— Заходьте до нас частіше. Айріні любить поговорити з вами про будинок.
І знову в його голосі звучали дивна бравада й дивний пафос, але рука його була холодна як лід.
Не відступаючись від свого рішення, він відвернувся, коли вони прощалися, відвернувся від своєї дружини, що казала Босіні на добраніч, стоячи під висячою лампою, від її золотавих кіс, що аж сяяли під світлом, від її усміхнених сумних уст; відвернувся від очей Босіні, що дивився на неї, як собака дивиться на свого хазяїна.
І він ліг спати з певністю, що Босіні закоханий у його дружину.
Літня ніч дихала спекою, такою спекою й задухою, що навіть із відчинених вікон струменіло гаряче повітря. Довгий час Сомс лежав, прислухаючись до її дихання.
Вона може спати, а він лежить без сну. І, лежачи без сну, Сомс твердо вирішив грати роль безтурботного, довірливого чоловіка.
Перед світанком він устав з ліжка й, пройшовши в туалетну кімнату, став біля відчиненого вікна.
Він задихався від спеки.
І йому згадалася одна ніч чотири роки тому — ніч перед весіллям, така ж спекотлива й задушна, як і ця.
Він пригадав, як лежав у плетеному кріслі біля вікна своєї вітальні на Вікторія-стріт. Десь недалеко, в завулку, якийсь чоловік добивався у двері, пронизливо кричала жінка; на диво виразно, наче це сталося недавно, він пригадав бійку, грюкання дверима і мертву тишу, що настала після того. А згодом на вулиці з'явився візок нічного поливальника — він наближався у примарному безсилому світлі ліхтарів; Сомс і зараз наче чув, як візок торохкотить усе ближче й ближче, ось він минув будинок, і торохтіння поволі завмерло вдалині.
Сомс визирнув з вікна, що виходило у двір, і побачив перші проблиски ранку. Обриси темних стін і дахів на мить розпливлись, а потім вирізнилися ще чіткіше.
І він пригадав, як тієї ночі ліхтарі заливали блідим світлом усю Вікторія-стріт; пригадав, як він похапцем одягнувся, вийшов надвір і попрямував повз будинки й сквери на вулицю, де жила вона. Спинившись, він став дивитися на маленький будинок, незворушний і сірий, як обличчя мерця.
І раптом його пронизала думка, пекуча, як марення хворого: «А що робить він — той молодик, що не дає мені спокою, що був тут сьогодні ввечері, що закохався у мою дружину? Може, блукає вулицею, виглядаючи її, так само як виглядав її вдень у парку; може, стоїть унизу, не спускаючи очей з мого будинку?»
Він тихенько перейшов площадку, обережно відхилив завісу й відчинив вікно.
Дерева в сквері були повиті сірою імлою, так наче ніч, мов великий пухнастий метелик, притрусила їх пилком зі своїх крил. Ліхтарі ще й досі світилися, хоч уже зовсім поблідли, але вулиця була порожня — жодної живої душі!
І раптом серед мертвої тиші десь удалині пролунав нестямний крик, наче голос заблуканої душі, що, вигнана з раю, оплакувала своє втрачене блаженство. Ось він пролунав знову — і знову! Здригнувшися, Сомс зачинив вікно.
Потім він здогадався: «Та це ж павичі кричать у Зоологічному саду!»
XII. ДЖУН РОБИТЬ ВІЗИТИ
Старий Джоліон стояв у тісному холі бродстерзького пансіону, вдихаючи запах церати й оселедців, яким просякнуті всі респектабельні приморські пансіони. На кріслі — лискучому шкіряному кріслі, що показувало волосяну набивку крізь дірку в лівому куточку спинки, — стояв чорний саквояж. Старий Джоліон складав у нього папери, останній номер «Таймса» і флакон одеколону. Сьогодні мало відбутися засідання правління «Всесвітніх золотих копалень» і «Нової вугільної компанії», на які старий Джоліон оце зібрався їхати, бо він ніколи не пропускав засідань; «пропустити правління»— це зайвий доказ того, що він старішає, а його ревнивий форсайтівський дух нізащо з цим не погоджувався.
Він складав папери в чорний саквояж, і очі його, здавалося, ось-ось запалають гнівом. Так поблискують очі в школяра, якого загнав у куток гурт його товаришів і який стримується, знаючи, що сили занадто нерівні. Отак і старий Джоліон стримував свій гнів, породжений життєвими обставинами, тамуючи його дивовижною силою волі, що вже помалу згасала.
