Острів Дума - Кінг Стівен 4 стр.

Я притискав до себе Гендальфа й думав: «Візьми друга, сідай на друга, сядь, блядь, на ПРИЯТЕЛЯ, ти, йобана курво!»

І ось я сиджу на товариші, сиджу на тому йобаному приятелі вдома, але дім не відчувається, домом, і всі годинники Європи дзвонять у моїй тріснутій голові, і я неспроможний пригадати ім’я ляльки, яку подарував мені доктор Камен, у голову мені лізуть тільки хлопчачі імена: Рендел, Рассел, Рудольф, Рівер-факін-Фенікс. Я наказую їй забиратися геть, коли вона приносить мені фрукти і той козячий сир, я кажу їй, що мені потрібно якихось п’ять хвилин. Я кажу їй, що я зможу, це фраза, яку дав мені доктор Камен, це вихід, це біп-біп-біп, що застерігає тебе, Паммі, бо Едгар насувається. Та замість полишити мене самого, вона бере з таці серветку і починає витирати піт з мого чола, і коли вона це робить, я хапаю її за горло, тому що в ту мить мені здається, що це вона винна в тому, що я не можу згадати імені ляльки, вона винна у всьому, включно з LINK-BELT. Я хапаю її здоровою лівою рукою. Впродовж кількох секунд я хочу її вбити, і хтозна, можливо дійсно намагаюся це зробити. Хтозна, але тепер я напевне знаю, що краще б мені було пам’ятати всі аварії в цілому світі, ніж вираз її очей в ті секунди, коли її шию стискали мої пальці. Потім я пригадав: «Воно було ЧЕРВОНИМ», і відпустив її.

Я притискав Гендальфа до грудей, як колись притискав своїх маленьких доньок, і думав: «Я зможу. Я зможу. Я зможу». Я відчував, як кров Гендальфа просочується крізь мої штани, мов гаряча вода, і думав: «Давай же, ти, журливий довбень, вилізай зі свого "доджа"».

Я тримав Гендальфа й думав, як воно, бути розчавлюваним живцем, коли кабіна твого пікапа виїдає все повітря навкруг тебе і віддих полишає твоє тіло, і кров бризкає з твого носа, і ті ляскотливі звуки відлітаючої притомності, ті кістки, що тріскаються у твоїм власнім тілі: твої ребра, твоя рука, твоя кукса, твоя нога, твоя щелепа, твій задовбаний череп.

Я тримав собаку Моніки у стані жалюгідного тріумфу й згадував: «Воно було ЧЕРВОНИМ».

На мить я опинився посеред простреленої тим червоним темряви; тоді я розплющив очі. Я притискав Гендальфа до своїх грудей лівою рукою, його очі дивилися вгору, мені в обличчя...

Ні, повз нього. І повз небо.

— Містер Фрімантл? — це був Джон Гастингс, старий, що жив за два двори від Голдстайнів. У твідовому картузі й светрі без рукавів він вийшов, ніби на прогулянку шотландськими болотами. Загальний імідж псувало тільки його злякане обличчя. — Едгаре? Ви можете його відпустити. Собака вже мертвий.

— Так, — погодився я, послаблюючи тиск. — А ви не допоможете мені підвестися?

— Я не певен, що зможу, — сказав Джон. — Я швидше впущу нас обох.

— Тоді підіть і погляньте, як там Голдстайни, — сказав я.

— Це її пес, — сказав він. — Я сподівався... — Він похитав головою.

— Так, пес її, — погодився я. — І мені не хочеться, щоб вона вийшла сюди і побачила його таким.

— Так, звичайно, але...

— Я допоможу йому, — сказала місіс Фіверо. Їй трохи по кращало і цигарка полетіла в канаву. Вона потягнулася до моєї правої пахви і враз зашарілася. — Я не зроблю вам боляче?

Так то воно так, але залишатися мені в цій сидячій позі болючіше. Тому я відповів їй, що ні. Джон вже підходив до ґанку Голдстайнів, коли я вхопився за бампер «гамера». Разом ми спромоглися поставити мене на ноги.

— Гадаю, у вас нема нічого, чим би можна було накрити собаку?

— В мене на задньому сидінні лежить старий плед.

— Добре. Чудово.

Вона вже рушила до задніх дверей — зважаючи на розмір «гамера», то буде довга подорож, але зупинилася.

— Слава Богу, він помер раніше, ніж дівчинка повернулася.

— Так, — відповів я. — Слава Богу.

— 9 —

Це трапилося неподалік мого котеджу в кінці вулиці, але мені довелося потрудитися, щоби повільно дістатися свого дому. Коли я нарешті пришкандибав, у моїй долоні, яку я називав Костурним Кулаком, оселився біль, а сорочка задубіла від крові Гендальфа. З-за одвірка стирчала карточка. Я її витяг. Під зображенням усміхнено салютуючої герлскаутки йшов текст:

У своєму імені Моніка замість крапки над і намалювала усміхнений писочок. Я зіжмакав карточку і, шкутильгаючи в душ, кинув її у кошик до сміття. Сорочку, джинси і заплямовану кров’ю білизну я також спровадив туди. Я не хотів їх більше бачити.

— 10 —

Мій дворічного віку «лексус» стояв перед будинком, але після інциденту я жодного разу не сідав за кермо. Сусідський школяр тричі на тиждень виконував мої доручення. Кеті Грін, коли я її про це просив, теж завжди радо заїжджала до найближчого супермаркету або возила мене до Блокбастеру перед черговим сеансом тортур (опісля я завжди був геть виснаженим). Якби хтось мені сказав, що я вже тієї ж осені поведу машину, я б тільки розсміявся. Справа не в моїй хворій нозі, сама думка про кермо кидала мене в холодний піт.

Проте після душу я зайнявся саме цим: втиснувся за кермо, повернув ключ і, здаючи задом на вулицю, глянув через праве плече. Замість звичайної пари рожевих пігулок оксиконтину я випив чотири, сподіваючись на них доїхати до «Stop&Shop» на перехресті Східної Гойт-авеню та Істшор-драйву, і повернутися додому, при цім не наробивши лиха й нікого не задавивши.

У супермаркеті я не гаяв часу. Не займався шопінгом у нормальному сенсі, а зробив короткий бомбардувальний рейд — наліт на м’ясну секцію, й одразу кульгавий прорив повз чиїсь заповнені покупками візочки, ніяких кредитних карток, чиста готівка. Однак на Айстра-лейн я повернувся геть-чисто обдовбаним. Якби мене по дорозі зупинив коп, я б нізащо не пройшов експрес-тест на тверезість.

Ніхто не зупинив. Я проминув Голдстайнів, на їхньому подвір’ї стояло чотири машини, а ще з півдесятка було припарковано на вулиці, з усіх вікон будинку лилося світло. Очевидно, матінка Моніки викликала підтримку по «гарячій лінії», і відгукнулося чимало родичів. Удачі їм. І хай щастить Моніці.

Менш ніж за хвилину я вже завертав до свого двору. Попри медикаментозну підготовку, права нога в мене розпухла від перескакування з педалі газу на педаль гальма, мені дуже розболілася голова — старий знайомий біль від внутрішнього тиску. Але головною проблемою був голод. Це він мене вигнав з дому. Хоча голод — надто м’яке слово для означення того, що я відчував. Я відчував вовчий апетит, і залишки лазаньї з холодильника його не вгамували. Лазанья була з м’ясом, але його мені було замало.

Ми з костуром зашкандибали до будинку, в голові моїй все пливло від оксиконтину, я вихопив пательню з шухляди і кинув її на конфорку. Крутнув регулятор на МАКСИМУМ, бух спалахнув газ, але мені було не до акуратності. Я похапцем здирав пластик з упаковки телячого фаршу. Кинув м’ясо на пательню й розплющив його долонею, а вже потім дістав лопаточку з шухляди поряд з плитою.

Повернувшись додому, скинувши одяг і залізши в душ, я помилково сприйняв шарпання в шлунку за позиви до блювання — причина здавалася цілком слушною. Та коли вже змивав з себе мило, шарпання перетворилося на непоборне низьке гарчання, ніби потужний двигун на холостому ходу. Ліки були трохи приглушили його, але тепер воно повернулося, і гірше, ніж спочатку. Не пригадати, щоб я за все життя колись був таким страшенно голодним.

Я шльопнув неоковирний м’ясний кавалок і думав порахувати до тридцяти. Вирішив, що при максимально відкритому газові тридцять секунд — це принаймні реверанс у бік того, що люди звуть «підсмаженим м’ясом». Якби я здогадався ввімкнути вентилятор і вигнати сморід, я б дотерпів. Насправді ж я не дорахував і до двадцяти. На цифрі сімнадцять вхопив паперову тарілку, вивалив на неї гамбургер і, привалившись спиною до шафи, хижо вп’явся зубами у напівсиру телятину. Вже проковтнувши десь половину, я помітив, як із м’яса сочиться червоний сік і на мить, але яскраво, побачив перед собою Гендальфа, як він дивиться вгору на мене, а гівно з кров’ю повільно витікає в нього з-поміж понівечених задніх лап, і хутро його перетворюється на зліпок. Шлунок вже не так тріпотів, тільки нетерпляче благав ще їжі. Я був голодний.

Голодний.

— 11 —

Тієї ночі я собі наснився у нашій з Пам старій спальні. Вона спала поряд зі мною й тому не чула каркання голосу, що долинав звідкілясь зі споду темного будинку: «Наречені, приречені, наречені, приречені». Звук був мов у механічної іграшки, яку заїло. Я поторсав дружину, але вона лише перевернулася на інший бік. Одвернулася. Сни часто кажуть правду, хіба ні?

Я встав і пішов униз, для рівноваги тримаючись за поруччя. Було щось дивне в тім, як я держуся за цей знайомий брус полірованої деревини. Вже зійшовши, я зрозумів, у чому річ. Справедливо чи ні, але це світ праворуких — гітари виробляють під них, і шкільні парти, й приладові панелі в американських машинах. Не винятком були й поруччя в домі, де жила наша родина; вони йшли праворуч, бо, хоча дім і побудувала моя компанія, за моїми кресленнями, дружина й обидві мої дочки були правшами, а меншість кориться більшості.

Тим не менш, моя рука сковзала поруччям.

«Звісно, — подумав я, — Це ж сон. Як і того вечора. Зрозуміло?»

— Але Гендальф же не був сном, — заперечив я, а чужий голос в моєму будинку — вже ближче — повторював: «Наречені, приречені, наречені, приречені» знову й знову. Що б це не було, воно було у вітальні. Мені не хотілося туди заходити.

«Ні, Гендальф не був сном, — подумав я. Може, це були думки моєї фантомної правої руки. — Сон убивав його».

Чи він вмер сам по собі? Чи не це саме намагався пояснити мені той голос? Бо я не вірив у те, що Гендальф умер сам по собі. Я вважав, що він потребує допомоги.

Я ввійшов до моєї старої вітальні. Я не був свідомий того, чи переставляю ноги. Йшов, як ото ми рухаємося уві сні, ніби це світ обертається навколо нас, відлітаючи назад, мов у якійсь дивній проекції. А там, у старому кріслі Бостон-рокер, де зазвичай любила сидіти Пам, зараз сиділа виросла до розміру справжньої дитини Реба-Контролерка-Люті. Ступні, якими закінчувалися її бридкі рожеві ноги без кісток, були взуті у чорні сандалі Мері Джейн, вона гойдала ними туди-сюди понад долівкою. Її порожні очі зирили на мене. Її неживі полуничні кучерики хилиталися вперед-назад. Її рот був замурзаний кров’ю, і в своєму сновидінні я знав, що то була не людська й не собача кров, а субстанція, що сочилася з мого напівсирого гамбургера — та, яку я, докінчивши м’ясо, злизав з паперової тарілки.

— Погана жаба гналася за нами! — скрикнула Реба. — В неї були ЗУУБИ!

— 12 —

Це слово — ЗУУБИ! — все ще бриніло в моїй голові, коли я підхопився в ліжку й сів, дивлячись на холодну калюжу жовтневого місячного світла у себе в паху. Я намагався скавуліти, але видав лише серію беззвучних схлипів. Серце калатало, я потягнувся вбік до лампи і примудрився не збити її, але, ввімкнувши світло, побачив, що зсунув лампу, її підніжжя наполовину висіло над долівкою. Радіогодинник показував 3:19 ночі.

Я спустив ноги з ліжка і взявся за телефон.

— Якщо я буду тобі потрібен, телефонуй мені. — Так говорив Камен. — Хоч вдень, хоч вночі — І якби його номер був у пам’яті цього телефону, я певне так би й зробив. Але реальність перевстановилася — я був у котеджі на озері Фален, а не в будинку в Мендота Гайте, ніяких голосів, ніякого каркання знизу більше не лунало — тож і потреба відпала.

Реба, Лялька-Контролерка-Люті, виросла до розміру справжньої дитини. А чому б ні? Я розлютився, щоправда, на місіс Фіверо, а не на Гендальфа, і не уявляв, який стосунок мають зубаті жаби до цін на боби в Бостоні. Насправді питання стосувалося собаки Моніки. Чи це я вбив Гендальфа, чи то він сам здох?

Можливо, треба відповісти на питання, чому я так зголоднів після цього. Можливо, це і є головне питання.

