Сонце грало між листям, мережачи невеличкий гурт людей трьох поколінь, що спокійно сиділи під грушею, яка вже давно не родила.
Зморшкувате обличчя старого Джоліона взялося червоними плямами — так завжди червоніють на сонці обличчя старих людей. Він узяв Джоллі за руку, хлопець виліз йому на коліна; а маленька Голлі, заворожена цим видовищем, підступила ближче; почулося ритмічне шкрябання — то чухався пес Балтазар.
Раптом місіс Джоліон встала й швидкою ходою попрямувала до будинку. За хвилину чоловік промимрив якесь вибачення й подався слідом за нею. Старий Джоліон залишився сам з онуками.
І природа з властивою їй тонкою іронією вчинила переворот у почуттях старого Джоліона, застосувавши до його серця свій закон циклічного розвитку. І та ніжність до дітей, та гаряча любов до нового життя, що колись примусила його кинути сина й піти за Джун, тепер спонукала його кинути Джун і піти за цими малятами. Молодість і досі горіла невгасимим пломенем у його грудях, і до молодості його вабило, до пухкеньких рученят-ноженят, таких необережних, що їх треба безнастанно оберігати, до пухкеньких личок, таких наївно-поважних або веселих, до дзвінких голосів і заливистого радісного сміху, до пальчиків, що настійливо тебе сіпають, до дитячого тіла, що тулиться до твоїх ніг, до всього, що є молоде, молоде і ще раз молоде. І очі його потеплішали, потеплішав голос, і худі, помережані жилами руки, і серце його теж потеплішало. І для цих малят він одразу став розрадою, безпечним захистком, де можна і побалакати, і посміятися, і погратися; і ось уже плетене крісло, де сидів старий Джоліон, почало, як сонце, випромінювати щиру радість трьох сердець.
Та не так почувався молодий Джоліон, що пішов за дружиною в її кімнату.
Він знайшов її в кріслі перед дзеркалом; вона сиділа, затуливши руками обличчя.
Плечі її здригалися від ридань. Її звичка мучити себе завжди була для нього незбагненною. Йому вже сотні разів доводилось бачити такі напади горя; диво дивне, як він усе те витерпів, — йому ніколи не вірилося, що це тільки хвилинні напади і що остання година їхнього спільного життя ще не настала.
Вночі вона обніме його за шию і скаже; «Ох, як я тебе мучу, Джо!»— так бувало вже сотні разів.
Молодий Джоліон простягнув руку й нишком сховав у кишеню футляр із бритвою.
«Залишатись не можна, — подумав він, — треба йти в садок!» Не промовивши ані слова, він вийшов з кімнати й повернувся під грушу.
Маленька Голлі сиділа в старого Джоліона на коліні; вона заволоділа його годинником; Джоллі, весь червоний, силкувався показати, що він уміє стояти на голові. Пес Балтазар умостився біля самого столу і невідривно дивився на пиріг.
Молодого Джоліона охопило злостиве бажання порушити цей радісний настрій.
Навіщо батько прийшов сюди і стурбував його дружину? З'явитися несподівано через стільки років! Він повинен був сам зрозуміти; повинен був їх попередити; та хіба Форсайтові спаде коли на думку, що його поведінка може кого-небудь уразити! І молодий Джоліон несправедливо осудив батька.
Він різко озвався до дітей і звелів їм іти в дім пити чай. Дуже здивовані — батько ніколи не розмовляв з ними так різко — вони пішли, побравшись за руки, а маленька Голлі раз по раз озиралася.
Молодий Джоліон налив у чашки чаю.
— Сьогодні дружина трохи нездужає, — мовив він, чудово розуміючи, що батько збагнув причину тієї раптової втечі, і майже ненавидячи старого за те, що той сидить такий спокійний.
— У тебе гарний будиночок, — сказав старий Джоліон, пильно дивлячись на сина. — Ти, певно, його орендуєш?
Молодий Джоліон ствердно кивнув головою.
— Мені не подобається цей район, — сказав старий Джоліон. — Надто тут убого.
Молодий Джоліон відповів:
— Так, тут у нас дуже вбого.
Запала мовчанка, яку порушував тільки пес Балтазар, що чухав собі спину.
Старий Джоліон мовив просто:
— Мабуть, Джо, не треба було мені приходити, але я такий самотній!
Замість відповіді молодий Джоліон устав і поклав руку на плече батькові.
