посмішку продавця, і то за умови, якщо він мав почуття гумору.
Повз нього поважно «пропливала» жінка в досить елегантному ратиновому пальті мишачого кольору з піднятим коміром. Вона зупинилася, подивилася на міліціонера привітно, з усмішкою.
— Як там Петро Миронович? — спитала вона.
Ігор на мить розгубився. Але тільки на мить.
— У нього все добре, — сказав, також привітно посміхаючись, приховуючи раптову напругу, страх, що зараз пролунає ще якесь запитання.
— Передайте йому вітання від Ірини Володимирівни, він нам обіцяв прислати когось, перед дітьми виступити…
— Я передам, — пообіцяв Ігор.
Дама в ратиновому пальті продовжила свій шлях, а Ігор, дивлячись їй у спину, вдихнув повні груди повітря.
«Начальник міліції чи хто, цей Петро Миронович?» — подумав він і встав з лавки.
Знов пройшовся алеєю. Озирнувся. Рудої Вальки, як її називав Іван Самохін, досі не було. Гарний настрій, стан очікування свята, зустрічі почав потихеньку гаснути. З’явилася нервовість.
— Ще рази два пройдуся алеєю і назад, — вирішив він.
І, розвернувшись, повільно закрокував до базару. Алея раптом видалася йому надто багатолюдною.
Назустріч йшли два армійські офіцери, за ними — ще якісь люди. Офіцери, на ходу розмовляючи, віддали йому честь, він козирнув у відповідь. Козирнув так чітко, наче робив це кожен день багато разів. Сам собі здивувався.
— Ви ніби й не раді? — зупинилася перед ним жінка в хустці. Її очі були на диво знайомими.
Ігор зазирнув в ці очі і широко посміхнувся.
— Ви так замаскувалися! Не впізнав! Вибачте!
— А мені маскуватися легко, — розсміялася рибна торговка. — Волосся сховала під хустку і все — ніхто мене не знає, ніхто не бачить. А якщо не сховати, то у всіх на очах… Присядемо? — вона вказала на найближчу лавку, й одразу, поправляючи своє бежеве пальто, що доходило лише до колін, сіла сама.
— Я боявся, що ви вже не прийдете, — признався Ігор, закладаючи ногу за ногу.
— А ви сьогодні вже когось арештували? — пожартувала Валя.
Ігор заперечливо похитав головою.
— Не люблю арештовувати, — сказав він, підлаштовуючись під її жартівливу інтонацію. — От вас залюбки арештував би, але лише для себе особисто!
— Який сміливець! — вона усміхнулася знову. — Куди ж ви мене, заарештовану, подінете?
Ігор знизав плечима.
— Не у в’язницю, звичайно!
— І на тому дякую! Ви давно у нас в Очакові?
— Ні, я наїздами… у відрядженні…
— Тоді зрозуміло, чому ви такий сміливий! Ті, хто у відрядженні, завжди сміливі, тільки не у себе в місті! Це я знаю! Якби були очаківським, сто разів би подумали перш ніж до мене заговорити…
— Невже вас очаківські міліціонери бояться?
— Не мене, — Валя поправила хустку і сховала пасмо рудого волосся. — А мого характеру! Бо я що, жінка як жінка!
— Давайте прогуляємося! — запропонував Ігор. — Місто мені покажете. Адже я тут нічого не знаю.
— Ні. Місто нехай вам місцеві міліціонери показують! — Валя підвелася з лавки і озирнулася довкола. — Можемо до коси прогулятися, там малолюдно.
— Добре, — погодився Ігор.