Він щойно одержав від сина вельми непрактичного листа, в якому хлопець, удаючись до туманних загальників, намагався уникнути відповіді на пряме запитання. «Я розмовляв з Босіні, — писав син, — він не злочинець. Що більше я пізнаю людей, то дужче переконуюсь: вони ані добрі, ані злі — вони просто смішні або зворушливі. Ти, мабуть, зі мною не погодишся!»
Старий Джоліон таки не погодився; подібні висловлювання від вважав цинічними. Він ще не досяг того віку, коли навіть Форсайти, зрікшись ілюзій і принципів, яких вони твердо додержували з практичною метою, але ніколи в них не вірили, втративши смак до всіх тілесних утіх, вражені в самісіньке серце тим, що їм уже немає чого сподіватися, — коли навіть вони ламають усі перепони й кажуть те, чого раніше в них язик не повернувся б сказати.
Можливо, старий Джоліон вірив у «добро» і «зло» не більше за свого сина, проте він дотримувався такого погляду: «Важко стверджувати напевно… хтозна, як воно там насправді; може, в цьому щось і є; тож навіщо марно висловлювати свій сумнів, позбавляючи себе ймовірної переваги?»
Проводячи канікули в горах, хоч (як і годиться справжньому Форсайтові) він уникав усього надто сміливого чи ризикованого, старий Джоліон дуже полюбив їх. І коли після важкого сходження перед ним відкривався чудовий краєвид (про який у Бедекера сказано, що він «цілком винагороджує мандрівника за ту втому, якої йому довелося зазнати»), старий Джоліон починав вірити в існування якогось високого, благородного принципу, що вінчає всю безладну метушню, неглибокі провалля й маленькі темні безодні життя. Оце, мабуть, було найближчим до релігії почуттям, на яке спромоглася його практична душа.
Але в гори він не їздив ось уже багато років. Після смерті дружини він два літа підряд возив туди Джун, але гірко розчарувався, переконавшись, що дні прогулянок для нього минули.
Його вже давно облишила дарована горами віра в те, що на світі існують якісь вищі закони.
Він знав, що настала старість, а проте почував себе молодим, і це його непокоїло. Водночас його непокоїла й бентежила свідомість того, що він, завжди такий обережний, став батьком і дідом тих, кому, здавалось, від народження судилася лиха доля. Про Джо він не міг сказати нічого поганого — та й хто може сказати хоч слово проти такого доброго хлопця? — однак Джо опинився в жалюгідному становищі; та й Джун ведеться анітрохи не краще. Це була якась фатальність, а фатальність належала до тих понять, що їх людина його вдачі не могла ані зрозуміти, ані примиритися з ними.
Пишучи синові, старий Джоліон не сподівався, що з того може щось вийти. Ще на балу в Роджера, вміючи швидше за інших зміркувати, що й до чого, він одразу збагнув, як стоять справи, а маючи перед очима приклад свого сина, він краще за всіх інших Форсайтів знав, що бліде полум'я обпалює людям крила — байдуже, чи хочуть вони того, чи ні.
Перед заручинами Джун, коли вона й місіс Сомс були нерозлучними подругами, старий Джоліон зустрічався з Айріні досить часто, щоб відчути її чарівливість. Вона не була ані вітрогонкою, ані навіть кокеткою — слова, любі серцю його покоління, яке охоче називало речі соковитими, вагомими й невідповідними словами, — але вона була небезпечна. Він сам не міг пояснити чому. Спробуйте-но йому сказати, що деякі жінки наділені природженою властивістю вабити чоловіків і ця чарівлива сила не підкоряється їхній власній волі! Він відповість вам: «Дурниці!» Ця жінка небезпечна, та й годі. Йому хотілося заплющити очі на цю історію. Що було, те минуло; він не хоче більше про це чути. Він тільки хоче врятувати Джун і повернути їй душевний спокій. Старий Джоліон і досі сподівався, що внучка знову стане його розрадою.
Отож він і написав того листа. Синова відповідь мало його потішила. Про розмову з Босіні в листі було, власне, одне-єдине, і то досить дивне речення: «Я бачу, що його понесла течія». Течія! Яка течія? Яких безглуздих тепер вживають висловів.
Зітхнувши, старий Джоліон поклав у саквояж останню пачку паперів: він добре розумів, що саме має на увазі син.
