Отож я стояв перед дверима і таки дочекався знову на Макса. Ми сіли на порозі, обличчям до дверей Тоцького. Наскільки я зрозумів, у цій рожевій халупі була лише їхня квартира і квартира Тоцького. Не виключено, що Тоцький уподобував це гаденя. На інших у нього не стояло, принаймні так говорила Мама. Але думки у мене зав'язли у чомусь липкому. Я навіть помацав пальцями голову, і свою, і Макса. Ми закурили, а Макс натягнув на голову ковпак санта-клауса.
– Ти поняв? – почав говорити Макс, оглядаючи коридор і кралю, що затиснулася у кутку.
– Ти знову хочеш її віддерти, – спробував я налагодити контакт.
– Нє-а, – відповів Макс. – Тут нічого не чути. – І він уже зібрався йти, як мене несподівано прорвало.
– Макс, а ти пам'ятаєш, як ми хотіли пограбувати банк?
– Ну да, то було покрутіте ґанджу. Але ти пиздиш. Ми хотіли взяти зберкасу. О!
Я сплюнув, цього разу зі злістю – Макс таки починав мене діставати. Мені хотілося говорити щось паскудне, потім хороше, потім знову нести всіляку капость. Мені хотілося, аби Макс витягнув ґанджу, ми б закурили, і він знову замріяно, дебілкувато, як завжди, аби тільки без цього грьобаного ковпака, сказав би, ну, щось типу: «Пам'ятаєш, брат, як сосав Чапаев у всього двору, коли ми дізналися, шо він пиздонув усю нашу заначку…» Але Макс метав свої кеглі у невідомому напрямку. Він встав, і я подався за ним, бубнячи в спину:
– Пам'ятаєш, Макс, як ми кнокали Люську…
Макс промовчав і досвідченим оком забігав кімнатою.
– Ага. А воно того… – задумливо сказав він і поправив на голові ковпак. – Слухай, а хіба вона не того…
– Макс, точніше.
– Ну, Лу, як сказати… Люсі… Ну… Того…
– Ти, блядь. Хотів сказати, що Люсі жмур! – несподівано заверещав я. – Що Люсі того! Люсі немає…
– Тіпа да… Але це було так давно, Лу. Ніхто її і не трахнув.
– Так запам'ятай, Макс, що жмури не мають строку давності, кретин довбаний! – закричав я і помахав люгером у нього перед носом.
– То таки точно була зберкаса, – Макс почав порпатися на поличках.
– Я трахав Люську, Макс, – відверто сказав я йому.
– Ага, – сказав на те Макс і потягнув з полички книжку. Це був якийсь Малахов, «Жизнь без паразитов».
– Кльово? – Макс простягнув книжку заголовком до булькатих окулярів тата.
– Ну… – спробував говорити булькатий.
– Яке у тебе поганяло? – запитав у булькатого Макс, перелистуючи книжку.
– Що-о-о…
Макс зацідив булькатого по окулярах. Окуляри переламалися пополам і зависли на носі.
– Ідіот! – заверещало гаденя на свого таточка. – Як тебе звати? Скажи, як тебе звати!
– Віктор-е-е-е… Петрович… Ох… – Він отримав ще від Макса, і на цей раз виплюнув два зуби на паркет.
Це Максу сподобалося. І він усмалив булькатому лише по яйцях.
– То-то, – багатозначно сказав Макс і діловитим проходяком пройшовся кімнатою, продовжуючи листати книжку.
– Так ти з цим малохольним…
– Малаховим, – уточнив Віктор Петрович, за що знову отримав по писку.
– Нокаут, – резюмувало гаденя.
– Не перебивати, ублюдок, – командно виголосив Макс. – Так от, паразит.
– Ну… Ну… – захлюпав розбитим носом голова сімейства, рухами намагаючись щось роз'яснити Максу, але Макс зараз був у зеніті свого зіркового часу.
– Блядь, Макс, облиш цього лоха. Він говорить про глисти, воші і сьо-то, – обламав я його.
– Йобаний в рот, – заверещав Макс. – Це я глист?
І тут уже зарадити нічим не можна було. Макс прожогом кинувся на кухню і повернувся звідти з велетенським тесаком. Спочатку він відрізав одне вухо Віктора Петровича, потім, коли цього йому видалося мало, він відхайдехав і друге. Мале гаденя лупало очиськами з-під окулярів. Макс глянув якось дуже загадково на бєцалку По-моєму, у голові Макса кеглі перестали витарабанювати свій звичний такт, а на порожнє місце позліталися мухи з усього міста і влаштували гучну груповуху.
– Мала, він тебе трахав? – запитав він у неї, не звертаючи уваги на її заюшеного татуся, що вив та скручувався закривавленим вужем на паркеті.
– Нє-а… – в тон Максу відповіло гаденя.
– А хотів?
– Він хитр-и-и-й, – протягнуло гаденя, примружило око і додало: – Я хотіла.
– А хочеш, щоб я тебе трахнув?
– Ага.
– У всі дірки?
– Ага.
– От сученя, – діловито звернувся до мене Макс. – Ну нічого не попишеш. А ти піди, кінчай ту стару суку.
Мені язик свербить сказати Максу, що та стара сука нічим не гірша за тих мішків з лайном, котрих Макс знімав у гадючнику на Чоколівці й опростовував біля сміттєбаків аж доти, доки ми з Мамою його не пригріли. Виявилося, що дарма і на клопіт.
Тож пропозиція Макса видалася мені не такою привабливою, як того мені і йому бажалося, тим паче, що у мене давно визрів план, як його укокошити. Але на цей раз я випустив ініціативу з рук. Вибір між меншим і ангелом був прозорим, як картинки на порнографії. Інакше втрата якості – це для мене навіть не запах з каналізаційної труби. От, бля, далася мені та каналізаційна труба. Парфум порівняно з тим, що на мене чекало в туманному майбутньому. Але перш ніж грохнути одну з булькатих осіб, я вирішив навідатися до нашої трахнутої в задницю красуні. Тож я послав до біса грьобаний романтизм Макса до цієї особи. Мені треба теж перед новим ділом розрядитися. Але потім інша думка наїхала на іншу. В голові катастрофа, блін. Клятущі картриджі Тоцького, що я їх спустив до смітника, не йшли з пам'яті. Я повернувся до коридору. Наша красуня сиділа в незмінній позі, напустивши під себе калюжу. Я попросив у неї сигарету, закурив. Сигарета пахла шанеллю і приємно потріскувала. Комусь дістаються гарні бляді; вона, напевне, навіть після Макса рожева та пахуча. Але я сказав:
– Хорошо, дєтка, а що у нас там із картриджами? – Я ще глибше затягнувся пахучим димом і ось таке видав: – Або ти мені зараз оповістиш, що воно значить, або калюжа під тобою буде червона.
– Не-е-е-е знаю-ю, – проревла наша красуня.
З книжок і кіно я знав, що всі бандити сентиментальні. А я був справжнім бандитом.
– Гаразд, – сказав я. – Зараз я повернуся. Хочеш чогось випити?
Мамзель кивнула головою. Тоді я повернувся на кухню. Макс уже на всю дрючив раком мале гаденя. З усього було видно, що воно задоволене, бо хрюкало і пищало так, аж окуляри запітніли.
– Ну, ублюдок, що ти будеш потім з нею робити?
Макс продовжував працювати над задницею гаденяти, не втрачаючи ані запалу, ані темпу.
– Замочу, а що ж іще.
– Блядь, куди ти їх усіх потім подіваєш? А?!
У Макса разом з тестостероном запрацювали і нейрони.
– Спочатку накрути глушак. Ох, чорт, ну і дає ця сучка… Давай, давай, а там видно буде, моя блядюжечка…
Висновок напрошувався до банальності тупий: я помінявся мізками з Максом. Зараз я був пухленьким екземпляром дебіла. По повному розряду, по повній програмі. Я накрутив глушак, пішов до зали і прикінчив її матусю. У тата гівно прямо перло з холошок.
– Фу…
Я порішив і тата. Безіменну, відтрахану у задницю красуню я полишив на совість Макса. Хоча Макса прийдеться кінчати разом або після. Від такої дилеми і перспективи розболілася голова. Я повернувся до красуні.
– Хто убив Тоцького? – тільки й того, що вона сказала. Мені перехотілося її убивати.
– Хм-м, напевне ти, – реготнув я. – Збирайся, для тебе віднайдеться містечко потепліше.
– Чорта з два. У мене мокрі штани.
– Да-а-а-м, – до мене мовби повертався здоровий глузд. – Колись, дєтка, мені снився сон…
– Слухай, – зовсім спокійно і рівно, як у кіно, сказала вона. – Засунь свої ідіотські прибабахи в жопу і піди краще та принеси мені сухі штани.
Я шалено завертів шарами. Єдине, що приходило мені на думку, то це сказати, що шкодую про її задницю, що там побував хєр Макса, а не мій, ну, і то-сьо.
– Да-а-а, – тільки і сказав я і подався назад.
Гаденя сиділо біля газової плити зовсім голе, але в незмінних окулярах.
– Ну, ти на черзі? – видало воно. – В рота чи в задницю? Ну, як? Якого фіга мовчиш?!
Макс важко дихав і дивився на свою ялду.
– Макс, нам треба забиратися звідси, – сказав я.
– Ти так думаєш?
– Угу…
Я сів і закурив, кращого нічого не придумав. Голе очкасте гаденя сиділо розставивши ноги і вертіло довгим язиком, як ігуана. Я знаю ще і не такі слова. Тоді я докурив цигарку, а потім всадив їй кулю в одне із зеньок. Вона лише трохи сповзла на бік, здається, ліворуч.
– Звалюємо, Макс!
Коли ми вийшли, то примадонни не було на місці, а стояла наша Мама. Це був фініш. І я не впізнав світу. Прийшов на пам'ять зелений ліхтар, фіолетові стьобаки мокрого снігу, запах пропарфумленої сигарети… А про що думав Макс у санта-клаусівському ковпаку, хрін його знає.
Я ніколи б не згадав Зосю Слісаренка, аби того дня до підземного, сизого від гріха переходу, що сходив людом, у плавленому як сирок мороці, не підійшла дівчина і назвалася Фанні Ліхтенштейн. І та ж Фанні, дивлячись на мене… Але все по черзі, якщо в житті можливо щось розкласти, хоч і заднім числом. Проте можу обмовитися, що Фанні, в перші ж секунди нашого знайомства, досить елегантно заявила, що мокнула свого благовірного… Ну, добре, ага, у цього мужика Зосі мізків і совісті було не більше, ніж у каналізаційного солітера. Саме так. Одного часу він умудрився зажити славу народного цілителя, так, що самому Кашпіровському – ховайся і вивертай рейтузи покійної тещі в пошуках сокровенного пенсійного пожертвування у вигляді спадку. А ще до цього цей байстрюк умудрився тричі продати з прогнилим днищем «мерседес», двічі за день обвінчатися, сісти на три роки, вийти через рік і таке інше. Останнім вінцем його творіння, його пихою, його гордістю, котра покоїлась в слоїку з фізіологічним розчином у його останньому столичному помешканні десь на Печерську – такій хавирі, що від неї відмовилися б останні покидьки з Хрещатика, була одна вельми дивна річ… Трохи не до теми… Але таке буває.
І що ж бовталося у тому фізіологічному розчині? Це був велетенський, схожий на китайський огірок, фалос одного київського професора. Що і як воно відбулося між професором естетики і Зосею Слісаренком – невідомо, але той факт, що ті заспиртовані причандали я бачив на власні очі – вам доведеться лише розвести руками, повірити на слово, як справжньому аферисту. Іноді він страждав, тобто Зося, коли виголошував підшофе промови над достоїнствами професора, стражденного, треба сказати, бо потім, як я дізнався від тієї ж Фанні, старигана на даху «Плази» зґвалтувало четверо мажорних покидьків, а потім пустили у дальній політ над вечірнім Києвом. І таке буває. Я їх теж знав. Кокс зближував нас більше, ніж будь-які розмови про спасіння душі і всілякий такий непотріб, коли справа зав'язана на вживанні наркотиків, капосних таємних звичках, грі в карти, більярд і шахи. А також всіляких неприпустимих для цивілізованої та культурної людини статевих позашлюбних дослідах. І таке буває. Навіть зі святими на початку їхнього мученицького життя. Життя неповторне – це вже точно, якщо вляпався у гівно, то довіку звідти не вилізеш. Як мені сказав один поважний добродій: це до богохульства не має ніякого відношення. Час такий. Та й не таке буває. Загалом на кожного виблядка знайдеться виправдання, бо досвід підказує, що у кожного на той світ, якщо він існує, своя перепустка. Набожні ми всі заднім числом. Тож про мої уподобання, пристрасті Зосі, чотирьох мажорних покидьків можна розводити всіляку психологічну байду, але часу у мене обмаль: платня за квартиру, за газ, за світло, а ще в моїй країні ніяк не виберуть президента. І в самого мене непруха під назвою «криза середнього віку». В карти не фартило, в шахи – народ отупів до того, що окрім американки не хотів грати. Цим та дрібною спекуляцією я і перебивався. А з цими мажорами та убієнним професором, Бог його відає. Ото, певно, їм у школі не давали дівчата, а вони до сухого дрочили на власну сестру, маму, тата, дядька, на всю рідню до двадцятого коліна. Принаймні з Зосею складалося достеменно так. І не таке бува. Буває ще гірше. Можливо, з вашою допомогою ми дійдемо до цього, до того, що погано, а що добре. Власне, мене цікавило тоді одне: коли більше верещав сам професор. Що він думав: чи був зачудований останнім польотом над містом; а може, радів, коли позбувався свого окаянного відростка.
