Якось після полудня Муре тихенько піднявся нагору. Крізь розчинені двері він побачив, що Серж сидить у кріслі проти сонця. Юнак плакав, підвівши очі до неба; його мати теж ридала, сидячи коло нього. Вони обоє обернулися на скрип дверей, але не витерли сліз. І зараз же кволим голосом хворого, що тільки-но почав видужувати, Серж промовив:
— Тату, я хочу просити у вас ласки. Мама каже, що ви гніватиметесь, що ви мені відмовите в тому, що для мене є найбільшою радістю… Я хотів би вступити до семінарії.
Він у німому благанні склав руки.
— Ти! Ти! — прошепотів Муре.
І подивився на Марту, яка одвернула голову. Він не додав більше нічого, пішов до вікна, потім сів машинально на ліжко, наче приголомшений несподіваним ударом.
— Тату, — знову почав Серж по довгій мовчанці, — я був при смерті; я бачив бога і поклявся, що належатиму йому. Я запевняю вас, вся моя радість у цьому. Повірте мені і не засмучуйте мене.
Муре, втупивши очі в землю, похмуро мовчав. Потім, безнадійно махнувши рукою, промовив:
— Якби в мене була хоч краплинка мужності, я б зав’язав переміну білизни в клунок і пішов би світ за очі.
Потім він підвівся, підійшов до вікна і почав тарабанити пальцями по шибці; Серж знову почав був благати його, але Муре сказав просто:
— Годі, годі, це вирішено, ти будеш священиком, мій хлопчику.
І вийшов. На другий день, не попередивши нікого, він поїхав у Марсель, де провів тиждень з Октавом. Але повернувся стурбований, постарілий. Октав не дуже втішив його. Він пив, гуляв, заплутався в боргах, ховав у шафах своїх полюбовниць. А втім, Муре не сказав про це нікому ні слова. Він став тепер більше сидіти вдома, не брався вже до своїх колишніх вдалих операцій, таких, як-от закупівля врожаю на пні, що ними раніше він так пишався. Роза помітила, що він став дуже мовчазний і навіть уникав вітатися з абатом Фожа.
— А знаєте, ви зовсім не чемні! — зухвало сказала йому вона якось. — Тільки-но пройшов пан кюре, а ви повернулись до нього спиною… Якщо ви це робите через хлопця, то ви помиляєтесь. Пан кюре не хотів, щоб він ішов до семінарії, я сама чула, як він його відраджував… Нема чого казати, весела у нас тепер домівка; ви ні з ким не розмовляєте, навіть з пані; коли сідаєте за стіл, так наче на похороні… Мені вже, пане, все це набридло.
Муре виходив з кімнати, але вона йшла за ним слідом у садок.
— Хіба не повинні ви радіти, що дитина вже на ногах? Вчора він, херувимчик, з’їв котлетку, та ще з яким апетитом… А вам це байдуже, правда? Ви хотіли б зробити з нього такого ж безбожника, як ви самі… А знаєте, вам більш за всіх потрібні молитви; це господь бог посилає спасіння для нас усіх. Бувши вами, я плакала б з радості, що бідна дитина молитиметься за мене. Але у вас кам’яне серце, пане… А який же він буде гарненький, голубчик, у сутані!
Тоді Муре піднімався на другий поверх. Там він замикався в кімнаті, яку називав своїм кабінетом, де стояли тільки стіл і два стільці. Ця кімната стала йому за пристановище на ті години, коли куховарка надто вже йому допікала. Занудившись, він сходив у садок, коло якого ходив тепер ще дбайливіше. Марта, здавалось, не помічала поганого настрою свого чоловіка; інколи цілими тижнями він мовчав, а вона й не турбувалась і не гнівалася. Вона все більше відривалася від свого оточення, домівка здавалася їй такою спокійною, що вона, не чуючи постійного бурчання чоловіка, вирішила, що він вгамувався і створив собі, як і вона, свій куточок щастя. Це заспокоювало її і дозволяло ще більше поринати в свої мрії. Коли чоловік дивився на неї каламутними очима, наче не пізнаючи її, вона всміхалася йому й не бачила сліз, якими були повні його очі.
Того дня, як Серж, цілком одужавши, вступив до семінарії, Муре лишився дома вдвох з Дезіре. Він часто тепер наглядав за нею. Ця велика дівчина, якій вже пішов шістнадцятий рік, могла впасти у басейн, підпалити будинок, бавлячися з сірниками, як шестирічна пустунка. Коли Марта повернулась додому, всі двері стояли відчинені, в кімнатах нікого не було. Їй здалося, що весь будинок наче пустка. Вона вийшла на терасу і побачила в кінці алеї чоловіка, що грався з дочкою. Він сидів на купі піску і поважно насипав дерев’яною лопаткою пісок у возик; який Дезіре тримала за шворочку.
