— Чи не посадив він їх під замок? — промовив сміючись Муре. — Нічого сказати, гарна сімейка!
На другий день Труш, пристойно одягнений в усе чорне, чисто поголений, з пригладженим на скронях ріденьким волоссям, був представлений абатом Фожа Марті і дамам-патронесам. Йому було сорок п’ять років, він мав гарний почерк і казав, що довгий час служив рахівником в одному торговельному підприємстві. Дами-патронеси одразу ж прийняли його на службу. Він мав представляти комітет, вести всі фінансові оправи від десятої до четвертої години в конторі, що містилася на другому поверсі Притулку пречистої діви. Платню йому призначено півтори тисячі франків на рік.
— Бачиш, які вони спокійні люди, — сказала Марта своєму чоловікові за кілька днів по тому.
І справді, Труші так само, як і Фожа, поводилися дуже тихо. Щоправда, Роза запевняла, ніби двічі чи тричі вона чула, як сварилися мати з дочкою. Але зараз же лунав суворий голос абата, і знову наставав спокій. Труш щодня виходив з дому за чверть до десятої і повертався о чверть на п’яту; увечері він не виходив ніколи. Олімпія іноді ходила разом з пані Фожа купувати харчі: ніколи ніхто не бачив, щоб вона вийшла сама.
Вікно кімнати, де спали Труші, виходило в садок; воно було останнім з правого боку, навпроти дерев супрефектури. Широкі завіски з червоного перкалю з жовтою облямівкою яскравою плямою вирізнялися на фасаді поряд з білими завісками абата Фожа. Вікно Трушів завжди було зачинене. Якось увечері, коли абат Фожа з матір'ю сиділи на терасі разом з Мартою і Муре, почувся легенький приглушений кашель. Роздратований абат швидко підвів голову і побачив тіні Олімпії та її чоловіка. Вони стояли нерухомо, вихилившись з вікна і спершись на підвіконня. Абат припинив розмову з Мартою і завмер на якусь хвилину, піднявши голову вгору. Труші зникли. Почулося тихе клацання шпінгалета.
— Мамо, — сказав священик, — ти б пішла нагору, я боюсь, що ти застудишся.
Пані Фожа побажала на добраніч усій компанії.
Коли вона пішла, Марта знову завела розмову, спитавши своїм привітним голосом:
— Хіба ваша сестра почуває себе гірше? Вже цілий тиждень, як я її не бачила.
— Їй треба відпочити, — сухо відповів абат.
Марта співчутливо наполягала:
— Вона цілі дні сидить у хаті, свіже повітря було б їй дуже корисне. У жовтні вечори ще теплі… Чому б їй не зійти коли-небудь у садок? Вона тут ще й разу не була. Ви ж знаєте, що садок завжди у вашому розпорядженні.
Абат відмовлявся якимись невиразними словами; тоді Муре, щоб зовсім збентежити його, сказав ще люб’язніше за дружину:
— Це ж саме і я казав сьогодні вранці. Сестра пана абата могла б приходити сюди опівдні й шити на сонечку, замість того щоб сидіти замурованою отам, нагорі. Можна подумати, що вона не наважується навіть до вікна підійти. Може, це ми викликаємо у неї такий страх? Але ж ми не такі вже страшні… І пан Труш, він біжить по сходах угору, перестрибуючи через кілька східців. Перекажіть їм, хай зійдуть коли-небудь провести вечір з нами. Їм, мабуть, там самим в їхній кімнаті нудно до смерті.
Абат того вечора не був схильний терпіти глузування свого господаря. Він глянув йому просто в вічі і промовив рішуче:
— Дякую вам, але навряд чи вони згодяться. Вони втомлюються за день і рано лягають спати. І це найкраще, що вони можуть зробити.
— То їхня воля, любий пане, — відповів Муре, ображений суворим тоном абата.
Залишившись удвох з Мартою, він сказав:
— Он як! Даремно цей піп сподівається замилити мені очі! Ясна річ, він боїться, щоб оті жебраки, яким він дав у себе притулок, не встругнули йому якоїсь каверзи… Ти бачила, який суворий вигляд напустив він на себе, коли помітив їх коло вікна. Вони за. нами стежили. Це скінчиться погано.
