Пеппі підійшла до графиш, що знеможено опустилася на садову лавку, й лагідно мовила:
— Приходь до мене і житимеш у віллі "Хованка" скільки схочеш!
Ридаючи, Пеппі вийшла з театру разом з Томмі й Аннікою. Директор махав їй услід кулаком, але люди в залі плескали в долоні — видно, вважали, що вистава була гарна.
Надворі Пеппі втерла носа рукавом і сказала:
— Ну, а тепер треба повеселитися, вистава надто сумна.
— Ходімо до звіринця, — запропонував Том-мі. — Ми ще там не були.
І вони подалися до звіринця. Але спершу підійшли до ятки, і Пеппі купила шість бутербродів і три пляшки лимонаду.
— Я завжди голодна як вовк, коли поплачу, — пояснила вона.
У звіринці було на що подивитися. Слон, два тигри в одній клітці, кілька морських левів, що перекидали один одному м'яч, ціла зграя мавп, гієна і дві величезні гадюки. Пеппі найперше повела пана Нільсона до клітки з мавпами, щоб він привітався з родичами. В клітці сидів старий невеселий шимпанзе.
— Гарненько привітайся з ним, пане Нільсоне, — сказала Пеппі. — Мені здається, що він родич двоюрідного брата твого діда.
Пан Нільсон зняв свого брилика і якнайчемніше вклонився. Але шимпанзе навіть не звернув на нього уваги.
Обидві гадюки лежали у великій клітці, і кожної години чарівна приборкувачка змій фройляйн Паула витягала їх звідти й показувала глядачам. Дітям пощастило: вони якраз устигли на такий сеанс. Анніка боялася гадюк. Вона весь час тримала Пеппі за руку. Тим часом Паула витягла з клітки гадюку — величезного, бридкого удава — й повісила її собі на шию, наче боа.
— Мабуть, це удав-боа, — сказала Пеппі Анніці й Томмі. — Цікаво, якої породи та друга гадюка.
Не роздумуючи, Пеппі підійшла до клітки й витягла другу гадюку, що виявилася ще довшою і ще бридкішою за першу. Пеппі повісила її собі на шию точнісінько так, як Паула. Всі, хто був поблизу, зойкнули з переляку. Паула кинула свою гадюку в клітку й поспішила рятувати Пеппі від неминучої смерті.
Гадюка на шиї в Пеппі злякалася й розсердилась. їй не сподобався переполох навколо, а до того, вона не розуміла, чого її повісила собі на шию якась руда дівчинка, а не Паула, до якої вона звикла. Тому вона вирішила провчити цю зухвалу руду дівчинку, щоб їй більше ніколи не кортіло чіпати змій, і стиснула її так міцно, що від тих обіймів міг би задушитися й віл.
— Облиш свої немудрі штуки, — сказала Пеппі. — Я бачила ще й не таких гадюк, будь певна. У Східній Індії.
Пеппі зняла гадюку з шиї і поклала її назад у клітку. Томмі й Анніка з переляку побіліли як стіна.
— Так я й думала, ця гадюка також з родини удавів-боа, — сказала їм Пеппі, спокійно пристібаючи панчоху, яка в неї тим часом відстібнулась.
Паула довго лаяла дітей якоюсь незрозумілою мовою, але глядачі відітхнули з полегкістю, раді, що небезпека минула.
Проте вони зраділи надто рано, бо це таки був день всіляких несподіванок. Щойно тигрів нагодували великими шматками м'яса, і доглядач запевнив людей, що добре замкнув дверцята клітки. Та не минуло після того й кількох хвилин, як раптом почувся зловісний крик:
— Тигр вискочив з клітки!
І справді, посеред звіринця стояв великий, страшний, смугастий звір, готовий стрибнути на глядачів. Ті кинулися врозтіч. Тільки одна дівчинка з переляку принишкла в кутку, зовсім близько від тигра.
— Не ворушись! — гукали їй люди. Їм здавалося, що коли вона стоятиме на місці, тигр не нападе на неї.
— Що робити? Як урятувати дитину?
З безсилого розпачу глядачі хапалися за голову.
— Приведімо поліцію! — пропонували одні.
— Покличмо пожежників! — радили інші.
— Погукаймо Пеппі Довгапанчоху! — озвалася Пеппі й виступила вперед. За кілька кроків від тигра вона присіла й покликала його: — Киць-киць-киць!
Тигр заревів і вишкірив свої страшні ікла. Пеппі насварилась на нього пальцем:
— Затям собі, якщо ти вкусиш мене, то я тебе теж укушу!
Тигр стрибнув просто на неї.
— Бачу, ти не розумієш жартів, — мовила Пеппі й відкинула його від себе.
