Пригодницька повість
Гори тут починаються непомітно. Спершу земля, повита різнотрав'ям збирається в складки. Далі на захід вони переходять в пагорби, на які вбігають гінкі, поодинокі ялинки та берізки. Але коли, стоячи на такому пагорбу, кинеш поглядом вгору — перед тобою постане зелена громада гір. Зелена, бо густий чистий ліс, мовби збігши з рівнини, ринувся в гори та так і закляк на них — не спромігся зрушити в місця та перевалити через хребти і спуститися в другу долину.
Так і стоять Карпати в цьому зеленому полоні смоляних пахощів.
З давніх-давен люди, захищаючи себе, встановлювали межі земель своїх вздовж природних рубежів — річок. Але в цих місцях річки примхливі. Всупереч людським бажанням, течуть вони в різні сторони. Природі байдуже до того, що десь тут проліг державний кордон: ріка майнула через нього і котить свої каламутні і щедрі під час повені води через кордони двох держав.
В цьому році повінь була особливо велика. Вода залила заплави, до яких ось уже скільки літ не сягала. Але нині був липень, річка давно втихомирилась, і в заплаві люди косили траву. Прислухаючись до дзвінкоголосих помахів кіс і вдихаючи соковиті пахощі свіжоскошеної трави, старший сержант Стопачннського лінійного пункту залізничної міліції Мирон Іванцов вийшов в селища Гаї і попрямував дорогою в Стопачі: з восьмої ранку Іванцову заступати на чергування по станції.
Звичні п'ять кілометрів від рідного села до Стопачів Іванцов любив пройти повагом, Дорогою звернути на просіку, де живуть веселі лісоруби-сезонники.
Першим нинішнім супутником Мирона був худий неголений чоловічок. Він ліниво підганяв масласту конячину, запряжену в рипучу фуру.
Порівнявшись, Іванцов несхвально глянув на колесо, що вихляло з боку на бік, потім на сонне обличчя їздового і зауважив:
— Ти б нову втулку поставив, кавалерист. Дивись, он — колесо, наче кум з хрестин — то вліво, то вправо…
— А ти звідки такий господар знайшовся! — огризнувся їздовий, — Ти моєму голові скажи, коли такий розумний, а то в нього скоро весь колгосп на обидві ноги зашкутильгає. А мені що — я тут людина нова. — Уперіщивши конячину обмизганим пужалном, він хвацько свиснув, глянув на Іванова і зник за поворотом.
Потім там далеко попереду старший сержант побачив пішохода.
Мирон загадав, — як колись в дитинстві, — якщо до роздоріжжя дожене людину, значить в цю неділю йому не доведеться чергувати.
Пішов швидше. Забачивши сержанта, подорожній здійняв старенький заяложений капелюх і вклонився.
— Добридень, діду, добридень, — відізвався Мирон, задоволений, що таки наздогнав його ще до загаданого місця. — Куди прямуєш?
Супутник щось промугикав і показав брудною, давно немитою рукою на рот.
«Німий, бідолаха», співчутливо подивився Іванцов на заношений одяг перехожого: засмальцьований кептар, полотняні продрані штани, на яких були щедро розкидані латки, прихвачені поспішними широкими вистібами, стоптані постоли.
«От бродить людина. Це тобі не колесо на фурі. Людина. Його б і до справи залучити можна… Мабуть, нема господині», подумав Мирон, дивлячись на широку білу латку, що так- сяк прикрила проріху на напівпорожніх саквах.
— Ти що ж, жебракуєш, діду? — поцікавився Іванцов.
Але той знову промугикав і безтямно посміхнувся, показуючи на гнилозубий рот, зарослий брудними вусами. Потім показав на вуха.
«Глухонімий. От як!» догадався старший сержант. Махнувши рукою на Такого співбесідника, Мирон повернув на широку стежку, протоптану до невеликої лісопилки на крем'янистому майданчику гори.
Любитель погомоніти з перехожими, Мирон нині був роздосадуваний: один на кульгавій фурі попався, чорт лихомовний; другий — глухонімий.
Іванцов швидко йшов нагору, перестрибуючи коріння, що випиналось з землі.
— Еге-ге-гей! Мирон! Неси тютюн! — закричали зверху робітники, помітивши знайому постать старшого сержанта.
— А що будете робити, коли курити кину? Мох сушити?
На лісопилці пролунав сміх, приглушений звуком Циркулярки.
— Гей, Левку, виключи рубильник, Мирон новини приніс! — скомандував хтось. Пилка замовкла.
Іванцов вибіг на майданчик, схопив галузку ялиці, оббив нею пилюку з чобіт, поручкався з усіма і дістав цигарки. Пачка «Прибою» всихала на очах у Мирона. Але так уже було заведено. Нехай у кожного було своє куриво, але одну пачку цигарок Іванцов приносив сюди на загальний розкур, коли вранці ішов на чергування. І тут до цього вже звикли.
Час за розмовами та жартами летить швидко.
Іванцов глянув на великого плескатого годинника і заквапився. Він запізнювався.
— Ну, добре, хлопці. До іншого разу. — Мирон, скочивши з верстата, струсив стружки з штанів, осмикнув гімнастьорку і почав прощатися.
— А до лісорубів заглянеш? — запитав хтось. — Там новенька табельниця, Мироне!
— Ніколи, хлопці, — посміхнувся старший сержант. — Піду через гору.
— Дивись, щоб не прибило. Колода не розбирає, хто ти: з міліції чи простий смертний, — .напучували жартома робітники.
— Нічого, я зіркий, — відгукнувся Мирон вже на ходу.
Хоча попередження друзів і пролунало, як жарт, однак Мирон знав, що в ньому була й серйозна пересторога.
З гори, через яку старший сержант збирався іти, щоб виграти час, тягнувся дерев'яний гладкий жолоб. По ньому зверху, навздогін одна за одною, мчали до річки на сплав важкі сирі колоди. Ходити через гору було заборонено, бо в жолобі часто утворювався затор, і тоді багатопудові букові та соснові стовбури з гуркотом вилітали неначе сірники з дерев'яного русла. Вони летіли в усі боки, збиваючи все, що потрапляло їм на дорозі.
Путівець, що ним Мирон вийшов із свого села, оббігав гору підковою. Іванцов же пішов навпростець.
Від швидкої ходи гімнастьорка взялася темними плямами. Вже було добре чути, як по той бік гори з шумом летять донизу по жолобу колоди.
Засапавшись, Мирон перевалив через гори, обережно переліз через колючий дріт, що огороджував небезпечну ділянку, і почав спускатися. Крізь рідкі ялинки внизу вже видно було пристанційні будови, маленькі постаті людей.
Іванцов закурив, глибоко затягнувся і широким кроком рушив через кущі. А обіч, обганяючи його, летіли зверху колоди.
Мирон минув піщану просіку і побачив метрів за сто нижче від себе постать людини, що теж спускалася. Коли той вийшов на світлу галявину, Іванцов по білій латці на саквах і втомленій ході впізнав глухонімого. Старший сержант прискорив ходу.
«Сатана його поніс сюди! — думав Іванцов. — Ну, глухонімий, але не сліпий же! Бачив же дріт. Зрозуміло, що сюди вхід заборонений».
Мирон уже майже біг і раптом з жахом побачив, як на півдорозі між ним і глухонімим, підскочивши на повороті жолоба, комлем доверху стала колода. На неї зверху з величезною швидкістю і силою налетіла інша, потім — ще й ще. Гуркочучи на весь ліс, стовбури почали розлітатися на всі боки, важко падаючи на землю, а потім котитися донизу — напролом.
Все це сталося в одну мить. Іванцов, помітивши багатометрові кругляки, що летіли прямо в спину глухонімому, не встиг навіть крикнути. Він лише побачив сакви з білою латкою і їхнього господаря, що вчасно відбіг набік.
«Встиг!» полегшено посміхнувся старший сержант і витер великі горошини поту з веснянкуватого чола. Потім наздогнав глухонімого і торкнув його за плече. Той оглянувся. Мирон побачив в утомлених його очах переляк і радість людини, яка випадково залишилася живою.
«Тож-то! — посміхнувся Мирон. Хто дорогу простує, той часто дома не ночує».
Вони пішли поруч. Старший сержант спершу хотів добре вилаяти свого супутника: не лізь, куди не просять, але думка, що людина лишилася живою та неушкодженою, змінила його намір. До того ж, що розтлумачиш йому на мигах?
«Однак, чекай, — подумав Мирон, — глухонімий-глухонімий, а коли колоди загримотіли йому вслід — почув! Спиною ж він не міг побачити».
