Томмі недовірливо спитав:
— А навіщо нам вона?
— Та на все! — відповіла Пеппі. — По-перше, в неї можна класти тістечка, і тоді вона буде чудовою Бляшанкою-з-Тістечками. По-друге, можна не класти тістечок, і тоді вона буде Бляшанкою-Без-Тістечок. Це, звичайно, трохи гірше, але можна й так.
Пеппі оглянула бляшанку. Вона була справді дуже іржава і з діркою в дні.
— Мабуть, це буде Бляшанка-Без-Тістечок, — задумливо мовила Пеппі. — Але її можна натягти на голову і гратися в темну ніч.
Пеппі натягла бляшанку на голову й почала мандрувати в ній по кварталу, мов пожежна вежа з залізним верхом, аж поки перечепилася через дротину і впала долілиць на дорогу. Бляшанка заторохтіла, вдарившись об землю.
— Ось бачите, — мовила Пеппі, стягаючи бляшанку. — Якби не вона, я впала б обличчям на землю і дуже забилася б.
— Так, але якби ти не натягла на голову бляшанки, то не перечепилася б через дротину, і... — почала Анніка.
Та не встигла вона доказати, як Пеппі знов радісно скрикнула й переможно підняла з землі шпульку без ниток.
— Мабуть, у мене сьогодні щасливий день, — мовила вона. — Знайти таку чудесну шпулечку! Крізь неї можна видимати бульки з мила, а ще можна носити її на шнурочку замість намиста! Я зараз піду додому й негайно надіну її.
Тієї миті біля однієї вілли відчинилася хвіртка і з неї вибіг хлопчик. Він, видно, був наляканий, і не диво, бо за ним слідом гналися п'ятеро хлопців. Вони відразу догнали малого, притиснули до штахет і гуртом почали штовхати й бити його. Хлопчик заплакав і звів руки, щоб затулити обличчя.
— Даймо йому, хлопці! — гукав найбільший із напасників. — Щоб і носа не потикав на нашу вулицю!
— О, це вони так молотять Віллє, — мовила Анніка. — От поганці!
— Це той капосний Бенгт. Він завжди б'ється, — сказав Томмі. — І які боягузи, п'ятеро проти одного!
Пеппі підійшла до Бенгта, ткнула його пальцем у спину й запитала:
— Стривайте-но, ви хочете зробити з малого Віллє котлету, що накинулися на нього всі п'ятеро?
Бенгт обернувся й побачив дівчинку, якої досі ніколи тут не зустрічав. Зухвалу незнайому дівчинку, що зважилася стати йому на заваді. Спершу він тільки вражено витріщився на неї, потім зневажливо скривився.
— Хлопці, чуєте, хлопці! — гукнув він. — Облиште Віллє й гляньте на це опудало. Такого ще світ не бачив!
Він ляснув себе по колінах і зареготав. Хлопці оточили Пеппі, всі, крім Віллє, що витер сльози й несміливо став біля Томмі.
— Ви коли бачили такі коси? Справжнісінька пожежа! А такі черевики? — не вгавав Бенгт. — Може, позичиш мені одного? Я хотів би трохи поплавати, а не маю човна!
Він схопив Пеппі за косу, але відразу відсмикнув руку й вигукнув:
— Ой, я попік собі пальці!
Усі п'ятеро хлопців загукали, підстрибуючи навколо Пеппі:
— Червона шапочка! Червона шапочка! А Пеппі стояла посеред кола і приязно всміхалася. Бенгт сподівався, що вона розсердиться, або почне плакати, або принаймні злякається. Побачивши, що слова не беруть Пеппі, він штовхнув її.
— Бачу, ти не дуже ввічливий з дівчатами, — мовила Пеппі.
Вона підняла його вгору своїми дужими руками, понесла до берези, що росла неподалік, і перевісила через гілляку. Потім узяла другого хлопця й перевісила через іншу гілляку, третього посадила на стовп хвіртки, четвертого перекинула через огорожу, і він гепнув на грядку з квітками, а останнього розбишаку вмостила в малесенький іграшковий візочок, що стояв на вулиці. Пеппі, Томмі, Анніка її Віллє мовчки дивилися на хлопців, що аж поніміли з подиву. Врешті Пеппі сказала:
— Ви боягузи. Нападаєте п'ятеро на одного! Це підлість. Та ще й штовхаєте беззахисну дівчинку. Ганьба! Ходімо додому, — покликала вона Томмі й Анніку. Потім звернулась до Віллє:- Часом вони ще коли тебе зачеплять, скажи мені. — А Бенгтові, що й досі сидів на дереві і боявся ворухнутись, мовила:- Коли ти хочеш ще щось сказати про мої коси й мої черевики, то краще кажи тепер, поки я не пішла додому.