В сусідньому будинку хтось безперестану бренькав на розладнаному фортепіано «La donna e mobile» садок огорнула тінь, сонце тепер сягало тільки найдальшого кінця муру, на якому вигрівалася кішка, її жовті очі сонно втупились у пса Балтазара. З далини чулося дрімотне гудіння вуличного руху, повита плющем огорожа садка заступала все, крім неба, будинку й груші, вершечок якої і досі золотило сонце.
Деякий час вони сиділи, майже не розмовляючи. Потім старий Джоліон устав і попрощався; чи завітає він іще, не сказано було жодного слова.
Він вийшов на вулицю пригнічений. Яка вбога оселя. І він згадав про великий порожній будинок на Стенгоуп-гейт, гідне Форсайта житло, з величезною більярдною і вітальнею, куди від неділі до неділі ніхто не заходить.
Ця жінка, чиє обличчя йому сподобалось, занадто вразлива; напевне, Джо з нею живеться нелегко! А які любі дітлахи!.. Як усе безглуздо склалося!
Він пішов до Еджвер-род вулицею, обабіч якої стояли маленькі будиночки, що наводили його на думку (звичайно, хибну, але упередження Форсайта завжди священні) про різні непевні історії.
Суспільство — тобто старі язикаті сороки та всяка негідь — зважилося засудити його власну плоть і кров! Бабське кодло! Він стукнув об землю парасолькою, наче хотів застромити її в серце тих нікчем, що насмілилися засудити на вигнання його сина і його синового сина, в яких він би міг знову ожити!
Він люто стукнув парасолькою; одначе сам він протягом останніх п'ятнадцяти років додержувався приписів цього суспільства — і тільки сьогодні засудив їх.
Він згадав Джун та її покійну матір, згадав усе, що сталося, і знову відчув давню гіркоту. Не гаразд воно вийшло!
До Стенгоуп-гейт він добрався пізно, бо, хоч і страшенно втомлений, з властивою йому впертістю йшов усю дорогу пішки.
Помивши руки внизу, він піднявся у їдальню і сів, чекаючи обіду, — то була єдина кімната, де він сидів, коли Джун не було вдома, — тут не так відчувалася самотність. Вечірньої газети ще не принесли, «Таймс» він уже прочитав, отже, робити було нічого.
Кімната виходила вікнами у провулок, і вуличного руху зовсім не було чути. Старий Джоліон не любив собак, але цього вечора він був би радий навіть товариству собаки. Обводячи очима стіни, він спинився на картині «Голландські рибальські човни при заході сонця»— гордості його колекції. Вона не дала йому розради. Він заплющив очі. Самотина! Нема на кого ремствувати — це він знав, але не міг стриматись. Він невдаха, завжди був невдаха, безвільна людина. Так він засуджував себе подумки.
Зайшов лакей накрити стіл до обіду і, подумавши, що господар спить, став поратись якомога обережніше. Цей бородань мав ще й вуса, що викликало великі сумніви у багатьох членів родини, особливо в тих, хто, як Сомс, навчався в закритій школі й ставився до подібних питань вельми прискіпливо. Чи можна його вважати справжнім лакеєм? Жартівники називали його «сектант дядька Джоліона». Джордж — визнаний дотепник — прозвав його «місіонером».
Лакей сновигав між великим полірованим буфетом і великим полірованим столом, ступаючи на диво м'яко.
Старий Джоліон стежив за ним, удаючи, ніби спить. Справжнісіньке ледащо — він завжди вважав його за ледащо, — до роботи йому байдуже: абияк виконати свої обов'язки та мерщій на іподром, чи до своєї коханки, чи бозна ще куди! Слизняк. Відпасся нівроку! А про господаря йому байдужісінько!
Але потім його мимоволі потягло на філософські роздуми, що вирізняло його з-поміж інших Форсайтів.
Власне, чому лакей повинен любити свого господаря? Не слід сподіватися від нього того, за що йому не платять. На цьому світі прихильності не чекай інакше як за плату. На тому, може, буде по-іншому — він того не знає і не хоче запевняти! І він знову заплющив очі.
А лакей безупинно робив тихцем своє діло, беручи посуд з різних полиць буфета. Увесь цей час він стояв до старого Джоліона спиною, щоб приховати непоштивість своїх дій, до яких не годилося вдаватися в присутності господаря; час від часу він потайки хукав на срібло і тер його клаптиком замші. Здавалось, лакей замислився, чи стане вина в графинах, які він обережно ніс до столу, прикриваючи їх для певності бородою. Упоравшись, він хвилину постояв, дивлячись на господаря, і в його зеленкуватих очах була зневага.
