Наступного дня вони вдвох пішли на ринок, де Степан купив ломик-цвяходер і два ліхтарики. Платив Ігор. Платив неохоче: надто вже специфічні закупи вони робили.
Передчуття його справдилося. Того ж вечора, захопивши цвяходер і ліхтарик, повів його садівник на вулицю.
— Погуляємо на початку, придивимось, — говорив він пошепки по дорозі. — А потім заглянемо туди, в будинок Чагіна. Бо навіщо ж приїхали?
Темне південне небо висіло над головами, в носі лоскотало від морського повітря, десь голосно грало радіо: передавали турецькі пісні турецькою мовою. Кілька разів пройшовши повз будинок Чагіна, вони нарешті шмигнули у двір і сховались за деревом біля порогу.
— За це ж і посадити можуть! — злякався Ігор, розуміючи, що буде далі.
— За що? За те, що я хочу розібратися в своєму дитинстві? Ми ж ніяких сейфів звідси виносити не будемо! — спробував заспокоїти його Степан.
Хвилин двадцять вони дослухалися до тиші. За цей час вулицею проїхала лише одна автівка. Місто засинало рано.
Степан вправно зірвав цвяходером навісний замок, підважив ним двері, і вони відчинилися.
Степан швидко увійшов всередину. Ігор — за ним. Зачинили за собою двері й відразу опинилися у цілковитій пітьмі.
Степан увімкнув ліхтарик, Ігор теж.
— Міліція не дурна, — прошепотів Степан. — Якщо вони сюди з обшуком приходили, то точно і під підлогою шукали, і на горищі. У пічках, мабуть, також копирсалися… Тільки пічок тепер, певно, і нема.
Промінь ліхтарика стрибав по стінах, чавунних батареях, помальованих у білий колір. Степан підійшов до дверей з табличкою «Громадська приймальня». Ігор навіть не помітив, як двері відчинилися, і Степан опинився всередині, світячи ліхтариком на стіни і підлогу приймальні.
— Так, — сказав він. — Треба все по науці робити, бо ми так до ранку не розберемось! Стій тут, а я відімкну всі двері, будемо обходити приміщення за годинниковою стрілкою…
Ігор вимкнув ліхтарик і завмер в темряві, слухаючи, як стукали, відчиняючись, двері, підважені цвяходером.
Незабаром Степан повернувся і, торкнувшись плеча Ігоря, кивком наказав іти за ним. Вони пройшли по всіх кімнатах, освітлюючи ліхтариками підлогу, стіни, непоказні офісні меблі радянського зразка. Знову повернулись до приймальні депутата Волочкова.
— Отже так, — вголос розмірковував Степан. — Горища і підлогу обдивилися. Пічок немає. Залишаються стіни. Простукувати вмієш?
— Це як? — запитав Ігор.
— Як лікар! Кісточками пальців стукаєш, і якщо звук глухий — ідеш далі, а якщо раптом лунко озветься, наче пустота там, зупиняєшся і кличеш мене! Стукатимемо разом. Я — справа від дверей, а ти — зліва.
У темряві почали простукувати стіни: вверх, до низької стелі, і вниз, до плінтуса, що з’єднував стіну з підлогою. Вже в третій кімнаті, справа від масивного похмурого сейфа, здалося Ігорю, що стіна під ударами його пальців обізвалась гучним звуком.
— Степане! — прошепотів. — Тут, здається, щось є.
Степан, підійшов, перевірив.
— Та вона тут, здається, вся пуста, — промовив із сумнівом. — Я піду з другого боку постукаю!
Із суміжної кімнати він повернувся приємно збентеженим.
— Надто грубий простінок виходить! — сказав він, стискаючи в правій руці цвяходер. — Ну, з Богом!
Із зосередженим обличчям він ударив ломом по стіні. Лом спочатку ніби вперся в щось, а потім пройшов глибоко всередину, ніби провалився в пустоту.
— Цікаво, — прошепотів Степан, присвічуючи собі ліхтариком.
Розширив отвір. Ігор помітив під тиньком шматки старої потемнілої фанери.
За десять хвилин вони розібрали частину стіни і посвітили всередину.
— Оце так знахідка! — вирвалося у Степана, коли промені двох ліхтариків вперлися в три старомодних шкіряних валізи, покритих пилом і будівельним порохом. — Ось тобі і камера схову, яку ніхто до нас не зміг знайти!
Степан витягнув по черзі всі валізи. Здув з них пил і сміття, потім обтрусив свій одяг і вимкнув ліхтарик.
Виходили вони тихо, намагаючись не видати жодного звуку. Степану вдалося навіть двері тихо за собою зачинити.