Джун вийшла з їдальні і допомогла дідові одягти легеньке пальто. З убрання і з рішучого виразу на її личку старий Джоліон одразу збагнув, що вона надумала.
— Я їду з тобою, — мовила вона.
— Дурниці, серденько; я їду просто в Сіті. Мені не хочеться, щоб ти тинялася сама по місту.
— Мені треба навідати стару місіс Сміч.
— Ти все панькаєшся зі своїми «бідолашками»! — пробурчав старий Джоліон. Він не повірив у вигаданий привід, але більше не заперечував. Коли в дівчини така вперта вдача, то з нею нічого не вдієш.
На вокзалі Вікторія він посадив її у карету, що приїхала по нього — вчинок властивий для старого Джоліона, що не був егоїстом.
— Ну, серденько, не перевтомлюйся, — сказав він і, гукнувши кеб, поїхав до Сіті.
Спочатку Джун подалася в Педдінгтон, де в тісному завулку мешкала одна з її «бідолашок», місіс Сміч, старенька жінка, що годувалася поденною працею. Послухавши півгодини, як вона за звичаєм нарікає на свою долю і на превелику силу втішивши її ненадовго, Джун рушила на Стенгоуп-гейт. Великий будинок стояв зачинений, жодне вікно не світилось.
Дівчина вирішила будь-що вивідати що-небудь певне. Краще знати найгірше, та й по всьому. У неї був ось який план: спершу заїхати до Філової тітки, місіс Бейнз, а коли там не пощастить нічого випитати, — навідатись до самої Айріні. Джун не уявляла собі ясно, чого вона доможеться цими візитами.
О третій годині вона була на Лаундз-сквер. Керуючись інстинктом, що прокидається в жінці перед лицем небезпеки, Джун надягла своє найкраще вбрання і кинулася в бій з такою хоробрістю, що личила б навіть самому Джоліонові. Її тривога переросла в завзяття.
Місіс Бейнз, тітка Босіні (її звали Луїзою) наглядала саме на кухні за куховаркою — вона була дбайлива господиня, а, як завжди казав містер Бейнз, «добрий обід — це тобі неабищо». Йому найкраще працювалося після обіду. А хто ж як не Бейнз збудував у Кенсінгтоні той пречудовий ряд високих червонястих будинків, які разом з багатьма іншими змагаються за звання «найпотворніших у Лондоні»!
Почувши, що приїхала Джун, місіс Бейнз швидко пройшла до своєї спальні і, вийнявши з червоного сап'янового футляра, який лежав у замкненій шухляді, два великих браслети, наділа їх на свої білі руки: вона відзначалася надзвичайно розвиненим «почуттям власності», що, як нам відомо, є пробним каменем форсайтизму й підвалиною високої моральності.
Її невисока, кремезна, огрядна постать відбивалася в дзеркалі шафи білого дерева. Місіс Бейнз була вбрана в сукню, пошиту під її особистим наглядом з матерії того невиразного кольору, в який фарбують стіни коридорів у великих готелях. Вона підняла руки до волосся, зачесаного a la princesse de Galles, поправила його сяк-так, щоб воно краще трималося; очі її були сповнені несвідомої тверезості, наче вона дивилася в обличчя якомусь потворному життєвому факту і намагалася сприйняти його з належною мужністю. Замолоду її щоки були рожеві, як пелюстки троянди, але з віком вони вкрилися плямами, і коли вона взяла пушок та почала напудрювати чоло, в очах її проглядала неприємна, холодна твердість. Поклавши пушок, місіс Бейнз завмерла перед дзеркалом, викликаючи на обличчя усмішку, яка пасувала б до її гордовитого орлиного носа, до підборіддя (що завжди було невеличке, а тепер, з появою вола, здавалося ще меншим), до тонких, з опущеними кутиками вуст. Швидко, щоб зберегти досягнений ефект, вона підібрала обіруч спідницю і рушила вниз до вітальні.
Місіс Бейнз уже давно сподівалася цього візиту. До неї також дійшли чутки, що в її племінника та його нареченої щось не гаразд. Ані він, ані вона не з'являлися до неї ось уже кілька тижнів. Багато разів вона запрошувала Філа на обід, і він щоразу відповідав: «Дуже зайнятий».
Вона інстинктивно тривожилася, а в таких справах інстинкт цієї чудової жінки був дуже тонкий. Їй годилося б народитись у сім'ї Форсайтів; коли зважити на те значення, що його вклав у це слово молодий Джоліон, вона безперечно мала право на такий привілей і тому заслуговує на детальнішу характеристику.
Місіс Бейнз так вигідно одружила трьох дочок, що, на думку багатьох людей, дівчата цього зовсім не заслуговували, бо вони були не вельми привабливі, — таку зовнішність звичайно мають дівчата з найшанованіших родин. Її ім'я значилося в численних добродійних комітетах, що, очолювані церквою, влаштовували бали, вистави, базари, і місіс Бейнз погоджувалася дати своє ім'я, тільки твердо впевнившись, що все організовано як слід.
Вона часто казала, що вважає за потрібне ставити геть усі справи на ділову основу: адже мета діяльності церкви, добродійних організацій, усього на світі — це зміцнення суспільства. Отож будь-які індивідуальні заходи вона вважала за неморальні. Єдиний рятунок — в організації, тільки організація може забезпечити вам за ваші гроші рівноцінну відплату. Організація — і ще раз організація! Певна річ, старий Джоліон цілком заслужено назвав її «пронозою»— він пішов навіть далі й прозвав її «шельмою».
Всі заходи, які вона освячувала своїм іменем, були організовані так досконало, що на той час, коли каса наповнювалася пожертвами, ці заходи вже скидалися на молоко, з якого зібрали всі вершки людської доброти. Проте, як раз у раз справедливо зауважувала місіс Бейнз, почуття тут зовсім ні до чого. Як бачите, вона була трохи схильна до вченості.
Ця достойна жінка, яку так високо шановано в церковних колах, була одною з верховних жриць у храмі форсайтизму, що день і ніч підживляють священний вогонь перед ідолом бога Власності, на чиєму вівтарі написані священні слова: «Нічого задарма, а за півшилінга дуже мало».
Коли місіс Бейнз заходила до кімнати, то-присутні відчували — в її особі з'явилося щось поважне, і, мабуть, саме цьому вона завдячувала свою популярність, виступаючи в ролі патронеси. Людям, що жертвують свої гроші, завжди імпонує поважність, тож коли вона стояла у бальній залі, оточена своїми помічницями, вирізняючись серед них своїм орлиним носом і огрядною постаттю, затягненою, наче в мундир, у сукню з блискітками, всі дивилися на неї, як на генерала.
Єдине, чого їй бракувало, — це подвійного імені. Вона мала великий вплив у товаристві, до якого належали представники великої буржуазії, в усіх його численних осередках і гуртках, які сходилися на спільному бойовищі добродійних заходів і з такою втіхою терлися між тими, хто належав до Світу, що його пишуть з великої літери. Вона мала вплив у світі, що його пишуть з малої літери, того більшого, значнішого й могутнішого загалу, де християнсько-комерційні установи, правила й принципи, які втілювала місіс Бейнз, були гарячою кров'ю, що живила тіло, повноцінною валютою, а не просто стерилізованим замінником, що тік у жилах меншого Світу, з великої літери. Люди, котрі знали місіс Бейнз, відчували, що вона має здоровий глузд — здоровий глузд жінки, яка ніколи нічому не віддавалася цілою душею і взагалі намагалася нічого не випускати з рук.
Вона була в дуже поганих стосунках з батьком Босіні, який частенько висміював її, завдаючи їй гірких образ. Тепер, коли він помер, вона називала його своїм «бідолашним, непоштивим любим братиком».
Місіс Бейнз привітала Джун з удаваною радістю, що виходило в неї дуже майстерно, і з деяким побоюванням, — якщо така шанована в ділових і церковних колах жінка взагалі могла когось побоюватись, — бо Джун, незважаючи на свою тендітність, мала велике почуття власної гідності, про яке свідчив безстрашний блиск в її очах. До того ж кмітлива місіс Бейнз чудово розуміла, що за непохитною прямотою Джун ховається форсайтівська вдача. Якби ця дівчина була просто відверта й смілива, місіс Бейнз вважала б її за «навіжену» і почувала б до неї зневагу; якби Джун була одним з таких Форсайтів, як скажімо, Френсі, вона ставилася б до неї поблажливо заради її впливового імені, але перед Джун, хоч яка та була малесенька (а місіс Бейнз полюбляла великі розміри), вона просто таки бентежилась; отож вона й посадила дівчину в крісло біля вікна.