Він слухав її уважно, весь час роблячи нотатки, і, коли вона кінчила, висловив свій погляд на це питання, поширив його та й собі розвинув план, але вже не одної статті, а цілої кампанії проти теперішнього міністерства. З цього нападу й слід починати. Дружина його перестала курити, так зацікавилась вона, так далеко й широко бачила, йдучи за Жоржевими думками.
Часом вона шепотіла:
— Так… так… Дуже добре… Чудово… Дуже міцно…
Коли він і собі висловився, вона сказала:
— Тепер пишімо.
Але починати йому завжди було важко, і він насилу добирав слів. Тоді вона тихо підійшла, схилилась йому на плече й почала пошепки підказувати йому на вухо речення.
Іноді вона вагалась і питала:
— Чи це ти хочеш сказати?
Він відповідав:
— Саме це.
Гострими, отруйними жіночими стрілами разила вона голову ради міністрів, глузувала і з його політики так дотепно, що викликала сміх і разом з тим дивувала правдивістю зауважень.
Дю Руа часом прикидав кілька рядків, що надавали її наскокам глибини та завзяття. Крім того, він володів мистецтвом зрадницьких натяків, до яких у хроніці руку наважив, і, коли якийсь факт, що Мадлена за певний подавала, здавався йому сумнівним або малоймовірним, тоді він уміло натякав на нього, давав його на розум ще яскравіш, ніж коли б просто його потвердив.
Коли статтю кінчили, Жорж урочисто прочитав її вголос. Вони одностайно визнали її за чудову й усміхались зачаровано і здивовано, мов тільки зараз оцінили одне одного. Дивились одне одному в вічі, схвильовані від захвату та зворушення, і палко поцілувалися в пориві любові, що з душі перекинулась у тіло.
Дю Руа взяв лампу:
— А тепер спатки, — мовив він, палаючи очима.
Вона відповіла:
— Ідіть уперед, пане мій, бо ви освітлюєте шлях.
Ідучи за ним до спальні, вона лоскотала йому ручкою шию між коміром та волоссям і так підганяла його, бо лоскоту він боявся.
Стаття з’явилась за підписом Жоржа Дю Руа де Кантель і наробила великого шелесту. В палаті схвилювались. Пан Вальтер привітав автора й доручив йому політичну редакцію «Французького життя». Хроніка знову перейшла до Буаренара.
Тоді в газеті почалася вправна й шалена кампанія проти міністерства. Цю полеміку, завжди спритну й фактами підперту, то іронічну, то поважну, часом глузливу, часом дошкульну, — проваджено так певно й невідступно, аж усі дивувались. Інші часописи раз у раз цитували «Французьке життя», наводили з нього великі витяги, а члени уряду дошукувались, чи не можна через поліцію рота замазати цьому невідомому й запеклому ворогові.
Дюруа ставав славетний у політичних колах. По ручканнях та уклонах на вулиці він бачив, як зростає його вплив. Але дружина вражала й захоплювала його гнучкістю свого розуму, своєю незвичайною поінформованістю та кількістю своїх знайомств.
Раз у раз здибував він у вітальні, коли додому вертався, якогось сенатора, депутата, суддю, генерала, що поводилися з Мадленою, мов з давньою приятелькою, поважно й по-товариському. Де вона з ними познайомилася? У світі, казала вона. Але як змогла добитись їхньої довіри та приязні? Цього він не розумів.
«З неї був би чудовий дипломат», — думав він.
Часто вона спізнювалась на обід, приходила задихана, червона, тремтяча й казала, ще й вуалі не скинувши:
— Маю сьогодні дещо. Уяви собі, міністр юстиції оце призначив двох суддів, що брали участь у мішаних комісіях. Ми дамо чосу, буде він знати.
І давали міністрові чосу кілька днів поспіль. Депутат Лярош-Матьє, який обідав на вулиці Фонтен щовівторка, після графа де Водрека, міцно потискував подружжю руку, виявляючи надзвичайну радість. Раз у раз він приказував:
— Чорт, яка ж кампанія! Та хіба ж після цього ми не виграємо?
Він справді надіявся підцупити портфель міністра чужоземних справ, що на нього давно накинув оком.
Це був один з тих політичних в’юнів, що не мають ні переконань, ні великих здібностей, ні сміливості, ні серйозного знання, — адвокат з якогось закутня, провінціальний фертик, що додержував хитрої рівноваги між крайніми партіями, — щось ніби республіканський єзуїт або ліберальний гриб непевної породи, яких сотні виростають на гної всенародного голосування.
