Подружжя Палок підвелося. Марта попрощалася з ними, дякуючи їм за їхню щирість. Затримавшись на хвилину на площадці, щоб витягти волан сукні, який зачепився між поруччям і східцями, вона почула їхню жваву розмову за дверима.
— Вони кличуть тебе тому, що ти їм потрібна, — казав суддя своїм різким голосом. — На тебе звалять усю роботу.
— Хай їм біс! — відповіла жінка. — Повір мені, вони потім заплатять мені за все!
Коли Марта повернулась додому, було близько восьмої. Муре чекав на неї добрих півгодини, не сідаючи обідати. Вона боялася бурхливої сцени. Але переодягшись і зійшовши вниз, Марта побачила, що її чоловік сидить верхи на стільці і спокійно вистукує пальцями на скатертині «вечірню зорю». Він був нещадний у своєму глузуванні.
— А я вже думав, що сьогодні ти ночуватимеш у сповідальні… Тепер, коли ти йдеш до церкви, попереджай мене, щоб я міг десь повечеряти, поки ти гостюватимеш у кюре.
Протягом усього обіду він допікав їй своїми жартами. Марта страждала більше, ніж коли б він її лаяв. Двічі чи тричі вона поглядом благала його дати їй спокій, але це тільки підбурювало його на нові витівки. Октав і Дезіре сміялися. Серж мовчав — він був на боці матері. За десертом розгублена Роза прийшла сказати, що до них завітав пан Делангр, він хоче поговорити з пані.
— Отакої, то ти вже і з начальством водишся? — глузливо зареготав Муре.
Марта пішла до вітальні прийняти мера. Мер дуже люб’язно, майже галантно сказав їй, що не схотів відкладати на завтра і прийшов поздоровити пані Муре з такою благородною ідеєю.
Пані Делангр надто нерішуча, вона даремно не прийняла запрошення відразу, і він прийшов за її дорученням сказати, що їй дуже приємно стати членом комітету дам-патронес Притулку пречистої діви. І він сам сприятиме всіма силами успіхові такого корисного, такого морального починання.
Марта провела його до надвірних дверей. Коли Роза підняла вгору лампу, щоб освітити тротуар, мер додав:
— Скажіть панові абату Фожа, що я був би дуже радий поговорити з ним, якби він погодився зайти до мене. Він уже знайомий з такими закладами по Безансону, і я можу дістати від нього дуже цінні відомості. У всякім разі, я хочу, щоб за приміщення платило місто. До побачення, люба пані; передайте моє привітання панові Муре, я не хочу його турбувати.
О восьмій годині, коли абат Фожа з своєю матір’ю зійшли вниз, Муре обмежився тим, що, сміючись, сказав йому:
— Ви сьогодні забрали мою дружину. Глядіть тільки не зіпсуйте її, не зробіть з неї святенниці.
Потім він поринув у гру, — йому треба було взяти з пані Фожа величезний реванш за цілих три дні програшу. Марта могла вільно розповісти абатові, яких заходів вона вжила. Вона раділа, як дитина, все ще схвильована переживаннями годин, проведених поза домівкою. Абат попросив її повторити деякі деталі; пообіцяв піти до пана Делангра, хоч вважав за краще лишатися осторонь.
— Ви даремно відразу назвали мене, — суворо сказав він їй, почуваючи, як вона хвилюється і зовсім втрачає волю в його присутності. — Але ви така, як і всі жінки: за що б вони не взялися, неодмінно зіпсують найкраще починання.
Вона глянула на нього і, вражена його гострими словами, відкинулася назад, почуваючи той страх, який ще й досі іноді охоплював її перед його сутаною. Марті здалося, що залізні руки налягли їй на плечі і пригинають додолу. Для кожного священика жінка — ворог. Побачивши, що вона обурена цим занадто суворим докором, він полагіднішав і тихо промовив:
— Я думаю тільки про успіх вашого благородного починання… Але я боюся зіпсувати всю справу, якщо займусь цим проектом. Ви ж знаєте, що в місті мене не люблять.
Побачивши його упокорення, Марта стала запевняти абата, що він помиляється, що всі дами говорили про нього з великою прихильністю. Адже всім відомо, що він утримує матір, живе відлюдно і доброчесно. Потім до одинадцятої години вони розмовляли про велике починання, обмірковуючи найменші його деталі. Це був чудовий вечір.
Муре вловив кілька слів між двома партіями.
— Виходить, — сказав він, коли йшли спати, — ви викорінюєте розпусту вдвох… Це непогано придумано!