Тигр заревів так страшно, що в глядачів аж мороз пішов по спині, й знов кинувся на Пеппі. Всім було видно, що він хоче схопити її за горло.
— Ну, як знаєш, — сказала Пеппі. — Але пам'ятай, що ти сам почав.
І Пеппі спритно стулила тигрові пащу, лагідно взяла його на руки й понесла до клітки, мугикаючи пісеньку:
— Цить, кицунечко, не плач, я спечу тобі калач!
Люди вдруге відітхнули з полегкістю, дівчинка, що була причаїлася в кутку, побігла до своєї мами і сказала, що більше ніколи не піде до звіринця.
Тигр геть подер Пеппі сукню. Вона глянула на себе й спитала:
— Може, в когось є ножиці?
В Паули знайшлися ножиці, вона давно вже пересердилась на Пеппі.
— Ти дуже відважна дівчинка, — сказала вона. — Ось ножиці.
Пеппі, не роздумуючи, підрізала спереду сукню вище колін і задоволене сказала:
— Ну от, я тепер ще елегантніша: маю викот і вгорі, і внизу.
Вона пройшлася так граційно, що на кожному кроці чіплялася коліном за коліно.
— Чудова! Просто незрівнянна! — проказувала вона.
Здавалося, що після всіх цих подій на ярмарку запанує спокій. Та хіба на ярмарку може бути спокій? Виявилося, що й цього разу люди зарані відітхнули з полегкістю.
В містечку жив один бешкетник, неймовірно дужий. Усі діти його боялися. І не тільки діти, а й дорослі. Навіть поліцай намагався обминути Лабана, коли той ставав на стежку війни. Щоправда, Лабан бешкетував не завжди, а тільки тоді, як випивав багато пива. І сьогодні теж, з нагоди ярмарку, він добре впився. А тепер з'явивсь на Головній вулиці, горлаючи й вимахуючи ручиськами.
— Геть з дороги, Лабан іде! — кричав він. Люди злякано тулилися до стін будинків, а багато дітей навіть плакало зі страху. Поліцая .ніде не було видно. Так Лабан дійшов до краю містечка. Він мав грізний вигляд: довгий чорний чуб звисав на очі, ніс був червоний, а з рота стирчав жовтий зуб. Люди сходили йому з дороги, бо він їм здавався гіршим за тигра.
Біля однієї ятки старий, сухорлявий дідусь якраз продавав ковбаски. Лабан підступив до нього, гримнув кулаком по столику й заревів:
— Давай ковбаску! І мерщій, чуєш?
Дідусь поставив перед ним тарілочку й послужливо сказав:
— З вас двадцять п'ять ере.
— Що? Ти з мене хочеш грошей? Мало, що я тебе оце вшанував своєю присутністю? Давай ще одну ковбаску!
Дідусь заявив, що він спершу хоче отримати гроші за ту, яку Лабан уже взяв. Бешкетник схопив його за вухо й потрусив, як грушу:
— Ану, подавай ще другу ковбаску! Швидше!
Хирлявий дідусь мусив скоритися.
Але люди поблизу обурено загомоніли. А один чоловік навіть зважився сказати:
— Посоромився б ти так знущатися з старого!
Лабан обернувся й пошукав сміливця налитими кров'ю очима.
— Хто там патякає?
Люди злякалися й вирішили відійти звідти якнайдалі.
— Стривайте! — заревів Лабан. — Кожному, хто рушить з місця, я розтрощу голову! Дивіться, зараз я покажу вам невеличку виставу.
Він схопив повні жмені ковбасок і почав жонглювати ними: підкидав по кілька вгору, тоді ловив ротом, руками, але більшість упускав на землю. Бідолашний дідусь, що продавав ковбаски, мало не плакав. Раптом від юрби відділилася маленька постать.
Це Пеппі стала перед Лабаном.
— Чий це такий нечемний хлопчик? — ласкаво спитала вона. — Що скаже твоя мама, коли побачить, як ти розкидав свій сніданок?
Лабан страхітливо заревів:
— Я ж наказав, щоб ніхто не рушав з місця!
— Ти завжди так верещиш, що чути аж за кордоном? — ще ласкавіше спитала Пеппі.
Лабан підняв кулака й крикнув:
— Цить, а то від тебе місця мокрого не залишиться!
Пеппі взяла руки в боки й зацікавлено приглянулась до Лабана.
— То що ти робив з ковбасками? Отак підкидав?
Вона схопила бешкетника, підкинула його в повітря й заходилася жонглювати ним так, як він ковбасками. Люди навколо загукали з радощів, а дідусь засміявся і навіть заплескав у долоні.