Через свій сільський макіавеллізм він висунувся серед товаришів, серед різночинців та невдах, з яких виходять депутати. Він був досить вихований, досить коректний, досить незмушений, досить приємний, щоб висунутись. Мав успіх у світі, в різномасному, каламутному й малоподібному товаристві високих урядовців, що випадково випливали на поверхню.
Скрізь про нього казали: «Лярош буде міністром», а сам він у це вірив ще глибше від інших.
Він був один із головних акціонерів газети пана Вальтера, його близький товариш і спільник у багатьох фінансових справах.
Дю Руа підтримував його з довірою і невиразними надіями на майбутнє. А втім, він тільки провадив далі справу Форестьє, якому Лярош-Матьє пообіцяв хреста, коли настане день перемоги. Нагорода прикрасить груди нового чоловіка Мадлени, та й усе. Зрештою, нічого не змінилось.
Було це так очевидно, що товариші Дю Руа вигадали на нього дотеп і доводили його до сказу.
Охрестили його «Форестьє».
Тільки-но заходив він до редакції, хтось кричав:
— Слухай, Форестьє!
Він прикидався, що не чує, й шукав листи в скриньці.
А жартун кричав уже голосніше:
— Чуєш, Форестьє!
Дехто стримано сміявся.
Дю Руа йшов до кабінету редактора, але співробітник зупинив його:
— Ой вибач! Це я до тебе звертався. Як прикро, що я плутаю тебе раз у раз із бідолашним Шарлем. Мабуть, це тому, що твої і його статті страшенно подібні. Всі помиляються.
Дю Руа нічого не відповідав, але казився, і глухий гнів зароджувався у ньому на небіжчика.
Сам пан Вальтер заявив, коли хтось здивувався на подібність зворотів і духу статей нового політичного редактора та його попередника:
— Так, це Форестьє, але міцніший, запальніший, мужніший.
Іншим разом Дю Руа випадково розчинив шафу й побачив, що більбоке небіжчика пов’язані жалібним крепом, а його власна, та, що він вправлявся з нею під проводом Сен-Потена, — прикрашена рожевою стрічкою. Всі вони стояли на тій самій полиці за розміром, а на картці коло них, як у музеї, написано: «Давня колекція Форестьє та К°. Наступник — Форестьє Дю Руа. Патентовано. Вироби міцні, до вжитку придатні в усяких обставинах, навіть у подорожі».
Він спокійно зачинив шафу й промовив голосно, щоб почули:
— Скрізь є дурні та заздрісники.
Але був ущерблений на гордощах, ущерблений на самолюбстві, на дражливому самолюбстві та гордощах письменника, що з них походить нервова, завжди нашорошена дражливість, однаково властива й репортерові, й геніальному поетові.
Слово «Форестьє» різало йому вухо; він боявся почути його і червонів, коли чув.
Для нього це ім’я було дошкульним глумом, ба більше, як глумом, — майже образою. Воно кричало йому: «Це твоя жінка працює за тебе, як працювала й за першого. Без неї ти — ніщо».
Він охоче припускав, що Форестьє без Мадлени ніщо, але щоб він — це вже даруйте.
І вдома ці муки тривали. Тепер усе помешкання нагадувало йому про мертвого, вся обстава, все безділля, все, до чого він торкався. Перший час він зовсім про це не думав, але дотеп товаришів завдавав йому рани, що її непомітні досі дрібниці тепер ятрили.
Тільки брав тепер щось, так і здавалось йому, що й Шарлева рука до того торкається. Він бачив і вживав тільки те, що колись небіжчикові служило, те, що небіжчик купив, любив і посідав. І Жоржа починала дратувати навіть думка про колишні відносини його приятеля з дружиною.
Душевне обурення його самого дивувало, він не розумів його й думав: «Що це в біса воно сталося? Не ревную ж я Мадлену до її друзів. Ніколи не турбуюсь тим, що вона робить, ходить і приходить вона, коли знає, але спогад про тварюку Шарля бісить мене».
Він додавав у думках: «Зрештою, він йолоп був; певно, це й ображає мене. Мені прикро, що Мадлена могла віддатись за такого дурня».
І раз у раз приказував сам собі: «Як могла ця жінка хоч на мить захопитись таким гевалом!?»