Марта раювала. Вона більше не чула бурчання Муре. Почуття побожності давало їй невимовну насолоду; це почуття охоплювало її тихо, поволі, воно заколисувало її і присипляло. Абат Фожа, як і раніше, уникав з нею розмов на релігійні теми; він залишався її другом, який приваблював її до себе своєю поважністю і тим легеньким запахом ладану, що йшов від його сутани. Двічі чи тричі, залишившись з ним наодинці, вона знову вибухала нервовим риданням, не розуміючи чому, але відчуваючи якусь дивну втіху від цих сліз. Щоразу він мовчки брав її руки в свої, втихомирюючи її спокійним і владним поглядом.
Коли вона починала говорити йому про свої безпричинні жалі, про свої потаємні радощі, про свої бажання, щоб нею хтось керував, він спиняв її, усміхаючись, і казав, що це його не стосується, що про це треба розповісти абатові Бурету. Тоді вона почала таїти все в собі. А він підносився в її очах усе вище, ставав зовсім недосяжним для неї, як бог, до ніг якого вона кидала свою душу.
Тепер Марта приділяла багато часу на церковні відправи і виконання релігійних обрядів. Їй було добре в просторому нефі церкви св. Сатюрнена, там вона знаходила той суто фізичний спокій, якого так прагнула її душа. Опинившись там, вона забувала все; наче якесь величезне вікно відчинялося перед нею в інше життя, життя вільне, неосяжне, сповнене хвилювання, яке охоплювало її всю. Але вона ще боялася церкви, вона входила туди з тривожною несміливістю, їй було якось соромно, інстинктивно вона озиралася назад, чи немає там когось, хто бачить, що вона входить до церкви. Потім це минало, все тут її зворушувало, навіть тягучий голос абата Бурета, який після сповіді залишав її навколішках ще кілька хвилин, розповідаючи про обід у Растуалів або про останній вечір у Ругонів.
Часто Марта поверталася додому пригнічена. Релігія її виснажувала. Роза стала всемогутньою в домі. Вона грубіянила Муре, лаяла його за те, що він, мовляв, бруднить багато білизни, подавала йому їсти, коли сама хотіла. Вона навіть взялася за спасіння його душі.
— Пані правильно робить, що живе по-християнському, — казала вона. — А на вас впаде прокляття, пане, і це буде справедливо, бо ви недобра людина, ні, ні, недобра! Вам би треба у ту неділю піти разом з пані на обідню.
Муре знизував плечима: він уже на все махнув рукою. Іноді він заходився сам порядкувати в господі, замітав їдальню, коли йому здавалося, що там занадто брудно. Але найбільше турбували його діти. Під час канікул матері майже не було вдома, Дезіре і Октав, який знову не склав іспитів на бакалавра, перевертали все в домі догори ногами. Серж нездужав і цілі дні читав у своїй кімнаті, лежачи в ліжку. Він став улюбленцем абата Фожа, і той давав йому книжки. Муре провів два тяжких місяці, не знаючи, як упоратися з усім цим; найдужче він журився Октавом. Він не схотів чекати кінця канікул і вирішив, що хлопцеві не треба повертатися до колежу, а краще влаштувати його в якесь торговельне підприємство в Марселі.
— Якщо ти не хочеш більше дбати про них, — сказав він Марті, — треба їх кудись влаштувати… Я вже не маю сили, я ладен їх викинути за двері! Коли це тобі неприємно, нарікай сама на себе!.. Октав став зовсім нестерпний. Ніколи з нього не буде бакалавра. Краще одразу навчити його заробляти собі на прожиття, ніж дозволяти тинятися по вулицях з ватагою бешкетників. Кроку не можна ступити в місті, щоб не зустріти його.
Марта дуже схвилювалась; почувши, що її хочуть розлучити з одним з її дітей, вона неначе прокинулася від сну. Вона домоглася, що від’їзд було відкладено на тиждень. Вона тепер більше сиділа вдома, як і раніше, взялася до хатньої роботи. Але потім її знову охопила млявість; того дня, коли Октав поцілував її, сказавши, що ввечері він їде до Марселя, їй уже було байдуже до всього, і вона тільки дала синові на прощання кілька порад.
Коли Муре повернувся з вокзалу, у нього було дуже тяжко на серці. Він пішов шукати дружину і знайшов її в алеї саду, де вона сиділа і плакала. Тут він дав собі волю.
— Ну от, одним менше! — закричав він. — Ти повинна бути задоволена. Тепер ти зможеш досхочу швендяти по церквах! Будь спокійна — двоє інших недовго тут пробудуть. Я ще лишаю Сержа, бо він дуже лагідний і ще занадто молодий, щоб їхати вчитись на юридичному факультеті; але якщо він тобі заважає, — скажи, я звільню тебе й від нього… А Дезіре скоро поїде до своєї мамки…
Марта й далі мовчки плакала.