Вони вже підходили до маленького пристанційного ринку, коли старший сержант, діставши з нагрудної кишені пачку документів, показав їх супутникові і почав втлумачувати йому, що, мовляв, свої покажи. Глухонімий довго не розумів, чого від нього хоче цей молодий засмаглий хлопець. Врешті посміхнувся, замугикав і поліз за пазуху. Дістав папірець.
Заяложений, протертий, він виявився довідкою якоїсь сільради Ровенської області, яка свідчила, що громадянин Бійчук Микола Богданович, 1901 року народження, є інвалід 1-ї групи: глухонімий від народження.
«Відведу я його на всякий пожарний до нас», вирішив старший сержант. Було вже біля восьми. Надходив час його чергування, а вести Бійчука в районне відділення міліції дуже далеко.
Начальник лінійного пункту залізничної міліції станції Стопачі капітан Нікольський прибув сюди всього місяць тому звідкілясь із східних областей країни. Він оглянув затриманого, його документи і наказав відпустити.
Але Іванцов, відкликавши його набік, щось прошепотів на вухо.
— А навіщо нам медицина, — посміхнувся Нікольський. Він вийшов до іншої кімнати, скинув черевики і повернувся в одних шкарпетках. Обережно підійшов до Бійчука, що стояв до нього спиною, і вистрелив над його вухом з пістолета. Навіть Іванцов, який відразу зрозумів намір начальника, здригнувся; так сильно гримнув у кімнаті постріл. Але жебрак і оком не повів. Він, як і перед цим, дивився на Іванцова широко розплющеними очима, В них було лише здивування і бажання зрозуміти, що таке говорить йому старший сержант.
Капітан Нікольський взув черевики і ще раз наказав відпустити «глухаря» на всі чотири вітри.
Іванцову стало ніяково. Він вивів глухонімого на вулицю і на мигах пояснив, що той може іти. Закивавши головою, Бїйчук зійшов з ґанку і незабаром зник за рогом.
Хвилин через десять біля станції зупинилась машина. З неї зіскочив солдат-прикордонник Басаджієв. У нього була перев'язана рука. Помітивши Іванцова, який ішов по перону, він мовчки кивнув йому і попрямував було до товарної контори.
— Гей, друже! — гукнув Іванцов, здивований тим, що його давній знайомий, завжди такий балакучий, тепер лише кивнув головою. — Поспішаєш чи що? А чому руку зав'язав?
— Е-е-е, — поморщився Басаджієв. — Це що! Інша біда у нас, Кордон порушили. Пройшов, паразит.
І тут Іванцов знову пригадав глухонімого.
Старший сержант, який виріс тут, біля кордону, знав майже всіх жителів Стопачинського округу. Разом з тим, в силу своєї добродушної натури, він без упередженості ставився до появи кожної нової людини в цьому малозаселеному районі.
Поділившись своїми враженнями про зустріч з глухонімим, старший сержант почув від Басаджієва трохи образливу фразу:
— Необережна ти людина, Мироне Іванцов, — похитав головою прикордонник і побіг дзвонити в загін.
Тим часом Іванцов і єфрейтор — шофер машини — метнулись шукати глухонімого. Але він зник. Іванцов дивувався. Всі тут на виду. Не зайшов же він по шпалах на сотню кілометрів за кілька хвилин! Шукали далі. Коли приїхала друга машина з прикордонниками, кинулися вже шукати Іванцова. Він появився несподівано і не сам. Поперед нього, мугикаючи і ображено жестикулюючи, йшов Бійчук. Його знайшли робітники паливного складу за штабелями приготованих до вантаження колод: глухонімий спав, як убитий.
В прикордонному загоні лікар оглянув затриманого і поставив обережний Діагноз: «…можливо. Хоча в слуховому апараті видимих змін немає. Правда, медицині відомі випадки…» Але начальник прикордонного загону полковник Кулемін перебив його нетерплячим помахом руки. Запросили Ровно. Відповідь прийшла така ж невизначена. В тій сільраді, яка видала довідку Миколі Бійчуку, є село, де ледве не половина жителів має таке ж прізвище. Село так і називається: Бійчуки.
Вирішили все ж послати туди фото затриманого.
Найретельніший обшук нічого не дав. Жебрак, як жебрак.
Вночі Басаджієв, який числився в лазареті ходячим хворим, умовив свого земляка — чергового фельдшера молодшого лейтенанта медслужби Нарзулаєва зробити експеримент. До цієї затії залучили також помічника начальника караулу. Втрьох вони тихенько підійшли до камери і прислухались. Бійчук спав. Дуже обережно відкрили двері. Нарзулаєв, стискаючи в одній руці секундомір, іншою ніжно, наче до руки коханої, доторкнувся до пульсу сплячого і моргнув Басаджієву. Той закричав не своїм голосом: «Стій, руки вгору!» Бійчук спав. По обличчю Нарзулаєва всі зрозуміли, що пульс лишився такий же.
Невідомо як, але вранці чутка про нічний «медичний експеримент» докотилася до полковника Кулеміна. Його резолюція на «акті експертизи» була короткою і ясною:
«Рядовому Басаджієву після одужання — три доби; помічнику караульного начальника старшині Бєляєву— п'ять діб арешту; молодшому лейтенанту Нарзулаєву — догана».
Кулемін ще зранку був не в дусі. Як казали підлеглі— встав на ліву ногу. А порушника все ще не знайшли. Люди збилися з ніг. За довгі роки прикордонної служби негайне затримання порушника стало для Кулеміна не лише питанням обов'язку, але й власної честі «Ганьба, розумієш ти, це ганьба! — говорив він своєму начальникові штабу. — Тепер цей глухий жебрак. Не подобається він мені. Але не можуть же мені, кінець кінцем, подобатись усі жебраки. Адже доказів ніяких. Ні прямих, ні побічних. Сьогодні ще треба викликати спеціаліста. Якщо він дасть такий же висновок, як і перший: «… можливо… хоча… медицині відомо…», то Бійчука доведеться відпустити. Ми не маємо права тримати його».
З самого ранку, наче навмисне, Кулеміну почали набридати різними «дурницями». То начфін прийшов з банківськими документами, то заступник по постачанню посварився з кимось, а тут ще ці вічні комісії з Управління військ — знайшли коли приїжджати!
З медичного відділу Управління прикотив підполковник Шапіро. Хоча б уже посидів спокійно! Так ні ж: дзвонить, — на якій підставі виписався з лазарету майор Рогов? Наче він, Кулемін, повинен був сам ставити Рогову градусник! Але з підполковником медслужби Шапіро можна було не церемонитись: Борьку Шапіро знав з 1929 року по Середній Азії, коли той був молодшим лікарем загону, а він — Яків Кулемін —помічником командира шабельного ескадрону. Три роки вони жили в одній халупі.
Прикривши трубку долонею, Кулемін тихо вилаяв Шапіро. І той прийшов сам. Вони покричали один на одного, заспокоїлись, і тоді Кулемін «вилив» перед товаришем душу.
Підполковник, здавалося, слухав старого товариша неуважно: він змалював чортиками листок паперу на столі Кулеміна і жодного разу, хоча б в співчуття, не обізвався на слова друга.
«Ех, Борька, Борька, бумажною ти людиною став!» гірко подумав Кулемін.
Але Шапіро раптом посміхнувся:
— Поклич-но, Яшо, сюди кого-небудь із зв'язківців. Меткого хлопця.
— Навіщо?
— Давай, давай. Перевіримо — чи не даремно ти медицину нашу гудиш.
Прийшов старшина-надстроковйк. Вони сіли з Шапіро на диван і щось довго шепотіли, не заважаючи Кулеміну займатися своїми справами. Коли старшина пішов, Шапіро попросив Кулеміна години за дві доставити глухонімого в лазарет на медогляд.
— І ось що, гусаре, підкрути-но свої вуса і не вішай носа! — підморгнув він і вийшов.
Коли Кулемін прибув до лазарету, то побачив досить дивну картину: всі три лікарі загону й Шапіро — четвертий, крутили перед собою голісінького Бійчука. Кулемін нічого не розумів, однак промовчав, сів збоку. Він погано розумівся на медицині, але вважав, що коли в людини не гаразд з мовним апаратом і барабанною перетинкою, то виміряти їй грудну клітку, тиск крові і силу легенів ні до чого.
Кабінет начальника медчастини, де відбувався, огляд, був заставлений різноманітними медичними апаратами. Призаначения багатьох із них було Кулеміну незрозумілим. Ось, наприклад, оця штуковина, схожа на реостат. До неї підключені на довгих проводах два металевих олівці. Навіщо це? За апаратом у білому халаті, наче справжнісінький лікар, сидить старшина- зв'язківець. Кулемін крякнув.