Дивно, але дорогою до будинку Анастасії Іванівни їм ніхто не трапився. «Чудове містечко», — подумав Степан.
У кімнаті поставили валізи на підлогу. Степан протер їх шматою для ніг, яку взяв біля порога.
— Ну що, виїжджати треба рано, до відкриття ринку! — рішуче сказав Степан.
— А подивитися, що там? — запропонував Ігор.
— Дивитись будемо в тебе вдома, в безпеці. Головне — довезти.
Ігор не сперечався. До світанку залишалось години дві. Степан вже складав свій наплічник. Раптом повернувся до молодого напарника:
— Залиши бабусі на столі двадцять гривень! Нехай згадає нас добрим словом! — сказав.
6
Київ зустрів мандрівників зливою. Небо висіло над вокзалом темне і низьке. Степан з наплічником на спині і старою шкіряною валізою в правій руці бігцем поспішав до електрички. Ігор, який крім своєї сумки ніс ще дві валізи, ледь встигав за садівником. Добре, що валізи були неважкі. Водночас «легкість» валіз викликала сумнів щодо цінності їх вмісту.
В ірпінських калюжах відбивалося сонечко. Мабуть, дощ тут пройшов раніше.
— Давай таксі візьмемо! — запропонував Степан, озираючись на всі боки. Він почувався не надто затишно в центрі Ірпеня зі старомодними великими валізами, які кидалися в очі.
Ігор також ловив на собі здивовані погляди перехожих.
Перед вокзальчиком стояли п’ять-шість машин в очікуванні клієнтів. Степан з Ігорем вибрали старий коричневий «мерседес»-універсал. Вся дорога до будинку Ігоря зайняла не більше п’яти хвилин. Вусатий водій у камуфляжному мисливському костюмі допоміг їм вивантажити з машини багаж.
Першим ділом занесли його в сарай до Степана.
— Ти йди, відпочинь трошки! — промовив турботливо садівник. — За півгодини повертайся, тоді й подивимося: що там всередині!
Ігор затримався, подивився на Степана, потім на валізи, що стояли на підлозі під старою етажеркою. Неохоче вийшов.
— Ну як ви там? — зустріла його запитанням мати. — Подивилися місто? Знайшли родичів? Мабуть, голодний?
— Завари чаю! — попросив Ігор, пропустивши запитання матері повз вуха.
Та вона й не чекала швидких відповідей.
Ігор зайшов у ванну, помився. Подивився в дзеркало на обличчя, блідувате і припухле від твердої вагонної подушки. Провів долонею по неголених щоках. Затримав погляд на поличці під дзеркалом, де стояв пластиковий стаканчик, з якого стирчали зубні щітки і одноразові бритви.
Ігор поголився, почистив зуби. Тепер він почувався бадьорішим, але водночас стурбованість його зростала. «Що там Степан робить?» — нервово думав він.
— Синку, чай готовий! — озвалася з кухні мати.
Ігор налив чаю в дві кружки, поклав у свою ложку цукру, а в Степанову — дві.
— О, дякую, — здивувався садівник, побачивши Ігоря з чаєм у руках.
Ігор зауважив у його руках знайомий цвяходер. Садівник поклав інструмент на підлогу.
Чай пили мовчки, сидячи на табуретках і прикривши двері на вулицю. Зі стелі світила яскрава лампа. Ігора діймала цікавість, він раз у раз кидав погляд на валізи.
Нарешті Степан узяв інструмент і нахилився над валізою. В принципі, її легко можна було відкрити і звичайною викруткою. Якихось два простеньких замочки, потемнілі від часу, просто не вірилося, що за цими замочками було сховано щось цінне!
Перша валіза відкрилася беззвучно. Всередині — два пакунки, перев’язані шнурочком. Цупкий коричневий папір. Кожен пакунок — розміром з коробку від жіночих зимових чобіт: у таких коробках мати зберігала в своїй шафі старі фотографії, клубки шерстяних ниток, проштрикнуті дротиками для плетіння.
Степан витягнув перший пакунок, потримав на долоні, прикусивши губу й зосереджено думаючи.
Перевернув і втупився у три великі літери «ОСС», написані хімічним олівцем.
Степан важко зітхнув, проте на його обличчі відбилася не втома, а якесь задумливе умиротворення, наче він знайшов те, що шукав все життя.
— Осип Степанович Садовніков, — промовив він по паузі, розгладжуючи вказівним пальцем правої руки написані олівцем ініціали.
Присівши навпочіпки, він поклав пакунок на підлогу і почав розгортати. Всередині виявилася груба бухгалтерська книга великого формату. Степан криво усміхнувся. Він тримав її в руках, наче не знав, що з нею далі робити.
— «Книга їжі», — прочитав він вголос акуратний напис від руки на обкладинці. Напис було зроблено ручкою з пером.