— А як же ти хочеш? Одне з двох: або сидіти дома, або цілий день десь бігати. Ти вибрала останнє, твої діти для тебе тепер ніщо, це логічно… До того ж тепер треба звільнити місце для тієї шушвалі, що живе у нас в домі, адже так? Наш будинок не такий уже великий. Добре ще буде, якщо нас самих не виженуть на вулицю.
Він підвів голову і глянув на вікна третього поверху. Потім повів далі, притишивши голос:
— Та не плач-бо, як дурна: на тебе дивляться. Бачиш пару очей між червоними завісками? Це очі абатової сестри, я їх добре знаю. Хоч коли глянеш туди, вони завжди звідти визирають… Сам абат, може, й порядна людина, але ці Труші! Я почуваю, як вони причаїлися за своїми завісками, наче вовки, готові кинутись на здобич. Ручуся, що, коли б не абат, вони через вікна лазили б у садок красти в мене груші… Витри ж сльози, моя люба; будь певна, що вони тішаться з наших суперечок. Не слід показувати їм, як ми засмучені від’їздом хлопця, який через них мусив поїхати з дому.
Голос його тремтів від зворушення, він сам мало не плакав. Пригнічена горем, розчулена до глибини душі його останніми словами, Марта готова була кинутись в його обійми. Але її стримував страх, що їх побачать, — і вони розійшлися. А між двома червоними завісками і далі злісно поблискували очі Олімпії.
XI
Одного ранку прийшов дуже засмучений абат Бурет. Побачивши на ганку Марту, він підійшов до неї, потиснув їй руку і пробелькотів:
— Наш сердешний Компан… Усе скінчено… Він помирає… Я піднімуся до абата Фожа, мені треба негайно побачити його.
Коли Марта показала йому на священика, який своїм звичаєм прогулювався в саду, читаючи требник, Бурет побіг до нього, перевалюючись на своїх коротеньких ніжках. Він хотів заговорити, сповістити сумну новину, але ридання стисли йому горло, і він кинувся, плачучи, на шию абата Фожа.
— Ну, що там таке, що трапилося з тими абатами? — спитав Муре, швидко виходячи з їдальні.
— Здається, кюре церкви святого Сатюрнена помирає, — відповіла дуже схвильована Марта.
Здивований Муре зробив гримасу і повернувся до їдальні, бурмочучи:
— Чи ти ба! Абат Бурет завтра ж заспокоїться, коли його призначать кюре замість Компана. Бурет давно вже розраховує на цю посаду, він сам мені казав.
Тим часом абат Фожа звільнився з обіймів старого священика. Він сприйняв сумну новину спокійно і згорнув требник.
— Компан хоче вас бачити, — бурмотів абат Бурет, — він не доживе до вечора. Ах, це був такий щирий друг. Ми разом училися… Він хоче попрощатися з вами; всю ніч він повторював мені, що ви єдина в єпархії мужня людина. Вже більше року він хворіє, і ніхто з плассанських священиків не наважився прийти до нього. А ви, що майже не знали його, відвідували його щотижня і подовгу сиділи з ним. Він плакав, коли говорив про вас… Треба поспішати, мій друже.
Абат Фожа пішов на хвилинку до себе нагору; тим часом прибитий горем абат Бурет нетерпляче тупцював у передпокої. Нарешті через чверть години вони пішли. Старий священик, витираючи чоло, зашкандибав по тротуару, у нього вихоплювалися безладні фрази:
— Він міг умерти без молитви, як собака, якби його сестра не прийшла до мене учора ввечері об одинадцятій годині. Вона добре зробила, ця люба панна… Він боявся пошкодити комусь із нас і міг померти без причастя… Так, так, мій друже, він ладен був померти в кутку, як собака, самотній, всіма покинутий, — він, що мав такий ясний розум і жив тільки для блага інших.
Бурет замовк; потім заговорив зовсім іншим тоном:
— Як ви думаєте, чи простить це мені Феніль? Ні, ніколи, правда?.. Коли Компан побачив, що я прийшов із святими дарами, він не схотів причащатися, закричав, щоб я йшов геть. Але тепер уже нічого не вдієш! Видно, я ніколи вже не буду кюре. Та я не шкодую. Я не міг допустити, щоб Компан помер, як собака. Тридцять років він воював з Фенілем. Коли він зліг, то сказав мені: «Феніль переміг, тепер, коли я впав, він мене доконає…» Ах, бідолашний Компан! Я пам’ятаю його таким енергійним, таким гордим у ту пору, коли він був кюре у церкві святого Сатюрнена! Маленький Езеб, хлопчик з хору, якого я взяв з собою, щоб він дзвонив у дзвіночок передо мною, коли я ніс святі дари, аж злякався, побачивши, куди ми йдемо; він оглядався весь час, наче боявся, що Феніль його почує.