За три дні комітет дам-патронес був утворений. Дами обрали головою Марту, а вона, за порадою своєї матері, з якою потай бачилася, поспішила висунути на скарбника пані Палок. Обидві вони мали дуже багато клопоту, складаючи циркуляри, виконуючи тисячі дрібних справ. А в цей час пані де Кондамен ходила від супрефектури до єпіскопського дому, від єпіскопського дому до різних впливових осіб, розповідаючи з властивою їй чарівністю «про блискучий проект, який вона придумала», красуючись у розкішних туалетах, збираючи пожертви й заручаючись обіцянками підтримати притулок. З свого боку пані Растуаль з побожним виглядом розповідала священикам, приймаючи їх у себе по вівторках, як їй спало на думку врятувати від розпусти цих бідолашних дітей; насправді ж вона тільки доручила абатові Бурету сходити до сестер громади св. Йосифа, щоб умовити їх обслуговувати майбутній заклад. Тим часом пані Делангр по секрету розповідала у вузькому колі урядовців, що за утворення цього закладу місто має дякувати її чоловікові і що з ласки мера комітет уже дістав у своє розпорядження залу в ратуші, де дами-патронеси можуть збиратися, коли схочуть, і спокійно обговорювати свої справи. Весь Плассан був збурений цією добродійною метушнею. Незабаром тільки й мови було, що про Притулок пречистої діви. З усіх боків сипався потік схвалень; близькі приятельки дам-патронес взялися за діло, кожний гурток працював для успіху справи. Підписні листи, що обійшли всі три квартали, за один тиждень були вкриті підписами. «Плассанський вісник» друкував ці листи, зазначаючи суми пожертв, внаслідок чого прокинулося самолюбство — найвизначніші родини змагались у щедрості.
Тим часом серед усього цього галасу все частіше згадувалося ім'я абата Фожа. Хоч кожна дама-патронеса запевняла, що ідея належала саме їй, всі знали, що її привіз із Безансона абат. Пан Делангр відкрито заявив про це на засіданні муніципальної ради, де голосувалося питання про купівлю будинку, який, на думку єпархіального архітектора, цілком годився для влаштування в ньому Притулку пречистої діви. Напередодні мер мав із священиком дуже довгу розмову, і вони попрощалися, міцно потиснувши один одному руки. Секретар мерії навіть чув, що вони називали один одного «любий пане». Після того громадська думка різко змінилася на користь абата. Відтоді в абата з’явилися прихильники, які боронили його від наскоків ворогів.
Родина Муре також сприяла зміцненню авторитету абата Фожа в місті.
Завдяки Мартиній протекції він був визнаний ініціатором благодійної справи, хоч скромно від цього відмовлявся. Але тепер він уже не ходив по вулицях смиренною ходою попід самими будинками, а йшов посеред вулиці в своїй новій сутані, осяяній сонячним світлом. По дорозі від вулиці Баланд до церкви св. Сатюрнена йому доводилося раз у раз відповідати на привітання. Якось у неділю пані де Кондамен спинила його після вечірньої відправи на Єпархіальній площі і розмовляла з ним добрих півгодини.
— Ну, пане абат, — якось сказав йому сміючись Муре, — тепер ви тут у пошані. І подумати тільки, ще півроку не минуло, як я був єдиним вашим прихильником… Проте на вашому місці я б ще був насторожі. Єпархіальне начальство, як і раніше, настроєне проти вас.
Священик ледь знизав плечима. Він знав, що ворожість, яку він ще відчував, ішла від місцевого духівництва. Під тиском суворої волі абата Феніли тремтів монсеньйор Руссело. Під кінець березня абат Феніль вирушив у недовгу подорож. Абат Фожа скористався його відсутністю і побував кілька разів у епіскопа. Абат Сюрен, особистий секретар епіскопа, розповідав, що ця «диявольська людина», замкнувшися з монсеньйором, проводила там цілі години, і той бував у дуже поганому настрої після цих довгих розмов. Коли абат Феніль повернувся, абат Фожа припинив свої візити, знову відступаючи перед ним у тінь. Але епіскоп не заспокоївся; було очевидно, що якась катастрофа порушила спокійне життя безтурботного прелата. Під час одного обіду, який він влаштував для духівництва, він був особливо люб’язний з абатом Фожа, що лишався й досі скромним вікарієм церкви св. Сатюрнена. Тонкі губи абата Феніля стискалися все міцніше; він ледве стримував свій гнів, коли його парафіянки співчутливо питали про його здоров’я.