— Но, но! — кричала вона.
— Стривай, — терпляче казав батько, — він іще не повний… Коли ти хочеш бути коником, почекай, поки возик наповниться.
Вона затупала ногами, удаючи норовистого коня, і, неспроможна далі стояти на місці, побігла, регочучи на все горло. Возик підстрибував, пісок висипався. Оббігши весь садок, Дезіре повернулася з криком:
— Насип, насип ще!
Муре знову наповнив возик, набираючи потроху лопаткою пісок.
Марта, схвильована, розгублена, дивилася з тераси; ці розчинені двері, чоловік, що бавиться з дитиною в порожній садибі, засмутили її, хоч вона не могла збагнути, що з нею діється. Вона пішла переодягнутись; піднімаючись по сходах, вона почула, як Роза, що теж тільки-но повернулась, промовила, стоячи на ганку:
— Господи, який же наш пан дурний!
Дрібні рантьє, з якими Муре прогулювався щодня на бульварі Совер, казали, що він з’їхав з глузду. За кілька місяців він посивів, ноги його тремтіли, він перестав бути тим уїдливим насмішником, якого побоювалося все місто. Один час думали навіть, що він встряв у якусь рисковану спекуляцію і пригнічений великою втратою грошей.
Пані Палок, спершись на вікно у своїй їдальні, що виходило на вулицю Баланд, кожного разу, як бачила Муре, казала навіть, що він на тонку пряде. А коли за кілька хвилин абат Фожа проходив вулицею, вона задоволено вигукувала, особливо якщо в неї хтось був:
— Гляньте лишень на пана кюре, от хто жиріє!.. Якби він їв з однієї тарілки з паном Муре, можна було б подумати, що він лишає йому самі кістки.
Вона сміялась, а за нею сміялися й інші. Справді, абат Фожа виглядав тепер чудово — завжди в чорних рукавичках, в блискучій сутані. На губах у нього з’являлась особлива усмішка, якась іронічна складка, коли пані де Кондамен говорила йому компліменти з приводу його гарного вигляду. Дами любили бачити його ошатним, одягненим у дорогий і вишуканий костюм. А він би хотів битися, стиснувши кулаки і засукавши рукава, не дбаючи про ці ганчірки. Але досить було йому трохи занедбати себе, як стара пані Ругон докоряла йому за це; він усміхався і йшов купувати шовкові панчохи, капелюх, новий пояс. Він зношував багато одежі, на його великому тілі все наче горіло.
Після заснування Притулку пречистої діви всі жінки були за нього. Вони боронили його від брудних чуток, які, не знати з якого джерела, часом ще ширилися по місту. Вони вважали, що іноді він занадто суворий, але це їм навіть подобалось, особливо у сповідальні; їм було приємно почувати, як ця залізна рука лягає на їхні голови.
— Моя люба, — сказала одного разу пані де Кондамен Марті, — як він мене лаяв учора! Я думаю, він побив би мене, коли б не перегородка між нами. Ах, з ним не завжди буває легко!
І вона усміхалася, все ще втішаючися суперечкою із своїм сповідником. Треба сказати, що пані де Кондамен помітила, як блідне Марта, слухаючи деякі її признання про те, як абат Фожа сповідає її; вона здогадувалась, що Марта ревнує, і їй приємно було мучити Марту, повторюючи різні інтимні подробиці.
Після того, як було засновано Молодіжний клуб, абат Фожа став дуже добродушним; він неначе переродився. Завдяки зусиллям волі його сувора натура ставала м’якою, як віск. Він дозволяв розповідати про те, яку участь він брав у відкритті клубу, подружився з юнаками, уважно стежив за собою, бо знав, що його суворість, яка імпонувала жінкам, не буде до вподоби школярам, що нарешті вирвалися на волю. Він мало не посварився з сином Растуаля, пригрозивши, що намне йому вуха, після якоїсь незгоди з приводу внутрішнього розпорядку клубу, але, на диво всім, переміг себе і майже зразу подав йому руку, привернувши до себе всіх присутніх своїм добрим бажанням просити вибачення у цього «дурноверхого Северена», як його називали.