Але Бенгт не мав більше чого казати ні про черевики Пеппі, ні про її коси. Тому Пеппі взяла в одну руку знайдену бляшанку, а в другу шпульку від ниток і пішла додому разом з Томмі її Аннікою.
Вже в садку біля свого будинку Пеппі сказала:
— Так мені прикро, що я знайшла дві гарні речі, а ви вернулись без нічого. Вам треба ще трохи пошукати. Томмі, чому б тобі не зазирнути в дупло он того старого дерева? Для пошуковців нема кращих місць за такі дерева.
Томмі відповів, що однаково ні він, ні Анніка нічого не знайдуть, але, щоб не перечити Пеппі, засунув руку в дупло дерева.
— Ой! — вражено вигукнув він, витягаючи руку. Він тримав у жмені гарний-прегарний записник у шкіряній палітурці. В шкіряну петельку був засунутий маленький срібний олівчик.
— Дивно, — мовив Томмі.
— А бачиш! — сказала Пеппі. — Нема краще, як бути пошуковцем. Я не розумію, чого так мало людей вибирають собі цю роботу. Столярів, шевців, сажотрусів тощо є скільки завгодно, а от пошуковцем мало хто хоче бути. — Потім Пеппі обернулася до Анніки:- А чому б тобі не пошукати он під тим трухлявим пеньком? Під пеньками завжди щось знаходять.
Анніка засунула руку під пеньок і відразу витягла звідти коралове намисто. Вони з Томмі добру хвилину стояли, пороззявлявши роти, такі були вражені. І вирішили, що відтепер щодня будуть пошуковцями.
Пеппі перед тим до півночі гралася в м'яча, і тепер їй захотілося спати.
— Мабуть, піду трохи подрімаю, — мовила вона. — Може, підтикаєте мені ковдру?
Вона сіла на край ліжка, роззулась, задумливо глянула на свої черевики й сказала:
— Тому Бенгтові закортіло поплавати в човні. Тьху! — зневажливо пирхнула вона. — Іншим разом я його навчу веслувати, ось побачите!
— Скажи, Пеппі, а чого в тебе справді такі великі черевики? — шанобливо спитав Томмі.
— Щоб можна було ворушити пальцями, — відповіла Пеппі й лягла в ліжко.
Вона завжди клала ноги на подушку, а голову ховала під ковдру.
— Так сплять у Гватемалі, — заявила вона. — Інакше й не варто спати — це єдиний правильний спосіб. Так я можу ворушити пальцями вві сні. Ви засипаєте без колискової пісні? — спитала вона. — Бо я мушу завжди співати собі колискову, а то сон ніяк не йде до мене.
Томмі й Анніка почули під ковдрою якесь мурмотіння. То Пеппі співала собі до сну. Вони тихенько вийшли з кімнати, щоб не турбувати її. В дверях вони обернулись і востаннє глянули на ліжко. Але не побачили нічого, крім ніг Пеппі, що спочивали на подушці. Пальці на ногах ворушилися.
Томмі й Анніка подалися додому. Анніка міцно стискала в руці коралове намисто.
— А все-таки дивно, Томмі, — мовила вона. — Тобі не здається... не здається, що Пеппі сама поховала там ці речі?
— Хтозна, — відповів Томмі. — З Пеппі нічого не можна знати напевне.
ПЕППІ ГРАЄТЬСЯ 3 ПОЛІЦАЯМИ У КВАЧА
У малесенькому містечку швидко поширилася чутка, що у віллі "Хованка" мешкає зовсім сама дев'ятирічна дівчинка. Містечкові тітки й дядьки твердо вирішили, що так не повинно бути. Адже всім дітям потрібен хтось старший, що наглядав би за ними, і всім дітям потрібно ходити до школи й навчатися таблички множення. Тому всі тітки і всі дядьки постановили, що дівчинку з вілли "Хованка" треба негайно забрати до дитячого будинку.
Одного чудового дня після обіду Пеппі запросила Томмі й Анніку до себе на каву й тістечка. Вона накрила стіл на веранді. Там було так сонячно й гарно, всі квітки Пеппі посилали їм з садка свої пахощі.
Пан Нільсон лазив поруччям веранди, а кінь час від часу витягав голову, щоб його пригостили тістечком.
— Як усе-таки гарно жити, — мовила Пеппі, випростуючи ноги.
Тієї миті у хвіртці з'явилося двоє поліцаїв у повному спорядженні.
— Ой, сьогодні в мене також щасливий день, — мовила Пеппі. — Бо я найдужче в світі люблю поліцаїв. Майже так, як кисіль з ревеню.
І рушила назустріч поліцаям, аж сяючи з захвату.