Степан поклав книгу на підлогу. Взяв з відкритої валізи другий пакунок. Спокійний вираз щез з його обличчя. Він ніби більше не чекав ніяких приємних сюрпризів. Проте в другому пакунку з такими самими ініціалами було близько десятка маленьких паперових пакуночків. Розгорнувши один із них, Степан затамував подих. А потім, на очах у приголомшеного Ігора, висипав собі на долоню прозорі відшліфовані кристали.
— Діаманти? — прошепотів Ігор.
Степан відірвав погляд від долоні, подивився на нього.
— Бог його знає, — сказав, зсипав камінці в паперовий пакуночок і, розгорнувши другий пакунок, просто зазирнув всередину. — Це тільки фахівець скаже…
Ігор згадав про свої гроші, на які до поїздки в Очаків планував купити мотоцикл. Звісно, не так вже й багато він витратив на цю поїздку, проте без його грошей вони б нікуди не дісталися! Степан тим часом акуратно поклав усі пакунки назад до валізи, прикрив її і відсунув у куток. А сам спритно відкрив другу.
В другій валізі лежало кілька обшитих білою тканиною бандерольок, також підписаних хімічним олівцем. Ініціали були різні, але почерк — один.
— Це вже не батька? — обережно припустив Ігор.
— Яка різниця? — Степан посміхнувся трохи силувано. — У мого батька був син, а в цих, напевно, не було…
Він розірвав одну бандерольку по шву, підніс до лампочки картонну коробку. Струснув її, але всередині нічого не задзвеніло. Відкрив — а там, загорнуті в носовички, п’ять старовинних золотих кишенькових годинників з ланцюжками.
— Вибирай! — Степан перевів хитрувато-розслаблений погляд на Ігора.
Ігор завмер, не розуміючи: жартує садівник чи серйозно пропонує йому вибрати годинник.
— Бери цей, — вказав пальцем Степан на найбільший.
Ігор взяв, відкрив кришку циферблата. Годинник був дивовижно гарним. Він покрутив маленький ребристий «ґудзичок» і підніс годинник до вуха. Годинник мовчав.
— Не ходить, — сумно вимовив Ігор.
— Відремонтуєш у майстерні, — Степан кинув швидкий погляд на годинник в руці молодика.
Ігор поклав годинник в кишеню.
— Що там ще? — Степан узяв другий пакуночок.
Ігор уважно спостерігав за Степаном, дивився, як він з одного згорточка витягає золоті миколаївські червінці, з другого — каблучки з камінцями, золоті браслети зі смарагдами.
Нарешті, вміст другої валізи було повністю досліджено і покладено назад.
Тепер очі Степана, коли він відкривав третю валізу, горіли азартом.
Ігор раптом відчув душевну тривогу. Йому здалося, що Степан скоса і не надто приязно позирає на нього. Зрозуміло, вони знайшли в Очакові скарби, по-справжньому цінні, за які можуть і вбити. А, може, й вбили за них когось, і не одного. Мати багато золота або перебувати біля нього було смертельно небезпечно в усі часи, хоч у п’ятдесят сьомому році, хоч у дві тисячі десятому. А тут ще ноги затерпли — незручно так довго сидіти навпочіпки. Ігор звівся на рівні ноги, присів на табуретку і продовжував спостерігати за Степаном. Степан легко відчинив останню з привезених з Очакова валіз і спантеличено розглядав акуратно складену стару міліцейську форму. Під нею лежали шкіряні чоботи, ремінь і кашкет.
Степан обмацав руками дно валізи, не виймаючи міліцейську форму. Раптом на його обличчі застигла недобра усмішка, і він завмер. Уста затиснуті, а руки, що обмацує дно валізи, не видно. Такий вираз буває у хлопців, які ловлять раків навпомацки на річкових мілинах.
Степан нарешті витягнув з валізи руку, а в ній — кобура з пістолетом і дві пачки великих порівняно з гривнями радянських грошових купюр.
— От і маєш, — розчаровано зітхнув він, кинувши обидві пачки назад у валізу з формою, поряд обережно поклав зброю. — Це можеш собі'забрати. На пам’ять про Очаків.
Ігор запитально подивився на садівника. «Невже він хоче від мене лише цією формою і годинником відкупитися?» — подумав. Годинник справді коштував більше, ніж він витратив на їхню поїздку. Але ж знайдено справжній скарб! І якщо навіть вони поділять його не порівну, а так, як жартома обіцяв Степан, тобто якщо Ігор отримає лише третину знайденого, це ж однаково будуть шалені гроші! Ігор напружено посміхнувся, відчуваючи, як в його тілі підіймається азартна бадьорість.
