Тітонька Джулі похитала головою, її обличчя скривилося в жалісній-прежалісній гримасі.
— Бідолашний Джоліон! — сказала вона. — Нікому за ним доглянути!
І знову запала мовчанка; потім усі п'ятеро гостей разом устали, ніби кожне боялося відстати від решти, й попрощалися.
Місіс Смолл, тітонька Гестер і їхній кіт знову лишилися самі; вдалині грюкнули двері — то до них ішов Тімоті.
Увечері, коли тітонька Гестер вже лягла у спальні, що належала тітоньці Джулі, перш ніж вона перебралася до спальні тітоньки Енн, двері відчинилися і зайшла місіс Смолл у рожевому чепчику, із свічкою в руці.
— Гестер! — сказала вона. — Гестер!
Тітонька Гестер ворухнулась, зашелестівши простиралом.
— Гестер! — повторила тітонька Джулі, щоб пересвідчитися, що розбудила її. — Мені не йде з думки наш бідолашний Джоліон. Як, — тітонька Джулі вимовила це слово з притиском, — як нам йому допомогти?
Тітонька Гестер знов зашелестіла простиралом і жалібно промовила:
— Допомогти? Хіба я знаю?
Тітонька Джулі вийшла з кімнати вдоволена й, силкуючись причинити двері якнайобережніше, щоб не потурбувати любу сестричку, випустила з рук клямку, і вони гучно грюкнули.
Вернувшись до своєї кімнати, вона стала біля вікна, щільно запнутого мусліновими завісками, щоб нічого не було видно знадвору, й подивилася крізь щілину на місяць, що сяяв над парком. Її кругле, в рожевому чепчику, обличчя жалібно зморщилося, на очі набігли сльози; вона думала про «бідолашного Джоліона»: він уже старий і зовсім самотній, треба якось допомогти йому, а він її за те щиро полюбить, так щиро, як ніхто не любив її відколи… відколи не стало бідолашного Септімуса.
VIII. БАЛ У РОДЖЕРА
Роджерів дім на Прінсез-гарденз сяяв вогнями. Десятки свічок палали в кришталевих люстрах, і паркетна підлога довгастої вітальні віддзеркалювала їхні сузір'я. Вітальня здавалася просторою, бо всі меблі перенесли на горішній поверх, а під стінами поставили ті химерні витвори цивілізації, що звуться «бальними канапками».
В найдальшому кутку за пальмами стояло піаніно з розгорненими на пюпітрі нотами «Кенсінгтонського гуляння».
Роджер не запросив оркестру. Нащо, мовляв, здався той оркестр, йому такі витрати зовсім ні до чого, і годі про це балакати. Френсі (її мати, яку Роджер уже давно довів до нервового розладу, за таких обставин лягала в ліжко) була змушена задовольнитися фортепіано, прилучивши до нього юнака, що грав на корнеті; але вона заставила той куточок пальмами, щоб у не дуже доскіпливих гостей склалося враження, ніби там сховано кілька оркестрантів. Вона вирішила сказати, хай грають гучно, — корнет може створити чудовий ефект, якщо музикант гратиме від щирого серця.
Нарешті Френсі з усім упоралася, спромігшись правдами й неправдами пройти крізь той заплутаний лабіринт, який хоч-не-хоч треба подолати, коли зважишся сполучити фешенебельність із здоровою форсайтівською ощадливістю. Худорлява, але дуже ефектна в сукні кольору спілої кукурудзи з пишними тюлевими воланами на плечах, вона походжала по вітальні, натягуючи рукавички й окидаючи все хазяйським оком.
З найнятим на вечір лакеєм (у Роджера служили самі лиш покоївки) Френсі заговорила про вино. Чи запам'ятав він, що містер Форсайт сказав подати дюжину пляшок шампанського од Вітлі? А коли шампанського не вистачить (хоч і навряд, бо дами здебільшого питимуть воду), то є ще пунш, і хай викручується, як уміє.
Прикро говорити такі речі лакеєві, це дуже принизливо, але хіба з батьком що вдієш? І справді, Роджер завжди невдоволено бурчав перед кожним балом, а тоді виходив до гостей, рум'яний, лобастий, привітно всміхався, неначе це він його задумав, і навіть вів до столу найвродливішу гостю; а о другій годині, в розпалі веселощів, він потайки підходив до оркестрантів, казав їм, щоб грали «Боже, борони королеву», і йшов у свою спальню.
