— Так! — вигукнув Фрідріх. — Так, щирий друже, я просто звернуся до тебе самого. І ти сам повинен сказати мені, чи для мене справді всі надії втрачені.
Був уже пізній ранок, коли Фрідріх постукав до Райнгольдової кімнати. А оскільки ніхто не озивався, то він відчинив двері, що не були замкнені, як звичайно, і ввійшов. І раптом наче скам'янів; Перед ним у всій своїй незвичайній красі, у всій дівочій звабі стояла Роза на блискуче намальованому портреті в натуральну величину, чарівно освітлена промінням ранішнього сонця. Залишений на столі муштабель, свіжі фарби на палітрі свідчили, що портрет щойно закінчений.
— О Розо, Розо, о боже-світе! — зітхнув Фрідріх. Коли це Райнгольд, що ввійшов до кімнати слідом за ним, плеснув його по плечі й спитав, усміхаючись:
— Ну, Фрідріху, що ти скажеш про мою картину? Фрідріх притис його до своїх грудей і вигукнув:
— О милий друже, о великий майстре! Так, тепер мені все ясно! Ти, ти виграв нагороду, за яку я, жалюгідний, мав зухвальство змагатися. Що вартий я проти тебе, що моє мистецтво проти твого? Ах, і в мене також були задуми. Тільки не смійся з мене, любий Райнгольде. Я думав тепер, якою гарною могла б вийти Розина постать, сформована й вилита з чистого срібла! Але це ж дитячі мрії. А ти… ти… Як вона лагідно, як солодко й велично всміхається тобі! Ах, Райнгольде, що ти сказав колись, на те воно й справді вийшло. Ми обидва змагалися, і ти переміг, ти мусив перемогти, але я залишусь твій усією душею. Проте я мушу покинути цей дім, батьківщину, я не витримаю, я загину, коли доведеться ще раз побачити Розу. Пробач мені, мій любий, мій найдорожчий друже! Сьогодні, зараз же я втікаю геть, у широкий світ, куди мене пожене моя любовна туга, моє невтішне горе.
З цими словами Фрідріх хотів вибігти з кімнати. Але Райнгольд міцно схопив його й лагідно сказав:
— Не треба тобі втікати звідси, бо все може обернутись зовсім не так, як ти думаєш. Настав час розповісти тобі все, про що я досі мовчав. Що я не бондар, а художник, ти тепер сам добре знаєш, і, як ти, сподіваюсь, побачив з картини, маю право вважати себе не останнім митцем. За молодих років я поїхав до Італії, країни мистецтва. Там мені пощастило попасти до великих майстрів, які підтримали життєдайним вогнем ту іскру, що жевріла в мені. І ось незабаром я пішов угору, мої картини стали відомі на всю Італію, і могутній герцог Флорентійський запросив мене до свого двору. Тоді я й слухати не хотів про німецьке мистецтво і, не бачивши жодної вашої картини, чимало розводився про сухість, про поганий малюнок, про черствість ваших Дюрерів, ваших Кранахів. Та одного разу до галереї герцога один гендляр приніс невеличку мадонну Дюрерової роботи, яка в дивний спосіб вразила мою душу, відвернула її від пишноти італійських картин, і я негайно вирішив сам оглянути всі шедеври в рідній мені Німеччині. Це стало моїм єдиним прагненням. От я й приїхав сюди, в Нюрнберг, і коли побачив Розу, то мені здалося, наче та Марія, що так дивно вплинула на мою душу, жива йде по землі. Зі мною сталося те, що й з тобою, любий Фрідріху, вся моя істота спалахнула ясним полум'ям кохання. Аби тільки на Розу дивитися — це була єдина моя думка, а решта все вивітрилося з моєї голови, і навіть мистецтво стало для мене дорогим лише тому, що я міг би сотні разів малювати Розу. Я думав, що легко до неї підступлюся, як буває в Італії, але всі мої старання пішли марно. Не було жодного засобу чесно ввійти в дім майстра Мартіна. Нарешті я надумав просто посвататись до Рози, але почув, що майстер Мартін хоче видати свою доньку тільки за доброго бондаря. От тоді я й зважився на таку авантюру — вивчити в Страсбурзі бондарське ремесло й піти в челядники до майстра Мартіна. У всьому іншому я поклався на волю божу. Як я здійснив своє рішення, ти знаєш, але мусиш також знати й те, що майстер Мартін недавно сказав, буцімто з мене вийде добрий майстер і він радий буде назвати мене своїм дорогим зятем, бо ніби помітив, що я запобігаю ласки в Рози й сам подобаюсь їй.
— Хіба ж може бути інакше! — скрикнув Фрідріх із пекучою тугою в серці. — Так, так, Роза буде твоя. Як же я міг, нікчема, сподіватися на таке щастя!
— Ти забуваєш, — повів далі Райнгольд, — ти забуваєш, брате, що сама Роза ще аж ніяк не підтвердила того, що хитрий майстер Мартін хотів би помітити. Правда, Роза досі ставилась до мене дуже прихильно й привітно, але закохане серце виявляє себе інакше. Дай слово, брате, що ти ще хоч три дні будеш триматися спокійно і працюватимеш у майстерні, як і раніш. Я також зміг би вже знову працювати, але відколи захопився цією картиною, мені стало безмежно огидне бондарське ремесло. Я в руки більше не візьму проклятущу довбешку, що буде, те й буде. На третій день я тобі відверто скажу, що в мене виходить з Розою. Коли я справді той щасливець, якого Роза покохає, то можеш іти звідси і згодом зрозумієш, що час гоїть і найглибші рани.
Фрідріх пообіцяв зачекати своєї долі.
На третій день (Фрідріх старанно уникав зустрічі з Розою) серце в нього тремтіло зі страху й боязкого чекання. Він як сновида тинявся по майстерні, тож майстер Мартін мав привід бурчати й лаяти його, чого раніше ніколи не бувало. І взагалі з майстром, здавалось, сталося щось таке, Що відібрало в нього всю радість. Він багато розводився про ганебну хитрість і невдячність, не пояснюючи, що має на гадці.
Коли нарешті настав вечір і Фрідріх вернувся до міста, він зустрів недалеко від брами вершника, в якому впізнав Райнгольда.
Райнгольд, побачивши Фрідріха, гукнув до нього:
— Ну, ось ми й зустрілися з тобою, як мені хотілося!
Він скочив з коня і, тримаючи його за поводи, схопив товариша за руку.
— Ану, — сказав він, — ану пройдімося трохи! Тепер я тобі можу сказати, що вийшло з моїм коханням.
Фрідріх помітив, що Райнгольд одягся так само, як і при першій зустрічі, а до сідла був прив'язаний дорожній клунок. Райнгольд був блідий і збентежений.
— Прощавай, — вигукнув Райнгольд якось розпачливо, — прощавай, брате! Тепер набивай собі якнайпильніше бочки, поступаюся тобі місцем, бо я щойно попрощався з чарівною Розою і з шановним майстром Мартіном.
— Як? — запитав Фрідріх, і немов електричний струм пронизав усе його тіло. — Як, ти хочеш поїхати, коли Роза кохає тебе, а Мартін вважає за майбутнього зятя?
— Це, любий брате, — відповів Райнгольд, — тебе ревнощі так засліпили. Тепер з'ясувалося, що Роза могла б назвати мене чоловіком хіба тільки з покори й послуху, але в її холодному серці немає навіть іскри кохання до мене. Ха-ха! Я став би добрим бондарем. Цілий тиждень, співаючи, стругав би обручі й клепки, щонеділі ходив би з шановною господинею дому до церкви святої Катерини або святого Зебальда, а надвечір чвалав би на майдан, і так рік у рік!
— Не глузуй, — перебив Фрідріх Райнгольдів сміх. — Не глузуй так над простим, мирним життям чесних городян. Якщо справді Роза тебе не кохає, то це ж не її вина. А ти такий розгніваний, такий лихий!
— Ти правду кажеш, — мовив Райнгольд, — така вже в мене дурна вдача, коли я відчуваю себе ображеним, то. лементую, наче розпещена дитина. Щоб ти знав, я освідчився Розі в коханні і сказав про згоду її батька. У неї бризнули сльози, рука її затремтіла в моїй. Одвернувши обличчя, вона прошепотіла: «Я мушу скоритись батьковій волі». З мене цього було досить. Може, любий Фрідріху, моя злість тобі скаже, що боротьба за Розу — це самообман, породжений моїми збаламученими почуттями. Коли я закінчив її портрет, то заспокоївся в душі, немовби Роза, стала тепер портретом, а портрет справжньою Розою. Жалюгідне бондарське ремесло стало мені осоружне, а коли вже треба було зважитись на простацьке життя з одруженням та вступом у майстри, то мені здалося, наче мене хочуть посадити у в'язницю й міцно закути в кайдани. Та й як може цей ангел небесний, якого я ношу в серці, стати моєю дружиною? Ні! Вона повинна вічно юною, гарною і милою пишатися в картинах, які створить мій натхненний дух. Ох, як я прагну до цього! І як би я мір зрадити божественне мистецтво? Скоро я знов скупаюсь в твоїх гарячих пахощах, чудесна країно, вітчизно всі: мистецтв!