— Це ти та дівчинка, що оселилася у віллі "Хованка"? — запитав один із поліцаїв.
— Зовсім ні, — відповіла Пеппі. — Я та тітонька, що мешкає на третьому поверсі в іншому кінці міста.
Вона сказала так, бо хотіла трохи пожартувати в поліцаями. Але їм нітрохи не сподобався її жарт. Вони нагримали на Пеппі, щоб вона не блазнювала, й повідомили, що добрі люди в містечку домоглися для неї місця в дитячому будинку.
— Я вже маю місце в дитячому будинку, — відповіла їм Пеппі.
— Що ти кажеш, хіба вже все влаштовано? — запитав один із поліцаїв. — Де ж той будинок?
— Тут, — гордо відповіла Пеппі. — Я дитина, а це мій будинок, отже це й є дитячий будинок. А місця тут вистачає.
— Люба моя, — засміявся поліцай, — ти не так мене зрозуміла. Ти повинна перейти в справжній дитячий будинок, щоб тебе було кому доглядати.
— А в вашому дитячому будинку можна тримати коней? — спитала Пеппі.
— Звичайно, ні, — відповів поліцай.
— Так я й думала, — понуро сказала Пеппі. — Ну, а мавп?
— І мавп не можна, ти й сама це добре знаєш.
— Ясно, — мовила Пеппі. — Тоді шукайте собі дітей для вашого будинку десь-інде. Я не думаю туди перебиратися.
— Але ж тобі треба ходити до школи! — наполягав поліцай.
— Чому треба ходити до школи?
— Зрозуміло, чому — щоб навчитися різних речей.
— Яких це речей? — запитала Пеппі.
— Всіляких, — відповів поліцай. — Багатьох корисних речей, наприклад, таблички множення.
— Я ось уже дев'ять років чудово обходжуся без вашої таблички вноження, — сказала Пепігі. — І надалі обійдуся без неї.
— Але подумай, як тобі буде прикро, коли ти лишишся такою невігласкою. Уяви собі: ти виростеш, і хтось спитає тебе, як зветься столиця Португалії, а ти не зможеш відповісти.
— Чому не зможу? — мовила Пеппі. — Я відповім йому: "Коли тобі кортить знати, як зветься столиця Португалії, то напиши просто в Португалію і спитай, як вона зветься!"
— Ну так, але невже тобі не буде прикро, що ти сама цього не знаєш?
— Можливо. Я часом лежатиму вечорами й думатиму: "Як же все-таки зветься столиця Португалії?" Але ж не завжди буває тільки весело, — мовила Пеппі й стала на руки. — А втім, я була з своїм татом у Лісабоні, — додала вона, ставши на голову, бо вміла розмовляти й так.
Тоді один із поліцаїв заявив, що Пеппі не може робити те, що їй самій хочеться. Нехай, мовляв, збирається в дитячий будинок, і якнайшвидше. Він підійшов до дівчинки й схопив її за плече. Проте Пеппі випручалася від нього, легенько ляснула його по спині й сказала:
— Квач!
І не встиг поліцай оком змигнути, як вона стрибнула на поруччя веранди, а звідти швиденько видерлася на балкон. Поліцаї не мали бажання гнатися за нею таким способом. Тому вони кинулись до будинку й побігли на другий поверх. Та коли вони вибігли на балкон, Пеппі вже була на даху. Вона лізла по даху, як мавпа. За одну мить досягла вона гребеня і спритно вискочила на димар. А внизу на балконі стояли поліцаї й чухали потилиці. З моріжка на Пеппі дивилися Томмі й Анніка.
— Як же гарно гратися в квача! — вигукнула Пеппі. — І які ви добрі, що прийшли сюди! Сьогодні в мене таки щасливий день!
Поліцаї хвилину подумали, тоді вийшли з будинку, взяли драбину, що лежала під чільною стіною, і вилізли один за одним на дах, щоб зняти Пеппі. Але вигляд у них був трохи зляканий, коли вони обережно, намагаючись утримати рівновагу, рушили гребенем до Пеппі.
— Не бійтеся, — гукнула їм Пеппі, — це не страшно, тільки весело!
Коли поліцаї були вже за два кроки від Пеппі, вона скочила з димаря і, регочучи, побігла гребенем на другий кінець даху.
— Я падаю! — гукнула вона й стрибнула просто в зелену крону дерева, що росло за два метри від будинку. Вона вхопилася за гілляку, хвилину погойдалася на ній і скочила на землю. Тоді кинулася до протилежного причілка, де була приставлена драбина, і забрала її.
Поліцаї, видно, трохи розгубилися, коли Пеппі стрибнула з даху. Але ще дужче вони розгубилися, коли, вимахуючи руками, щоб не впасти, дісталися до кінця гребеня й побачили, що драбини там немає. Спершу вони розлютилися, почали кричати на Пеппі, щоб вона негайно приставила драбину, а то, мовляв, їй перепаде.
— Чого ви сердитесь? — докірливо спитала Пеппі. — Ми ж тільки граємось у квача, а ті, що разом граються, — друзі, а не вороги.
Поліцаї трохи подумали і врешті один сказав лагідним голосом:
— Послухай-но, дівчинко, постав, будь ласка, драбину, щоб ми злізли.
— Зараз, — відповіла Пеппі й миттю приставила драбину до стіни. — Потім ми вип'ємо кави й посидимо разом, якщо захочете.
Але поліцаї виявилися підступними людьми, бо, тільки-но злізши на землю, вони кинулися до Пеппі й закричали:
— Зараз ми тобі дамо, погане дівчисько!
— Ні, коли так, то я більше не хочу з вами гратися, — заявила Пеппі. — Хоч мені й справді весело.
Вона схопила поліцаїв за паски, понесла стежкою до хвіртки, потім далі на вулицю й поставила їх там на землю. Поліцаї довго не могли отямитися з дива.
— Стривайте! — гукнула Пеппі й кинулася до кухні. Звідти вона вийшла з двома тістечками у формі сердець і приязно спитала:- Може, скуштуєте? Нічого, що вони трохи пригоріли.
Потім вона вернулася до Томмі й Анніки, що стояли витріщивши очі. А поліцаї поспішили назад до міста й заявили тіткам і дядькам, що Пеппі не годиться для дитячого будинку. Вони, звичайно, не призналися, що лазили на дах. І тітки й дядьки вирішили, що найкраще залишити Пеппі у віллі "Хованка". А якщо вона захоче піти до школи, то хай порядкує вдома, як сама знає.
Щодо Пеппі, Томмі й Анніки, то вони чудово скінчили день. Найперше вони допили каву, і Пеппі, ум'явши чотирнадцять тістечок, сказала:
— Здається мені, що це були якісь несправжні поліцаї. Надто багато вони розводились про дитячий будинок, табличку вноження і Лісабон.
Потім Пеппі винесла коня в садок, і вони почали їздити верхи. Щоправда, спершу Анніка боялася сідати на коня, та коли побачила, як весело їздять Томмі й Пеппі, теж зважилась. Пеппі підсадила її, кінь помчав садком, а Томмі на весь голос заспівав:
— Вирушають шведи в далекий похід!
Ввечері, коли Томмі й Анніка, наїздившись, пішли спати, хлопець сказав:
— Як добре, що Пеппі тут оселилася, правда, Анніко?
— Звичайно, правда! — відповіла Анніка.
— Я вже забув, у що ми гралися раніше, поки її не було. А ти пам'ятаєш?
— Та грали в крокет абощо, — мовила Анніка. — Але, по-моєму, з Пеппі куди веселіше. А тут ще й кінь, і мавпа!
ПЕППІ ЙДЕ ДО ШКОЛИ
Томмі й Анніка, звичайно, ходили до школи. Щоранку о восьмій вони, взявшись за руки й тримаючи під пахвою книжки, виходили з дому.
Саме в той час Пеппі або чесала свого коня, або одягала пана Нільсона, або робила ранкову гімнастику — тобто ставала на підлозі і, не згинаючись, підстрибувала сорок три рази. Після того вона сідала до столу в кухні й спокійно, без поспіху, випивала велику чашку кави і з'їдала бутерброд із сиром.
Простуючи до школи, Томмі й Анніка завжди з тугою дивилися на віллу "Хованка". Вони б раді були звернути туди й цілий день гратися з Пеппі.
Якби хоч Пеппі ходила з ними до школи, їм би легше було миритися з уроками.
— Уявляєш, як нам було б весело разом вертатися зі школи! — казав Томмі.
— І до школи ми б ішли разом, — додавала Анніка.
Що більше вони думали про це, то сумніші ставали. І нарешті вирішили вмовити Пеппі теж піти до школи.
— Ти не уявляєш собі, яка в нас добра вчителька, — хитро сказав Томмі, коли вони з Аннікою прийшли до Пеппі, спершу вивчивши уроки.
— Якби ти знала, як у школі цікаво! — підхопила Анніка. — Я б збожеволіла з горя, коли б не могла ходити до школи.
Пеппі сиділа на ослінчику й мила ноги в шаплику. Вона не озивалася, тільки так жваво ворушила пальцями, що вода розбризкувалася на всі боки.
— І сидіти в школі не так уже й довго, — вів далі Томмі. — Тільки до другої години.
— Атож, і не встигнеш озирнутися, як уже канікули — різдвяні, великодні, літні, — додала Анніка.