Не змовляючись, трійця порачкувала назад, углиб горища.
— Ціп-ціп-ціп! — почулося знизу, зовсім зблизька. — Я йду шукати, курочко! Скільки тут сходинок? Одна. — рип. — Друга. — рип. — Третя. — рип.
Денис Черненко оговтався першим. Він рішуче посунув до ходу, об який спиралися краї драбини. Навіть не таївся — ішов, голосно тупаючи ногами.
— Ага! — переможно закричали знизу. — Моя куріпочка таки вирішила перестати гратися в хованки? Сама злізеш, чи може, допомогти?
Денис уже стояв на краю горища, дивлячись на незваного гостя згори вниз. Той саме подолав половину шляху.
— Добрий день, — з незвичною для себе чемністю привітався Черненко. — Кого ви тут шукаєте?
— Здоров, хлопче, — реготнув молодик. — Все нормально, а я вже думав — помилився, не туди лізу. Я ж тебе знаю. Це ж тебе я в Пирятині бачив?
— Ви не помилилися, — спокійно відповів Денис. — Лізете ви справді не туди. Не треба сюди лізти.
— Такий молодий, а такий ранній, — незваний гість підняв ногу, аби переміститися на щаблину вище. — Гукни мені Клаву, і розійдемося миром.
— Але в іншому ви помилилися, — Денис говорив так, ніби не чув молодика. — Ви мене не знаєте. Ще не знаєте. І так само ще не бачили.
Рвучко присівши, хлопець хвицьнув ногою, намагаючись влучити в писок викрадачеві. Не влучив — обличчя виявилося не так близько, як хотілося. Та молодик все одно сіпнувся, не чекаючи такої рішучої атаки. На драбині, правда, втримався, простягнув руку, хапав повітря, намагаючись зловити напасника за ногу.
— Ну, ти, цуцику! Зараз за цю ратицю я тебе звідти витягну. І буде в мене повний комплект: курочка і півник.
— Назад! — попередив Денис.
— Невже? — вишкірився викрадач, піднявшись ще на один щабель. — І що далі буде?
— А ось що! — почув Черненко позад себе. Озирнутися і глянути, що задумав Білан, він не встиг. Просто на голову молодику птахом полетіла стара порошна ватяна ковдра. Коли бути точним — клапоть ковдри: хтось колись невідомо для чого розірвав її на дві нерівних частини. Саме більшу частину, оброблену до того ж за кілька років мишами, підтягнув і скинув згори Максим.
Клапоть упав незваному гостеві на голову.
Махнувши однією рукою, аби скинути порошну та смердючу шмату, він ледь не втратив рівновагу. Не змовляючись, Денис і Максим допомогли йому: схопилися руками за краї драбини і з усіх сил штовхнули.
Молодик із криком полетів на землю. На голову, заплутану ковдрою, впала драбина.
— Що там коїться? — почувся звідкілясь збоку, з сусіднього двору, стривожений голос сусідки. — Галю, кого там до тебе чорти принесли?
Молодик з несподіваною швидкістю звівся на ноги, скинувши нарешті гидотну шмату, двома стрибками досяг паркану і майстерно подолав його, перескочивши назад таким самим способом.
— Це я, тьотю Любо, Дениско! — голосно крикнув Черненко. — Ми тут гралися на горищі і драбину скинули! Може, подасте?
Синя машина швидко забиралася геть. Першу атаку було відбито.
Глава 10
Шукай серед своїх
Сусідка тьотя Люба побурчала, та все ж драбину на місце притулила.
Коли все довкола, включно з курми та собаками, стихло і заспокоїлося, Максим і Денис в один голос заявили: тут утікачка лишатися більше не може.
— Або ну його все і гукаємо міліцію, або треба ховатися десь у іншому місці, — категорично сказав Черненко. — Це зараз баби Галі і малих нема. А як він повернеться, та ще, не дай Боже, не сам... Ти знаєш, скільки їх там у цій справі?
— Скільки б не було, Денис правий, — погодився Білан. — Від чужих ти вже не сховалася. А від своїх тим більше довго ховатися не зможеш. До речі, цікаво — як цей тип нас усе ж розшукав? Може, розкажеш про нього більше? Хто він, як його звати, як узагалі все це сталося, ну, з викраденням. Ти ж наче доросла. Знаєш про те, що з незнайомцями краще не балакати на вулицях...
— Хоч ти не повчай! — відмахнулася Клава. — Все справді серйозніше, ніж ви тут думаєте. Розумієте... словом, я черговий раз посварилася з вітчимом. Сказала — більше він мене не побачить.