Друзі дійшли до того місця, де дорога, якою думав їхати Райнгольд, повертала ліворуч.
— Тут ми розлучимось, — сказав Райнгояьд, довго й міцно пригортаючи Фрідріха до своїх грудей. Потому скочив на коня й помчав геть.
Фрідріх довго мовчки дивився йому вслід, а потім, охоплений найдивовижнішим почуттями, подався додому.
ЯК МАЙСТЕР МАРТІН ВИГНАВ ФРІДРІХА З МАЙСТЕРНІ
На другий день майстер Мартін мовчки, похмуро працював над бочкою для епіскопи бамберзького.
Фрідріх, що аж тепер відчув, яка тяжка для нього розлука з Райнгольдом, також не міг здобутися навіть на слово, не те що на пісню. Нарешті кинув Мартін довбешку, схрестив руки на грудях і сказав тихим голосом;
— Райнгояьд теж пішов від нас. Він славетний художник і добре пошив мене в дурні зі своїм бондарством. Аби ж я був знав, хто це такий, коли він з тобою прийшов у ній дім і так добре почав працювати, то зразу показав би йому на двері. Таке одверте, чесне обличчя — і стільки брехні та ошуканства всередині. Ну що ж, його нема, то хоч ти будь вірний і відданий мені й нашому ремеслу. Хтозна, може, ми якось зійдемося з тобою ближче. Якщо станеш добрим майстром і Роза тебе покохає… ну, ти розумієш мене, спробуй запобігти в неї ласки.
Він знов узяв довбешку й почав жваво працювати далі. Фрідріх і сам не знав, чого це Мартінові слова так ятрять йому серце. Його посів якийсь дивний страх і затьмарив світло надії. Роза після довгої відсутності вперше знов зайшла до майстерні, аяе глибоко замислена і, як Фрідріх помітив, на свій превеликий жаль, із заплаканими очима. «Вона плакала за ним, вона його таки дуже кохає», — казало щось у ньому, і він не міг відвести очей від тієї, яку невимовно кохав.
Велика бочка була готова, зроблена добре, і тільки тепер майстер Мартін, оглядаючи її, знов повеселішав.
— Еге ж, синку, — сказав він, поплескуючи його по плечі, — еге ж, синку, хай так і буде, коли тобі пощастить здобути її прихильність і зробити добру бочку, то станеш моїм зятем. Ну, а тоді зможеш вступити до шляхетного цеху мейстерзингерів і досягти великої шани.
Тепер у майстра Мартіна роботи було сила-силенна, тож йому довелося найняти ще двох челядників, роботящих, але брутальних хлопців, зіпсованих довгими мандрами. Замість колишніх приємних, веселих розмов у Мартіновій майстерні пішли тепер масні жарти, замість Райнгольдових і Фрідріхових ніжних співів — сороміцькі пісні. Роза уникала майстерні, тому Фрідріх бачив її рідко і лише мимохідь. І коли він тужно, похмуро дивився на неї, коли зітхав: «Ах, кохана Розо, як би мені знов хотілося поговорити з вами. Чому ви тепер не такі привітні, як були тоді, коли Райнгольд був ще з нами?» — то вона соромливо опускала очі й шепотіла: «Ви хочете щось мені сказати, любий Фрідріху?» Фрідріх стояв тоді нерухомо, неспроможний вимовити бодай слово, і щаслива мить минала швидко, наче блискавка, що присмерком спалахне і зникне, тільки-но встигнеш її помітити.
Майстер Мартін тепер наполягав, щоб Фрідріх розпочав працю над зразковою бочкою. Він сам вибрав для нього найкращі, чисті, без найменшої жилки чи смужки, дубові дошки, які вже понад п'ять років лежали сховані. Ніхто не повинен був помагати Фрідріхові, крім старого Валентина. Бідолашний Фрідріх через брутальних челядникам уже й раніше відчував до бондарського ремесла огидна тепер у нього аж горло стискалося на саму думку, щ зразкова бочка назавжди вирішить його долю. Дивний страх, що з'явився в нього саме тоді, як майстер Марті хвалив його вірність і прихильність до бондарськогі ремесла, тепер страхітливо зростав. Він уже знав, що ганебно загине біля ремесла, чужого його душі, вщерть сповненій любов'ю до мистецтва. Райнгольд, Розин портрет не виходили в нього з голови. Але і його власне мистецтві знов засяяло перед ним в усій своїй величі. Часто, колі його охоплював пекучий сором за таке марнування свого хисту, він, пославшись на недугу, тікав до церкви святої Зебальда і там годинами розглядав чудовий монумент Петера Фішера, захоплено вигукуючи:
— О боже небесний Задумати й виконати такий твір Чи є що прекрасніше в світі?
І коли він вертався до своїх обручів та клепок, знаючі що тільки в такий спосіб зможе здобути Розу, то йому здавалося, ніби пекучі пазури впинаються в його закривавлене серце і він, безпорадний, мусить загинути в страшних тортурах. У сні до нього часто приходив Райнгольд і приносив йому дивні начерки мистецьких скульптур, на яких Роза виступала в найчудовіших поставах то з квітками, то з крилатими ангелами. Але чогось там бракувало, і якось він помітив, що Райнгольд забув наділити Розу серцем, яке мав домалювати він. Потім йому здалося, ніби і квітки, й листя — все почало рухатись і співати, дихаючи солодкими пахощами, благородні метали показували йому на своїй блискучій поверхні Розин образ, і він палко простяг руку до коханої. Тоді образ її зник, немов у густому тумані, і вже сама вона, чарівна Роза, сповнена блаженної жаги, пригортає його до коханих грудей.
Його все дужче пригнічувала буденна бондарська робота, і він почав шукати розради й допомоги в колишнього свого майстра Йоганнеса Гольцшуера. Той дозволив, щоб Фрідріх у його майстерні розпочав невеличку працю, яку він сам задумав і на яку довго відкладав зароблені в майстра Мартіна гроші, щоб купити потрібне золото й срібло. Отак і вийшло, що Фрідріх майже не працював у майстерні, відмовляючись важкою недугою, і йому вірили, дивлячись на його бліде, як у мерця, обличчя. Так минали місяці, а його зразкова робота, двофудерна бочка, анітрохи не посувалася з місця. Майстер Мартін вилаяв його, що він навіть не робить того, що подужає, і Фрідріхові довелося знов піти до осоружної майстерні та взяти в руки теслярську сокиру.
І ось, коли він отак працював, підійшов майстер Мартін і почав розглядати обстругані клепки. Раптом він спаленів і крикнув:
— Що це таке? Фрідріху, що це за робота! Це робив клепки челядник, що хоче стати майстром, чи, може, незугарний учень, що три дні як понюхав майстерні? Фрідріху, схаменися! Який дідько наслав на тебе ману, що ти так партачиш! Мій найкращий дуб! Зразкова бочка! Ех, ти, незграбо!
Змучений пекельними тортурами, що вогнем палили йому серце, Фрідріх не міг довше витримати. Він кинув інструмент далеко від себе і крикнув:
— Майстре! Тепер усьому кінець! Ні, хоч би мені довелося накласти головою, хоч би я навіть загинув, а не можу більше, не можу більше працювати в цьому осоружному ремеслі, коли нездоланна сила тягне мене до мого чудесного мистецтва. Ах, я невимовно кохаю вашу Розу, так, як ніхто в світі не зможе кохати. Тільки заради неї взявся я до цієї ненависної роботи. Тепер я втратив Розу, знаю, і скоро, може, загину з туги за нею, але інакше не можу, я вертаюся назад до свого чудесного мистецтва, до свого шановного майстра Йоганнеса Гольцшуера, якого я ганебно покинув.
Очі в майстра Мартіна блиснули, як свічки. Ледве спромігшись на слово з люті, він гримнув:
— Що? І ти також ошуканець і брехун? Пошив мене в дурні? Осоружне ремесло? Це бондарство! Геть з моїх очей, зухвальцю! Геть від мене!
І майстер Мартін схопив бідолашного Фрідріха за барки й виштовхнув із майстерні. Глузливий регіт брутальних челядників та учнів пролунав услід за ним.
А старий Валентин склав руки, замислено подивився кудись поперед себе і сказав:
— А я і помітив, що хлопчина мав щось вище на думці, ніж наші бочки.
Пані Марта дуже плакала, а її хлоп'ята й собі голосили за Фрідріхом, що так ласкаво грався з ними і не раз приносив їм смачні ласощі.
ЗАКІНЧЕННЯ
Як не гнівався майстер Мартін на Райнгольда та Фрідріха, проте мусив признатися сам собі, що з нами з майстерні пішли і радість, і веселощі. Нові челядники викликали в ньому тільки гнів, досаду, роздратування. Про кожну дрібницю він мусив дбати сам і докладати багато зусиль, коли хотів, щоб хоч найменша робота була виконана так, як він задумав. Зовсім пригнічений своїми турботами, він часто зітхав: