Десь над полудень, коли сонце світило найяскравіше, на головній вулиці містечка з'явилося троє дітей. Це були Томмі, Анніка й Пеппі, мокра-мокрісінька Пеппі, з якої стікала вода. Всюди, де вона ступала, залишався мокрий слід.
— Ой, які ми щасливі! — раділа Анніка. — Гляньте, скільки всього виставлено, а в нас повна кишеня золотих монет!
Томмі теж, коли уявляв собі, скільки вони всього накуплять, підстрибував з радощів.
— Так, мабуть, треба вже починати купівлю, — мовила Пеппі. — Найперше я хочу купити піаніно.
— Піаніно? — здивувався Томмі. — Ти ж не вмієш на ньому грати, Пеппі!
— Не знаю, я ще не пробувала, — відповіла Пеппі. — Не мала нагоди спробувати, бо не було піаніно. А я тобі скажу, Томмі: треба дуже довго вправлятися, щоб навчитись грати на піаніно без піаніно.
Крамниці з піаніно їм не трапилося, зате вони опинились біля парфюмерії. У вітрині вони побачили велику банку мазі від ластовиння, а поряд — картку з написом: "ВАС ТУРБУЄ ЛАСТОВИННЯ?"
— Що там написано? — спитала Пеппі. Вона не могла прочитати такого довгого речення, бо не хотіла ходити до школи, як інші діти.
— Там написано: "Вас турбує ластовиння?" — прочитала Анніка.
— Ти ба! — здивувалася Пеппі. — Що ж, на чемне запитання треба чемно її відповісти. Заходьмо!
Пеппі відчинила двері й зайшла всередину в супроводі Томмі й Анніки. За прилавком стояла літня жінка. Пеппі підступила до неї і твердо мовила:
— Ні!
— Що ти бажаєш? — спитала жінка.
— Ні! — ще раз мовила Пеппі.
— Я не розумію, що ти маєш на думці, — сказала жінка.
— Ні, мене не турбує ластовиння,
Тепер жінка зрозуміла Пеппі, але вона глянула на неї й вигукнула:
— Дитино моя, та ти ж уся в ластовинні!
— Так, але воно мене не турбує. Воно подобається мені. До побачення! — Пеппі рушила до виходу, проте в дверях обернулася й гукнула:-Але якщо у вас є така мазь, від якої виступає ще більше ластовиння, то пошліть мені додому вісім банок!
Поряд з парфюмерією була крамниця жіночого одягу.
— Бачу, поблизу немає цікавіших крамниць, отже почнемо купувати тут, — сказала Пеппі.
Діти зайшли до крамниці — попереду Пеппі, за нею Томмі, а позаду Анніка. Найперше вони побачили гарний манекен, одягнений у блакитну сукню.
— Гляньте, мабуть, це та жінка, що завідує крамницею, — мовила Пеппі. — Я дуже рада познайомитися з тобою, — звернулася вона до манекена й схопила його за руку.
Та лихо! Рука манекена не витримала щирого потиску Пеппі, відламалася й випала з шовкового рукава. Томмі затремтів з ляку, Анніка мало не заплакала. До дітей відразу підбіг продавець і сердито напався на Пеппі, що тримала довгу руку манекена.
— Тихо, не кричи! — сказала Пеппі, коли він замовк, щоб передихнути. — Я думала, що це крамниця самообслуговування. І хотіла купити собі цю руку.
Продавець ще дужче розсердився і сказав, що манекен не продається. А якби й продавався, то саму руку не можна купити. Але Пеппі й так доведеться заплатити за весь манекен, бо вона його зламала.
— Дуже дивно! — мовила Пеппі. — Добре, що хоч не скрізь так торгують. Уяви собі, що мені захочеться печені і я піду по шматок м'яса до різника, а він скаже, щоб я купувала цілу свиню!
З цими словами Пеппі недбалим порухом витягла з кишені дві золоті монети й кинула їх на прилавок.
Продавець занімів з подиву.
— Може, ваша лялька коштує дорожче? — запитала Пеппі.
— Ні, ні, звичайно, багато дешевше, — відповів продавець і ввічливо вклонився.
— То візьми собі здачу й купи на неї своїм дітям цукерок, — сказала Пеппі й рушила до дверей.
Продавець кинувся за нею, ще раз уклонився і спитав, куди послати манекен.
— Мені потрібна тільки ця рука, і я візьму її з собою, — відповіла Пеппі. — А решту манекена розбери на частини й роздай бідним. До побачення.
— Навіщо тобі ця рука? — запитав Томмі, коли вони були вже на вулиці.
