— Це старовинна, з турецької війни рушниця. За часів громадянської війни зайці обложили Україну, як колись кролі обложили Австралію. Вони винищили гаї і кинулись на фруктові садки. Труш їхав зі мною, у мене були патрони, він хотів привезти додому пару зайців...
— Невже ж він хотів бити зайців з рушниці? — Рут опам’яталась з півсну й стала прислухатись.
— Україна не Англія, — оповідав Майкл. — Зайця легше вбити з берданки, ніж зацькувати собаками. Але слухайте далі.
«Ходім», — сказав Труш. Я одяг пальто й почав шукати кашкета. Оксана розкрила мальовану різьблену скриню й дістала звідти кошлатого шкіряного, вишиваного жовтим шовком по чорній шкірі кожуха. Вона мовчки підійшла до мене й накинула мені його позверх пальта на плечі.
— Для чого це? — сказав я. — Я не боюсь холоду. — Я зняв кожуха й поклав його на лаву. Якби я знав, що буде ввечорі, я взяв би його з собою. Я й досі не можу цього собі простити.
Темні брови Оксани зсунулись — вона не сказала нічого й вийшла з хати. Труш одчинив двері, ми вийшли на двір. Через десять хвилин ми виїхали за село, підвода загуркотіла по сухій глині. Ми наближались до взлісся.
Труш любив розпитуватись у мене про далекі краї. Але сьогодні він чогось мовчав, зайнятий якоюсь настирною думкою. Ми в’їхали в дубовий ліс. Було надвечір, жовте листя потемніло при дорозі — дуби стояли нерухомо, узлісся скінчилось, високі чорні стовбури зносились до темно-зеленої вовни верховіття.
Труш повернувся до мене.
— Скажіть мені, — сказав він, — ви знаєте багато.
— Чимало, — відповів я. Я трішки був здивований з такого приступу.
— Як ви думаєте, чи є на світі... демони... словом — нечиста сила? — У тоні його голосу чути було, що він хоче розповідати.
— Не знаю, — сказав я. — Я не бачив.
— Ви думаєте, що демонів нема? — гостро сказав Труш. — Ви смієтеся з нашої релігії. Я вам розповім, і ви скажете мені, що то було, ви скажете мені — якщо ви знатимете.
— Гаразд, — сказав я, трішки роздратований. — Я скажу, якщо я знатиму.
— Я робив на паперовій фабриці, — на папірні, — сказав Труш. — Мені було років із дванадцять, Я часто зоставався на фабриці до пізньої ночі.
Одного разу, годині о десятій, я зійшов на горище. Там лежали купи паперу — я хотів узяти трохи паперу, щоб купити собі тютюну. Я вже взяв чималий сувій, коли почув, що наді мною щось скавчить і плаче, немов маленьке собача. «Невже ж воно вибралось на дах?» — подумав я собі й підійшов до східців.
Тоді щось заверещало й заскиглило, немов пугач у лісі. Тепер я ясно почув, що це було внизу, аж під папірнею. Я збіг східцями вниз; на фабриці не було ні душі. Я чув, як останні люди вийшли з брами півгодини тому. Я спустивсь бігцем униз. Щось знову заскимліло й... серце мені впало, я упустив папір і задубів, як стояв. Щось затупотіло під папірнею, коло греблі, наче козинячі ноги бігали по дерев’яній підлозі. Потім щось брьохнуло у воду. Може, ви знаєте, що це було?
— Не знаю, — сказав я ліниво. — Може, це була видра. Є такий звір, у нас в Америці його багато. Вона живе на річках.
— Видра? — сказав Труш іронічно. Видно було, що він мені не пойняв віри ні на йоту. — Тоді скажіть мені, що я бачив згодом, на десять років пізніше.
Я вже великий був парубок, мати моя ще були живі. Якось батько поїхав у місто продавати муку. Поїхав волами, сказав, що повернеться в суботу ж увечорі — і не повернувся. Ждали ми його ввесь вечір і добрали: батько попав до шинку.
Мати стали плакати. Ждали до десятої, ждали до одинадцятої години — нема. Мати так і не лягали спати.
Годині о третій уночі мати мене збудили. «Запрягай коня, Грицьку. Поїдеш по батька».
Я встав, запріг коня й поїхав. Було це вдосвіта. Їхав я оцим самим лісом, оцею самою дорогою...
— Дивіться, Григорію Семеновичу, то не заєць побіг отам ліщиною? — сказав я.
