Жак Ріваль попрощався з ним серед дня й попередив, що забере його екіпажем вранці о сьомій годині, вони всі гуртом поїдуть до лісу Везіне, де й відбудеться зустріч.
Усе це сталось несподівано, без жодної з його боку участі, без жодного його слова, думки, згоди чи відмови, і так швидко, що він був приголомшений, наляканий та й не зовсім тямив, що робилося.
Додому вернувся о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, що від щирості не покидав його цілий день.
На самоті він кілька хвилин ходив по кімнаті великими, неспокійними кроками. Був надто схвильований, щоб про щось міркувати. Єдина думка сповнювала його розум: «Завтра дуель», але не збуджувала в ньому нічого, крім невиразного могутнього хвилювання. Він був солдатом, стріляв у арабів, тільки без великої для себе небезпеки, так ніби в кабанів на полюванні.
Зрештою, він зробив те, що мусив. Показав себе таким, як треба. Про це говоритимуть, хвалитимуть його, вітатимуть. Потім сказав голосно, як буває під час великого напруження думки:
— Ну й тварюка ж той!
Він сів і замислився. На столі він поклав картку свого супротивника, яку Жак Ріваль передав, щоб мати його адресу. Тепер знову перечитав її, уже вдвадцяте: «Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176». Та й усе.
Він дивився на ці рядки, що здавались йому таємничими, повними тривожного змісту: Луї Лангремон — що воно за один? Якого віку? Який на зріст? З обличчя? Хіба ж не дико, що якийсь чужак, невідомий, отак раптом збурив ваше життя, без причини, ради сущої вибаганки, через стару бабу, що з різником своїм посварилася?
Знову промовив голосно:
— Яка тварюка!
І сидів нерухомо, задумано, втупивши в картку очі. Гнів прокидався в ньому на цей папірець, ненависний гнів разом з нудним почуттям непевності. Та й безглузда ж ця історія! Він узяв маленькі ножиці, що валялись на столі, й проштрикнув ними надруковане ім’я, так ніби заколов когось.
Так він битиметься на пістолях? І чому він шпаги не обрав? Тоді відбувся б самим штихом у руку чи в плече, а з пістолями всякі наслідки можливі.
Він сказав:
— Треба хоробро триматись.
Від звуку свого затремтів і озирнувся навколо. Починав дуже нервуватись. Випив шклянку води й ліг.
Укрившись, він погасив світло й заплющив очі.
Ковдра його дуже гріла, хоч у кімнаті було дуже холодно, але заснути йому не щастило. Весь час він ворочався, п’ять хвилин лежав на спині, потім на лівий бік мостився, потім перекидався на правий.
Знову йому схотілось пити. Він підвівся, напився, і його охопила тривога: «Чи не боюсь я?»
Чому серце його починало скажено тіпатись від кожного знайомого шелесту в кімнаті? Коли годинник мав дзвонити, він кидався від тихенького шарудіння пружини й мусив розкрити рота й дихати хвилинку, такий-бо був пригнічений.
Дюруа почав докладно, як психолог, міркувати про те, чи справді він боїться.
Безперечно, він аж ніяк не боїться, бо вирішив іти до кінця, бо твердо постановив битись і не лякатись. Але почував у собі таке глибоке хвилювання, що спитав сам себе: «Чи можна боятися мимоволі?»
І сумнів обійняв його, тривога, жах! Коли якась сила, могутніша за його волю, зверхня, невідпорна, опанує його, то що ж із ним буде? Так, що ж із ним буде?
Річ певна, на бойовисько він піде, бо хотів іти. А як злякається? А як знепритомніє? Він подумав про своє становище, репутацію, майбутнє.
І непоборна потреба раптом охопила його — встати й подивитись на себе в дзеркало. Запалив свічку. Побачивши своє обличчя на гладенькому склі, він насилу себе пізнав, і йому здалося, що ніколи себе не бачив. Очі видались йому величезними; він був блідий; безперечно, був блідий, дуже блідий.
Зненацька його кулею пройняла думка: «Завтра в цю годину я вже буду, може, мертвий». І серце його знову шалено затіпалось.
Він обернувся до ліжка й виразно побачив, що лежить на спині в тій самій ковдрі, що зараз покинув. Обличчя його запало, як у мерців, і руки вкрилися смертельною білістю.
Тоді ліжко стало йому страшне, і, щоб не бачити його, він розчинив вікно і глянув надвір.
Крижаний холод пронизав йому тіло від голови до п’ят, і він відійшов, задихаючись.
Йому спало на думку розпалити коминок. Поволі, не обертаючись, заходився розпалювати. Руки його трохи тремтіли нервовим дрожем, коли брав щось. У голові морочилось: уривчасті, вихристі думки ставали незрозумілими, болісними; душу захоплювала якась сп’янілість, немов він упився.
І раз у раз питав себе: «Що маю робити? Що зі мною буде?»
Знову почав ходити, безперестанку, машинально приказуючи:
— Я повинен узяти себе в руки, будь-що я повинен узяти себе в руки.
Потім подумав: «Треба батькам написати про всякий випадок».
Він знову сів, узяв папір до листів, написав: «Любий тату й люба мамо…»
Але ці слова видались йому надто звичайними в таких трагічних обставинах. Він подер аркушик і написав знову: «Любий тату й люба мамо! Завтра вдосвіта я битимусь на дуелі, і може статися, що…»
Далі писати не зважився й раптом схопився.
Тепер його душила думка: він має битися на дуелі. Уникнути цього не можна. Що ж діється в ньому? Він хоче битися; цей намір та рішення його непохитні, а йому здавалось, попри всі зусилля волі, що йому не стане навіть сили доїхати до місця зустрічі.
Вряди-годи зуби його тихенько й сухо цокотіли, і він гадав: «Чи бився вже мій супротивник? Чи вправний він у стрільбі?» Його імені він ніколи не чув. А проте той згодився без вагання й суперечки на таку небезпечну зброю, значить, з нього добрий стрілець.
Тоді Дюруа намагався уявити, як вестимуться під час герцю він і його супротивник. Сушив собі думки найменшими подробицями бою й зненацька побачив проти себе маленький чорний і глибокий отвір, звідки має вирватися куля.
Страшний розпач раптом охопив його. Все тіло його затрусилось, засмикалось. Він стискував зуби, щоб не крикнути, божеволів від бажання впасти на землю, дерти щось, кусати. Але побачив шклянку на коминкові й згадав, що в шафі в нього стоїть майже повний літр горілки, бо він не покинув військової звички щоранку «вбивати черв’яка».
Він схопив шклянку й пив нахильці, великими ковтками, жадібно. Поставив її тільки тоді, як духу не стало. Вона спорожніла на третину.
Теплінь, як те полум’я, зайнялась йому в шлункові, розлилась по тілу, заспокоїла душу, приголомшивши її.
Подумав: «Добрав способу». Шкіра його тепер палала, і він знову розчинив вікно.
Був тихий морозний світанок. Вгорі зорі мов умирали на посвітлілому небі, а по глибокій колії залізниці блідли зелені, червоні й білі ліхтарі.
Перші паровози виходили з депо й бігли, свистячи, до ранкових потягів. Інші здалеку перекликалися гостро й настирливо, як ті півні на селі.
Дюруа гадав: «Може, я цього вже й не побачу». Але відчувши новий доплив жалю до себе, шалено затамував його: «Не треба ні про що думати аж до самої зустрічі, інакше сміливим не будеш».
І почав прибиратись. Коли голився, знову на мить зомлів від думки, що, може, це востаннє своє обличчя бачить.
Ще раз хильнув горілки й кінчив одягатись.
Остання година була найважча. Він ходив по кімнаті, силкуючись втихомирити свою душу. Коли почув стукіт у двері, трохи не впав навзнаки, — так захвилювався. Це свідки. Уже!
Вони були в шубах. Ріваль заявив, потискуючи йому руку:
— Сибірський холод надворі.
Потім спитав:
— Усе гаразд?
— Так, дуже добре.
— Спокійний?
— Цілком.
— То й добре. Пили, їли щось?
— Так, дякую.
Буаренар ради такої нагоди почепив чужоземного жовто-зеленого ордена — Дюруа на ньому ніколи його не бачив.
Вийшли. Якийсь добродій чекав їх у кареті. Ріваль познайомив:
— Доктор Ле Брюмон.
Дюруа потиснув йому руку й пробубонів:
— Дякую.
Потім хотів примоститись на передній лавочці, але сів на щось тверде й підскочив, як на пружині. Це була скринька з пістолями.
Ріваль приказував:
— Ні! Дуеліст із доктором іззаду!
Дюруа зрозумів зрештою і присів коло доктора.