— Ти ще й питаєш! Хіба в людей не буває штучних зубів, штучного волосся? І штучні носи бувають. То чому б мені не мати штучної руки? І щоб ти знав, мати три руки дуже зручно. Коли ми з татом ще плавали по морях, то пам'ятаю, раз попали в таке місто, де всі люди мали по три руки. Чудово, правда ж? Уявляєш собі, вони обідають і тримають в одній руці виделку, а в другій ножа, а тут раптом захочеться подлубатись у носі або почухатись у вусі. Так, непогано вони придумали з тією третьою рукою. Скільки часу виграють собі!
Пеппі задумалася, потім невдоволено сказала:
— Ох, я знов брешу! Дивно, але брехня з мене так і рветься, ніяк я не можу її стримати. Щиро казати, в тому місті люди не мають третьої руки. Мають тільки по дві, як і всі.
Вона замовкла, а за хвилю додала:
— Навіть чимало з них мають, по одній руці. Так, не буду більше брехати, скажу відверто, що вони взагалі не мають рук і коли хочуть їсти, то нахиляються до тарілки й хлебчуть з неї. А почухатись у вусі зовсім не можуть і мусять просити допомоги в своїх матерів. Он як там люди живуть.
Пеппі невдоволено похитала головою.
— Я справді ніде не бачила так мало рук, як у тому місті. Але зі мною завжди так. Раз у раз я щось вигадую, щоб звернути на себе увагу, от і набрехала про людей з трьома руками, коли в них зовсім немає рук.
Пеппі пішла далі вулицею, тримаючи під пахвою руку від манекена. Перед вітриною кондитерської вона зупинилася. Там уже стояла ціла зграя принишклих дітлахів і зачаровано дивилася на ласощі, виставлені за шибою: великі банки з червоними, синіми й зеленими карамельками, довгі ряди шоколадних тістечок, цілі стоси жувальної гумки й паперові пакети з солодким лимонадом. Не дивно, що діти, які стояли й дивилися на те добро, тяжко зітхали — адже в жодного з них не було грошей, навіть найдрібнішої монетки в п'ять ере.
— Пеппі, зайдімо сюди! — попросив Томмі й нетерпляче смикнув її за сукенку.
— Так, сюди нам треба навідатися, — рішуче мовила Пеппі. — Ходімо!
І діти переступили поріг кондитерської.
— Прошу, дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, — сказала Пеппі й вийняла золоту монету.
Жінка витріщила на неї очі. Вона зроду не продавала ще нікому стільки карамельок.
— Може, вісімнадцять карамельок? — перепитала вона Пеппі.
— Дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, — сказала Пеппі й поклала на прилавок свою монету.
Тоді жінка заходилася насипати цукерки у великі торбини.Томмі й Анніка стояли поряд і показували їй, з яких банок насипати. Найдобріші були червоні карамельки — якщо їх трохи обсмоктати, то вони мали дуже смачну серединку. Зелені були кислуваті, але непогані. Малиновий мармелад і солодцеві льодяники також були добрі.
— Купимо по три кілограми кожних, — запропонувала Анніка. Так вони й зробили.
— Мені ще треба сімдесят два пакети лимонаду й сотню шоколадних тістечок, і на сьогодні досить, — сказала Пеппі. — І, мабуть, потрібен буде візок, щоб усе це забрати.
Жінка сказала, що поряд є крамниця іграшок і там можна купити візочок.
Тим часом перед кондитерською зібралося ще більше дітей. Вони дивилися крізь вікно, як Пеппі купувала цукерки, і мало не мліли з хвилювання й цікавості. Пеппі побігла до крамниці іграшок, купила візочок і навантажила на нього всі свої пакунки. Тоді озирнулася на дітей і гукнула:
— Хто з вас не любить цукерок, виходьте наперед!
Але ніхто з дітей не вийшов.
— Дивно, — сказала Пеппі. — Ну, то виходьте, хто любить цукерки!
Всі діти — а їх було двадцять троє, — виступили наперед. Звичайно, Томмі й Анніка також виступили наперед разом з усіма.
— Томмі, відкривай торбини, — наказала Пеппі.
Томмі тільки на це й чекав. І почався такий цукерковий бенкет, якого ще ніхто не бачив у цьому містечку. Діти напихали в рот цукерки: червоні, що мають смачну серединку, зелені — кислуваті, але непогані, — малиновий мармелад і солодцеві льодяники. А заїдали їх шоколадними тістечками, бо шоколадні тістечка дуже смачні з малиновим мармеладом. З усіх боків надбігали ще діти, і Пеппі насипала їм повні пригорщі карамельок.
— Мабуть, доведеться купити ще вісімнадцять кілограмів цукерок, — сказала вона, — бо нічого не залишиться на завтра.