— У вічі сказала?
— По телефону. Він мене почав знову під себе виховувати, а я цього не люблю. Вже зараз не згадаю, з чого саме все почалося... Тинялася Києвом, ноги занесли на набережну. Стою, дивлюся на кораблики. Коли цей тип підходить: «Що, сестричко, поганий день видався? В мене теж подібна фігня». Простий такий, мені саме треба з кимось було поговорити. Знаєте, він же мене вмовив повернутися! Годину базікали — і вмовив, гад такий! Каже, сідай у машину, довезу. А потім, коли я помітила, що не туди їдемо, розігнався і каже: «Стрибай, або сиди тихо!» І я злякалася.
— Мусив же він якось назватися? — не вгавав Максим.
— Господи, ну, Федя, Вася, Коля, Шрек, Людина-павук — яка різниця? Навряд чи ім'я справжнє, погодься, розумнику!
— Тоді підбиваємо перші підсумки. Телефонував твоєму вітчиму від імені твого тата цей Федя-Вася при тобі? — Клава кивнула. — З мобільного? — Клава похитала головою. — З автомата? — Кивок. — Брав тебе з собою, аби чула? — Знову кивок. — Виходить, той, хто всю цю партію затіяв, насправді неабияк обізнаний із внутрішніми проблемами вашої родини. Зокрема, знає про те, що між тобою і, як ти його називаєш, паном Коцюбою нема згоди. Навіть спільної мови нема. А коли вже зовсім ближче до теми: хтось знав, що саме вчора ти завіялася з дому і блукала набережною! Поки що я бачу дві причини твого викрадення: просто скачати викуп із твого Коцюби чи скачати викуп плюс кинути величезну тінь на Короля. В будь-якому випадку той, хто придумав цю шахову комбінацію, — свій. Я б сказав, член сім'ї.
— Не може бути, — вперто стояла на своєму Клава.
— Додайте сюди слуг, — вставив Денис. — У багатих людей, банкірів, точно є слуги. Хіба не так?
— Помічники і працівники, — Клаву помітно дратувала ця тема. — Водій, секретарка, хатня робітниця, ще мамин водій — вітчим виділив їй персонального, вона ж у нього в центральному офісі працює. Теж начальство, причому — серйозне.
— Та ви всі серйозні люди! — відмахнувся Черненко.
Клава несподівано ляснула в долоні.
— Так, хлопці, з мене досить!
— Чого досить? — не зрозумів Білан.
— Усього! Ви пхаєте носи в наші родинні справи, лізете не в своє діло, починаєте тут моїх родичів обсмоктувати... А ми лише кілька годин знайомі.
— Е, хвилинку! — перебив її Денис. — Не забувай, нова знайомо, що це ми тобі допомагаємо. А тридцять хвилин тому взагалі врятували. Так що я вважаю — нормально, коли в такій ситуації рятівники цікавляться проблемами порятованого.
— Аби докопатися до суті і зрозуміти... — підхопив Білан, та Клава знову ляснула в долоні.
— Ось чого не треба тут, так це вашого бажання докопатися до суті! Ми самі розберемося. Дякую за допомогу, звичайно, пан Коцюба вас не забуде...
— Та ну, мільйон грошей подарує, — реготнув Черненко.
— Не перебивай, кажу! Все, я знаю, як нам усім бути, аби все розв'язати. Весь цей заплутаний вузол. Не так важливо, як цьому Феді-Васі, чи хто він там справді, вдалося вистежити вас і вирахувати мене. Важливіше інше: тепер ви двоє бачили викрадача. Ви розкажете моєму вітчиму все самі. Особливо — про напад, відбитий щойно. Дивіться: цей гад телефонував від імені мого тата. Але мій тато не знав, що я саме вчора саме в такий-то час погаркаюся з вітчимом. Хто нацькував на мене викрадача, нехай уже на місці розбирається пан Коцюба. Якщо захоче, звичайно, шукати зрадника серед своїх. Ви просто підтвердите мої слова.
— Тобто? — не зрозумів Денис.
— Мене викрали. Викрав невідомий мені тип. Ви дасте його прикмети, я теж його опишу. Ви скажете про напад, я підтверджу — було. Таким чином, Коцюба навіть думати про Короля забуде. І я додому повернуся, і на тата ніхто бочку не котитиме. Нормально?
Білан почухав потилицю, глянув на Черненка. Той знизав плечима.
— Заплутано воно в тебе все... — протягнув Максим.
— Коли вже порівнювати з шахами, то тут вийде нічия, — зауважила Клава.
— У шахах нічиєї як такої не буває. Трапляється патова ситуація, коли супернику неможливо оголосити шах і мат. Можна лише шахувати до безкінечності, а він ходитиме туди-сюди з клітинки на клітинку. Боюся, тут виникає подібна історія. Або, ще краще, партія відкладається. Отже, якщо твій вітчим там у себе не вирахує супротивника, тебе можуть викрасти ще раз.
— Дзузьки! — впевнено заявила Клава, навіть переможно посміхнулася: — Якщо зараз вдасться вивести з-під підозри мого батька, вітчим зробить наступний хід — і мене вже точно ніхто не дістане! Згодні?
Трошки подумавши і не знайшовши поки що суперечностей та невизначених моментів, Максим кивнув.
— У мене є мобільник. Тато залишив для зв'язку. Зараз принесу, ти набереш.
— Краще навіть не так, — гойднула головою Клава. — Хто знає, вернеться пощипаний викрадач із підмогою, чи ні? Місцевий тут, як я розумію, Денис?
— Можна сказати й так, — погодився Черненко.
— Тому заховайте мене десь в іншому місці. А потім самі дзвоніть панові Коцюбі, все розкажіть, хай мене забирає. Якщо погодилися бути свідками, то давайте вже доведемо все до кінця. Слово честі, — мовила вона, вловивши вагання в очах Білана, — подзвоніть банкірові, і за дві, максимум три години мене тут вже не буде.
Максим глянув на приятеля.
— Де ми можемо її переховати на три години?
— За селом, нижче по течії річки, старий сарайчик є. Колись там пристань була, — згадав Денис. — У сарайчику ніхто особливо не товчеться. Там нема нічого, дах і стіни. Годиться?
— Мабуть, — промовила Клава. — Все одно вибирати нема з чого. І, думаю, ви самі розумієте — до вашого знаменитого сарайчика треба пробиратися городами.
Глава 11
Дивна сімейка
Так і зробили.
Обережно, наче контрабандисти, пробралися вони городами на край села. Добре хоч не довелося далеко пхатися: баба Галя жила ближче до околиці. Вийшли просто до піщаного берегу річки. Там ще гралася дітвора, а далі, в холодку, засідали тітоньки й бабусі. Довелося оминати ще і їх, скрадаючись прибережними кущами. Один раз налетіли на козу, вона мекнула, і всі троє принишкли: все, зараз рогата худобина їх викаже. Нічого, обійшлося. На козяче мекання ніхто уваги не звертав.
Нарешті попереду визирнув омріяний сарайчик. Справді, переконався Максим, розвалюха: старі дошки стін на чесному слові тримаються на стовпах, дах — взагалі умовний, там навіть усерйоз від дощу не сховаєшся. Правда, дощу не було і не збиралося. Спека лише трошки спадала ближче до води. Словом, затишку ніякого, зате ніхто вже точно не зміг простежити маршрут трійці змовників.
Від кущів до сарайчика — відкритий берег. Денис рвонув по незахищеній місцевості, пробіг половину дороги, кинувся на траву животом, принишк. За мить зробив другий, фінальний ривок, і вже махав їм з укриття.
— Так усім обов'язково робити? — поцікавилася Клава.
— Давай, дій, як чемпіон, — Максим легенько ляснув її по спині.
Клава вирішила не падати, а просто перебігти по берегу. Білан теж вирішив не викаблучуватися, не бачив у цьому особливого смислу. Це Черненка захопила гра в рейнджерів. Його самого поки що цікавила інша гра. Точніше, йому дуже кортіло дізнатися, чому довкола спроби викрадення нерідної доньки київського мільйонера все надто складно закрутилося.
Мабуть, таки треба поставити цьому панові Коцюбі при зустрічі кілька запитань.
— Усе гаразд, можете мене тут залишати, — сказала Клава, прилаштувавшись у кутку, підклавши уламок фанери, знайдений на втоптаній земляній підлозі. — Ага, ще одне: взагалі нічого не кажіть вітчиму про мого батька. Ви не знаєте наших сімейних розкладів, так буде краще. Мене викрали, я втекла, ви допомогли, мене переслідували, ви надали притулок, на нас напали, ви відбилися і подзвонили. Більше нічого, добре? Решту питань я сама вже якось залагоджу.
— Нехай, — втомлено знизав плечима Білан. — Усі ці сімейні таємниці і дивацтва багатих мені під кінець дня ось де вже сидять, — він чиркнув себе ребром долоні по горлу.
— А мені отут, — Черненко поплескав себе по потилиці. — Тільки знаєш, чувак, давай все одно з нього якусь копійку преміальну скачаємо. Самі просити не будемо, — поспішив він запевнити приятеля, — та якщо даватиме — чого не брати?
— Побачимо, — зітхнув Максим. — Гаразд, Клавко, диктуй номер.
Дівчина назвала потрібний порядок цифр. Максим приставив слухавку до вуха. На тому боці відгукнулися вже після другого сигналу.
— Слухаю! Хто це? — вигукнув різкий чоловічий голос.
Максим мало не впустив трубку — так голосно говорив його співбесідник. Здавалося, він своїм голосом штовхає слухавку зсередини, і Білан готовий був повірити — таке можливо.
— Ну? Знову мовчимо? — квапив голос.
— Я... гм... Мені потрібен пан Коцюба. Роман, — чомусь додав Максим. — Вибачте, по-батькові не знаю.
— Васильович, — почулося у відповідь. — То хто це?
— Мене звуть Максим Білан. А зі мною ще Денис Черненко, — для чогось додав він, а потім не втримався від ще більшої дурниці: — Ми тут у одному селі. Воно Зозулясте... Називається так.
Нічого дивного в тому, що він розгубився. За своїх тринадцять з половиною років Максим Білан ще жодного разу не розмовляв зі справжнім мільйонером.
— Слухай, що там відбувається? Це такі жарти у вас? Яке зозулясте село?
— Я дзвоню на прохання Клави Король, — чомусь у хлопця не повернувся язик назвати її ні пасербицею, ні дочкою.
— Де вона? — від крику Максимове праве вухо, до якого він притиснув слухавку, на мить заглухло: — Що з нею? Жива?
— Якщо просила подзвонити — значить жива, — тепер Білан нарешті взяв себе в руки. — По телефону не хочеться, ми все пояснимо при зустрічі.
— Де вона? В сенсі, де ви всі?
— Кажу ж — село називається Зозулясте. Полтавська область, Хорольський район...
— Зрозуміло. Там якесь поле є?
— Поле? — Максим знизав плечима, глянув на Дениса: — Тут десь поле є?
— Для чого йому? — здивувався Черненко. — За селом оно велике поле, по той бік річки...
— Узагалі, я не місцевий. Ось товариш біля мене стоїть і каже — поле є. Поля кругом є, — для чогось бовкнув він.
— Розберуся. За годину будьте на тому вашому полі. Телефон не загубіть, партизани.
Слухавка запікала. Білан подивився на неї, покрутив у руках, замислено натиснув відбій. Тоді глянув на Клаву.
— Твоєму банкіру для чогось знадобилося поле.
На якусь мить у очах Клави блиснули вогники, після чого обличчя набуло звичного вже їм похмурого і одночасно стурбованого вигляду.
— О, це на нього схоже. Як я почула, це десь тут поруч?
— Тут, але не поруч, — поправив її Черненко.
— І він звелів вам там бути? То біжіть. А я тут почекаю. Забагато честі — в обійми йому кидатися.
Максимові вже починав уриватися терпець. Помітивши це, Денис схопив його за лікоть, мало не силою виштовхав із сарайчика. Клава тим часом зручніше вмостилася на фанерці, сперлася на благенькі дошки, примружила очі й приготувалася чекати. Таким чином вона показала свою цілковиту байдужість до всього, що відбувається не лише довкола неї, а й з її вини.
Хлопці якійсь час крокували мовчки. Потім Максим рвучко зупинився, лунко стукнув кулаком правої руки по розчепіреній долоні лівої.
— Слово честі, хай вони самі між собою розбираються! Знайомий з дівчиною десь приблизно з десятої ранку, а так дістала, наче років сім за однієї партою просиділи. І пересісти не можна, блін!
— Я теж згоден — дивна сімейка, — кивнув Денис. — Якщо в кожного з нас свої таргани, то в Клавки цієї та всіх її родичів цих тарганів ніколи не труїли. Слухай, як та історія називається, ну, про пацана? Його ще двоє дурників у багатого татуся вкрали і потім він їх так задовбав — доплатили, аби назад повернути?
— «Вождь червоношкірих», — промовив Білан. — Написав це оповідання письменник О'Генрі років сто тому. Думаєш, подібний випадок? Ні, там не знали, кого викрадають. А тут знали. І хотіли викрасти саме Клавку. Справді, не хочеться влазити в чуже життя. Викрали, втекла, врятувалася, передамо з рук у руки — і до побачення!