— Га?
— Ти казав, що один там повалився у воду. А що трапилося з іншим?
— Наскільки знаю, він так і стоїть. Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись налетить у лоб на цю частину узбережжя, все загримить, як ціни на розпродажу залишків погорілого бізнесу, — він підступив до мене й простягнув руку. — У всякому разі, містере Фрімантле, ласкаво просимо до Флориди. Сподіваюся, вона поставиться до вас по-справж ньому дружньо.
Ми потисли один одному руки.
— Дякую... — я затнувся, на трішечки, так що він нічого не помітив, і я сам не встиг розсердитися. Не вистачало мені сердитися на нього. — Дякую за все.
— Нема за що.
Виходячи з кімнати, він кинув трохи здивований погляд на мене, тож, либонь, щось зауважив. Напевне зауважив, ну то й що. Мене це не обходило. Я був нарешті сам-один. Прислухався до джеркотіння мушель і гравію під колесами його від’їжджаючої машини. Я слухав, як віддаляється гудіння двигуна. Звук вже ледь чути, аж ось і зник. Нарешті мені залишилися тільки м’які подихи Затоки. І биття мого серця, повільне й тепле. Ніякого дзиґаря в голові. Ні дзвонів, ні биття, ні цокання. Я дихав глибоко, всотуючи вологий, з легким присмаком плісняви, дух дому, який доволі довго простояв зачиненим, якщо не зважати на щотижневі (чи раз на два тижні) ритуальні провітрювання. Мені здавалося, я також відчуваю запах солі й субтропічних рослин, назв котрих я поки що не знав.
Здебільшого я прислухався до зітхань хвиль, що так нагадували дихання якоїсь великої сплячої істоти, і дивився крізь скляну стіну на воду. Через підвищену позитуру Великої Ружі зі свого місця в глибині вітальні я зовсім не бачив берега внизу; сидів собі у фотелі, ніби на якомусь з тих танкерів, котрі втомлено курсують нафтовою трасою між Венесуелою й портом Галвестон у Техасі. Легка вуаль з’явилася на високому склепінні неба, притіняючи гострі скалки світла на воді. Ліворуч, проти неба, стирчали об’єкти мого першого дебютного поставарійного малюнку: силуети трьох пальм, їхнє довге листя дріботіло в ледь відчуйному бризі. «Не сильно дуже схоже на Міннесоту, тойво», — сказав тоді Том Райлі.
Вид пальм викликав у мене бажання малювати — це було схоже на відчуття легкого голоду, але не шлункового. В мене ніби засвербів мозок і, дивно, кукса моєї ампутованої руки.
— Не тепер, — промовив я. — Пізніше. Зараз я виснажений.
З фотеля мені вдалося підвестися тільки з другого замаху, добре, що хлопець поїхав і не чув мого здитинілого («Пиздолиз!») схлипу у відчаї після першої спроби. Відтак я, спираючись на костур, трохи постояв, похитуючись, дивуючись своїй втомі. «Зазвичай виснажений» — це просто такий усталений мовний вираз, але в ту мить я саме так і почувався.
Поволі — мені аж ніяк не хотілося завалитися першого ж дня в новому домі — я дістався великої спальні. Ліжко в ній стояло просто королівське, і найбільше мені хотілося дійти до нього, сісти, змахнути костуром на долівку ідіотські декоративні подушки (на одній з них була зображена пара схожих на перевертнів спанієлів і доволі моторошне гасло МОЖЛИВО, СОБАКИ — ЦЕ ЛЮДИ В ЇХНІХ НАЙКРАЩИХ ПРОЯВАХ), лягти і проспати години зо дві. А то й три. Та сперш я посунув туди, де хлопець поставив дві з трьох моїх валіз — до лави біля підніжжя ліжка. Шкандибав обережно, пам’ятаючи, що при такому знесиленні запросто можу спіткнутися і впасти. Потрібна мені валіза, природно, була на споді. Не поспішаючи, я зсунув на підлогу верхню і розстібнув блискавку на потрібній.
Склянисто-блакитні очі визирнули зі звичним, безмірно осудливим здивуванням. Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей нас! Неживе помаранчево-червоне волоссячко ув’язненої збилося в ковтун. Реба-Контролерка-Люті у своїй найкращій синій сукні і чорних сандаликах Мері Джейн.
Затиснувши скорчену ляльку під пахвою кукси, я опустився на ліжко. Вмостившись поміж декоративних подушечок (здебільшого грайливі спанієлі, місце котрим, як на мене, було на підлозі), я поклав ляльку поряд себе.
— Я забув його ім’я, — сказав їй. — Увесь день пам’ятав, а зараз забув.
Реба дивилася в стелю, на застиглі лопаті підвісного вентилятора. Я забув його ввімкнути. Ребу не обходило, як звуть, мого помагача: Айк, Майк та хоч би й Енді ван Слайк. Усе байдуже цьому рожевому тільцю, напханому шматтям бідними трудящими дітьми у Камбоджі чи, блядь, десь в Уругваї.
— Що це? — спитав я її.
Через цю втому я почав впадати в добре мені знану гнітючу паніку. Знайома гнітюча паніка. Стан жаху, в якому я перебуватиму до кінця життя. Якщо не повернеться ще на гірше! І таке можливе! Мене знов запроторять до реабілітаційного центру, який нічим не відрізняється від пекла, окрім свіжофарбованих стін.
Реба не відповіла, курва безхребетна.
— Я зможу це зробити, — промовив я, хоча сам собі не дуже вірив. І почав згадувати: «Джері. Ні. Джеф». А потім: «Я думаю про Джері Джеф Вокера, от дурень. Джонсон? Джеральд? Великий Стрибучий Джеосафат?»
Я почав куняти. Попри лють і паніку, мене охоплювала сонливість. Заколисував м’який ритм вдихів і видихів Затоки. «Я зможу» — думав я. — Телепень. Я зможу, як зміг згадати, що означають букви БК».
Згадав, як той хлопець сказав: «Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували кілька прибережних будинків» — і ще щось. Кукса в мене свербіла, мов голова в якогось скаженого байстрюка. Але я прикинувся, ніби це не моя, а когось іншого кукса, в якомусь іншому світі, а сам поринув у пошуки слова, шмати, кістки, зв’язку…
…відпливаю...
— Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись у лоба налетить на цю частину узбережжя...
Ось воно.
Чарлі — це ураган, а коли налітають урагани, я, як і вся Америка, вмикаю канал «Погода», а тамтешнього спеца по ураганам звуть...
Я схопив Ребу. В моєму в’ялому, напівсонному стані вона мені здалася фунтів на двадцять важчою.
— Ураганного спеца звуть Джим Канторе, — промовив я. — А мого помічника звуть Джек Канторі. Справу, блядь, закрито.
Я відкинув ляльку і заплющив очі. Ще секунд десять-п’ятнадцять я чув ліниві подихи Затоки з-під будинку. А потім заснув.
Так і проспав до смерку. Найглибшим, найсолодшим сном за останні вісім місяців.
— 5 —
У літаку я лише трішечки чогось поклював, тож тепер прокинувся дико голодним. Замість звичайних двадцяти п’яти вправ для розминки стегна я зробив десяток, швидко впорався в туалеті, а потім рушив на кухню, спираючись на костур. Проте кульгав не так важко, як міг би на те очікувати після глибокого сну. Мій план полягав у тім, щоб зробити собі сандвіч, а то й два. Я сподівався на копчену болоньську ковбасу, проте годилося будь-яке готове м’ясо, яке знайдеться у холодильнику. Поснідавши, я думав зателефонувати до Ілси, доповісти, що доїхав добре. Хай би Ілса сама вирішувала, чи повідомлятиме вона когось мейлами про стан Едгара Фрімантла. Далі я міг би ковтнути вечірню дозу ліків і роздивитися мої нові апартаменти. Весь другий поверх чекав на мене.
В моєму плані не були враховані зміни, що тим часом відбулися з видом на захід.
Сонце вже сіло, але над пласким виднокраєм Затоки лишилася яскрава помаранчева смуга. Лише в одному місці її розривав силует якогось великого корабля. Просто контур, як на малюнку першокласника. Від носа до вертикалі, яку я визначив як радіовежу, тягнувся, створюючи світовий трикутник, трос. Ближче до неба помаранчевий колір вицвітав, зате прибувала характерна для Максфілда Паріша безживна синьо-зелена барва, якої я наяву ніколи раніше не бачив... Проте мене охопило відчуття dejavu, так ніби я це вже видів у моїх снах. Можливо, всі ми бачимо якісь такі небеса у своїх сновидіннях, а після пробудження мозок не спроможний ретранслювати їх у кольори, що мають назви.
Вгорі, у почорнілій глибочині, з’явилися перші зірки.
Відчуття голоду минулося, минулося й бажання телефонувати Ілсі. Я вже не хотів нічого, тільки малювати те, що бачив. Я знав, що не зможу вхопити всього, але мене це не обходило, найважливіше — передати цю красу. На все інше мені було насрати.
Мій новий помічник (на мить його ім’я знов випало мені з голови, відтак я пригадав канал «Погода», а далі Джек: справу, блядь, закрито) поклав ранець зі знаряддями для малювання в іншій спальні. Я прошкандибав до Флоридської кімнати, незграбно тримаючи ранець і одночасно намагаючись спиратися на костур. Легким бризом мені ворухнуло волосся. Думка, що цей бриз і сніг у Сент-Полі можуть існувати одночасно, в одному світі, здалася мені абсурдною — як наукова фантастика.
Я поклав ранець на довгий дерев’яний стіл, подумав, чи варто ввімкнути світло, і вирішив, що не варто. Малюватиму, допоки бачитиму, що малюю, а потім перестану. Я усівся у своїй незграбній позі, розкрив ранець і витяг звідти альбом. УМІЛЕЦЬ — повідомляв напис на його обкладинці. Зважаючи на рівень моєї майстерності, це сприймалося як жарт. Я ще порився в ранці й дістав коробку кольорових олівців.
Працював я швидко, черкав і розфарбовував, майже не придивляючись до аркуша. Я тушував вище приблизно визначеної лінії обрію, навмання штрихуючи збоку вбік жовтим «Вінусом», з дикою нестриманістю іноді залізаючи вище корабля (напевне, то був перший у світі танкер, вражений жовтухою), і не переймався. Коли я вирішив, що колір моєї призахідної смуги набув достатньої глибини — реальна смуга швидко відцвітала — я вхопив помаранчевий олівець і почав замальовувати ще гарячковіше. Відтак повернувся до корабля, бездумно накладаючи на папір серію кутастих чорних ліній. Так я це бачив.
Коли я закінчив, стояла глупа ніч.
Лівобіч торохкотіли три пальми.
Нижче піді мною — але тепер не дуже віддалік, бо надходив приплив, — зітхала Мексиканська Затока, в неї був довгий нелегкий день, а попереду ще чимало роботи.
Вгорі сяяли тисячі зірок, і прямо в мене на очах з’являлися все нові й нові.
«Так було тут завжди», — подумав я і згадав фразу, яку промовляла Мелінда, почувши по радіо пісню, яка їй дійсно подобалася: чіпляє з першого хелло. Тож я надряпав під моїм рудиментарним танкером маленькими літерами слово HELLO. Наскільки пригадую (а зараз пам’ять в мене покращала), тоді я вперше в житті дав картині назву. І гарну, правда ж? Попри всі руйнації, що трапилися потім, я й зараз вважаю, що це чудове ім’я для картини, намальованої чоловіком, котрий з усіх сил намагався виборсатися з журби... намагався пригадати, як воно — відчути себе щасливим.
Картину було закінчено. Я поклав олівець й відтак Велика Ружа вперше промовила до мене. Її голос звучав м’якше за подих Затоки, але я почув його не менш ясно.
— Я чекала на тебе,— сказала вона.
— 6 —
Той рік став роком моїх балачок із самим собою і відповідей самому собі. Іноді відповідали й інші голоси, але тієї ночі там був лиш я, сам, один.
— Х’юстон, це Фрімантл, ви на зв’язку, Х’юстон?
Зазираю до холодильника. Бачу: Боже, якщо тут тільки найнеобхідніше, я нізащо не хотів би стикнутися з тим, що хлопець має на увазі, кажучи «повний запас харчів», — із ним я міг би перечекати Третю світову війну.
— Так, Фрімантле, прийом, ми записуємо.
— Еге, тут є болонья, Х’юстон, продовжую, болонья, ви записуєте?
— Прийом, Фрімантле, ми вас чуємо голосно і ясно. Як у вас справи з майонезом?
Ох і були ж ми колись нарвані до майонезу. Там, де я ріс, діти вважали, що копчена ковбаса і білий хліб — це їжа богів. Я зробив два сандвічі з болоньєю на булці і з’їв їх за кухонним столом. У буфеті я знайшов стос «Застільних теревенів» — яблучних і чорничних. Треба поміркувати щодо переоформлення свого заповіту на користь Джека Канторі.
Майже по вінця переповнений їжею я повернувся до вітальні, ввімкнув повне освітлення й подивився на «Хелло». Малюнок не видався мені аж надто гарним. Проте був цікавим. У сяк-так нашкрябаній вечірній зорі було щось потайне, щось від моторошного пічного вогню. Корабель виявився не тим, який я бачив, намальоване мною судно виглядало чудернацьким, ніби примарним. Воно було лише трохи кращим за опудало корабля, а навколишня жовто-помаранчева штриховка робила його кораблем-привидом, так, ніби дивне західне сяйво просвічувало його наскрізь.
Я поставив малюнок на телевізор, затуливши напис ХАЗЯЇН НАГОЛОШУЄ НА ТІМ, ЩОБИ ВИ І ВАШІ ГОСТІ НЕ ПАЛИЛИ В ПРИМІЩЕННІ. Придивився уважніше й вирішив, що чогось не вистачає на передньому плані — либонь, маленького човна, може, варто просто посадити на виднокраї човник для поглиблення перспективи, — але мені вже розхотілося малювати. Крім того, вдосконалення можуть знищити ту легку чарівливість, якої вже сповнена картинка. Натомість я взявся за телефон, подумавши, якщо він іще не працює, тоді я зателефоную Ілсі по мобільному, але Джек і тут виявився суперовим хлопцем.
Я гадав, що, скоріш за все, натраплю на автовідповідач — мабуть, моя заклопотана дівчинка зараз в коледжі, — проте вона відгукнулася на перший же дзвінок.
— Тату? — Я чомусь так злякався, що спершу не міг вимовити й слова, тож вона перепитала: — Тату?
— Так, — промовив я. — А як ти впізнала?
— У мене висвітився номер округу 941. Там знаходиться твій острів Дума. Я перевіряла.
— Сучасні технології. Я не встигаю. Як ти, дитинко?
— Чудово. Наразі від мене питання — як там ти?
— Я в порядку. Краще, ніж у порядку, це правда.
— А хлопець, якого ти найняв...
— Він просто клас. Ліжко постелено, холодильник повний. Я як сюди приїхав уже поспав годин з п’ять.
Зависла пауза, а коли вона знову заговорила, голос звучав стурбованіше, ніж завжди.
— Ти ж не дуже налягаєш на болегамувальні пігулки, правда? Бо оксиконтин — це троянський кінь. Хоча я кажу тобі зараз те, що ти й сам добре знаєш.
— Та ні, я не перевищую приписаної дози. Насправді... — тут я осікся.
— Що, тату? Що! — її голос прозвучав так, ніби вона зараз кине слухавку і помчить в аеропорт.
— Я лише зараз усвідомив, що забув о п’ятій прийняти вікодин... — я поглянув на годинник, — і про оксиконтин о восьмій також забув. Чорти мене забирай.
— Тобі дуже болить?
— Та ні, вистачить пари пігулок тиленолу, щоб заспокоїтися. Принаймні до півночі.
— Напевне, це подіяла переміна клімату, — сказала вона. — І сон.
Я не мав сумнівів, що мені допомогло почасти й те і інше, але вважав, що не тільки. Хай це відгонить божевіллям, але я вважав, що малювання теж відіграло свою роль. Фактично я був у цьому майже впевнений.
Ми собі балакали й балакали, і потроху я став чути, що в її голосі з’являється розпач. Здавалося, вона доходила розуміння, що все, що сталося, сталося назавжди, що її батько й матір не збираються одного ранку прокинутися і все повернути назад, як було. Поза тим вона пообіцяла мені зателефонувати Пам і надіслати мейл Мелінді, повідомити їм, що я все ще залишаюся в рядах живих.
— Татку, а електронний зв’язок там є?
— Є, але зараз ти мій електронний зв’язок, Булочко.
Вона засміялася, пирснула, розреготалася. Я хотів спитати, чи вона там, бува, не плаче, але передумав. Либонь, не варто це робити.
— Ілсо? Люба, мабуть, нам вже час прощатися. Я хочу змити під душем втому від цього дня.
— О’кей, але... — пауза, і раптом вибух. — Мені нестерпно думати про те, як ти житимеш там сам-один, у тій Флориді! А раптом підсковзнешся й гепнешся в тому душі? Так неправильно!
— Булочко, мені тут гарно. Справді. В мене є хлопець — його звуть...
«Урагани, — подумав я. — Канал "Погода"»