Френсі благала бога, щоб батько якомога швидше втомився й пішов спати.
Три вірні подруги, що провели в домі день перед балом, підкріпилися разом з нею чаєм і холодною курятиною, — перекуска була нашвидкуруч влаштована в порожній горішній кімнатці; чоловіків послали обідати в Юстасів клуб — хай наїдяться досита.
Рівно о дев'ятій прибула місіс Смолл. Вона почала заплутано вибачатися за Тімоті й не згадала ані словом тітоньку Гестер, котра в останню хвилину сказала, що воліє побути в спокої. Френсі прийняла її якнайпривітніше, посадила на канапку й пішла, і тітонька Джулі, яка вперше після жалоби по тітоньці Енн одягла світло-бузкову шовкову сукню, лишилася з сумовитою міною в порожній вітальні.
Аж ось із своїх кімнат повиходили вірні подруги, вбрані, мов чарами, в сукні різного кольору, але однаково оздоблені пишними тюлевими воланами на плечах і грудях, бо за дивним збігом вони всі до одної були дуже худорляві. Їх підвели до місіс Смолл. Кожна поговорила з нею хвилинку, а потім вони збилися в купку й почали щебетати, крутячи в руках програми, нишком позираючи на двері, чи не з'явилися перші кавалери.
Ввійшов гурт Ніколасових синів, завжди пунктуальних — на Ледброук-гроув пунктуальність була в моді, — а слідом за ними Юстас із своїми братами, похмурими й прокуреними тютюном.
Потім з'явилися один за одним кілька поклонників Френсі. вона взяла з них обіцянку приїхати рано. Всі вони були чисто виголені й жваві — жвавість останнім часом була однією з ознак кенсінгтонської молоді; один до одного ці юнаки ставилися дуже миролюбно; вони красувалися в пишних краватках, білих жилетах і шкарпетках із стрілками. Носовики ховали в манжетах. Вони походжали весело й невимушено, озброївшися звичною жвавістю, наче прибули сюди з благородним наміром звершити славні діла. Знехтувавши традиційну урочисту міну, яку англієць прибирає під час танцю, вони танцювали з хвацьким, солоденьким і вкрадливим виразом на обличчі, підскакували й щосили крутили своїх дам без педантичної уваги до ритму.
На інших танцюристів вони поглядали з легенькою зневагою — куди їм до них, веселих хлопців, героїв кенсінгтонських вечірок, вони ж бо єдині вміють поводитися в товаристві, усміхатися й танцювати.
Незабаром гості ринули потоком; старші жінки сідали попід стіною проти дверей, жвавіша публіка вливалася в натовп, що вирував у залі.
Чоловіків було менше, і дівчата, що лишилися без кавалерів, набирали трагічного виразу, всміхаючись терплячою кислою усмішкою, що ніби промовляла: «Е, ні! Не вводьте мене в оману. Я знаю, що ви йдете не до мене. Я на це не сподіваюсь!» І Френсі раз по раз просила котрогось свого поклонника чи якого-небудь зеленого юнака:
— Зробіть мені ласку, дозвольте познайомити вас із міс Пінк. Вона така мила дівчина! — І, підводячи його до неї, казала — Міс Пінк — містер Гезеркоул. Може, у вас іще лишився вільний танець?
А міс Пінк, силувано всміхаючись і трохи червоніючи, відповідала:
— Так, здається, лишився! — і, затуливши рукою чисту картку, вона старанно занотовувала прізвище Гезеркоула після того танцю, який він пропонував.
Але тільки-но юнак відходив, промимривши, що тут, мовляв, душно, як вона знову прибирала пози безнадійного сподівання й починала всміхатися терплячою кислою усмішкою.
А матері пильно стежили за дочками, поволі обмахуючись віялами, і в очах кожної можна було прочитати історію доччийого дівування. Самі вони висиджували під стіною годинами, знемагаючи з утоми, висиджували мовчки, лише зрідка перемовляючись із сусідками, ладні стерпіти будь-що, аби тільки їхні дочки розважалися! Але бачити, як ними нехтують, як їх обминають! Ох! Вони усміхались, але їхні очі палали, як очі потривоженого лебедя: кожній кортіло вчепитися в елегантні штани молодого Гезеркоула і потягти його до своєї дочки — поганця!
І вся жорстокість, вся суворість життя, його трагізм, несправедливість, пиха, самозречення й терпіння, — все це панувало тут, на бойовищі кенсінгтонської вітальні.