Вони повільно йшли через парк, потім вуличкою повз низенькі одноповерхові будиночки, у вікнах яких вже світилося. Вечір запалив не лише вікна: на перехрестях горіли й ліхтарі. Жартівлива розмова ні про що тривала так само поволі, як і їх прогулянка. Ігор не зауважив, як вони проминули останню вуличку, і на узбіччях з’явились городи. Потім виринули із сутінків кілька дерев. Вітер залопотів їхніми листочками. Ігор подивився вгору. Кілька зірок вже прокололи небо і крізь отвори, які вони зробили у пітьмі, світили вниз. Ігор знайшов долоню Валі, ніжно взяв її у свою, ніби боявся, що жінка забере руку. Але Валя не забрала. Тепер вони йшли, тримаючись за руки і не дивлячись одне на одного. Ніби насолоджувались нічною прогулянкою, і цього їм було досить.
За півгодини Ігор почув море. На невидимий берег накочувалися хвилі. Долоня Валі стала гарячою. Ігор стиснув її, не дуже сильно, і відразу почув потиск Валі у відповідь. Міцний, майже чоловічий.
— Тут обережніше, — попередила Валя, скеровуючи його вправо.
Вони спустились по вузенькому ярку. Під ногами був пісок, по якому ковзали ноги, тягнучи тіло вниз.
Вже стоячи біля моря, Ігор озирнувся назад і побачив над головою скелю, що звисала над вузенькою смужкою пляжу.
Валя сіла на пісок. Ігор присів поряд. Обняв її за плечі. Вона притулилась до нього.
— З вами сидіти добре, приємно, — промовила вона. — У вас є пістолет, та й форма вам до лиця!
— Можна вас поцілувати? — повернувся Ігор обличчям до молодої жінки.
— Ні, — відповіла Валя, — я не цілуюся з тими, з ким на ви.
— Ми з вами то на «ви», то на «ти». Давайте перейдемо на «ти»! — рішуче запропонував він.
— Для цього треба на брудершафт випити, а ви, певно, не маєте що випити!
— Не маю, — погодився Ігор, його голос став сумним.
Валя рукою торкнулася його плеча, ніби хотіла пожаліти його.
— Якісь ви всі нерішучі тепер, після війни, — промовила Валя. — Мабуть, всі сміливці загинули, а залишилися… — вона поблажливо посміхнулась.
— Зазвичай я рішучий, — промовив Ігор і зніяковів, почувши у власному голосі вагання.
— Рішучі, коли бандитів ловите? — серйозно поцікавилась руда Валя.
Ігор кивнув.
— А що, їх так багато?
— Кого?
— Бандитів, — Валя дивилась просто йому в очі.
Ігор знизав плечима.
— Років через п’ятдесят їх стане ще більше, — задумливо промовив він.
— Через п’ятдесят років? — очі Валі стали круглими. — А в газетах пишуть, що через двадцять років їх взагалі не буде! Перевиховають усіх на вчителів, інженерів, щоб країні користь була.
— Газетам не варто вірити, — почав було Ігор і затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве. — Варто. Варто, звичайно, вірити газетам. Та треба й самій розуміти…
— Я більше книжки люблю. В газетах одні лише факти. А в книжках і факти, і романтика. Я Вадима Собка читала…
— Це хто? — здивувався Ігор.
— Невже ви не знаєте? Письменник, всесвітньо відомий. Дві Сталінські премії отримав ще до смерті Сталіна!
— Не читав, — признався хлопець.
— Шкода, що я книжку вже в бібліотеку повернула… Ви зайдіть туди, запишіться! А то будете, як міліціонер з анекдоту!
— З якого ще анекдоту? — Ігор вдав, що сердиться.
— Вибачте, ну, з того, де два міліціонери радяться, що третьому на день народження подарувати. Один каже: «Давай купимо йому книжку!» Другий відповідає: «Не треба, у нього вже одна є!»
— В мене вдома більше, ніж одна книга, — усміхнувся Ігор.
Усміхнувся, і йому здалося, що Валине обличчя, її очі, уста, такі соковиті й спокусливо-гордовиті, зовсім поряд. Ігор обійняв жінку і пригорнув до себе. Спробував поцілувати, але зразу відчув, як його зупинила і відсторонила сильна рука.
— Не треба, — голос Валі пролунав м’яко, вибачливо. — Я нездорова… Може статись, й ви заразитесь.