Абат Фожа йшов швидко, опустивши голову, з занепокоєним виглядом, і не озивався до нього жодним словом; здавалось, він не слухав свого супутника.
— Чи сповістили монсеньйора? — раптом спитав він.
Але тепер уже абат Бурет поринув у свої роздуми. Він не відповів нічого; коли вони вже підходили до дверей абата Компана, він прошепотів:
— Скажіть йому, що ми тільки-но зустріли Феніля, і він уклонився нам. Це буде йому приємно… Він думатиме, що я все-таки одержу посаду кюре.
Мовчки вони зійшли на ганок. Їм відчинила сестра Компана. Побачивши двох священиків, вона заридала і мовила крізь сльози:
— Все скінчено. Він щойно помер на моїх руках… Я була сама. Він подивився навколо й промовив: «Я мов той зачумлений, всі мене покинули…» Ах, панове, він помер з очима, повними сліз.
Вони ввійшли в маленьку кімнату, де кюре Компан, голова якого лежала на подушці, здавалося, спав. Очі його були відкриті, і по щоках його блідого страдницького обличчя ще текли сльози. Абат Бурет, ридаючи, впав навколішки і почав молитись, припавши головою до ковдри, що звисала з ліжка. Абат Фожа стояв і дивився на померлого, потім, уклякнувши на хвилинку, тихенько вийшов. Абат Бурет, який поринув у своє горе, не почув навіть, як за ним зачинилися двері.
Абат Фожа пішов прямо в єпіскопський будинок. У приймальні монсеньйора Руссело він зустрів абата Сюрена, який ніс паку паперів.
— Ви хочете поговорити з монсеньйором? — спитав секретар, як завжди, усміхаючись. — Вам не пощастило. Монсеньйор дуже зайнятий і звелів нікого до нього не пускати.
— Я прийшов у нагальній справі, — спокійно відказав абат Фожа. — Чи не могли б ви все-таки сповістити його, що я тут? Я почекаю, коли треба.
— Боюсь, що нічого не вийде. У монсеньйора вже сидить кілька чоловік. Приходьте завтра, так буде краще.
Але абат уже сідав на стілець; в цю мить епіскоп відчинив двері свого кабінету. Він був незадоволений, побачивши відвідувача, і вдав, ніби не зразу впізнав його.
— Дитино моя, — сказав він Сюренові, — коли ви розберете ці папери, зараз же повертайтесь: мені треба продиктувати вам одного листа.
Потім, повернувшись до священика, який шанобливо стояв, він промовив:
— А, це ви, пане Фожа? Я дуже радий вас бачити… Може, ви хочете мені щось сказати? Прошу, зайдіть до мене в кабінет, для вас у мене завжди знайдеться час.
У просторому, трохи темнуватому кабінеті монсеньйора Руссело і влітку і взимку завжди горів вогонь у каміні. Килим і важкі завіси ще збільшували задуху. Здавалося, що входиш у теплу ванну. Тут, мов та невтішна вдова, що відійшла від світу, епіскоп проводив цілі дні, мерзлякувато зіщулившись у м’якому кріслі, ховаючись від шуму, доручивши всі єпархіальні справи абатові Фенілю. Монсеньйор захоплювався античною літературою. Казали, що він нишком перекладає Горація; він був у захваті навіть від коротеньких віршиків з грецької антології, і іноді у нього вихоплювалися фривольні цитати, якими він тішився з наївністю ерудита, байдужого до сором’язливої юрби.
— Як бачите, у мене нікого немає, — сказав він, вмощуючись у кріслі коло вогню. — Але я трохи нездужаю і звелів нікого сюди не пускати. Кажіть, з чим ви до мене прийшли, я до ваших послуг.
У його звичайній люб’язності почувався неспокій і ніби якась смиренна покірність долі. Коли абат Фожа повідомив його про смерть кюре Компана, він підвівся, розгублений і розгніваний.
— Як! — вигукнув він. — Наш добрий Компан помер, і я навіть не попрощався з ним!.. Ніхто мене не попередив!.. Ах, знаєте, мій друже, ви мали рацію, коли натякали мені, що я вже не господар тут, що всі зловживають моєю добрістю.