Коли Пеппі набридло підкидати бешкетника, вона впустила його на землю. Той відразу принишк і тільки спантеличено лупав очима.
— Думаю, що тепер ти підеш додому, — сказала Пеппі.
Лабан теж так думав.
— Але спершу треба заплатити за ковбаски.
Лабан підвівся, заплатив за вісімнадцять зіпсованих ковбасок і слухняно пішов геть. Відтоді він більше ніколи не бешкетував у містечку.
— Хай живе Пеппі! — загукали люди.
— Слава Пеппі! — крикнули Томмі й Анніка.
— Нам не треба й поліції, поки в нас є Пеппі, — озвався хтось із юрби.
— Так, вона вміє приборкати і тигра, і бешкетника, — підхопили інші.
— Ні, поліції треба, — сказала Пеппі, — бо хто стежитиме, щоб на вулицях не кидали будь-де машин?
— О, Пеппі, яка ти була мила! — мовила Анніка, коли вони поверталися додому.
— Так, чудова, — погодилася Пеппі і пучками підняла сукню, що не сягала їй навіть до колін. — Просто незрівнянна!
ПЕППІ ЗАЗНАЄ КОРАБЕЛЬНОЇ АВАРІЇ
Щодня зразу ж після школи Томмі й Анніка мчали до Пеппі. Навіть уроків вони Не хотіли вчити вдома, а брали з собою книжки й зошити.
— Дуже добре, — мовила якось Пеппі. — Може, трохи вашої науки пристане й до мене. Вона мені не дуже потрібна, але, мабуть, не можна стати справжньою дамою, якщо не знаєш, скільки готтентотів живе в Австралії.
Томмі й Анніка прилаштувалися біля столу на кухні вчити географію, а Пеппі сіла просто на стіл, підібгавшії під себе ноги.
— Хоч уявіть собі таке, — додала вона, задумливо длубаючись у носі. — Я вивчу, скільки тих готтентотів живе в Австралії, і раптом один застудиться та й помре. Виходить, я дарма вчила і не зможу стати справжньою дамою?
Вона знов задумалася.
— Хтось повинен наказати готтентотам, щоб вони не застуджувалися, а то в підручнику буде помилка.
Коли Томмі й Анніка кінчали вчити уроки, починалися розваги. Якщо надворі було тепло, діти йшли в садок, або їздили верхи, або вилазили на дах пральні й пили там каву, або ховалися в глибокому дуплі дуба. Пеппі казала, що то чарівний дуб, бо в ньому росте лимонад. І справді, щоразу, коли діти залазили в дупло, там чекало на них три пляшки лимонаду. Томмі й Анніка не могли збагнути, куди потім діваються порожні пляшки, але Пеппі запевнила їх, що пляшки в'януть, тільки-но хтось вип'є з них лимонад. Так, Томмі й Анніка теж вважали, що цей дуб чарівний. На ньому часом виростали й плитки шоколаду. Але тільки четвергами, пояснила Пеппі, і Томмі з Аннікою не забували щочетверга зривати ласощі. Пеппі сказала, що коли вони добре поливатимуть дуба, на ньому почнуть рости і французькі булочки, і навіть телячі котлети.
Якщо йшов дощ, діти сиділи в хаті, і їм також не було нудно. Вони або перебирали чудесні скарби в шухлядах старого комода, або сиділи біля плити й дивилися, як Пеппі пече яблука й млинці, або слухали її цікаві розповіді про той час, коли вона плавала з батьком морями.
— Яка ж того дня була страшенна буря! — розповідала Пеппі. — Навіть риба захворіла на морську хворобу й хотіла якнайшвидше опинитися на березі. Я сама бачила акулу, що аж позеленіла з млості, а одна каракатиця всіма своїми щупальцями трималася за лоба, так їй було погано. Не часто бувають такі бурі!
— А ти не боялася, Пеппі? — спитала Анніка.
— Адже ваш корабель міг розбитися, — додав Томмі.
— Ну, наш корабель стільки вже розбивався, що я перестала боятися. Принаймні як починалася буря. Навіть не злякалась, коли вітер вихлюпнув з тарілки всю юшку, бо ми саме обідали. І тоді, як він видув у кока з рота всі штучні зуби. Та коли я побачила, що від корабельного кота лишилася тільки шкура, а його самого понесло голого ген на Далекий Схід, мені стало трохи моторошно.
— Я маю книжку, де написано про те, як розбився корабель, — мовив Томмі. — Вона зветься "Робінзон Крузо".
— Так, дуже цікава книжка! — підхопила Анніка. — Той Робінзон Крузо попав на безлюдний острів.
— А ти, Пеппі, ніколи не попадала на безлюдний острів, як твій корабель розбивався? — спитав Томмі, вмостившись зручніше на ящику з дровами.
— Ще б пак! — обурилася Пеппі. — Ніхто стільки не опинявся на безлюдних островах, як я. Що там ваш Робінзон! Думаю, що в Атлантичному й Тихому океанах не знайдеться й десятка островів, на які б я не попадала, коли позбивався корабель. Вони на туристських картах позначені як особливо небезпечні.
— Мабуть, дуже цікаво опинитися на безлюдному острові, — замріяно мовив Томмі. — Я теж хотів би там побувати.
— Це ж легко влаштувати, — мовила Пеппі. — Безлюдних островів є стільки, що хоч греблю ними гати.
— Так, я сам знаю один острів недалеко звідси, — сказав Томмі.
— На озері? — спитала Пеппі.
— Так.
— Чудово, бо якби він лежав на суші, то нам не підійшов би.
Томмі страшенно зрадів.
— Поїдьмо туди! — закричав він. — Негайно поїдьмо!
Через два дні в Томмі й Анніки починалися канікули, і саме тоді їхні тато й мама мали кудись виїхати на кілька днів. Отже, кращої нагоди погратися в Робінзона Крузо не могло й бути.
— Щоб корабель розбився, найперше треба його мати, — сказала Пеппі.
— А його немає, — мовила Анніка.
— Я бачила на річці неподалік старий затоплений човен, — сказала Пеппі.
— Але ж він уже розбитий, — мовила Анніка.
— Тим краще, — заявила Пеппі, — бо він уже знає, як розбиватися.
Пеппі зовсім легко було підняти з дна затоплений човен. Цілий день вона прововтузилась біля річки, затикаючи й просмолюючи його.
А другого ранку, коли йшов дощ, пішла в дровітню й витесала сокирою з дошки двоє весел. Нарешті в Томмі й Анніки почалися канікули, і їхні батьки кудись поїхали.
— Ми за два дні повернемося, — сказала їм мама. — А ви будьте чемні й слухайтеся Елли.
Елла була хатньою робітницею і тепер мала наглядати за Томмі й Аннікою, поки повернуться їхні тато й мама. Та коли діти лишилися з Еллою, Томмі сказав:
— Можеш за нами не наглядати, Елло, бо ми однаково весь час будемо в Пеппі.
— А крім того, ми самі за собою наглядатимемо, — додала Анніка. — Он за Пеппі ніхто ніколи не наглядає, то чому нас хоч на два дні не можна лишити в спокої?
Елла, звичайно, рада була мати два вільні дні, а Томмі й Анніка так довго просили і вмовляли її, щоб вона лишила їх самих, що врешті вона погодилась поїхати додому навідати свою матір. Дітям довелося пообіцяти їй, що вони будуть вчасно їсти й лягати спати і не вибігатимуть увечері надвір без теплих светрів. Томмі заявив, що він ладен надіти десять светрів, аби тільки Елла швидше їхала.
Отак усе й сталося. Елла поїхала додому, а через дві години Пеппі, Томмі, Анніка, кінь і пан Нільсон вирушили на безлюдний острів.
Було хмарне, але тепле червневе надвечір'я. До того місця, з якого видно було безлюдний острів, довелося йти досить далеко. Пеппі несла човна, тримаючи його над головою, а на коня вона навантажила великий мішок і намет.
— Що ти везеш у тому мішку? — спитав Томмі.
— Вогнепальну зброю, ковдри й порожню пляшку, — відповіла Пеппі. — Бо я вирішила, що задля початку хай це буде приємна аварія. Звичайно, раніше, коли розбивався корабель, я підстрелювала антилопу або даму і їла сире м'ясо, але, мабуть, на цьому острові немає ні антилоп, ні лам, то було б смішно загинути з голоду через таку дрібницю.
— А навіщо тобі пляшка? — спитала Анніка.
— Навіщо пляшка? І ти ще й питаєш? Звичайно, в корабельній аварії найважливіший корабель, але після нього йде пляшка. Тато вчив мене цього ще в колисці. "Пеппі, — казав він, — байдуже, чи ти не забудеш помити ноги, коли тебе запросять до королеви, але не забудь узяти пляшку, коли ти готуватимешся до корабельної аварії. Без неї краще взагалі сидіти вдома".
— Ну добре, але навіщо вона? — спитала Анніка.
— Ти ніколи не чула про пошту в пляшці? — мовила Пеппі. — Потерпілі пишуть записку, в якій прохають допомоги, кладуть у пляшку, міцно затикають ту пляшку й кидають у море. І вона пливе просто до того, хто тебе має врятувати. Бо як інакше можна врятуватися після корабельної аварії? Чи ти хочеш лишити все напризволяще? Ото гарно придумала!