Тоді для абата Фожа настали щасливі часи. Він і далі провадив суворе життя, тільки став поводитися невимушено і люб’язно. Справжнім тріумфом для абата став йечір одного вівторка. Він стояв біля вікна своєї кімнати, втішаючись першими подихами весняного тепла, коли гості лана Пекера де Соле зійшли в сад і здалеку привітали його; там була і пані де Кондамен, яка навіть фамільярно помахала йому хусточкою. В цей час на другім боці гості пана Растуаля сідали на плетених стільцях перед фонтаном. Пан Делангр, спершись на поруччя тераси супрефектури, стежив за тим, що робилось у голови суду, за садком Муре.
— Ось побачите, вони навіть не глянуть у його бік, — промовив він.
Делангр помилився. Абат Феніль, наче випадково повернувши голову, зняв свого капелюха. Тоді всі присутні там священики теж познімали капелюхи, і абат Фожа відповів поклоном на їхні привітання. Потім, глянувши поволі праворуч і ліворуч на обидва товариства, він відійшов од вікна і з якоюсь благочестивою скромністю засунув білі завіски.
IX
Квітень видався дуже теплий. Увечері по обіді діти вибігали з їдальні і бавилися в садку. В тісній кімнаті було душно, і Марта з абатом теж почали виходити на терасу. Вони сідали там за кілька кроків од вікна, осторонь від різкого світла, що падало від лампи на великі кущі буксу. Тут, у вечірніх сутінках, вони обговорювали безліч дрібних питань, пов’язаних з Притулком пречистої діви. Ці постійні турботи про благодійні справи вносили в їхні розмови ще більше теплоти. Вгорі перед ними поміж величезними грушами пана Растуаля і темними каштанами супрефектури відкривалася широка просторінь неба. Діти гралися в другому кінці садка, а з їдальні іноді долинали роздратовані вигуки Муре і пані Фожа, що, лишившись самі, різалися в пікет.
Марта, розчулена, охоплена якоюсь знемогою, від якої слова завмирали у неї на устах, спинялась, дивлячись на золотий слід падучої зірки. Трохи відхиливши назад голову, вона дивилась на небо і казала пошепки:
— Ще одна душа входить з чистилища у рай.
Священик мовчав. Тоді вона додавала:
— Які чудесні ці примітивні вірування, вони такі наївні… Добре було б лишитися назавжди маленькою дівчинкою, пане абат.
Тепер вона вже не лагодила вечорами білизни. Довелося б запалювати лампу на терасі, а вона так добре почувала себе у сутінках теплої ночі. До того ж вона виходила з дому майже щодня, і це її дуже втомлювало. По обіді у неї вже не було сили братися за голку. Довелося Розі взятися за лагодження білизни, бо Муре скаржився, що в нього всі шкарпетки діряві.
І справді, Марта була дуже зайнята. Крім засідань комітету, на чолі якого вона стояла, у неї було багато іншого клопоту — візити, нагляд за ходом робіт. Вона передала всі дрібні справи й писанину пані Палок, але так палко бажала, щоб притулок нарешті відкрився, що ходила тричі на тиждень у передмістя, щоб самій пересвідчитися, чи добре працюють робітники. Їй усе здавалось, що справа посувається надто повільно, і вона бігла до церкви св. Сатюрнена побачитися з архітектором; вона то докоряла йому, то благала його не залишати без нагляду робітників, ревнувала його до робіт, які виконувалися тут, вважаючи, що ремонт притвору посувається значно швидше. Пан Льєто всміхався, запевняючи її, що все буде скінчено в призначений час.
Абат Фожа також казав, що справа не посувається. Він спонукав її не давати архітекторові й хвилини перепочинку. Тоді Марта почала ходити до церкви св. Сатюрнена щодня. Вона входила туди вся заглиблена в цифри й думки про те, які стіни треба розвалити і які звести. Прохолода церкви її трохи заспокоювала. Вона вмочала пальці в свячену воду, машинально хрестилась, як роблять усі. Тепер церковні сторожі віталися з нею, вона вже знала всі притвори церкви, ризницю, куди вона іноді заходила побачитися з абатом Фожа, коридори й невеликі подвір’я, якими їй доводилося проходити. За місяць не лишилося куточка в церкві св. Сатюрнена, якого б вона не знала. Іноді, коли доводилось чекати архітектора, вона, відпочиваючи від швидкої ходьби, сідала десь у відлюдній каплиці, перебираючи в пам’яті тисячі вказівок, які мала зробити панові Льєто. Непорушна тиша, тіні від вітражів огортали її якоюсь невиразною, але приємною мрійністю. Вона полюбила високе склепіння, урочисту наготу стін, вкриті чохлами вівтарі, стільці, розставлені рівними рядами. Тільки-но за Мартою тихо зачинялись оббиті повстю двері і вона опинялася в церкві, її охоплювало почуття неземного спокою, вона забувала всі життєві тривоги, і все її єство немовби відпочивало в мирі, що запанував на землі.
— Як гарно в церкві святого Сатюрнена! — вихопилось у неї при чоловікові одного душного грозового дня.
— Може, ти хочеш, щоб ми пішли туди спати? — сказав сміючись Муре.
Марту вразили його слова. Думка, що вона почував в церкві суто фізичну насолоду, здалася їй непристойною. Вона тепер входила в церкву якась стурбована, намагаючись лишатися байдужою, такою ж спокійною, як тоді, коли входила у великі зали ратуші; але мимоволі Марта здригалася, схвильована до самої глибини свого єства. Вона страждала від цього, але охоче знову йшла на цю муку.
Абат Фожа, здавалось, не помічав її повільного пробудження, яке виявлялося що день, то все більше. Він лишався для неї діловою людиною, ввічливою і цілком земною. Ніколи і ні в чому не виявлявся в ньому священик. Проте бувало, що вона відривала його від похоронної відправи; він виходив у стихарі і розмовляв з нею між двома колонами, приносячи з собою запах ладану й воску. Часто йшлося про якийсь рахунок муляра або вимогу столяра. Він називав точні цифри і знову йшов до покійника, над яким відправляв похорон, а вона залишалась у порожній церкві, поки сторож гасив свічки. Коли абат Фожа, проходячи з нею повз головний вівтар, схилявся перед ним, вона також схилялася спочатку для годиться, потім це стало звичкою, і вона робила машинально уклін, навіть коли була сама. Досі цей уклін був єдиним проявом її побожності. Двічі чи тричі вона випадково приходила до церкви в дні урочистих відправ, але голосні звуки органа, повна церква людей лякали її, і вона тікала, не переступивши порога.
— Ну що ж, — часто питав її, як звичайно глузливо, Муре, — коли ж твоє перше причастя?
Він не переставав мучити її своїми жартами. Вона ніколи не відповідала, тільки коли він заходив уже надто далеко, втуплювала в нього очі, в яких займався недобрий вогник. Помалу-малу він озлобився і вже не мав охоти до жартів. Потім, через місяць, він розгнівався остаточно.
— Чи с якийсь глузд у тому, щоб морочитися з отими попами! На який біс тобі здалися ці попи? — кричав він у ті дні, коли обід не був готовий вчасно. — Тебе ніколи немає, на одну годину не можна тебе вдержати вдома… Мені було б байдуже, якби це не окошилося тут на всьому. У мене вже немає цілої білизни, стіл до обіду о сьомій годині ще не накритий. Роза зовсім відбилася від рук, все летить шкереберть…
І він піднімав з підлоги ганчірку, показував забуту пляшку від вина, витирав пальцями порох з меблів; лютуючи дедалі більше, кричав:
— Мені лишається тільки взяти щітку в руки і надіти кухонний фартух! Правда? Ти б не заперечувала, слово честі! Ти б скинула на мене все господарство і навіть не помітила б нього. Чи ти знаєш, що я сьогодні цілих дві години витратив на те, щоб навести лад у цій шафі? Ні, люба моя, далі так бути не може.
Іншим разом сварка вибухала через дітей. Якось, повернувшись додому, Муре знайшов Дезіре замурзану, як порося, саму в садку; вона лягла на живіт перед мурашником, щоб побачити, що мурашки роблять у землі.
— Хвалити бога, ти хоч ночуєш дома! — закричав він дружині, тільки-но побачив її. — Іди поглянь на свою дочку! Я навмисне не перемінив їй сукні, щоб ти помилувалася цим чудовим видовищем.
Дівчинка гірко плакала, а батько повертав її на всі боки.
— Дуже гарна, га? Ось який вигляд мають діти, коли їх залишають самих. Вона не винна, ця бідолаха. Раніш ти не хотіла залишати її і на п’ять хвилин, боялась, щоб вона не наробила пожежі… Так, так, вона ще зробить пожежу, усе згорить, і це буде добре.