Ігор завмер, не розуміючи, його охопив страх.
— Заражуся? Чим?
— Я не знаю, як ця хвороба називається. Вона передається людині від риби. То кашель з поганим присмаком у роті, то очі сльозяться… І дітей не можна мати… — Останні слова Валя промовила важко, з натугою. Ніби ось-ось заплаче. Але стрималась. Помовчала кілька хвилин. Потім глянула на небо. На ньому сяяли зорі. Далеко над морем плив серпик місяця. В його світлі сріблом мигтіли маленькі хвильки.
— І що? — обережно порушив тишу Ігор. — Хіба не можна вилікуватися?
— Напевно, можна. Лікар сказав, що вилікує мене, якщо я від чоловіка до нього піду… Хіба ж так можна?!
— Треба на цього лікаря поскаржися! — обурився Ігор.
— Кому? — очі і уста Валі знову були зовсім поруч. Та погляд її був такий сумний, що в нього й думки вже не виникало про поцілунок.
— Як прізвище лікаря? — запитав Ігор, відчуваючи себе справжнім міліціонером.
— Не треба, — Валя махнула рукою. — Може, він мене кохає і те, що цю хворобу можна вилікувати, просто вигадав?
У будинок Івана Ігор повернувся після опівночі. На кухні світилося. За столиком сидів молодий господар і читав «Огоньок». Почувши кроки на порозі, відклав журнал і встав.
Двері в дім були незамкнені. Ігор зайшов на кухню, кивнув. Сіли обидва біля столу.
— Може, вина? — запитав Іван. — Тільки я не буду. Я вже дві склянки випив.
— Слухай, — Ігор витягнув з кишені галіфе сотенну купюру. — Тут у вас поліклініка чи лікарня?
— Лікарня.
— Знайди лікаря, до якого Валя зверталась. Дай йому гроші і візьми історію її хвороби або просто діагноз. Зрозумів?
Іван заперечливо похитав головою.
— Знайдеш лікаря, який лікував руду Валю, і дізнаєшся у нього, на що вона хворіє! Зрозумів? Нехай він напише на папері.
Тепер Іван зрозумів, що від нього вимагають. Він згідливо кивнув, ховаючи сотку до кишені піджака.
— Я пішов спати, — сказав Ігор, підводячись з-за столу. — Піду вранці. Повернусь за кілька днів. Добраніч.
Ігор зайшов до кімнати, не вмикаючи світла. Він вже напам’ять знав, де стоїть старовинний диван з високою спинкою, де крісло, де тумбочка. Роздягнувся, навпомацки склав на табурет міліцейську форму, ліг під теплу ватяну ковдру і заснув.
14
Уранці в Ігора боліла голова. В спальню заглянула мати, стурбовано подивилася на сина, який лежав у ліжку, і щезла, тихо зачинивши двері за собою. Повз будинок проїхав трактор, і відразу, збадьорений гарчанням трактора, Ігор встав з ліжка. На обличчі — хвороблива незадоволена гримаса. Світ довкола наповнювався неприємним дражливим гомоном, і голова Ігора, наче особливий порохотяг, втягувала цей гомін, змішувала, струшувала і доводила до гудіння.
Погляд упав на звично акуратно складену міліцейську форму на табуреті. Ігор простягнув руку й обмацав форму. Дві пачки рублів були на місці, золотий годинник також. А от якийсь невеличкий предмет, схожий формою на флакончик з валеріанкою, зупинив на мить шум у голові і змусив замислитися.
Ігор витягнув з-під гімнастерки галіфе, струсив їх, щоб розправити штанини. Витягнув чорний тубус з фотоплівкою. Ігор втупився у касету застиглим поглядом, якась тоненька непрозора завіса відділяла його свідомість від розуміння: яким чином ця касета потрапила до кишені?
— Ти встав? — у дверях знову з’явилось мамине обличчя. — Їсти будеш? Ти ж знову під ранок повернувся!
Ігор обернувся. Лице матері було стурбованим.