І його злосливість більшала щодня від безлічі незначних дрібниць, що штихали його, мов голкою, від невідступного спогаду про небіжчика, що бринів у словах лакея та покоївки.
Дю Руа любив солодке.
— Чого в нас солодкого на обід немає? — спитав він якось увечері. — Ти ніколи його не замовляєш.
Молода жінка весело відповіла:
— Правда, я й забуваю. Бо Шарль солодкого зовсім не терпів…
— Знаєш, Шарль починає обридати мені, — уже не стримуючи своєї злості, урвав він її. — Завжди тільки й чути: Шарль, Шарль, Шарль любив це, Шарль любив те. Шарль подох, і дайте йому спокій.
Мадлена спантеличено дивилась на чоловіка, не розуміючи цього раптового гніву. Потім, бувши спритна, почасти догадалась, що в ньому робиться, догадалась про те повільне діяння ревнощів, які більшали щомить від кожного нагадування про небіжчика.
Може, це видалось їй дитинністю, але полестило їй, і вона нічого не відповіла.
Він сам на себе гнівався за цей спалах, якого не зміг стримати. Але того ж вечора, коли вони сіли писати назавтра статтю, він заплутався ногами в килимкові. Поборсавшись, він підкинув його ногою й спитав сміючись:
— Мабуть, у Шарля завжди лапи мерзли?
Вона теж засміялась і відповіла:
— О, він страшенно боявся застудитись; груди в нього були слабі.
Дюруа злісно відмовив:
— Він і довів це. — Потім чемно додав: — На щастя для мене.
І поцілував дружині руку.
Але лягаючи спати, він знову спитав, бо та думка не давала йому спокою:
— А ковпака Шарль не надівав, щоб застерегтись від протягу?
Вона не образилась на жарт і відповіла:
— Ні, тільки голову хусткою пов’язував.
Жорж знизав плечима й промовив зневажливо й згорда:
— От блазень!
Відтоді Шарль став для нього постійною темою до розмови. Він говорив про нього при кожній нагоді й називав його не інакше, як «бідолаха Шарль» з виглядом безмежного жалю.
І коли вертався з редакції, де його кілька разів ім’ям Форестьє називали, мстився глузливими кпинами над мертвим у глибині його домовини. Пригадував його хиби, смішності, чудноти, перераховував їх з утіхою, поглиблював та прибільшував їх, немов хотів перебороти в дружининому серці всяке почуття до страшного суперника.
Він питав:
— Скажи, Мад, пригадуєш той день, коли той бевзь Форестьє доводив нам, що товсті чоловіки міцніші за худих?
Потім він схотів дізнатись про небіжчика різних інтимних і таємних подробиць, що їх молода жінка, ніяковіючи, відмовлялась казати. Але він обстоював, домагався.
— Ну, слухай, розкажи ж мені про це. Він, певно, кумедний був тоді.
Вона шепотіла самими губами:
— Та дай йому, нарешті, спокій.
Він не вгамовувався:
— Ні, скажи! Певно, він незграбний був у ліжкові, мурло!
А кінчав завжди висновком:
— Тварюка ж він був!
Якось увечері наприкінці червня, коли він курив коло вікна, йому спало на думку просвіжитися на повітрі від вечірньої задухи. Він спитав:
— Моя маленька Мад, хочеш поїхати до Лісу?
— Залюбки.
Вони взяли відкритого екіпажа й поїхали на Єлісейські Поля, потім до Булонського Лісу. Стояла безвітряна ніч, та задушлива ніч, коли розпечене паризьке повітря входить у груди гарячою парою. Під деревами сунула ціла валка екіпажів із закоханими. Вони їхали одне за одним без упину.
Жорж та Мадлена тішились, роздивляючись на пригорнуті пари, що у фіакрах проїздили, — жінки у світлих сукнях, чоловіки — в чорному. Це був безмежний потік коханців, що котився по Лісу під зоряним пекучим небом. Чути було тільки глухий стукіт коліс по землі. Вони пливли й пливли попарно в кожному екіпажі, злігши на подушки, мовчазні, притиснувшись одне до одного, поринувши в марево бажання, тремтячи від сподіванки близьких обіймів. Гарячий морок, здавалось, був насичений поцілунками. Повітря важчало, ще задушливіше ставало від кохання, що в ньому буяло, від розлитої в ньому тваринної жаги. Всі ці спаровані люди, сп’янілі від однієї думки, від одного запалу, ширили навколо гарячку. Всі ці колісниці кохання, що над ними пестощі витали, лишали по собі якийсь чуттєвий подих, ніжний і хвилюючий.