Обличчя ж садівника відбивало постійну зміну настрою і думки. Скривлені, ніби від болю, губи усміхалися, але усмішка була гіркою.
— Я піду відпочину, — прошепотів Ігор.
— Забирай, забирай валізу! Замок я потім поремонтую, це не проблема!
Ігор мовчки взяв валізу з міліцейською формою та пістолетом, і вийшов на подвір’я.
Мати, побачивши валізу, сплеснула руками.
— У нас таких дві було років п’ятдесят тому! Ти що, на барахолці її купив?
— Ні, подарували, — коротко відповів Ігор і прошмигнув у свою кімнату.
Того дня ранній осінній вечір настав несподівано швидко. Ніби й приїхали вони зі Степаном уранці, і з валізами морочилися недовго, а ось вже сутінки, і втома в руках, і позіхаєш раз у раз.
Зробив собі канапку, з’їв, і, не дочекавшись вечері, біля якої поралася мати, приліг на ліжко. І вже не вставав, утома здолала його, кинула у провалля навіть не сну, а такого стану, коли жодні сни — ні кольорові, ні чорно-білі — не сняться.
Олена Андріївна наварила картоплі, стушкувала яловичини з овочами і зазирнула до сина, щоб покликати на вечерю. Але вирішила не будити. Побачила на столику золотий кишеньковий годинник на ланцюжку, взяла в руки, роздивилася з тривожною цікавістю в очах. Зітхнула.
Самій вечеряти не хотілося, і вона вирішила запросити Степана. Взулася і вийшла на подвір’я. Стукнула кілька разів у двері і відчинила їх. І одразу ж наштовхнулася на переляканий погляд Степана, який, видно, щойно з ліжка встав, щоб відчинити двері.
— Я вечерю приготувала, а Ігор заснув… Може, хоч ви мені компанію складете? — запитала, дивлячись в очі садівнику.
— Я? — збентежився він, ніби неохоче відволікаючись від своїх важливих думок. — Я можу, звичайно. Дякую. Тільки замкнути треба…
Він роззирнувся і зупинив погляд на етажерці, де лежали інструменти та його речі. Узяв звідти навісний замок, накинув куртку.
Олена Андріївна з цікавістю спостерігала, як він ретельно замикає двері. Раніше завжди відкритими залишав.
— Ну як, знайшли родичів? — спитала вона, ставлячи на стіл перед Степаном тарілку з картоплею і м’ясом.
— Поки що ні, — він похитав головою. — Але знайшли тих, хто їх пам’ятає… Теж непогано. І речі деякі знайшли… Мого батька речі…
— Ти диви! — здивувалась Олена Андріївна. — Це ж хтось їх стільки років зберігав!
— Зберігали, зберігали, — притакнув Степан, міркуючи, як би змінити тему розмови. — А тут як? Що нового?
— Що ж нового за два дні? — здвигнула плечима господиня. — Все по-старому. Ну, кіоск біля автостанції пограбували вночі і, ніби, бійка біля митної академії була, а більше нічого… Ігор ось заснув… Може, розбудити його?
— Не треба, — махнув рукою Степан. — Нехай відіспиться з дороги! Він, до речі, давно не працює?
— Давно, — кивнула господиня.
— А чому? Роботи немає?
— Він її і не шукає, — зітхнула Олена Андріївна. — У нього в дитинстві важка травма була. П’ять років тоді йому було. Відправила я їх з чоловіком у парк на атракціони. Чоловік з кимось із знайомих зустрівся, відволікся, а Ігор до каруселі побіг. Карусель ще не зовсім зупинилася, і його по голові залізним сидінням вдарило. Закрита черепно-мозкова травма. Два місяці в лікарні пролежав. Я від нього не відходила. Лікар казав, що нормальним він вже не буде… Ми готувалися до гіршого, але обійшлося. Тільки головні болі. Пощастило. Я з нього всі ці роки порошинки здмухувала. Ну, а коли школу закінчив, відправила його роботу шукати. Якось він сказав, що знайшов. Зранку йшов з дому. На меблеву фабрику. Тут, в Ірпені, навіть вулицю називав. Розповідав про роботу, про друзів, навіть табуретки звідти приніс, сказав, що задарма дали, бо вони трохи браковані. Оце ж ми на них зараз сидимо, — Олена Андріївна опустила погляд вниз. — Місяці за три він мені терміново знадобився посеред дня. Пішла я на ту вулицю, а там ніякої меблевої фабрики немає. Думала скандал зчинити, потім хотіла до лікаря його відвести, до психіатра… Ну, сказала йому, що не знайшла його фабрики. Він і перестав одразу на роботу ходити… Ось так… Грошей на життя поки що вистачає, я пенсію отримую…