Зрештою, господар його — старе луб'я, вже на ладан дихає!
Тихенько, як кіт, він перейшов кімнату, щоб подзвонити. Йому звеліли: «Обід о сьомій». Що господар спить, то байдуже: він його зараз розбуркає; на те є ніч, щоб виспатися! Слід і про себе подбати: о пів на дев'яту йому конче треба бути в клубі!
На дзвінок з'явився молодий служник із срібною супницею в руках. Лакей узяв її з хлопцевих рук і поставив на стіл, тоді підійшов до відчинених дверей і, наче запрошуючи до їдальні цілий гурт, урочисто мовив:
— Обід на столі, сер!
Старий Джоліон повільно підвівся з крісла і рушив до обіднього столу.
VIII. ПРОЕКТ БУДИНКУ ГОТОВИЙ
Всі Форсайти, як то загальновідомо, мають черепашки, подібно до того надзвичайно корисного молюска, яким залюбки ласують люди; іншими словами, Форсайтів ніколи не побачиш без шкаралупи, а якщо й побачиш, то не впізнаєш. Шкаралупа ця складається з обставин їхнього життя, власності, знайомих і дружин, з усього того оточення, що супроводжує їх на шляху крізь світ, який у свою чергу складається з тисяч інших Форсайтів, що мають свою шкаралупу. Без шкаралупи Форсайта годі уявити собі — він би скидався на роман без сюжету, а це, як усі знають, річ неприродна.
На погляд Форсайтів, Босіні такої шкаралупи не мав, очевидно, він був з нечисленної категорії тих бідолах, що вікують свій вік, оточені обставинами чужого життя, чужою власністю, чужими знайомими й дружинами.
Його помешкання на горішньому поверсі будинку на Слоун-стріт з табличкою на дверях «Філіп Бейнз Босіні, архітектор» аж ніяк не скидалося на помешкання Форсайтів. Вітальні він не мав, за неї правила приймальня; в частині її, відгородженій ширмою, були такі необхідні для повсякденного життя речі, як канапа, крісло, люльки, книжки й капці. Робоча половина кімнати була вмебльована як звичайно: секретер з безліччю шухлядок, круглий дубовий стіл, складаний умивальник, стільці, широка конторка з планами й кресленнями. Джун була тут уже двічі — пила чай під опікою його тітки.
Гадалося, що в помешканні була й спальня.
Наскільки родині Форсайтів пощастило розвідати його прибуток складався з платні за консультацію в двох місцях — по двадцять фунтів на рік, — дещо перепадало за випадкові замовлення, а також — річ більш варта уваги — він мав щорічну ренту, сто п'ятдесят фунтів, які відписав йому батько.
Що ж до самого батька, відомості, які пощастило зібрати, були не такі втішні. Виявилося, що він був медик, родом з Корнуельсу, лікарював у Лінкольншірі, відзначався оригінальною зовнішністю й байронічними нахилами, — вельми примітна фігура у своєму графстві. Дядько Босіні по матері, Бейнз, із контори «Бейнз і Балдбой», Форсайт за інстинктами, хоч і не за іменем, міг розповісти про свого дівера небагато вартого уваги.
— Дивний чолов'яга, — розказував Бейнз. — Про трьох своїх старших синів він говорив так: «Гарні хлопці, але нудні». Тепер вони в Індії, займають добрі посади! А Філіпа він любив. Частенько висловлював чудернацькі міркування; якось каже мені: «Друже мій, ніколи не звіряйте дружині своїх думок!» Але я поради його не послухав; нема дурних! Химерний чоловік. Повчав був Філа: «Жити, хлопче, можна абияк, але померти треба як джентльмен!» І його самого набальзамовано й поховано в сюртуку, шовковій краватці з діамантовою шпилькою. Оригінальна людина, нічого не скажеш!
До самого Босіні Бейнз ставився тепло й трохи жалісливо.
— Байронізм у нього від батька. Поміркуйте-но: раптом кинув мою контору, знехтувавши всіма добрими нагодами, подався за кордон із рюкзаком за плечима й мандрував цілих шість місяців, а ради чого? Щоб вивчити чужоземну архітектуру — чужоземну! Чого він сподівався? І ось, будь ласка, — талановитий хлопець не може навіть сотні за рік заробити! З цими заручинами йому пощастило, як ніколи, — він стане розважливіший; а то він з тих людей, котрі весь день сплять, а цілісіньку ніч працюють тільки тому, що звикли до безладдя; та лихого в ньому не знайдеш — ані крихти. Старий Форсайт чоловік багатий!