Труш сердито подивився на мене і змовк. Десь далеко попереду щось промигтіло попід ліщиною і зникло в гущавині. Було надвечір. Зеленого вже не було, навколо здіймалась сама чорна каламутна маса стовбурів, ліщини, широких кущів. Кінь ішов помалу. Тільки вгорі, поміж тьмаво-синього верховіття, витикались розірвані, пошматані плями зеленавого неба, рожеві позаду й фіолетові попереду. Ліс був, мов сад, немов десь близько чорні дуби розгалужувались у широкі платани, колосальні араукарії і стриміли чорними свічками в небо Єгови й гігантова папороть стелилась оксамитовим ложем.
... — Я їхав тим самим лісом уночі, — сказав Труш. — Я думав про те, що батько пиячить у шинку, пропиває хліб, що ми з матір’ю своїм горбом робили, і зроду вперше лихе подумав на батька. Адже ж він знав, що нам ні з чого буде жити, він знав, що виганяє мене на заробітки в місто, що менші копатимуть коло річки коріння рогози й їстимуть, бо немає хліба. Отже я казав вам — в папірні був я украв трохи бумаги, а тепер я подумав лихе на отця. Може, ви смієтеся, нехай, смійтеся, я кажу вам — нечиста сила жде коло вас, щоб ви помислили лихе. Зроду не думав я такого, а тепер і далі думки запливли. Почав я думати, чи ж є Бог на небі, що допускає таке. Чи ж може Бог дозволити, щоб батько пропивав кров дітей своїх, щоб, як той лютий упир, упивався їхньою кров’ю. І от я подумав, страшно мені теє слово вимовити, що нема, значить, над нами Бога...
Не знаю, чи я посміхнувся, чи ні, було темно, і Труш не міг цього побачити. Він повернувся до мене — мені видні були тільки його блискучі очі.
— Не вірите? — похмуро запитав Труш. — Що ви мені ще скажете, коли докажу до кінця. Кажу вам, подумав я — хоч на одну-однісіньку мить, та все ж подумав, що немає над нами... Бога.
І як тільки я оте подумав, стало мені враз холодно на душі, наче лід навалили мені на серце. Хотів я перехриститися й одігнати од себе ті думки, так ні, таке зло мене на батька взяло, що й не перехристився я й думок тих не покинув. Уже й розвиднілось трішки — отак на світ було, як оце зараз увечері. Виїхав я з цього місця, де ми отепер їдемо, далі на луки. А тут далі, ось скоро побачите, кінчається ліс і виходить лукою до річки — тут коліно й затока. І що більше на світ кладеться, то дужче думаю я лихе на батька й на Бога. От-от не покляну рідного отця вголос останнім словом...
(У лісі зробилося зовсім темно, тільки вгорі ще сіріло небо. Немов налляті чорним вином колосальні пляшки, товпились стовбури, дорога стала вужча, ліс уже не стояв, він ішов тисячами дерев, біг мільйонами тіней, кружляв безмежний, мов п’яний, чорний океан, і замикав нас у незламне залізне кільце. Кінь ледве йшов. Труш говорив сиплим голосом, чимраз знижуючи тон, він уже зовсім повернувся до мене й уп’явся в мене невидними очима. Прямо переді мною блиснула сіра смуга, мов коротка сторчова блискавка, і знову потопла в чорному кільці).
—...Я виїхав з лісу на луку, — хрипів Труш, — і під’їхав до ріки. Стояв туман — такий, як сьогодні. На березі річки щось чорне. Ударив по коневі, під’їхав ближче.
Воно сиділо, чорне, волохате як баран, тільки велике, як здоровенна чорна купа. Я охляв, випустив з рук віжки. Тоді воно повернулося до мене...
(Сіра смуга знов виблиснула попереду й зосталася стояти сторч перед очима).
... — І я побачив його лице, гидке й страшне, як я зроду
нічого не бачив, чорні патли скуйовдились, звисали з його
голови, і ввесь він був кошлатий, як баран...
Сіра смуга — то була річка. Крізь білий туман я побачив на березі якусь величезну кошлату купу.
Я не знаю, що зі мною сталося, я хопився револьвера. Але Труш мене випередив. Він навів берданку, конвульсійно перехристив замок і раніше, ніж я встиг опам’ятатись, він вистрелив у чорну купу. Розлігся пал у вечірньому тумані, й зараз же берегом розтявся нестямний, скажений верескливий жіночий зойк. Труш тремтючими скаженими руками викинув з берданки гільзу й закладав другий набій. Я злетів з воза й кинувся до річки...
Паркер спинився. Рут схопилася з крісла й підбігла до нього. Марк Кедлі звівся й сів просто. Стефен пробелькотів якусь невиразну фразу.
— На березі лежав вивернутий догори міхом чорний кожух, а коло нього билася в предсмертній конвульсії Оксана. Парубок, що був з нею під кожухом, припав до землі й затулив лице руками. Дробом їй пробило шию...
Паркер замовк. Він теж звівся й випростався на ввесь зріст перед каміном. Потім він не поспішаючи вийшов з кімнати.
— Майкл! — гукнула Рут, але він уже стояв біля дверей. У руках у нього було щось велике, чорне. Він кинув кожуха на підлогу. По чорній матовій шкірі жовто-золоті нитки поповзли тонесеньким геометричним візерунком, немов стовіка старовина лягла на підлогу напівтемної кімнати. Коло коміру була вирвана наче сотнею пазурів діра і навколо неї бурим ореолом засохла кров. Марк Кедлі звівся на ноги, підійшов до ключа й виключив усі лямпи, що були в кімнаті. Усі мовчали.
— Рут, — сказав Паркер несподівано і різко. Рут звела на брата перелякані очі.
— Скажеш старому, що я завтра їду, — коротко сказав Паркер і вийшов з кімнати.
Кінець Майкла Паркера
Комбайнів було три. Майкл Паркер і Марк Кедлі везли їх у подарунок від Айвіві сільгоспкомуні «Зоря» в степах. Паркер допомагав установляти скрині з частинами на ваговіз, а Марк Кедлі їв очима ленінградський порт, людей, човни й галок над адміралтейським шпіцем.
Пароплав причалював недалеко; «стоп, садні кот», кричав старий фін-капітан, і над Невою уже постелялися тумани. Зненацька увагу Марка Кедлі привернула невисока фігура, вся в міху, у волохатій шапці з дубельтівкою на плечі — фігура стояла на містку пароплава.
«Садні кот! Стоп», — скомандував фін; фігура не поспішаючи вибралася на сходні і пішла берегом.
— Я бачу, — сказав Марк Кедлі, однією рукою схопивши Паркера за комір, знявши з ваговоза, поставивши на землю і повернувши в той бік, куди подалася фігура, — я бачу — сказав Марк Кедлі, — що ти, Майкл, не точно поінформував мене про справу, як казав один батько, коли його син, купивши для нього пляшку портера, віддав йому десять центів решти з п’ятидолярового папірця. Ти казав, що маси тутешнього населення полюють з однодульною старовинною рушницею тартарської марки бардань, а тим часом поглянь на отого в антисезонній одежі. Коли в його за плечима не двадцятидоляровий Стівенс, то я готовий негайно з’їсти свою голову з грибним соусом.
— Я б не радив тобі поспішати з цим, — одповів Паркер. — Але поки що ти міг би допомогти з тими скринями. У вагоні ми встигнемо побалакати про полювання й про тартарські системи рушниць. Відпусти коміра, а то я тобі продемонструю млинка і ти будеш два місяці морочитись з переламаною кистю.
— Отож, — почав Паркер, коли Марк, підклавши під голову пневматичну подушку, задер ноги на чемодана і став зі свистом продувати люльку, — я казав, що українці в масі своїй полюють з берданками. Але ще перед тим, як пояснювати тобі про цю зброю, умовмося, що таке полювання й що таке мисливець.
У Франції мисливцем зветься жирний, подагричний рантьє, колишній банкір, фабрикант чи адвокат. Це людина, вже не здатна до фізичного напруження, черево, що не може ходити, золотий мішок, що купив собі маєток «з полюванням» або купує право полювати так само, як він купує шантанних актрис. При ньому є кілька лакеїв, що звуться єгерами — один із них ще до того й кухар, другий веде собак, третій несе патрони, четвертий тягає на собі рушниці з вензелями його мосці.
Полює такий мисливець, скажемо, на куріпок чи фазанів, купованих або виплідженнх в інкубаторах. Він не ходить на місце полювання, а під’їздить автомобілем, він не закладає патрони, а бере набиту рушницю з рук єгерових, він не полює, а мордує свійську, нелякану довірливу птицю. Він тільки надушує на спуск — як реклямна міс фірми «Кодак» — ви надушуєте кнопку — а ми робимо все інше.