Вона так і зробила, та однаково на завтра мало що залишилось.
— А тепер ходімо далі, — мовила Пеппі і зайшла до крамниці іграшок.
Усі діти рушили за нею.
У крамниці було стільки цікавого, що в дітей аж очі розбіглися: іграшкові залізниці, машини, які можна заводити, чудесні ляльки в ошатних сукенках, іграшковий посуд, пістолети з пістонами, олов'яні солдатики, плюшеві собаки, слони, книжкові закладки й лялькові театри.
— Що бажаєте? — запитала їх жінка, що стояла за прилавком.
— Бажаємо всього потроху, — відповіла Пеппі, оглядаючи полиці. — Нам, скажімо, вкрай необхідний ляльковий театр. І пістолети з пістонами також не завадять. Але ви нам допоможете, правда?
І Пеппі дістала з кишені цілу жменю золотих монет. Після цього кожне з дітей одержало право вибрати собі, що хоче. Анніка взяла чудесну ляльку з русявими кучерями, вбрану в рожеву сукенку. Коли їй натиснути на животик, вона казала: "Мамо". Томмі давно мріяв про духову рушницю й парову машину. І тепер дістав і те, й те. Решта дітей також отримали є, що хотіли. І коли Пеппі скінчила купувати, в крамниці майже не лишилося іграшок. На полицях лежало тільки трохи книжкових закладок та дерев'яних кубиків. Собі Пеппі нічого не купила, а пан Нільсон отримав нове люстерко.
Наостанці Пеппі купила ще всім по глиняному свистку. Вийшовши з крамниці, діти щосили засвистіли в ті свистки, а Пеппі почала відбивати такт рукою від манекена.
На Головній вулиці зчинився такий гармидер, що туди прибіг поліцай.
— Що це тут за свист? — спитав він.
— Парадний марш гвардійців, — відповіла Пеппі. — Але, мабуть, не всі діти знають його, тому свищуть, хто що вміє.
— Негайно перестаньте! — крикнув поліцай і затулив долонями вуха.
Пеппі поплескала його по плечі рукою від манекена і сказала:
— Радій, що ми не купили сурм.
Одне за одним діти переставали свистіти. Нарешті затихли всі, крім Томмі, що час від часу ще стиха посвистував. Поліцай суворо наказав дітям іти додому — не можна збиратися такою юрмою на Головній вулиці. Та діти й самі раді були швидше опинитися на самоті й натішитись новими іграшками, завести машину чи викупати нову ляльку. Вони розійшлися веселі й задоволені, і того дня ніхто з них не захотів вечеряти.
Пеппі, Томмі й Анніка теж подалися додому. Пеппі тягла за собою візок, заглядала на всі вітрини і по складах читала, що там було написане.
— Ап-те-ка! Це не те місце, де продають ліки? — спитала вона.
— Те, — відповіла Анніка.
— О, то мені треба зайти й дещо купити.
— А хіба ти хвора? — запитав Томмі.
— Не хвора, але можу захворіти, — відповіла Пеппі. — Щороку захворює і вмирає безліч людей тільки через те, що не мають під рукою ліків. А хтозна, чи не звалить і мене якась небезпечна хвороба.
Аптекар стояв біля прилавка й готував таблетки. Коли ввійшли Пеппі, Томмі й Анніка, він саме кінчав свою роботу, бо вже час було зачиняти аптеку.
— Дай мені, будь ласка, чотири літри ліків, — сказала Пеппі.
— Яких ліків? — нетерпляче спитав аптекар.
— Ну, таких, що помагають від хвороби, — пояснила Пеппі.
— Від якої саме? — спитав аптекар ще нетерплячіше.
— Ну... щоб помагали від коклюшу, і від мозолів, і як болить живіт, і як нудить, і як ненароком запхнеш горошину в ніс, і таке інше. А ще добре було б, щоб я могла ними натирати меблі. Ну, щоб це були справді корисні ліки.
Аптекар сказав, що таких корисних ліків немає. Від кожної хвороби треба окремих ліків. А коли Пеппі назвала ще з десяток хвороб, які вона хотіла б вилікувати, він виставив на прилавку довгий ряд пляшечок. На деяких він написав: "Зовнішнє" і пояснив, що тими ліками можна тільки натирати тіло зовні. Пеппі заплатила за ліки, подякувала аптекареві, забрала свої пляшечки й вийшла разом з Томмі й Аннікою.
Аптекар глянув на годинник і переконався, що пора зачиняти. Він замкнув двері і вже зібрався йти вечеряти.
На вулиці Пеппі оглянула свої ліки й вигукнула:
— Ой, ой, я забула найголовніше!
Двері аптеки були вже замкнені, і вона міцно натиснула пальцем на кнопку дзвоника. Томмі й Анніка почули, як шалено задзеленчало в аптеці. За хвилину в дверях відчинилося віконечко, через яке продають ліки, коли їх треба вночі якомусь тяжкохворому, і звідти висунулася голова аптекаря. Побачивши дітей, він почервонів з люті.
— Чого ти ще хочеш? — сердито запитав він Пеппі.
— О, вибач, любий аптекарю, — сказала Пеппі, — але в мене невідкладна справа. Ти так добре розумієшся на хворобах, то, може, скажеш мені, що краще робити, коли болить живіт: їсти підігріту ковбасу чи занурити живіт у холодну воду?
Аптекар ще дужче розлютився.
— Іди геть звідси, і негайно, а то я... — заревів він і зачинив віконечко.
— Лишенько, який він лютий, — мовила Пеппі. — Наче я йому щось зробила.
Вона ще раз подзвонила, і за кілька секунд з віконечка знов показалася голова аптекаря. Тепер обличчя в нього було страхітливо багряного кольору.
— Мені здається, що підігріта ковбаса надто важка для шлунка, — мовила Пеппі, дивлячись на нього лагідними очима.
Аптекар нічого не відповів, тільки хряснув віконечком.
— От тобі й маєш, — мовила Пеппі й стиснула плечима. — Спробую ковбасу. Хай нарікає на себе, коли мені стане гірше.
Вона сіла на східці аптеки й виставила рядком усі свої пляшечки.
— Аж дивно, що дорослі люди такі непрактичні, — мовила вона. — Ось тут — стривайте, я порахую — вісім пляшечок, і в кожній чогось потрошку, хоч усе це влізло б в одну. Та, на щастя, в мене здоровий і тверезий розум.
З цими словами Пеппі повідкорковувала пляшечки й злила всі ліки в одну. Тоді добре все змішала, піднесла пляшечку до рота й хильнула з неї. Анніка, що бачила на деяких пляшечках напис "Зовнішнє", занепокоїлась.
— Пеппі, не пий, там може бути отрута! — крикнула вона.
— Побачимо! — радісно мовила Пеппі. — Завтра вранці знатимемо. Якщо я буду жива, то ліки не отруйні і їх може пити навіть немовля.
Томмі й Анніка задумалися над її словами. Нарешті Томмі непевно, трохи сумно спитав:
— А коли вони отруйні, що тоді?
— Тоді візьмете те, що лишилося, й почистите собі в їдальні меблі, — відповіла Пеппі. — Принаймні ми недарма викинули на них гроші.
Вона поклала пляшечку на візок. Там уже лежала рука від манекена, духова рушниця Томмі, лялька Анніки й пакуночок з п'ятьма червоними карамельками. Це було все, що лишилося з вісімнадцяти кілограмів. Пан Нільсон також сів на візок. Він стомився й хотів, щоб його везли.
— А знаєте, це, мабуть, добрі ліки, бо я враз побадьорішала, — озвалася раптом Пеппі. — Якби я була кицькою, то високо задерла б хвоста.
Вона швидко рушила додому, тягнучи за собою візок. Томмі й Анніка ледве встигали за нею, бо натомилися, а крім того, в них трохи болів живіт.
ПЕППІ ПИШЕ ЛИСТА І ЙДЕ ДО ШКОЛИ- АЛЕ ТІЛЬКИ НЕНАДОВГО
— Сьогодні ми з Аннікою писали бабусі листа, — сказав Томмі.
— Он як! — мовила Пеппі, мішаючи щось у каструлі ручкою від парасольки. — А я готую смачний обід, — пояснила вона й нахилилася, щоб понюхати вариво. — Його треба годину варити і весь час мішати, а тоді відразу ж подавати на стіл. То ти кажеш, що ви писали бабусі листа?
— Так, — мовив Томмі. Він сидів на ящику й вимахував ногами. — І скоро отримаємо від неї відповідь.
— А я ніколи не отримую листів, — сумно сказала Пеппі.
— Бо ти нікому не пишеш, — мовила Анніка. — Як може отримувати листи той, хто сам нікому не пише?
— А не пишеш ти тому, що не хочеш ходити до школи, — додав Томмі. — Не можна навчитися писати, коли не ходиш до школи.
— Я вмію писати, — заперечила Пеппі. — Я знаю багато літер. Фрідольф, матрос на татовому кораблі, навчив мене. А коли не стає літер, то завжди можна додати цифру. Звичайно, я вмію писати! Але не знаю, що. Що треба писати в листі?