Містер Бейнз якнайприязніше ставився до Джун, котра саме тоді частенько бувала в його домі на Лаундз-сквер.
— Цей будинок містера Сомса які в нього визначні ділові здібності! — цей будинок якраз те, що потрібно Філіпові, — казав він Джун. — Навряд чи ви тепер будете з ним часто зустрічатися — і не сподівайтесь на це, моя люба панночко. Добра справа — то добра підстава! Він молодий, йому треба пробивати собі дорогу В його віці я працював з ранку до ночі. Дружина, бувало, мені каже: «Боббі, ти ж за роботою світу не бачиш, подумай про своє здоров'я». Але я ніколи себе не жалів!
Джун поскаржилась йому, що її нареченому ніколи навіть зайти на Стенгоуп-гейт.
Коли він зрештою таки навідався, вони й чверті години не побули удвох, як випадково завітала місіс Септімус Смолл, їй неймовірно щастило на такі випадковості. Босіні негайно встав і, як то було умовлено, сховався в маленькому кабінеті, щоб пересидіти її візит.
— Який він худий, голубонько! — сказала тітонька Джулі. — Я часто помічала, що заручені худнуть, але ти подбай, щоб він не змарнів. У продажу є екстракт із телятини фірми Барлоу; твоєму дядькові Свізіну він дуже допоміг.
Джун випросталася перед каміном на весь свій невеличкий зріст, її личко сердито сіпалося: вона вважала несвоєчасний тітчин візит особистою образою і зневажливо відповіла.
— Худий він тому, що багато працює; люди, зайняті справжнім ділом, ніколи не гладшають!
Тітонька Джулі надулася; сама вона завжди була худорлява, але з цієї незаперечної обставини мала одну-єдину втіху: могла вдосталь мріяти про те, як би стати огрядною.
— На мою думку, — мовила вона сумно, — ти не повинна дозволяти, щоб його називали Піратом; люди можуть подумати хтозна-що, а він же будуватиме Сомсові дім. Сподіваюся, він поставиться до своєї роботи серйозно: це для нього дуже важливо; адже Сомс має неабиякий смак!
— Смак! — вигукнула Джун, скипівши. — Його смак анічогісінько не вартий, у нашій родині ніхто не має смаку!
Місіс Смолл сторопіла.
— Твій дядько Свізін, — сказала вона, — завжди мав чудовий смак! Та й у Сомса чудовий будиночок, невже ти скажеш, що ні?
— Гм! — відповіла Джун. — Хіба тільки тому, що там живе Айріні!
Тітонька Джулі спробувала сказати щось приємне:
— А наша голубонька Айріні задоволена, що переїде за місто?
Джун поглянула на неї так гостро, наче її очима прозирнуло сумління; потім вираз цей зник, а погляд став іще гостріший, наче їй вдалося погамувати сумління. Вона відповіла гордовито:
— Авжеж, задоволена, а чому ні?
Місіс Смолл збентежилась.
— Не знаю, — сказала вона. — Я гадала, може, їй не схочеться розлучатися з друзями. Твій дядько Джеймс каже, що вона мало цікавиться життям. Ми вважаємо — тобто Тімоті вважає — їй слід частіше бувати на людях. Ти ж, мабуть, за нею скучатимеш!
Джун закинула руки за голову.
— Як би я хотіла, — вигукнула вона, — щоб дядечко Тімоті не говорив про те, що його не стосується!
Тітонька Джулі встала і випросталася на весь свій чималий зріст.
— Він ніколи не говорить про те, що його не стосується, — мовила вона.
Джун одразу відчула докори сумління; вона підбігла до тітки й поцілувала її.
— Пробачте мені, тітонько, але краще хай би Айріні дали спокій.
Тітонька Джулі не змогла сказати нічого доречного на цю тему й тому промовчала; вона зібралася йти, застебнула на грудях свою чорну шовкову пелерину й узяла свій зелений ридикюль.
— А як поживає дідусь? — спитала вона, вийшовши в хол. — Нудно, мабуть, йому самому тепер, адже ти весь час із містером Босіні. — Вона нахилилася, жадібно поцілувала онуку і подріботіла до дверей.
Очі Джун налилися слізьми; вона вбігла в маленький кабінет, де Босіні сидів біля столу й малював пташок на звороті конверта, впала на стілець і вигукнула: