На хвилину в кімнаті запала тиша. Потім одна дама сказала:
— Я, звичайно, не впевнена, але мені здається, що моя Гульда краде. Бо я часто зауважувала, що з дому пропадають речі...
— Малін... — знов почала Пеппі, але пані Сетергрен різко перебила їй:
— Діти, йдіть гратися до себе нагору!
— Зараз, я тільки докажу, що Малін також крала, — мовила Пеппі. — Як сорока! Не могла втриматися! Бувало, встане серед ночі й трохи вкраде чогось, бо казала, що інакше не може заснути. Якось вона поцупила бабусине піаніно й примудрилася сховати його у верхню шухляду своєї шафки. Бабуся казала, що Малін була дуже спритна.
Томмі й Анніка взяли Пеппі під руки й потягли сходами нагору. Дами налили собі по третій чашці кави.
— Моя Елла була б нічого, тільки що дуже вона б'є посуд, — мовила пані Сетергрен.
Руда голова Пеппі знов з'явилася на сходах.
— Аби ви знали, скільки Малін перетовкла посуду! — гукнула вона. — Ото вже била! Навіть визначила собі для цього діла окремий день серед тижня. Бабуся казала, що то був вівторок. Того дня з п'ятої години ранку чути було, як Малін товкла в кухні посуд. Починала вона з чашок, склянок та інших легких речей, потім бралася до тарілок, а кінчала гусятницею і суповою мискою. Коли в Малін після обіду випадала вільна година, вона брала молоток, заходила до вітальні й товкла там розвішані по стінах старовинні індійські тарелі. В середу бабусі доводилося купувати новий посуд, — закінчила Пеппі і зникла, наче її й не було.
Пані Сетергрен урвався терпець. Вона побігла нагору до дитячої кімнати, підскочила до Пеппі, що саме вчила Томмі стояти на голові, й сердито сказала:
— Ніколи більше не приходь до нас, якщо ти не вмієш гарно поводитись!
Пеппі вражено глянула на неї, і очі її поволі наповнилися слізьми.
— Я так і думала, що не зможу гарно поводитись, — мовила вона. — Не треба було й пробувати, однаково не навчуся. Краще б я лишилася на кораблі.
Вона вклонилася пані Сетергрен, попрощалася з Томмі й Аннікою й поволі зійшла сходами вниз.
Дами також зібралися йти додому. Пеппі сіла в коридорі на поличку для галош і розглядала їх, поки вони надягали капелюшки й пальта.
— Яка шкода, що ви не цінуєте своїх хатніх робітниць, — сказала Пеппі. — От коли б вам попалася така служниця, як Малін. Бабуся завжди казала, що з нею ніхто не зрівняється. Якось на різдво Малін треба було подати на стіл печене порося. І знаєте, що вона зробила? В куховарській книжці вона вичитала, що порося подають з паперовими серветками у вухах і з яблуком у зубах. Вона, сердешна, подумала, що то в неї самої мають бути серветки у вухах і яблуко в зубах. Аби ви були побачили її того святвечора, коли вона з'явилася в їдальні з серветками у вухах і з великим яблуком у зубах. Бабуся каже їй: "Ти дурепа, Малін!" А вона не може й слова вимовити на свій захист через те яблуко, тільки вухами ворушить, а папір як зашелестить! Вона хотіла тим шелестінням щось сказати, та вийшло тільки: "Шурх, шурх, шурх". І вкусити когось за ногу вона через яблуко теж не могла, а тоді в бабусі було якраз багато гостей. Так, для бідолашної Малін то був сумний святвечір, — зітхнула Пеппі.
Дами тим часом повдягались і почали прощатися з господинею. Пеппі також підступила до пані Сетергрен і пошепки сказала:
— До побачення, даруйте, що я не вмію гарно поводитись.
Вона помахала їй своїм крислатим капелюхом і пішла слідом за дамами. Але за хвірткою їхні шляхи розійшлися. Пеппі завернула до своєї вілли, а дами в інший бік. Та за кілька хвилин вони почули позад себе чийсь тупіт. Це їх наздоганяла Пеппі.
— Знаєте, бабуся дуже сумувала, коли Малін пішла від неї. Уявіть собі, якось у вівторок Малін розбила з десяток чашок, тоді зібралася, сіла на пароплав і кудись поїхала. І бабусі довелося добивати посуд самій. А вона, сердешна, не вміла, аж мозолі намуляла собі на руках. Від Малін більше не було чуток. А шкода, така добра була служниця, казала бабуся.
Пеппі вернулася назад, а дами поспішили додому; Коли вони вже відійшли далеченько, то почули голос Пеппі, яка щосили гукала їм навздогін:
— А ще-е Ма-а-лін ні-ко-о-оли не замітала під лі-і-іжками!
ПЕППІ СТАЄ РЯТІВНИЦЕЮ
Якось у неділю після обіду Пеппі сіла відпочити, міркуючи, чи все вона поробила. Томмі й Анніки вона не чекала в гості, бо ті пішли зі своїми татом і мамою до знайомих.
День минув у приємній для неї роботі. Вона встала рано й подала в ліжко панові Нільсонові сніданок — сік і булочки. Мавпочка була така гарна, коли сиділа в голубій нічній сорочечці й тримала обома руками склянку. Потім нагодувала й вичесала коня, а заразом розповіла йому довгу казку про свої морські подорожі. Після того намалювала на шпалерах у вітальні картину — огрядну даму в червоній сукні й чорному капелюшку. В одній руці дама тримала квітку, а в другій — здохлого пацюка. Пеппі дуже сподобалось її малювання. Воно так прикрасило кімнату. Намилувавшись картиною, вона сіла біля комода й заходилася перебирати в шухлядах свої скарби — пташині яйця й черепашки, згадуючи всі ті дивовижні місця, де вони з татом збирали ці чудесні речі, та цікаві крамнички по цілому світі, де вони купували їх. Потім спробувала навчити пана Нільсона танцювати твіст, але той не захотів. Пеппі поміркувала, чи не навчити танцювати коня, але натомість залізла в ящик, де лежали дрова, і закрилася лядою. Вона уявила собі, що вона сардина, а ящик — консервна бляшанка, проте їй швидко набридло так гратися, бо не було Томмі й Анніки, з яких також могли б вийти сардини.
Так і захопив її вечір. Вона притиснулась кирпатим носиком до шибки й задивилася в осінні сутінки. Враз вона згадала, що вже кілька днів не їздила верхи, й вирішила негайно надолужити прогаяне. День був приємний, хай він приємно й закінчиться. Вона надягла свого великого капелюха, покликала пана Нільсона, що грався в кутку скляними кульками, осідлала коня, винесла його з веранди, і вони рушили з двору: пан Нільсон верхи на Пеппі, а Пеппі верхи на коні.
Було холоднувато, вулиці підмерзли, і кінські копита цокали так гучно, що аж луна котилася. Пан Нільсон сидів на плечі в Пеппі й на ходу намагався хапати гілки дерев у садках, які вони поминали. Але Пеппі мчала так швидко, що він не встигав хапати їх. Навпаки, кілька разів гілки самі його хапали й боляче били по вухах. Йому навіть довелося притримувати брилика, щоб він не впав з голови.
Пеппі мчала тісними вуличками містечка, і люди злякано сахалися, даючи їй дорогу.
Звичайно, в тому містечку був ринок. Навколо ринку стояли невисока ратуша, пофарбована в жовтий колір, і гарні старовинні будинки, серед яких височів недавно побудований триповерховий дім. Усі називали його хмарочосом, бо він був найвищий у містечку.
Містечко, здавалося, мирно й спокійно дрімало в недільному присмерку. Та раптом тишу пронизав різкий крик:
— У хмарочосі пожежа! Пожежа!
І звідусіль на ринок кинулись переполохані люди. Вулицями, страхітливо сигналячи, промчала пожежна машина. Містечкові діти, яким спершу здавалося, що дивитися на пожежу весело, почали плакати — вони боялися, що загоряться і їхні будинки. На ринку зібралося стільки людей, що поліції довелось відштовхувати їх. Коли над'їхала пожежна машина, з вікон хмарочоса бухкало полум'я, а пожежників огортав дим, на них сипалися снопи іскор, коли вони мужньо пробували загасити пожежу.
Горіти почало знизу, і вогонь швидко дерся вгору. Раптом люди, що стояли на ринку, похололи зі страху: вони помітили, як у вікні мансарди під самим дахом майнула дитяча рука, розчинила його, і звідти виглянуло двоє хлопчиків. Більшенький із них крикнув:
— Ми не можемо вийти, бо хтось розіклав багаття на сходах!
Він мав десь років п'ять, а його братик — три. Їхня мати кудись пішла й лишила їх удома самих.
Люди на ринку захвилювалися, декотрі почали плакати. Начальник пожежників безпорадно:
розвів руками. На машині, звичайно, була драбина, але вона не сягала так високо. А зайти в будинок сходами вже не можна було. Людей охопив розпач, коли вони збагнули, що діти можуть згоріти. Адже за кілька хвилин полум'я мало перекинутись і на мансарду. Бідолашні діти стояли біля вікна і плакали.
Серед натовпу була й Пеппі. Не злазячи з коня, вона якийсь час зацікавлено дивилася на пожежну машину, прикидаючи, чи не купити й собі таку. Машина сподобалась їй тим, що була яскраво-червона і що так страхітливо сигналила, коли їхала вулицями. Потім Пеппі перевела погляд на тріскуче полум'я й пошкодувала, що іскри не долітають до неї. Звівши очі ще вище, вона помітила й хлопчиків і здивувалася, що вони такі перелякані. Пеппі ніяк не могла зрозуміти, чому їм не подобається вогонь, тому запитала тих, хто стояв біля неї:
— Чого ті хлопчики так ревуть?
Спершу у відповідь почулося ще голосніше схлипування, та врешті якийсь огрядний добродій сказав:
— А як ти думаєш? Хіба ти б не ревла, якби сама опинилася там і не могла злізти?
— Я ніколи не реву, — мовила Пеппі. — Та якщо вони не можуть злізти, чому їм ніхто не допоможе?
— Тому що нема як, — відповів огрядний добродій.
Пеппі хвилину подумала, тоді спитала:
— Хіба не можна принести сюди довгу мотузку?
— А яка з неї користь? Такі малі діти самі нею не спустяться. Та й як ту мотузку їм подати?
— Я подам, мені не первина, — спокійно відповіла Пеппі. — Несіть швидше мотузку.
Ніхто не повірив, що Пеппі зможе щось зробити, але все-таки їй принесли мотузку.
На розі триповерхового будинку росло високе дерево, і його крона була на одному рівні з вікном мансарди, але метрів на три не досягала до нього. І стовбур був гладенький, без жодного сучка. Навіть Пеппі не змогла б вилізти на те дерево.
Полум'я тріщало, діти плакали, а люди внизу голосили з безсилого розпачу.
Пеппі зіскочила з коня, взяла мотузку й прив'язала її до хвоста панові Нільсону. Потім посадовила його на стовбур, легенько підштовхнула й сказала:
— Будь чемним хлопчиком!
Пан Нільсон зрозумів, що від нього хочуть. Він слухняно поліз угору гладеньким стовбуром; для мавпи такий стовбур все одно що драбина.
Люди на ринку затамували подих і напружено стежили за паном Нільсоном. А він сів на гілляку вгорі й глянув на Пеппі. Дівчинка махнула йому, щоб він злазив назад. І він поліз назад, але з другого боку гілляки. Тож коли він опинився на землі, мотузка виявилась перекинена через гілляку й обома кінцями звисала донизу.
— Ти в мене розумненький хлопчик, міг би бути де завгодно професором! — похвалила Пеппі пана Нільсона, відв'язуючи від його хвоста мотузку.
Поблизу хмарочоса лагодили будинок. Пеппі побігла туди й принесла довгу дошку. Потім узяла дошку під пахву, вільною рукою схопила мотузку, вперлася ногами в стовбур і спритно полізла вгору. Люди просто заніміли з подиву. А Пеппі досягла крони, поклала дошку на товсту гілляку й почала обережно посувати її в напрямку вікна. Нарешті дошка лягла між деревом і вікном, ніби місток.
Люди внизу зовсім притихли. З напруження вони не могли навіть слова мовити. Тим часом Пеппі стала на дошку, ласкаво всміхнулася до хлопчиків і запитала:
— Чого ви такі сумні?
Вона швидко побігла дошкою і стрибнула у вікно.
— О, тут у вас гаряче! — сказала вона. — Сьогодні більше не треба буде палити, запевняю вас. А завтра досить буде вкинути в грубу четверо полін, щоб було тепло.
Вона взяла хлопчиків під пахви й знов стала на дошку.
— Тепер нарешті можна трохи розважитися, — мовила Пеппі, — бо йти дошкою майже те саме, що линвою в цирку.
І дійшовши до середини, Пеппі задерла ногу, мов балерина. Натовп унизу охнув з переляку, а коли дівчинка ще й упустила один черевик, кілька літніх жінок зомліло. Проте Пеппі щасливо добралася з дітьми до дерева, і люди з радощів закричали "ура", так гучно, що аж луна пішла в темряві й заглушила тріскотняву пожежі.
На дереві Пеппі прив'язала один кінець мотузки до гілляки, а другим обв'язала одного хлопчика і обережно спустила його вниз на руки матері, що чекала під деревом. Мати, плачучи, вхопила дитину й пригорнула її до грудей. Але Пеппі гукнула:
— Відв'яжіть мотузку! Тут чекає ще один хлопчик, а літати він не вміє!
Людям довелося довго поморочитись, поки вони відв'язали мотузку, бо Пеппі в морі навчилася міцно в'язати вузли. Після цього вона потягла мотузку до себе і так само спустила другу дитину.
Пеппі залишилась на дереві сама. Вона знов вибігла на дошку, і люди внизу притихли, чекаючи, що вона робитиме. Пеппі почала танцювати на вузькій дошці. Вона зграбно зводила й опускала руки й приспівувала собі хрипким голосом:
Вогонь горить, вогонь палає,
вогонь півнеба осяває,
горить для тебе,
горить для мене,
горить для всіх, хто очі має!
Люди на ринку ледь чули її спів, але бачили, що Пеппі танцювала дедалі швидше й швидше, і аж зажмурювалися, так боялись, що вона впаде та розіб'ється. Омахи полум'я вихоплювалися тепер з вікон мансарди, і на їхньому тлі Пеппі добре було видно, її обсипали снопи іскор, а вона зводила руки в чорне небо її захоплено вигукувала:
— Бачите, який гарний вогняний дощ! Потім підбігла до мотузки, крикнула "Гей!" і блискавично з'їхала вниз.
— Гукнемо чотири рази "ура" на честь Пеппі! — запропонував начальник пожежників. — Хай живе Пеппі!
— Ура! Ура! Ура! Ура! — гукнули всі. І тільки один голос вигукнув "ура" ще п'ятий раз. Це була сама Пеппі.
ПЕППІ СВЯТКУЄ СВІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Якось Томмі й Анніка знайшли в поштовій скриньці листа. На конверті було написано:
"ТМІ Й АНІЦІ"
А коли вони розрізали конверта, то побачили в ньому картку з такими словами:
Томмі й Анніка так зраділи, що почали підстрибувати й танцювати. Вони добре зрозуміли, що там написано, хоч запрошення було трохи дивне. Пеппі дуже довго морочилася, поки написала його. Правда, вона того разу в школі не впоралася з літерою "ї", але все ж таки трохи вміла писати. Колись, як вона плавала на кораблі, один матрос часом вечорами сідав з нею на кормі й намагався навчити її письма. На жаль, з Пеппі була не дуже пильна учениця. їй швидко набридала наука і вона казала:
— Ні, Фрідольфе (так звали того матроса), краще давай гратися з кицькою, або я вилізу на щоглу й гляну, яка буде завтра погода.
Тому й не дивно, що тепер Пеппі цілу ніч писала те запрошення, а на світанку, коли погасли останні зірки, пішла до Томмі й Анніки і вкинула його в скриньку.
Вернувшись зі школи, Томмі й Анніка почали готуватися в гості. Анніка попросила маму, щоб та її гарно розчесала. Мама накрутила Анніці кучері й зав'язала рожевий шовковий бант. Томмі також зачесався і навіть намочив волосся, щоб воно рівно лежало. Він не любив, коли воно в нього крутилося. Анніка хотіла вбратися в найкращу свою сукенку, але мама не дозволила, сказала, що від Пеппі вона завжди повертається не дуже чиста. Тому Анніка вдовольнилася іншою сукенкою, майже найкращою. А Томмі було байдуже, в що одягтися, аби тільки одяг був чистий.
Звичайно, діти купили Пеппі подарунок, витрусивши з своєї скарбнички всі гроші. Дорогою зі школи вони зайшли в крамницю з іграшками і купили чудову... але ні, поки що це таємниця. Поки що подарунок лежав, загорнений у зелений папір і добре зав'язаний шнурочком. Коли діти одяглися, Томмі взяв подарунок, і вони пішли до Пеппі. Мама навздогінці ще гукнула їм, щоб вони не дуже бруднилися. Анніка також хотіла трохи понести подарунок. Вони спершу мінялися, а потім вирішили нести його разом.
Був уже листопад, і надворі смеркало рано. Тому, дійшовши до хвіртки вілли "Хованка", вони взялися за руки, бо в садку Пеппі запала густа темрява, а старі дерева грізно шуміли своїм останнім листям.
— Так страшно буває тільки восени, — зауважив Томмі.
І дітям тим приємніше було бачити яскраво освітлені вікна вілли й знати, що зараз вони святкуватимуть день народження, і там їх чекають смачні ласощі.
У будень вони заходили тими дверима, що вели до кухні, але сьогодні вирішили зайти з парадних дверей. На веранді коня не було.
Томмі чемно постукав, і з сіней почувся глухий голос:
— Хто там стоїть і не дише? Може, то привид чи миша?