Та якщо абат здобув прихильність жінок і дітей, то батьки й чоловіки досі поводилися з ним просто ввічливо. Значні особи все ще не довіряли йому, бо він тримався осторонь від будь-яких політичних угруповань. У супрефектурі Пекер де Соле різко нападав на нього; пан Делангр, не боронячи його відкрито, з хитрою усмішкою казав, що судити про нього ще рано. В родині пана Растуаля він став справжнім приводом до родинних незгод. Северен і його мати буквально протуркали вуха голові суду, вихваляючи священика. © http://kompas.co.ua
— Добре, добре! Він мав всі ті чудові якості, про які ви мені торочите! — кричав бідолаха. — Я згоден, тільки дайте мені спокій. Я послав йому запрошення на обід; він не прийшов. Не можу ж я тягти його сюди за руку!
— Та ні, мій друже, — казала пані Растуаль, — але коли ти зустрічаєш абата, ти ледь киваєш йому. Мабуть, це його й образило.
— Безперечно, — додавав Северен, — він чудово розуміє, що ви поводитесь з ним не так, як слід.
Пан Растуаль знизував плечима. Коли тут був присутній пан де Бурде, удвох вони обвинувачували абата Фожа в тому, що він схиляється в бік супрефектури. Пані Растуаль відказувала на це, що він там не обідає, що там і ноги його ніколи не було.
— Певна річ, — відповідав голова суду, — я не кажу, що він бонапартист… Я кажу тільки, що він схиляється туди, от і все. У нього були стосунки з паном Делангром.
— Ет! І у вас так само, — кричав Северен, — у вас теж були стосунки з мером! Певні обставини примушують до цього. Скажіть прямо, що ви терпіти не можете абата Фожа, — це буде вірніше.
Усі в домі Растуалів цілими днями сердились одне на одного. Абат Феніль заходив тепер дуже рідко, він казав, що подагра тримає його прикутим до крісла. А втім, коли його двічі змусили висловити свою думку про кюре церкви св. Сатюрнена, він кількома словами похвалив його. Абат Сюрен і абат Бурет, так само як і Мафр, завжди були однакової думки з господинею. Отже, опозиція йшла виключно від голови суду, якогф підтримував де Бурде; обидва урочисто заявляли, що не хочуть рискувати своєю політичною кар’єрою, приймаючи людину, яка приховує свої переконання.
Коли Северен мав щось сказати священикові, він, щоб досадити батькові, стукав у хвіртку з тупика Шевільйот. Поступово тупик став нейтральною територією. Лікар Порк’є, що перший скористався цією дорогою, молодий Делангр, мировий суддя приходили сюди поговорити з абатом Фожа. Іноді цілий день хвіртки обох садів і ворота супрефектури лишалися широко розчинені. Абат стояв у глибині тупика, спершись на паркан, і з усмішкою потискав руки тим особам з обох товариств, які заходили привітати його. Але пан Пекер де Соле демонстративно не виходив із саду супрефектури; а пані Растуаль і де Бурде теж уперто не хотіли виходити в тупик і залишалися на своїх стільцях під деревами перед фонтаном. Зрідка прихильники священика заходили в тінисту алею саду Муре. Час від часу чиясь голова виглядала з-понад стіни і враз зникала.
А втім, абат Фожа анітрохи не церемонився; тільки на вікно Трушів, де повсякчас поблискували очі Олімпії, він поглядав занепокоєно. Труші сиділи там у засідці за червоними завісками; їх мучило жагуче бажання теж зійти вниз, поласувати фруктами, поговорити з особами з високого товариства. Вони підіймали жалюзі, на хвилинку спиралися на підвіконня і розлючено відходили назад, приборкані владним поглядом священика; потім знову підкрадалися, як вовки, до вікна, і, притуляючись своїми блідими обличчями до шибок, стежили за кожним рухом абата, обурені тим, що він досхочу втішається цим раєм, куди їм заборонено входити.
— Це вже занадто, — сказала одного дня Олімпія чоловікові, — він засадив би нас у шафу, якби міг, щоб самому всім розкошувати. Хочеш, зійдемо вниз? Побачимо, що він скаже.
Труш щойно повернувся із своєї контори. Він надів чистий комірець і почистив черевики, щоб мати пристойний вигляд. Олімпія одягла світлу сукню. Потім вони відважно зійшли вниз і дрібними кроками пішли вздовж великих буксів, спиняючись перед клумбами. В цей час абат Фожа, стоячи спиною до них, розмовляв з паном Мафром біля хвіртки, що виходила в тупик. Коли він почув рипіння піску під їхніми ногами, Труші вже були в алеї за його спиною. Він обернувся і замовк на півслові, приголомшений їхньою появою. Пан Мафр, який ні разу не бачив їх, дивився на них з цікавістю.
— Правда, чудова погода, панове? — сказала Олімпія, збліднувши під поглядом брата.
Абат раптом потяг мирового суддю в тупик і одразу ж попрощався з ним.
— Він лютий, — прошепотіла Олімпія. — Дарма, треба лишатися тут. Якщо підемо до себе нагору, він подумає, що ми злякались. Досить з мене! Ти побачиш, як я з ним поговорю.
Вона звеліла Трушеві сісти на один із стільців, кілька хвилин тому принесених сюди Розою. Коли абат повернувся, він побачив, що вони спокійненько влаштувалися в саду. Він замкнув хвіртку, кинув навколо погляд, упевнився, що листя добре їх закриває, потім підійшов до них і приглушеним голосом сказав:
— Ви забули нашу умову; ви обіцяли мені не виходити з кімнати.
— Нагорі надто жарко, — відповіла Олімпія. — Немає ніякого злочину в тому, що ми вийшли подихати свіжим повітрям.
Священик насилу стримувався, але його сестра, бліда від зусилля, з яким опиралась йому, додала з притиском:
— Не кричи; поруч є люди, ти можеш собі пошкодити.
Труші захихикали. Абат мовчки подивився на них і в розпачі взявся за голову.
— Сідай, — сказала Олімпія. — Ти хочеш пояснень, правда? Будь ласка. Нам набридло сидіти під замком. Ти тут купаєшся, як сир у маслі; весь будинок — твій, весь садок — твій. Тим краще, ми дуже раді, що твої справа йдуть так добре, але нема чого з нами поводитись, як з жебраками. Тобі ні разу не спало на думку принести мені хоч гроно винограду, ти дав нам найгіршу кімнату; ховаєш нас, соромишся нас, замикаєш, як зачумлених… Зрозумій же, так далі тривати не може.
— Я тут не хазяїн, — сказав абат Фожа, — звертайтесь до пана Муре, коли хочете спустошити його сад.
Труші знову обмінялися усмішками.
— Ми не втручаємось у твої справи, — вела далі Олімпія, — ми знаємо те, що знаємо, і цього досить… Це все доводить, що в тебе недобре серце. Невже ти думаєш, що, коли б ми були на твоєму місці, ми не поділилися б з тобою?
— Та чого ж ви, нарешті, хочете від мене? — спитав абат. — Чи ви гадаєте, що я тут розкошую? Ви бачили мою кімнату, вона умебльована гірше за вашу. Не можу ж я віддати вам цей будинок, який мені не належить.
Олімпія знизала плечима; вона звеліла чоловікові мовчати, коли він хотів відповісти, і спокійно провадила далі:
— Кожен розуміє життя по-своєму. Якби в тебе були мільйони, ти й тоді не купив би собі килимка до ліжка, а витратив би гроші на якусь безглузду аферу. А ми, ми любимо пожити собі на втіху… Ти ж не будеш заперечувати, що, коли б ти зажадав найкращих у домі меблів, білизни, харчів, ти мав би їх сьогодні ж увечері? Так от, маючи все це, добрий брат не залишав би своїх родичів у такій скруті, в якій ти нас тримаєш.
Абат Фожа пильно подивився на Трушів. Вони обоє погойдувались на стільцях. Помовчавши якусь мить, абат промовив:
— Ви невдячні люди. Я й так немало зробив для вас. Якщо ви маєте зараз шматок хліба, то цим ви зобов’язані мені. Я зберіг твої листи, Олімпіє, ті листи, в яких ти мене благала врятувати вас від злиднів, взяти вас у Плассан. Тепер, коли ви тут, біля мене, коли ваше життя забезпечене, ви ставите нові вимоги…
— Ач! — грубо перебив Трупі. — Ви нас взяли у Плассан тому, що ми вам були потрібні. Гіркий досвід навчив мене не вірити у благородні почуття… Я дав своїй дружині говорити, але жінки ніколи не домовляться ні до чого… В двох словах, любий друже: ви даремно тримаєте нас у клітці, як вірних псів, яких випускають тільки в хвилину небезпеки. Ми занудились і можемо збунтуватися. Дайте нам хоч трохи волі, хай вам чорт! Якщо будинок не ваш і ви нехтуєте всякими земними благами, то яке вам діло, коли ми влаштуємося, як нам подобається. Стін же ми, сподіваюсь, не з’їмо!