Так зголоднів за м’ясом.

— Я обхопив його руками, — прошепотів я.

Рукою, ти маєш на увазі, в тебе ж тепер тільки одна. Надійна ліва.

Проте в пам’яті я брав йогоруками, у множині. Каналізуючи свою лють,

(воно було ЧЕРВОНИМ)

аби лиш геть від цієї дурнуватої жінки з її цигаркою й мобільником, лиш би повернутися до самого себе, я роблю якесь скажене сальто-мортале... і беру його вруки... безперечно це галюцинація, але ж так збереглося в моїй пам’яті.

Беру його в руки.

Приголубивши голову пса на згині мого лівого ліктя, я зумів його задушити правою рукою.

Задушив, позбавивши його страждань.

Я спав без сорочки, тому мені легко було побачити свою куксу. Достатньо повернути голову. Я зміг ледь хитнути головою, але не більше. Я намагався подивитися пару разів, та переводив погляд на стелю. Серцебиття трохи притишилося.

— Пес помер від ран, — сказав я собі, — і від шоку. Розтин це підтвердив би.

Проте ніхто не робить розтинів собакам, яких своїми «гамерами» трощать на желе з кістками безвідповідальні роззяви.

Я подивився на стелю й захотів, щоб моє життя припинилося. Моє нещасне життя, що колись починалося так бадьоро. Я думав, що більше не засну тієї ночі, але кінець кінцем заснув. Насамкінець ми завжди виснажуємо наші печалі.

Так каже Ваєрмен.

Як намалювати картину (ІI)

Пам’ятайте, що правда в деталях. Неважливо, яким ви бачите світ чи що за стиль він нав’язує вашій творчості, бо вся правда в деталях. Звісно, диявол також у деталях — це всім відомо, — але ймовірно, що правда та диявол — це різні слова, які означають те саме. Що ж, може й так.

Уявіть собі знову ту маленьку дівчинку, так, ту, що випала з бідки. Вона вдарилася правою скронею, але більше постраждала ліва частина мозку — контрударна травма, пам’ятаєте? У лівій частині мозку міститься зона Брока — мало хто знав про це у 1920-х. Зона Брока керує мовними процесами. Спробуйте гарненько стукнутись лівою скронею, і ви втратите здатність говорити, іноді на якийсь час, іноді назавжди. Проте говоріння — це не бачення, хоча вони між собою пов’язані.

Дівчинка бачить.

Вона бачить своїх п’ятьох сестер. Їхнє вбрання. Їхнє розпатлане вітром волосся, коли вони заходять знадвору в дім. Вона бачить батькові вуса, торкнуті сивиною. Вона бачить Няню Мельду — не просто домоуправительку, а найближчу їй після матері людину з усіх, кого знає ця дівчинка. Вона бачить хустку, що нею пов’язує собі голову Няня, коли прибирає; вона бачить вузол спереду, над високим чорним чолом Няні Мельди; вона бачить срібні браслети Няні Мельди, бачить, як вони зблискують зайчиками в сонячному світлі, що ллється крізь вікна.

Деталі, деталі, правда в деталях.

А чи прагне бачення — навіть у пораненому мозку, в ушкодженому розумі — виповістися? О, воно мусить, мусить.

Вона думає — Мені болить голова.

Вона думає — Трапилося щось погане, тому я не знаю, хто я. Не знаю, де я. Не знаю, що воно таке, всі оці яскраві образи навкруг мене.

Вона думає — Ліббіт? Мене звуть Ліббіт? Колись я це знала. Я вміла балакати коли-ще-щось-знала, але тепер мої слова, мов риби у воді. Мені потрібен отой чоловік, у котрого волосся на губі.

Вона думає — Він мій Тато, але коли я намагаюся вимовити його ім’я, я чомусь промовляю «Чап! Чап!», але де ім’я тієї, що пролетіла повз моє вікно. Я бачу кожну її пір’їну. Я бачу її, ніби скляні, очі. Я бачу її лапу, вона зігнута, наче зламана, ні, правильне слово скрючена. Мені болить голова.

Заходять дівчата. Заходять Марія й Ганна. Вона любить їх менше, ніж близнючок. Близнючки маленькі, як вона сама.

Вона думає — Я називала Марію й Ганну Великими Злюками, коли-я-ще-щось-знала і розуміє, що знає знову. Так повертається шматочок знання. Назва ще однієї деталі. Вона це знову забуде, але коли пригадає наступного разу, запам’ятає надовше. Вона майже певна цього.