Дні перед похороном минули спокійно. Певна річ, усі знали давно, що свій невеликий статок тітонька Енн відписала Тімоті. Отож не було ані найменшої підстави хвилюватись. Сомс, єдиний виконавець духівниці, заходився порядкувати і за деякий час порозсилав усім чоловікам родини такі запрошення:
«Запрошуємо Вас прибути на похорон міс Енн Форсайт, що відбудеться на Гайгейтському кладовищі опівдні 1 жовтня. Збиратися біля будинку «Бауер» на Бейзвотер-род о 10.45. Вінків просимо не класти R. S. V. Р. »
Ранок той був холодний, у високості зависло по-лондонському сіре небо; о пів на одинадцяту під'їхала перша — Джеймсова — карета. З неї вийшов Джеймс і його зять Дарті. Дарті був показний чоловік. Його широкі груди випиналися з-під застебнутого доверху сюртука, а бліде одутле обличчя прикрашали темні, гарно закручені вуса й ледь помітні баки; ці баки, уникаючи найретельніших спроб поголити їх, здаються ознакою якихось невикорінних особливостей вдачі їхнього власника — особливостей найчастіше притаманних людям, що спекулюють на біржі.
Сомс як виконавець заповіту зустрічав гостей, бо Тімоті й досі лежав у ліжку: він устане після похорону, а тітоньки Джулі й Гестер зійдуть униз тоді, коли все закінчиться і коли треба буде подавати сніданок для тих, хто захоче завітати до господи, вертаючися з кладовища. Другим приїхав Роджер, і досі кульгаючи після нападу подагри, в супроводі трьох синів — молодого Роджера, Юстаса й Томаса. Джордж, четвертий син, прибув у кебі майже зразу за ними і спинився в холі запитати Сомса, чи вигідно бути трунарем.
Вони не любили один одного.
Потім прийшли двоє Гейменів — Джайлс і Джесс, німі як могила й елегантно вбрані, з рівнесенькими складками на чорних штанях. Потім старий Джоліон, сам-один. Далі Ніколас, рожеволиций, якомога приховуючи бадьорість, що виявлялася в кожному русі голови й тіла. Його супроводжував один із синів, покірний і слухняний. Свізін Форсайт і Босіні прибули водночас і хвилину стояли, кланяючись і даючи один одному дорогу, але, коли двері відчинились, вони зіткнулися на порозі, а в холі знову почали вибачатися, і потім Свізін поправив свою краватку, яка трохи збилася набік, поки він протискався в двері, повагом рушив угору сходами. Прибув третій Геймен; двоє одружених Ніколасових синів разом з Твітіменом, Спендером та Уоррі, чоловіками Форсайтових і Гейменових дочок. Зібралися всі мужчини роду Форсайтів — двадцять один чоловік, за винятком Тімоті та молодого Джоліона.
Зайшовши до вітальні, витриманої в пурпуровому й зеленому кольорах, що була занадто яскравим тлом для їхніх незвичних костюмів, кожен занепокоєно намагався зразу сісти, щоб приховати свої чорні штани. Ті чорні штани й рукавички здавалися якимись непристойними, наче свідчили про фальшиве перебільшення почуттів, і багато хто з чоловіків вражено, але водночас із прихованою заздрістю позирав на Пірата, який з'явився без рукавичок і в сірих штанях. Незабаром залунали притишені голоси, ніхто не згадував померлої, але всі розпитували один одного про здоров'я, віддаючи в такий непрямий спосіб належне сумній події, яку вони прийшли вшанувати.
Трохи згодом Джеймс сказав:
— Ну, мабуть, пора рушати.
Вони вийшли надвір і, як домовлено, парами, дотримуючися старшинства, посідали в карети.
Катафалк рушив ступою, за ним посунули карети. У першій сиділи старий Джоліон з Ніколасом; у другій — близнюки Свізін і Джеймс; у третій — Роджер і молодий Роджер; Сомс, молодий Ніколас, Джордж і Босіні їхали в четвертій. В інших каретах — а всього їх було вісім — родичі вмостилися по троє і по четверо; за ними в однокінному екіпажі їхав лікар; далі, на пристойній відстані, кеби з службовцями й слугами; а позаду — порожній кеб, щоб довести число карет до тринадцяти.