Були тут і закохані, не поклонники Френсі — ті належали до окремої породи, — а просто закохані; вони тремтіли, червоніли, мовчазно шукали одне одного швидкими поглядами, шукали зустрічі й нагоди торкнутися одне одного у вихорі балу, і час від часу танцювали разом, привертаючи до себе увагу тим сяйвом, що яскріло у їхніх очах.
Рівно о десятій годині прибули Емілі, Рейчел, Вініфред (Дарті лишили вдома, бо минулого разу він перепився у Роджера шампанським) і Сісілі, наймолодша, — це був її перший бал, за ними в кебі приїхали з обіду в батьківському домі Сомс із Айріні.
Сукні в цих дам були дуже відкриті й без воланів, — глибокі декольте свідчили, що це товариство мешкає на протилежному, фешенебельнішому, боці Гайд-парку.
Сомс став під стіною, осторонь від танцюристів. Замаскувавшись своєю блідою посмішкою, він дивився на танці. Вальс лунав за вальсом, пара пропливала повз нього за парою, одні танцювали усміхаючися, з веселим сміхом, до Сомса долинали уривки розмов, інші — стиснувши вуста й стежачи за кимось у натовпі, ще інші — безмовно розтуливши вуста, уп'явшись очима одне в одного. І в задусі теплого літнього вечора линули пахощі балу, запах квітів, волосся і парфумів, що їх так люблять жінки.
Мовчазний, із ледь зневажливою посмішкою на устах, Сомс ніби нічого й не помічав довкола, але раз у раз очі його, знайшовши те, чого шукали, пильно вдивлялися кудись у юрбу, і посмішка гасла в нього на устах.
Він ні з ким не танцював. Деякі чоловіки танцювали з дружинами, але почуття «пристойності» не дозволяло Сомсові танцювати з Айріні, відколи вони одружилися, і лише бог Форсайтів відає, чи легше йому було від того, чи ні.
Вона пропливала повз нього, танцюючи з іншими чоловіками, сукня з мінливого шовку маяла круг її ніг. Вона танцювала добре; йому набридло слухати компліменти жінок, що казали йому з кислою усмішкою: «Як чудово танцює ваша дружина, містере Форсайт, — приємно на неї дивитись!» Набридло відповідати, скоса поглядаючи на них: «Ви так гадаєте?»
Поряд фліртувала одна пара, обвіваючись по черзі віялом, і Сомса дратував той прохолодний повів. Поблизу стояла Френсі з одним із своїх поклонників. Вони розмовляли про кохання.
Позад себе він почув голос Роджера, який давав покоївці розпорядження щодо вечері. Усе тут було не вельми високої якості! Не варто було сюди приїздити. Вдома він запитав Айріні, чи треба її супроводити; вона відповіла із своєю звичайною усмішкою, що доводила його до нестями: «О ні!»
Чого ж він приїхав? Уже чверть години він її навіть не бачив. А ось і Джордж прямує до нього з насмішкуватим виглядом; ховатися від нього вже пізно.
— Ти бачив Пірата? — спитав цей завзятий жартівник. — Він готовий до бою — постригся і таке інше!
Сомс відповів, що не бачив, і, перетнувши вітальню, спорожнілу під час перерви між танцями, вийшов на балкон і поглянув на вулицю.
Саме під'їхала карета з пізніми гостями, і біля дверей купчилися терплячі глядачі з того вуличного люду, що його так вабить світло й музика; на їхніх задертих обличчях, що вирізнялися блідими плямами над темними постатями, була тупа цікавість, яка дратувала Сомса. Чому їм дозволяють тут товктися, чому полісмен не прожене їх звідси?
Але полісменові було до них байдуже; розставивши ноги, він завмер на червоному килимі, простеленому через тротуар; обличчя його з-під каски дивилося вгору з такою самою тупою цікавістю.
По той бік вулиці, за садовими гратами, в сяйві ліхтарів вилискувало зелене листя, ледь коливаючись від легенького подиху вітерця; далі світилися вікна будинків, ніби очі, що споглядали тихий морок парку; а над усім тим — небо, дивовижне лондонське небо, яке жевріло відблисками незчисленних вогнів; зоряне склепіння, куди линули людські прагнення й людські мрії, — велетенське дзеркало розкошів і злиднів, яке щоночі розливає свою лагідну усмішку над морем будинків і парків, палаців і халуп, над Форсайтами, полісменами й терплячою юрбою, що знічев'я тиняється по вулицях.
Сомс відвернувся і зі свого темного захистку знов подивився в ясно освітлену вітальню. На балконі куди прохолодніше. А ось і гості, які щойно приїхали каретою, — Джун із дідом. Чого це вони так запізнились? Старий з онукою спинилися біля дверей. Вони були ніби змучені. Диво, та й годі: дядечко Джоліон вибрався з дому в таку пізню пору! Чому ж Джун не заїхала, як завжди, за Айріні? І раптом йому спало на думку, що він не бачив Джун уже хтозна-відколи.
Розглядаючи її з безпричинною зловтіхою, Сомс помітив, як вона раптом змінилася на обличчі, зблідла так, наче ось-ось зомліє, потім уся спаленіла. Повернувшись у той бік, куди вона дивилася, він побачив свою дружину, що, спираючись на руку Босіні, виходила з оранжереї у протилежному кінці вітальні. Вона підвела голову і подивилася Босіні в очі, наче відповідаючи на якесь його запитання, і він теж пильно дивився на неї.
Сомс глянув знову на Джун. Вона тримала старого Джоліона під руку й ніби про щось його просила. Він помітив здивований дядьків погляд; вони повернулися і вийшли.
Знову заграла музика, почався вальс, а Сомс стояв, як статуя, у віконній ніші й чекав, що буде далі; обличчя його було незворушне, але вже без посмішки. Аж ось повз самісінькі балконні двері промайнула в танці його дружина з Босіні. На Сомса війнуло пахощами гарденій, він побачив, як здіймаються й опадають її груди, побачив її млосний погляд, її розтулені уста й ніколи не бачений вираз в очах. Вони пропливли мимо під повільний розмірений вальс, і йому здалося, що вони горнуться одне до одного; він побачив, як Айріні підвела на Босіні очі, м'які й темні, й знову їх потупила.
Блідий як смерть, Сомс відвернувся і, спершись на поруччя, поглянув униз; цікавий люд і досі юрмився на вулиці, дивлячись із тупою впертістю на освітлені вікна, полісмен усе ще стояв, задерши голову, але Сомс нікого не бачив. До дверей підкотила карета, двоє людей сіли в неї, і вона від'їхала…
Того вечора Джун і старий Джоліон сіли обідати в звичайну годину. Дівчина була в домашній закритій сукні, старий Джоліон теж не переодягався.
Вранці, за сніданком, Джун завела була мову про бал у Роджера: вона б поїхала на той бал, та з дурного розуму ні з ким не домовилася, щоб їхати разом. А тепер уже пізно.
Старий Джоліон зиркнув на неї пильним оком. Джун завжди їздила на бали з Айріні, інакше воно й не бувало! І, навмисно втупивши в неї погляд, він спитав:
— А чому ти не заїдеш за Айріні?
Ні! Джун не хоче просити Айріні; вона поїде лише в тому разі, коли… коли дідусь хоч на цей раз не відмовить їй… вони пробудуть там недовго!
В її змученому погляді було таке палке благання, що старий Джоліон, побурчавши, згодився. Чого це їй забажалося на бал, сказав він, та ще й на такий, що, він ладен закластися, доброго слова не вартий; до того ж їй з її здоров'ям тільки по балах їздити! От морське повітря дало б їй куди більше користі; хай він відбуде загальні збори акціонерів «Всесвітніх золотих копалень» і тоді повезе її на море. Вона не хоче їхати з Лондона? Ой, доведе вона себе до хвороби! І, сумно подивившись на Джун, він знову взявся до їжі.
Ще зранку Джун пішла з дому й довго блукала по місту, незважаючи на спеку. Маленьке тендітне дівча, що останнім часом було таке мляве, тепер усе горіло, як у вогні. Джун купила квітів. Їй хотілось прибратися якомога елегантніше. Там буде він. Вона знала, що йому послали запрошення. Вона йому покаже, що їй до нього байдужісінько. Але в глибині душі вона вирішила відвоювати його сьогодні ввечері. Вона прийшла додому розчервоніла й за другим сніданком жваво розмовляла; старого Джоліона, який теж снідав удома, ввела в оману її вдавана веселість.
Але вдень їй до горла раптом підступили нестримні сльози. Щоб ніхто не почув її ридань, дівчина уткнулася лицем у подушку, а коли ридання вщухли, вона побачила в дзеркалі розпухле обличчя з синцями під почервонілими очима. Запнувши вікна шторами, Джун просиділа в своїй кімнаті до самого обіду.