Англійський мисливець людина трохи інакша. Це, правда, той самий банкір, фабрикант чи адвокат, той самий золотий мішок, те саме тріюмфальнс черево. Але він їздить верхи на коні і великою компанією; з десятком єгерів і з кількома десятками фокс-гаундів заганяє на слизьке зацьковану лисицю. Власне, лисицю женуть собаки, хвоста їй, що зветься урочисто «щітка», одрубує єгер, мисливець тільки їде верхи на коні, пильнуючи, щоб недуже відстати, але й щоб, крий Боже, не перетяти лисиці дорогу.
Людина, що виходить десятки кілометрів, шукаючи дичини, що скрадається до неї на чотирьох, що цілий день не їсть і цілу ніч не спить полюючи, що мерзне на вітру і мокне в болоті, що вміє стріляти в усяких умовах і стріляє нехибно й точно, — така людина у Франції і в Англії зветься — браконьєр, інакше й простіше сказати — злодій...
— Стривай, — раптом сказав Марк, вийнявши з рота люльку, — збуди мене, коли ти почнеш промовляти на тему.
Він поклав люльку в кишеню і демонстративно захропів. З сусіднього купе виткнулась злякана, розпатлана голова і, обережно обдивившися ситуацію, знову зникла за переділкою.
— Дорогий друже, — сказав Майкл Паркер, — тема нашої розмови остільки важлива й серйозна, що я не можу обійтися без вступного слова. Як ти побачиш небавом, ця невдосконалена рушниця часто стає за знаряддя клясової боротьби на Україні, тієї боротьби, що в ній ми їдемо брати участь вільну чи невільну. Отже, не можна гребувати ніякими знаннями. Смерть приходить, як контролер вагона, збуджує тебе й висаджує на якійсь третьорядній станції.
— Зроду я не боявся контролерів, ні тим паче смерти, — одказав Марк Кедлі, — єдине, чого я боюся, це блощиць — й вони це знають. Але розповідай далі про смерть. Я вірю в передчуття, а вчора вранці я бачив у готелі блощицю — значить, вони все одно не дадуть мені спати.
— Отже, справжні мисливці, — вів далі Паркер, — у буржуазному світі звуться просто злодіями. Інша справа в Радянському Союзі. У Росії в кожному нормальному селі є один чи два мисливці. Такий мисливець має цілком осібне становище серед селян. Це вже не селянин, але ще й не глитай, не інтелігент і не піп. Можливо, що він походить з роду панських колишніх єгерів, а може, він і просто займає те місце. В його ізбі на дерев’яній стіні висить бездарно намальована олійною фарбою картина на мисливську тему. Він має самовара і п’є чай з цукром уприкуску. В його є собака неймовірної породи, предки якого ночували недалеко від панського пойнтера. Він зневажає селян, бо він мисливець, а селяни зневажають його, — бо він мисливець.
У нього, нарешті, є рушниця з дамасковими дулами, про яку на селі циркулюють різноманітні антинаукові легенди. Правда, подекуди на тім самім селі є в когось ще шомполка, а може, й берданка, але це не характерно — це виїмки, що стверджують правило.
Трохи інакше буває на Україні. По-перше, дорогий друже, Україна це не Росія. Отже, й ленінградський порт — це не українське місто, хоч українці й претендують на нього, бо він, мовляв, побудований на їхніх кістках — претенсія безпідставна, бо Ленінград, відома річ, стоїть просто на торфяному болоті. Але найбільша різниця між українцями та росіянами таїться не в способі варити борщ, смажити ковбасу чи пити горілку. Найкардинальніша різниця між Росією та Україною криється знову в тім-таки ж полюванні. Українець купує рушницю з таких серйозних міркувань:
По-перше він, у протилежність пацифістськи настроєному російському селянинові, страшенний аматор до всякої зброї. Навіть ідучи через вулицю до кума, він озброюється ціпком, смушковою шапкою і грішми на колективну закупівлю горілки. Тим більше він хоче, щоб у його хаті повсякчас стояла в кутку рушниця, задовольняючи його лицарські емоції. По-друге, він хоче мати зброю, щоб оборонятись від основного методу вирішати спірні питання — від підпалу. Підпал — це, так би мовити, селянська дуель. Замість багато балакати, замість цитувати наукові авторитети, замість відкладати диспут на другий день, диспутант уночі просто підпалює хліб, хату й клуню свого опонента, справедливо сподіваючись, що, вигнавши його, голого й голодного, з сім’єю на вулицю, він тим самим наочно доведе справедливість своїх тезисів. Тоді й собі опонент добирає слушної хвилини, щоб тим самим способом переконати диспутанта в правильності своєї теорії.