Біля свого намету зустрічаю кількох старших віком таджиків: повертаються з вечірнього намазу. Щовечора після роботи, затиснувши під пахвами молитовні килимки, прямують вони вверх по долині, подалі від цікавих очей, щоб лишитись наодинці з аллахом. Тут на чотири кілометри ближче до бога, аніж на рівнині, тож немає жодного сумніву, що кожна молитва буде почута, вислуха‑на з належною увагою й без зайвих зволікань пройде небесну канцелярію.
Вдовольнити прохання Муси й послати йому десяток синів. А кожен баран Ахмета хай нагуляє пудовий курдюк... Очищені молитвами, вони йдуть, урочисті, як мусульманські апостоли, а попереду виступає мулла і, в молитву занурений, вдає, що не помічає моєї скромної особи.
Я ніскільки не ображаюсь, я навіть їм заздрю, адже на кожного з них чекає мусульманський рай, де вічно цвітуть троянди і лежать гори щербе‑
ту, де сім гурій – по числу днів у тижневі –
прекрасних, як мрія, чистих, як ранкова зоря, по черзі сидітимуть на їхніх правовірних колінах.
Чи не стати й собі правовірним? Та вимолити в щедрого мусульманського бога хоч одну‑однісіньку гурію: в аванс, не чекаючи далекого раю. Наскільки затишніше стало б у нашому парубоцькому наметі!
О аллах ібн аллах!..
Не встиг зайти до намету й розсупонитись, як вслід заскочив спечений минулого року геолог Коля. Захекався так, наче гнався за мною від самісінької гранатової гори.
– Анатолій Михайлович ще не прийшов?
– Як бачите... Він вам так потрібен?
– Та ні...– Оглянувсь, мов хотів пересвідчитись, чи ніхто не підслуховує, нахилив до мене втаємничене обличчя:– Таджики збираються додому.
– Як?!
– Всі до одного. Крім Абоса. Разом з Мухлою.
Оце так новина! Уявляю, що буде, як усі робітники покинуть табір. Тут не вивісиш оголошення: «Потрібні різноробочі». Збіжаться хіба що байбаки.
Коля все ще треться‑мнеться. На молоде обличчя його сплива нерішучість.
– Ще якась новина? Кажи – добивай!
– Хлопці смажать млинці... То запрошуємо.
Млинці! Це якраз те, чого мені бракує для заспокоєння.
– Зараз біжу. Тільки вмиюсь.
Проблема з робітниками враз відійшла на задній план. Та й не мені її вирішувати. Від того, що я не піду їсти млинці, нічого не зміниться.
Отак заспокоївши податливу совість, швиденько вмиваюсь і йду в сусідній намет.
Тут живуть чотири геологи: Коля, Ахмат, Рафік і Женя. Всі ровесники, разом захистили дипломи і прийшли разом у партію. Щонеділі, хай і гори заваляться, в них традиційні млинці. З пшеничного борошна, на маслі яків. Масло жовтюще, тверде і солодке на смак. І таке калорійне, що більше ложки не з'їсти. Дістають його хлопці в пастухів, які ганяють величезні табуни по сусідніх долинах.
Женя, або Євген, упав мені в око своїми пшеничними вусиками: завів їх, мабуть, одразу ж після захисту диплома – для солідності. Він їх носить, як носять щойно надіту обйову – не забуває й на хвилину. Погладжує, посмикує, пощипує то лівою, то правою рукою. Обличчя його від цього не стало доросліше, юність цвіте на ньому всіма своїми принадними барвами, і я вже вкотре дивуюсь, чому ми так охоче, не оглянувшись навіть, поспішаємо розстатися з цією найсвітлішою порою життя.
Женю, Женю, коли б ти знав, що тебе чекає попереду, то поголив би свої недозрілі вусики і не супився б так серйозно та строго.
Млинці, як завжди, пече Рафік: він у цій справі неперевершений майстер. Красиве татарське обличчя його зосереджене та заклопотане, піт дрібним бісером всіяв смагляве чоло. Рафік маніпулює величезною сковородою, як акробат: помах руки – і на сковороду виливається ложка тіста, ще один помах – і тісто розтікається тоненькою плівкою, тепер на пічку, по якій іскри так і скачуть, потім ще один помах – і рум'яний, пахучий млинець, не товщий од цигаркового паперу, лягає на тарілку, поверх інших млинців. Ахмат розбовтує у великій каструлі рідке тісто, а Женя пильнує за відровим чайником. При столі, що стоїть посередині, ще одна гостя: їхня однокурсниця Соня. Заради такої події вона, звільнившись од своєї щоденної роби й важких черевиків, нарядилася в легку кольорову сукенку й модельні туфельки на високих шпильках. Я дивлюсь на ті туфельки, як на сьоме чудо світу, такі вони несподівані в нашому геологічному побуті. Соня ж, вдаючи, що не помічає, яке враження справило її модельне взуття, кінчиками пальців бере черговий млинець, обережно вмочає його в розтоплене масло. їсть вона акуратно, як кицька. І дуже схожа на строгу вчительку, яка прийшла перевіряти знання своїх учнів.
Коля підставляє вільний стілець, запрошує до столу. Його ясне обличчя світиться гостинною запопадливістю.
– Скуштуйте наших млинців,– каже він скромно.– Женю, давай сюди чай!
І ось перед і мною літровий кухоль чаю і миска млинців.
З чим зрівняти цей ароматний солодкий напій, що його не куштували й олімпійські боги? Та й то: старогрецькі небожителі мешкали значно нижче і не ходили щодня в довжелезні маршрути.
А млинці! Кожен млинець, вмочений у масло, тане в роті, запивається чаєм. «Це останній»,– кажу собі щоразу, а рука сама тягнеться за черговим млинцем. «Та май же совість, не об'їдай цих дітей!» – і нічого не можу з собою подіяти.
Потім, уночі, прийде розплата. Переповнений шлунок підіпре діафрагму, і я почну задихатись. Але коли ще та ніч, а зараз переді мною запашна гора млинців...
Пересичений, налитий чаєм по вінця, покидаю гостинних господарів. Там уже деренчать струни гітари, лунає приємний тенор Ахмата: він виконує свою улюблену пісеньку про таку ж юну, як сам, маркітантку:
Пулею пробита кришка котелка, Маркитантка юная убита...
Годилося б посумувати під цю зворушливу мелодію, але млинці й меланхолія – речі несумні. Світ прекрасний, навіть на висоті чотири тисячі двісті, навіть з вітром, що починає завивати все дужче.
Сонце вже сіло за гори, фіолетові тіні вкрили долину. Вони гуснуть, стають все холоднішими – швидше в намет, поки зовсім не видуло рештки денного тепла. Негайно розтоплюй пічку, млинце‑їде нещасний, об’їдайло та обпивайло довірливих аборигенів геологічного племені!
Мертва щойно пічка ожива, потріскує затишно, почина все дужче струмувати теплом. Лягаю на дачку, поверх спальних мішків і, напівсонний, спостерігаю, як по рухливих стінках‑намету весело бігають вогняні зайчики. А тут іще чайник починає наспівувати свою муркітливу пісеньку, тихенько подзвонюючи кришкою,– музика, яку я не проміняв би на жодну в світі,– і я незчувсь, як заснув.
Проснувся од холоду. Зірвавсь, кинувсь до пічки. Дрова перегоріли, жевріє тільки жалюгідна купка вугілля. Швиденько вкидаю березову кору, вона чорніє на очах, згортаючись, спалахує яскраво й гаряче, лижучи чорні стінки смоляним густим димом. Кладу зверху дрова. За якийсь час тепло знову наповнює брезентове житло, й озивається муркітливо чайник, але я вже не лягаю: досі нема Анатолія. Десята година, а його все немає. Тривожні думки забираються в голову: мало що може статись на маршруті! Зірвався зі скелі, зламав ногу... Не витримую, вдягаю штормівку, виходжу надвір.
В лице б'є чорний вітер, в чорному небі стигнуть зірки. Все потонуло в чорному морокові, вузька долина ще більше мовби стислась, і мені починає здаватися, що до хребтів можна дістати рукою. Незатишно, моторошно, наче на якійсь ворожій планеті, за тисячі парсеків від рідного Сонця; а як же йому, самотньому, загубленому серед урвищ і скель! Тривога все дужче стиска моє серце, я вже ладен підняти весь табір, лише думка, що це ж не хто‑небудь – Анатолій, що це вже не вперше, примушує мене повернутись у намет.
Сиджу й прислухаюся до найменшого шурхоту: все здається, що йде Анатолій.
– Не заважатиму?
Чорт! Сатанисько невмиваний!
– Де це ви пропадали?
Ладен його зараз побити.
Він мовчки йде до постелі, важко скидає рюкзак. Втома осідає на ньому, як курява, навіть обличчя вкрилося сірою плівкою, а запечені губи стягнулись у шнурочок. Одмахав, мабуть, не один десяток кілометрів, а кожен памірський кілометр не зрівняти з тими, що на рівнині.
зо
– Я вже думав, що ви й не прийдете!
– Та ну?.. Цього бути не може!
Ще й вистачає сили жартувати! Я на його місці замертво впав би на койку.
– Як наш чайок?
Господи, що я собі думаю! Людина помирає од спраги, а я лізу з докорами.
Вихопив кухоль, наповнив, лишаючи місце для цукру, дістав з важкої коробки тверде, як камінь, печиво. Печиво те купували в Мургабі: завезли ще, мабуть, до війни, то воно й лежало, чекаючи на геологів. Ці все потрощать.
Жадібно спорожнив кухоль, уже сам налив другий. Обличчя потроху відтавало, позбувалось сіризни. І вже після другого кухля звичний Анатолій сидів переді мною: їжакуватий, насмішкуватий. Чорнюща чуприна стирчить на всі боки, мов намагнічена, ріденька борідка, як щітка.
– Так, кажете, міг заблукати?.. За це варт випить по третьому.
Наповнив ще раз, налив і мені. І вже після третього зітхнув задоволено:
– Порядок!.. Отепер можна й почаювати по‑людському.
І ми чаювали до півночі.
– Обстежив одну надзвичайно цікаву гірку,– розповідав після енного кухля.– Давно вона мені муляла око, та все не доходили руки.
– Щось знайшли?
– Якби щодня щось знаходили, вельмишановний Анатолію Андрійовичу, то давно б уже прикрили нашу контору. За один сезон на сто років навідкривали б.
– А все ж?
– А все ж – багатообіцяюча гірка. Варт по ній як слід потоптатись. Пошлю туди на якийсь тиж‑день хлоп'ят, хай походять, обнюхають. Чує моє серце, що вона не порожня. Там така пігматитова жилка – цілувати хочеться! Ви коли іменинник?
– Вже відбув.
– Жаль. Ну, гаразд, будемо вважати, що у вас сьогодні ще одні іменини.– Він уже риється в рюкзаку.– Тримайте для своєї колекції!
Те, що він мені подає,– чорне, мов смола. І важке, як чавун. Кілограмовий шматок, завбільшки з два кулаки.
– Мумійо?!
Жадібно нюхаю: пахне прополісом, живицею, хвоєю. І ще чимось, таємниче‑хвилюючим. Я давно мріяв побачити природне мумійо – цей могутній регулятор обміну речовин в організмі, чудодійний засіб від запалювальних процесів (користуюсь ним п'ятий рік і забув, що таке ангіни. А до того ж хворів мало не щомісяця).
– Де знайшли?
– Ще на одній гірці,– таємниче всміхається Анатолій.– В симпатичній печері: слава богу, туди не так легко добратись. А то давно уже вибрали б. Стінка метрів на шістдесят, а в ній отвір. І отака вузенька поличка. Якраз для лунатиків.
Я не лунатик, тому одразу ж прощаюся з думкою навідатись до тієї печери. Вже знаю, як уміє лазити Анатолій: мурахи поза спиною бігають, коли дивишся, як він, чіпляючись за невидимі виступи, піднімається на прямовисну скелю. Спробував раз і собі, та одразу ж і завис: ні туди ні сюди.
«Приземлився» – руки‑ноги тремтіли.
– Все забрали? – допитуюсь.
– Все неможливо за один раз забрати. Там його кілька десятків кілограмів. Суцільна стінка. Вистачить не на одну аптеку.
– Майже чисте,– милуюсь, піднісши до світла. Гасова лампа кладе на дорогоцінну знахідку масляне світло. Мумійо здається живою субстанцією, здобутою з прадавніх глибин. Не випадково ж древні перси молились на нього, вважаючи згусклою кров'ю богів.
Що ж, пора уже й на бік,– зводиться Анатолій з‑за столу.
І тут я згадую про таджиків.
–‑ Що ж ви не сказали одразу? – сердито запитує він. Вдягає грубий светр, простоволосий виходить з намету.
Я ж наповнюю на всяк випадок водою чайник, ставлю на пічку. Підкладаю дрова, вибираючи товщі, щоб довше горіло, роздягаюсь, залажу в спальний мішок, кладу біля обличчя мумійо: мені вже здається, що коли воно поруч, то й дихати легше. Лежу, чекаючи на Анатолія, і в мене таке відчуття, наче я в цьому наметі провів не два тижні, а багато років. Той світ, який я нещодавно покинув, з його машинами, вулицями, будинками, магазинами, з постійною метушнею й товкотнечею, з вічним посгґіхом і вічним браком часу, звідси, з відстані багатьох тисяч кілометрів, здається таким неприродним і викривлен им, що я іноді запитую, чи він існує насправді Та ось випливають рідні обличчя, і я вже починаю нудьгувати по ньому, і мені вже здається, що там лишилось найсуттєвіше, без чого неможливе киття.
Дивовижне створіння – людина!
Анатолій повернувся далеко за північ. Я вже встиг заснути й прокинутись кілька разів, а його все не було; та ось голосно рипнула койка.
– Ну, як?
Довго не відповідало – шурхотіло спальником.
– Порядок,– відповіло неохоче.
Хотів ще спитати про Мухлу, та не наважився.
Гаразд, вранці довідаюсь, вже не довго.
А тепер – спати, спати...
Тісне гніздечко моє тепле й затишне, і так солодко спалося б, коли б вистачало повітря. Чи настане той час, коли я надихаюсь?..
– Ви, здається, шановний, заспали?
Анатолій! Коли він встиг підхопитись?
В пічці весело потріскують дрова, гарячі хвилі пливуть по нашій парусиновій хатині.
– Чай готовий, маестро.
Анатолій уже вдягнений‑узутий. Пригадую, що сьогодні ж у нього радіозв'язок. Перед сніданком.
– Готуйтесь штурмувать Тау‑Міку,– каже, йдучи до виходу.
Тау‑Міку? Сьогодні?
Обпалений радісним збудженням, вилітаю з постелі.
Тау‑Міка! Вінець моїх турмалінових мрій!
– Не сьогодні,– охолоджує мене Анатолій.– Сьогодні підніметесь на скаполітову гірку.
Що ж, спасибі й за це. Скаполітова гірка височіє прямо над табором. Вгорі, вінчаючи перевал, стирчать плескаті скелі. Як вуха у гігантського динозавра. Під тим гребенем рівно о дванадцятій здіймаються бурі султани. Здригається земля, серія вибухів колише долину: робота Абоса. Щодня він піднімається в гори з мотком бікфордового шнура на шиї – досить небезпечна прикраса, якщо до неї приєднать вибухівку. Тим більше, що ліву нагрудну кишеню віддимають капсулі‑детонатори. Не хочеться й думати, що може статися, коли Абос спіткнеться і впаде тими капсулями на каміння. Але нічого не вдієш: як його не вичитує Анатолій, Абос уперто набиває кишені детонаторами.
– Е‑е... На те воля аллаха.– І любовно погладжує віддуту кишеню.
За Абосом тягнеться ціла процесія з вибухівкою в червоних пакетах. І трохи незвично бачити й муллу з пекельним начинням за святими плечима. Що ж поробиш, хліб не дається даром навіть муллі.
Соня піднімається вгору трохи пізніше. Йде легко й вільно, мов пританцьовує. Тільки в природжених горянок отака горда й граційна хода.
Я ж повзу слимаком. Шістсот сорок метрів... Усього шістсот сорок... Дитині пробігти – раз плюнути! Якби ж вони, оці кляті метри, та не стояли сторчма!
Ноги – мов гирі пудові, легені набиті гарячою ватою. На ній моментально згорає той мізерний кисень, що його жадібно розтулений рот вбирає з розрідженим повітрям. Кожна клітина мого немічного тіла волає за киснем... задихається без кисню... і я, ступивши десяток‑другий кроків, лягаю безсило на щебінь. З відчаєм дивлюся на гребінь, що все віддаляється: мені вже не віриться, що зможу до нього доповзти.
На мить появляється думка: а навіщо? Нащо оці муки? Що примушує мене дертись на цю прокляту гору? Я не геолог, не робітник, я вільна людина, хочу – йду, хочу – не йду, то чи не краще повернути, поки не пізно, назад? Але якась сила штовхає мене все вище й вище, примушує переставляти ватяні ноги, чіплятися за виступи скель. Щось сильніше за втому, за біль, за відчай.
І я поступово наповнююсь злістю на себе. На своє таке незграбне, ненатреноване тіло. «Брешеш, дійдеш!.. Здохнеш – дійдеш!.. Ану, піднімайся, ледащо нещасне!»
Гребінь появився так несподівано, що я спершу
не повірив: невже доповз? А коли повірив, коли притулився спиною до кам'яної стіни, коли глянув донизу в долину, на цяцькові звідси наметики і тонку нитку сухого річища, коли ввібрав зором ближчі й дальші хребти, що купались у неправдоподібно густій синяві, і вітер, зовсім інший, аніж внизу, без пилюки й піску, чистий гірський вітер дихнув у обличчя, остудив розпарені груди, і біла‑пребіла хмаринка несподівано вигулькнула поруч та й застигла здивовано, м'яко торкнувшись очей,– коли подумав, що на оцій горі вже ніщо не стоїть вище од мене – я найвище, я над усім, вгорі – тільки небо, захочу – і до нього дістану,– коли все це відчув, то всі мої муки, вся моя втома стали нічого не варті супроти цієї урочистої миті!