Жорж та Мадлена теж піддалися цій любовній млості. Вони ніжно й мовчки побрались за руки, розімлілі від духоти, охоплені хвилюванням.
Коли доїхали до повороту біля фортифікацій, то поцілувались, і вона ніяково трохи пробурмотіла:
— Ми знову пустуємо, як по дорозі до Руана.
Суцільний потік екіпажів поділився при в’їзді в пущу. На дорозі Озер, якою подружжя поїхало, їх трохи порідшало, але густа темрява дерев, повітря, оживлене шелестом листу та вогкістю струмків, що під гіллям дзюрчали, свіжина широкої нічної простороні, заквітчаної зірками, надавало тут поцілункам ще глибшого чару, оповивало їх ще таємнішим мороком. Жорж прошепотів:
— О, моя маленька Мад!
І пригорнув її до себе. Вона сказала:
— Пригадуєш, у нашому лісі — як там моторошно було. Мені здавалось, що в ньому повно страхіть і що кінця йому немає. А тут чудово. Почуваєш пестощі в повітрі й добре знаєш, що по той бік його — Севр.
Він відповів:
— О, в нашому лісі тільки олені, лисиці, кози та кабани й де-не-де — хатка лісника.
Це слово, ім’я мерця, що спливло з його уст, так Жоржа вразило, немов хто крикнув його з гущавини, і він раптом замовк, знову відчувши ту дивну й настирливу прикрість, те ревниве, гризуче, непереможне дратування, що з якогось часу псувало йому життя.
Через хвилинку він спитав:
— Ти їздила сюди увечері з Шарлем?
Вона відповіла:
— Їздила, і навіть часто.
І зненацька його охопило бажання вернутись додому, нервове бажання, що згнітило йому серце. Але образ Форестьє вроївся йому в душу, опанував її, здушив. Він тільки про нього міг думати та розмовляти.
Він спитав із лихим притиском:
— Скажи, Мад…
— Що, друже?
— Чи наставляла ти роги бідоласі Шарлеві?
Вона зневажливо відповіла:
— Який ти дурний робишся із своїм чіплянням.
Але він своєї думки не кидався.
— Слухай, моя маленька Мад, будь щира, признайся! Скажи, наставляла йому роги? Признайся, що наставляла?
Вона мовчала, вражена цим словом, як і всі жінки.
Він уперто вів:
— Чорт, його голова так рогів і просила. А так, так! Мені дуже приємно було б знати, що Форестьє роги мав. От іще одоробло!
Він почував, що вона посміхається, може, пригадуючи щось, і напосідав:
— Та скажи ж! Чи тобі важко? Навпаки, дуже смішно, якби ти призналась мені, що дурила його, саме мені якби призналась.
Він справді тремтів від сподіванки й надії, що цей Шарль, гидкий Шарль, ненависний мрець, проклятий мрець, носив цю ганебну прикрасу. А проте… проте інше невиразно хвилювання розпалювало в ньому цікавість.
Він приказував:
— Мад, моя маленька Мад, прошу тебе, скажи. Його й не шкода було дурити. Ти просто обмахнулась, якщо цього не зробила. Ну, признавайся ж, Мад.
Її, мабуть, тішило його домагання, бо вона коротко й уривчасто сміялась.
Він схилився їй до вуха:
— Ну… ну… признайся.
Вона різко відхилилась і відрубала:
— Та ти здурів. Хіба на такі питання відповідають?
Сказала це так, що в жилах йому прокотився холодний дріж, і він спантеличено, розгублено замовк, трохи задихавшись, немов душевного струсу зазнав.
Екіпаж їхав тепер круг озера, де небо, здавалось, порозсипало свої зірки. Два великі лебеді, ледве примітні в морокові, тихо пливли по воді.
Жорж крикнув візникові: «Назад!» І фіакр завернув, об’їжджаючи інші, що сунули ступою, блискаючи великими ліхтарями, як очима, в темряві лісу.
Як же чудно вона це сказала! Дю Руа питав сам себе: «Чи не признання це?» І ця майже певність, що вона зраджувала першого чоловіка, тепер збурювала в ньому гнів. Йому хотілось бити її, душити, рвати на ній волосся!