Свідки теж сіли, і візник рушив. Він знав, куди їхати.
Але скринька з пістолями всім заважала, найбільше Дюруа, що волів її і зовсім не бачити. Спробували примостити її за спиною — вона муляла в поясницю; тоді поставили її між Рівалем та Буаренаром — вона падала раз у раз. Зрештою, засунули її під ноги.
Розмова точилася мляво, хоч лікар розповідав анекдоти. Тільки Ріваль і відповідав. Дюруа й хотів би показати бадьорість, та боявся заплутатись у думках і виявити душевну тривогу; йому до болю страшно було, щоб часом не затремтіти.
Незабаром карета виїхала в поле. Було коло дев’ятої години.
Цього морозного зимового ранку вся природа здавалася блискучою, крихкою й твердою, мов кришталь. Дерева стояли в наморозі, немов у льодовому поті; земля дзвеніла під ногами; сухе повітря доносило здалеку найменший шелест; синє небо блищало, як свічадо, і сонце пливло в просторі, ясне й теж холодне, ллючи на змерзлий світ бездушне проміння.
Ріваль казав Дюруа:
— Пістолі я взяв у Гастіна Ренета*. Він сам набивав їх. Скринька запечатана. А втім, кинемо жеребок, з чиїх пістолів стріляти — наших чи з його.
Дюруа машинально відповів:
— Дякую.
Тоді Ріваль почав напучувати його до дрібниць, бо хотів, щоб його дуеліст не зробив жоднісінької помилки. Кожну вказівку він повторював кілька разів:
— Коли спитають: «Готові, панове?» — ви голосно скажете: «Так». Коли скомандують: «Паль!» — ви мерщій піднімаєте руку й стріляйте раніш, як гукнуть: «Три».
І Дюруа повторював думкою: «Коли скомандують „паль“, я підніму руку, коли скомандують „паль“, я підніму руку, коли скомандують „паль“, я підніму руку».
Він учив це, як діти лекції вчать, длубаючи їх, щоб утовкмачити в голову: «Коли скомандують „паль“, я підніму руку».
Карета в’їхала в ліс, звернула праворуч на алею, потім знову праворуч. Ріваль зненацька розчинив дверці й крикнув візникові:
— Туди, оцією доріжкою.
І карета пустилась по вибоїстому шляху між чагарями; на деревах тремтів мертвий лист з льодовими окрайками.
Дюруа весь час бубонів: «Коли скомандують „паль“, я підніму руку». І подумав, що якесь нещастя з каретою могло б усе полагодити. О, коли б вона перекинулась, яке щастя! Коли б він ногу зламав!..
Але побачив на моріжкові другу карету й чотирьох добродіїв, що тупцювали на місці, щоб зігріти ноги; і мусив рота розкрити — так важко стало йому дихати.
Спочатку злізли свідки, потім лікар і дуеліст. Ріваль узяв скриньку з пістолями й пішов з Буаренаром до двох незнайомих, що виступили їм навпроти. Дюруа побачив, що вони церемонно привітались, потім пішли вкупі по моріжкові, поглядаючи то на землю, то на дерева, так ніби шукали чогось, що може впасти або полетіти. Потім відміряли кроки й через силу встромили два ціпки в замерзлий ґрунт. Знову зійшлися купкою й почали немов у чіт та лишку гуляти, як діти на розвазі.
Доктор Ле Брюмон спитав Дюруа:
— Ви добре себе почуваєте? Вам нічого не треба?
— Ні, нічого, спасибі.
Йому здалось, що він божевільний, що він спить, снить, що сталось щось надприродне й захопило його.
Чи боявся він? Може. Але не знав. Усе круг нього змінилось.
Підійшов Жак Ріваль і тихенько, задоволено сповістив його:
— Усе готово. З пістолями нам пощастило.
Оце вже зовсім для Дюруа було байдуже.
З нього зняли пальто. Він дозволив. Помацали кишені в сурдуті, чи не підкладено там паперу або гаманця для захисту.
Він приказував сам собі, як молитву:
— Коли скомандують «паль», я підніму руку.
Потім підвели його до одного з ціпків, застромлених у землю, й дали йому пістоля. Тоді він побачив проти себе, близенько, опецькуватого чоловічка в окулярах. Це був його супротивник.
Побачив його дуже виразно, але думав тільки про одне: «Коли скомандують „паль“, я підніму руку й стрельну». Серед цілковитої тиші пролунав, ніби здалеку звідкись, голос:
— Готові, панове?