Одного прекрасного квітневого дня, коли вирішувати було зовсім нічого, нічого не лишилося, що б мене тримало на цьому світі: дружина зійшлася з пузатим торговцем гонконгівських кондомів, ну, знаєте, з усілякими штучками, після чого ваша партнерша чи ваш партнер набирав подоби гофрованого пожежного шланга; відтарабанивши у божевільні півроку, зробивши хибний вибір між соляними донецькими копальнями, я попластував у дорогу. Користь змахувала на перше. Правда, була ще одна пропозиція – попрацювати місіонером серед людоїдів десь у Африці. Від чого я ґречно відмовився… А перед цим мене обібрала остання моя коханка, з крутим задком, міцними білими зубами, з темпераментом різницької кобили, такої брехливої та звабливої стерви ще світ не бачив. Інтелектуалам завжди не таланило з жінками. В коханні так, а от з жінками… Кохання, що мастурбація, воно невагоме, тож чіпляється або за мереживні трусики, або за прищавий зад якогось підара.
Тож я стояв на пероні, залитому світлим бурштиновим днем, дістав пачку цигарок, відкрив, побачив, що вона порожня, і заплакав. На дні падлючої моєї істоти билася рваними хвостами думка, кінці якої не вдавалося звести докупи. Тож, ага, я сів на електричку і, закутавшись у тепле квітневе сонечко, подався до Фастова. А можливо, це був не Фастів, а щось інше. Час – складна штука. Філософські дефініції тут навіть не до сраки. Я їхав до Зосі, котрий працював у будинку для розумово відсталих культпрацівником. Зося туди влаштувався під проводом пана Шифутовича, який обтирав пороги всіляких спілок, що видавали гранди, але у Зосі вийшли проблеми з законом, і його досить нахабно і беззаконно відправили без транзиту до славного Фастова. У того Шифутовича я виграв у карти і під п'яну лавочку борг той простив. Так воно і вийшло. Один дзвоник вирішив більше, ніж богомільна матінка Зосі, Клавдія Мартинівна, яка пророкувала майбутнє, ворожачи на свинячих тельбухах, за що її турнули з комуністичної партії, бо пан з горкому, який по зірках мав ще прожити шість життів пересічного свинопаса, дав дуба прямо на тринадцятилітній проститутці. Скандалу зчинилося, не приведи Господи. Людина завжди вірить у те, що неможливе. І таке буває.
Я гадав заскочити Зосю за його улюбленим заняттям, але, виявилося, це не так просто. Ви помітили, що з добрими знайомими це не так просто. Вічно підсунуть свиню. Отож, замість того, щоб вичитувати лекцію покійному члену убієнного професора, Зося посилено зайнявся освоюванням теренів нової професії.
Що мені не подобалося тоді в провінційних містах, так це небо. Бачили коли-небудь щось подібне? Небо в отих закапелках, хоче чи то висратися на вас, чи то в гіршому випадку віддрючити. Такого точно не буває, але враження, шановні, саме таке. Але того дня небо було голубим до непристойності. Небо ніжно протікало моїми зіницями, лоскотало ніздрі. Хорошого це нічого не віщувало. Всі провінційні містечка полишені запахів, окрім одного – це притухлий запах незмінності світу. Що недалеко од вічності. Люди дряпаються купою жирних і ледачих павуків. Перелаштування світу навіть не спало їм у голову, їхній горизонт, круглий як обижло банки, вирівнює їх до мрійливості, латентного збоченства, всіляких потаємних і приємних хвилин, які оманливо заводять столичних авантюристів до місцевого витверезника, а в ліпшому випадку до трупарні. Але мрійливість, одна лише думка про провінційних мешканців доводила мене до солодкого стовбняка. Ага, також відсутні були і звуки. Тож, підходячи до зеленої огорожі притулку, я відчув себе некомфортно, і до слуху мого долинув досить стрункий рій голосів. Значить, про буколічний настрій годі було й думати. Краще б такого не було. Ага… Але ставати членом Грінпісу мені аж ніяк не усміхалося. Крізь полудневу сонячну мряку мені згадалися міліцейські фуражки, з непоборним законом у зубах, як кістка у голодного пса. Значить, так: я з шаленими обертами набирав статусу бродяги, з минулим, не вельми приємним для пересічного обивателя, що справно віддавав голоси на виборах, як проносник кал у вбиральні.