По Бейзвотер-род процесія посувалася повільно, але, звернувши в бічну вулицю, рушила швидше: коні бігли підтюпцем аж до кладовища, сповільнюючи свій біг тільки на фешенебельних вулицях. У першій кареті старий Джоліон і Ніколас розмовляли про свої духівниці. В другій близнюки спробували були поговорити, але розмова не в'язалася, бо обидва недочували, а надто голосно кричати не випадало. Джеймс лише раз порушив мовчанку:
— Треба буде підшукати собі місце на кладовищі. А ти, Свізіне, вже подбав про це?
Свізін, перелякано позирнувши на нього, відказав:
— Ти мені про таке не говори!
У третій кареті балакали про всяку всячину, частенько визираючи, щоб подивитися, чи далеко ще їхати. Джордж промовив: «Сказати правду, бідолашна старенька зажилася на світі». Він вважав сімдесят років межею людського віку. Молодий Ніколас відповів лагідно, що, як видно, Форсайтів це правило не стосується. Джордж заявив, що в шістдесят накладе на себе руки. Молодий Ніколас, посміхаючись і погладжуючи підборіддя, мовив: навряд чи ця теорія сподобається його батькові, — він після шістдесяти років нажив чимале багатство. Ну, а сімдесят років, — то вже остаточна межа, сказав Джордж, саме час відійти на той світ і залишити гроші дітям. Сомс, який досі мовчав, тепер і собі докинув слово: він не забув «трунаря» і, ледь підвівши повіки, сказав, що так, мовляв, можуть міркувати лише люди, які за весь свій вік не спромоглися нажити ніяких грошей. Сам він збирається жити якомога довше. То була шпилька Джорджеві, який постійно перебував у фінансовій скруті. Босіні неуважно пробурмотів: «Чудово сказано, чудово!» Джордж позіхнув, і розмова на тому скінчилась.
Коли процесія прибула на кладовище, труну занесли до каплиці, чоловіки зайшли слідом парами. Ця варта, споріднена з небіжчицею, являла собою разюче й виняткове видовище серед великого міста Лондона з його безмежною розмаїтістю життя, його незліченними справами, розвагами, обов'язками, його страшною нечулістю, його страшним відособленням людей.
Родина Форсайтів зібралася, щоб показати свою перемогу над усім тим, свою тісну згуртованість, продемонструвати всемогутність закону власності, з якого виросло їхнє сімейне дерево, вигнався дебелий стовбур, розлогі віти, наповнившись життєдайними соками, досягнувши розквіту в призначений долею час. Дух старої жінки, що заснула останнім сном, скликав їх на цю демонстрацію. То був її останній заклик до згуртованості, в якій полягала їхня сила; то був її останній тріумф: вона вмерла тоді, коли дерево ще буяло.
Старій пощастило: їй не доведеться побачити, як ті віти розростуться так широко, що зрештою похиляться додолу. Вона не могла зазирнути в серця тих, хто її проводив. Той самий закон, що перетворив її з худенької стрункої дівчини в жінку дужу й дозрілу, з жінки — в кощаву, немічну, схожу на чаклунку стару бабу, чия індивідуальність виступала дедалі виразніше й виразніше в міру того, як сходив з неї полиск, що його набуває людина, спілкуючись із світом, — той самий закон мав діяти, уже діяв у родині, про яку вона піклувалася, наче мати.
Вона бачила ту родину молодою, в зростанні, вона бачила її дужою й змужнілою, і перш ніж її старечі очі встигли й спромоглися побачити, що буде далі, вона померла. Напевно, вона б силкувалася зберегти молодість і силу родини, і, хтозна, може, своїми старечими пальцями та тремтливими поцілунками їй би пощастило хоч на деякий час затримати її занепад. Та ба! Навіть тітоньці Енн не під силу було змагатися з Природою.
«Загибелі передує гордість!» Згідно з цим правилом, найіронічнішим із усіх правил Природи, Форсайти, перш ніж загинути, зійшлися на передостанній парад. Вишикувавшись у дві шеренги, вони майже всі спокійно потупили свої обличчя, що маскували їхні думки, але дехто дивився вгору і насуплював брови, наче вгледівши на стіні каплиці якесь грізне видиво і дослухаючись до якихсь страхітливих звуків. І коли вони мурмотіли, повторюючи за священиком молитву, їхні голоси лунали одним тоном, одним невловним форсайтівським ладом, і звучали вони дивно, наче бурмотів хтось один, квапливо повторюючи кожне слово.
Відправа скінчилася, і родичі знову вишикувались, щоб провести тіло небіжчиці до могили. Склеп стояв розчинений, навколо нього чекали люди в чорному.
Звідси, з цього священного поля, де спочивали вічним сном тисячі й тисячі небіжчиків із середовища великої буржуазії, погляди Форсайтів звернулися над купками могил до обрію. Там, під захмареним небом, скільки сягало око, розкинувся Лондон, що сумував за своєю дочкою, сумував разом із родичами за тією, що була їхньою матір'ю і опікункою. Сотні тисяч шпилів і будинків, повитих сірою імлою величезного павутиння власності, шанобливо схилилися перед могилою, де упокоїлася ця жінка, найстарша з роду Форсайтів.
Кілька слів, жменька землі, труну опущено в склеп, і тітонька Енн лягла на останній спочинок.
Навколо склепу, схиливши сиві голови, стояли п'ятеро братів, що мали пильнувати її спокою: вони дбатимуть, щоб Енн було зручно там, куди вона пішла. Її невелика власність має лишитися тут, а все, що можна зробити, буде зроблено.
Потім брати відійшли один по одному й, надівши циліндри, повернулися глянути на новий напис, вирізьблений на мармурі родинного склепу:
Вічної пам'яті
ЕНН ФОРСАЙТ,
дочки похованих тут
ДЖОЛІОНА ТА ЕНН ФОРСАЙТІВ,
що упокоїлася вересня 27 дня 1886 року
у віці вісімдесят сім років і чотири дні
Скоро, може, знову доведеться вирізьблювати чиєсь ім'я. Дивна і нестерпна гадка, бо їм ніколи не спадало на думку, що Форсайти можуть померти. І кожному з них захотілося втекти від цього болю, цієї церемонії, яка нагадала їм про те, чого не хотілося пам'ятати, — швидше втекти, взятися до своїх справ, забути.
До того ж було холодно; вітер, наче сила, що повільно роз'єднує людей, віяв з долини, проймаючи їх своїм холодним подихом; вони розійшлися купками і квапливо посідали в карети.
Свізін заявив, що їде снідати до Тімоті, — хто хоче туди, хай сідає в його екіпаж. Привілей їхати разом із Свізіном здався сумнівним: екіпаж був невеликий, тож ніхто не прийняв його запрошення, — він вирушив сам. Джеймс і Роджер подалися зразу слідом: вони теж заїдуть поснідати. Інші поступово роз'їхалися в різні боки; старий Джоліон узяв у свою карету трьох небожів: йому хотілося бачити поряд молоді обличчя.
Сомсові треба було дещо влагодити в конторі кладовища, і він пішов туди з Босіні. У нього було чимало питань, які він хотів обміркувати з архітектором, тож, довершивши справу, вони рушили пішки на Гемстед, поснідали вдвох у «Спеньярдз-Інн» і довго розмовляли про різні деталі будівництва нового дому; потім сіли в трамвай і поїхали до Мармурової арки, де Босіні вийшов і подався на Стенгоуп-гейт до Джун.
Сомс приїхав додому в чудовому настрої і за обідом розповів Айріні, що розмовляв з Босіні, — він, здається, хлопець тямущий; до того ж вони з ним пройшли пішки чималий шмат дороги, а це на користь його печінці — він-бо давно вже не робив прогулянок, — і загалом день минув цілком задовільно. Якби не смерть бідолашної тітоньки Енн, він би повіз Айріні до театру; але, зважаючи на обставини, їм доведеться перебути вечір удома.
— Пірат кілька разів питав про тебе, — мовив він раптом. І, охоплений незбагненним прагненням ствердити своє право власності, підвівся зі стільця і поцілував дружину в плече.
ЧАСТИНА ДРУГА
І. БУДІВНИЦТВО ПОЧИНАЄТЬСЯ
Зима була тепла. Діла в конторі було небагато, і, ще раз добре все обміркувавши, Сомс вирішив, що слід уже починати будівництво. Отож наприкінці квітня в Робін-Гілі вже височів каркас нового будинку.
Тепер, коли його гроші втілилися в щось видиме, Сомс приїздив сюди раз, двічі і навіть тричі на тиждень і годинами никав серед стосів цегли і дощок, намагаючись не забруднитись, мовчки ходив попід прорізами дверей чи тинявся між колонами у дворику.
Він подовгу вистоював перед колонами й пильно придивлявся до них, ніби перевіряв якість матеріалу.
Вони з Босіні домовились зустрітися тридцятого квітня, щоб переглянути рахунки, і за п'ять хвилин до призначеного часу Сомс зайшов до намету, що його архітектор поставив біля старого дуба.
Рахунки вже лежали на складаному столі, кивнувши, Сомс сів і заглибився в них. Через якийсь час він підвів голову.
— Щось я не можу зрозуміти, — мовив він нарешті, — тут перевищено домовлену суму фунтів на сімсот! — і, позирнувши на Босіні, швидко повів далі: — Якщо ви рішуче стоятимете на своєму, то ці крутії підрядники будуть згідливіші. За ними треба наглядати, щоб не шахрували. Виторговуйте на кожному підряді десять процентів. Якщо будинок обійдеться фунтів на сто дорожче, я не заперечуватиму.
Босіні похитав головою.
— Я виторгував усе, що міг, до фартинга.
Сомс штовхнув спересердя стіл, і рахунки посипалися додолу.
— Доброї ви наробили халепи! — вигукнув він знервовано. — Оце все, що я можу сказати.
— Я вас двадцять разів попереджував, — гостро відказав Босіні, — що будуть додаткові витрати. Я вам про них нагадував при кожній розмові.
Це я знаю, буркнув Сомс. — Якби щось обійшлося на десять фунтів дорожче, я б не заперечував. Та звідки мені знати, що під «додатковими витратами» ви розумієте цілих сімсот фунтів?
Різні характери цих двох людей тільки поглибили їхню незгоду 3 одного боку відданість своїй ідеї, мрія про будинок, який він створив і в який він вірив, сповнювали архітектора побоюванням, щоб його не змусили припинити будівництво або чимось поступитися; з другого боку Сомсове не менш щире й палке бажання придбати за свої гроші все найкраще заважало йому повірити, що річ, варту тринадцять шилінгів, не можна купити за дванадцять.
— Краще б я не брався за ваш будинок, — раптом сказав Босіні. — Щоразу, як ви сюди приїжджаєте, мене аж тіпає. Ви б хотіли, щоб вам усе коштувало вдвічі дешевше, ніж іншим, а тепер, коли вам споруджують дім, що кращого не буде в усьому графстві, ви відмовляєтеся за нього платити. Якщо ви хочете скасувати угоду, то, запевняю вас, я вже якось дам собі раду з цією перевитратою, але хай мене лиха година візьме, коли я хоч пальцем поворухну задля вас.
Тим часом до Сомса повернулося самовладання. Знаючи, що Босіні не має коштів, він вважав, що його загроза — пусті слова. Але бачив він також і те, що йому довго доведеться чекати переїзду в пожаданий дім: будівництво ввійшло в ту критичну стадію, коли все залежить від особистого нагляду архітектора. Водночас слід подумати й про Айріні. Останнім часом вона поводиться дуже химерно. Сомс був переконаний: Айріні змирилася з думкою про новий дім лише тому, що подружилася з Босіні. Не варто заводити з нею сварку.
— Чого це ви так розсердилися? — мовив він. — Якщо я ладен змиритися з цими перевитратами, то вам нічого хвилюватись. Я мав на увазі тільки одне: коли ви мені кажете, що така-то річ коштуватиме стільки-то, мені б хотілося… ну, мені б хотілося знати, на що я можу розраховувати.
— Слухайте-но! — озвався Босіні, і його розгніваний погляд вразив і водночас здивував Сомса. — Моїми послугами ви користуєтесь запівдарма. За працю, що я вклав у цей будинок, і за той час, що я йому приділив, вам би довелося заплатити вчетверо більше Літлмастерові чи ще якомусь дурневі. Ви хотіли б мати архітектора першого розряду, а платити йому за четвертим, ось у чім річ. І вам пощастило цього домогтися!
Сомс бачив, що архітектор не жартує, і хоч який він був сердитий, проте можливі наслідки сварки постали перед ним аж надто виразно. Його дім стоятиме незакінчений, дружина збунтується, а сам він стане посміховиськом.
— Треба переглянути рахунки, — сказав він понуро. — Погляньмо, куди пішли гроші.
— Гаразд, — погодився Босіні. — Але, будь ласка, швидше. Мені треба вчасно вернутися: сьогодні ми їдемо з Джун до театру.
Сомс зиркнув на нього скоса і сказав:
— Зайдете, мабуть, по неї до нас?
Він завжди заходив до них!