Жорж крикнув:
— Так!
Тоді голос наказав:
— Паль!
Він нічого вже не слухав, нічого не бачив, нічого не тямив, почував тільки, що підіймає руку та щосили натискає на язичка.
І нічого не почув.
Але зразу ж побачив димок із свого пістоля: чоловік навпроти теж стояв у тій самій поставі, тож він побачив і другу білу хмаринку, що знялась над головою супротивника.
Обидва вони стрельнули. Кінець.
Свідки та лікар оглядали його, мацали, розстебнули йому одежу й тривожно запитували:
— Вас не поранено?
Він неуважно відповів:
— Ні, здається.
А втім, Лангремон теж був цілий, як і його ворог, і Жак Ріваль невдоволено пробурчав:
— З клятими пістолями завжди так — або схибиш, або вб’єш. Що за гидка зброя!
Дюруа не ворушився, заклякнувши від здивування та радощів: «Всьому кінець!» Зброю в нього відібрали, бо він ще стискував її в руці. Тепер йому здавалось, що він бився б проти цілого всесвіту. Кінець. Яке щастя! Він раптом відчув у собі непереможну сміливість.
Свідки розмовляли кілька хвилин, призначаючи день побачення, щоб скласти протокола, потім сіли в карету, і візник, що сміявся на передку, рушив, цвьохаючи батогом.
Снідали вчотирьох на бульварі й обговорювали подію. Дюруа розповідав про свої враження:
— Я був спокійний, цілком спокійний. Ви ж, певно, бачили?
Ріваль відповів:
— Так, ви добре тримались.
Коли протокола було складено, передали його Дюруа, щоб умістити в хроніці. Той здивувався, прочитавши, що перекинувся з Луї Лангремоном двома кулями, і трохи стурбовано спитав Ріваля:
— Та ми ж випустили по одній кулі.
Жак Ріваль посміхнувся:
— Так, по кулі… кожен по кулі… це буде дві.
І Дюруа, задовольнившись цим поясненням, не сперечався. Вальтер поцілував його:
— Браво, браво, ви оборонили прапор «Французького життя», браво!
Увечері Жорж з’явився в редакціях найголовніших газет та в найбільших кафе на бульварі. Двічі здибався зі своїм супротивником, що теж пишався.
Вони не привітались. Коли б один з них був зранений, тоді б потиснули одне одному руку. Але кожен упевнено присягався, що чув, як повз нього продзижчала куля.
Другого дня вранці, близько одинадцятої години, Дюруа одержав синього папірця:
«Боже мій, як я злякалась! Приходь зразу на Константинопольську вулицю, хоч поцілую тебе, мій коханий. Який ти відважний, божествлю тебе.
Він з’явився на побачення, і вона кинулась йому в обійми, обціловуючи його:
— Ох, любий, коли б ти знав, як я хвилювалася, читаючи вранці газети! О, розкажи мені. Все. Я хочу знати.
Він мусив розповісти їй якнайдокладніше.
Вона казала:
— Як же тобі спалось, мабуть, кепсько перед дуеллю?
— Та ні. Добре спав.
— Я б і очей не сплющила. А сама ж дуель, розкажи, як відбулася?
Він склав драматичне оповідання.
— Коли ми стали навпроти, на двадцять кроків, тільки вчетверо далі, як оця кімната завдовжки, Жак спитав нас, чи ми готові, та скомандував: «Паль!» Я зразу ж підняв руку, дуже міцно, тільки помилився, що в голову хотів поцілити. Пістоль у мене був дуже тугий, а я звик до слабких; отож, коли язичка натискував, трохи й сприснуло. Дарма, не дуже й схибив. Він, мерзота, теж добре стріляє. Куля повз самісіньку скроню пролетіла. Аж задзижчало.
Вона сіла йому на коліна й оповила його руками, ніби й сама участь у небезпеці брала. І шепотіла:
— О мій бідненький, бідненький…
Потім, коли він кінчив, вона сказала:
— Знаєш, не можу без тебе жити. Мушу бачитись із тобою, а коли чоловік у Парижі, це незручно. Часто маю годинку вранці вільну, коли ти ще й не вставав, і могла б до тебе прийти та поцілувати, але не хочу ходити у твій жахливий будинок. Що робити?
Його зненацька мов осяяло, і він спитав:
— Скільки ти тут платиш?
— Сто франків місячно.