— Будемо сподіватися, — сказав Дідеріх. — Корпорація навчила нас мужності та ідеалізму, цього досить, обійдемось і без віршування.
— «Геть вогні свічок вівтарних!» — декламував Ядасон. — Це саме для мого друга Цілліха. До речі, він уже, напевно, встиг подрімати після обіду, ми можемо рушати.
Вони застали пастора за кавою. Він хотів одразу ж вислати з кімнати дружину і дочку, але Ядасон галантно затримав господиню і спробував поцілувати руку й панночці, однак та обернулася до нього спиною. Дідеріх, який був у вельми піднесеному настрої, став наполегливо умовляти дам залишитися, і це йому пощастило. Він заявив їм, що Неціг після Берліна вражає своєю тишею.
— Дами тут також старосвітські. Даю вам слово честі, шановна панно, ви — перша з тутешніх дам, яка могла б спокійно перейтися по Унтер ден Лінден, і жодна душа не подумала б, що ви з Неціга.
Після цього він дізнався, що вона й справді побувала в Берліні і навіть у шантані Ронахера. Дідеріх негайно ж скористався з цього; він нагадав їй почутий там куплет, який він, однак, міг проказати їй тільки на вушко: «Все, що є у наших дам, все вони покажуть нам…»
Пасторова дочка кинула скоса на нього двозначний погляд, і він насмілився полоскотати їй вусами шию. Панна благально подивилася на нього, і тим палкіше він запевнив її, що вона «чарівна кішечка». Вона опустила очі і сховалася під крильце матері, яка здаля спостерігала їхню гру. Пастор вів серйозну розмову з Ядасоном. Він скаржився, що в Нецігу до відвідування церкви ставляться з нечуваною недбалістю.
— Третьої неділі по великодню — ви розумієте, що це значить? — мені довелося казати проповідь паламареві і трьом бабусям із притулку для старих панночок. Всі інші хворіли на інфлуенцу.
Ядасон сказав:
— За тієї стриманої, щоб не сказати ворожої, позиції, яку панівна партія посідає щодо церкви і релігії, треба ще дивуватися з цих трьох бабусь. Чому б їм краще не відвідувати вільнодумні лекції доктора Гейтейфеля?
Тут пастор схопився із стільця. Він так задихався, що борода його ніби спінилася, а сюртук узявся химерними хвилями.
— Пане асесоре! — насилу вимовив він. — Та людина. — мій шуряк, і «моя помста» — сказав господь. Але хоч та людина мій шуряк і чоловік моєї рідної сестри, я можу тільки молити господа, так, молити, склавши руки, щоб він нарешті уразив його небесним громом. Бо інакше господь колись муситиме пролити сірку і вогонь на весь Неціг. Кавою, ви розумієте, кавою на дурничку заманює Гейтейфель людей, щоб уловити їхні душі. І він утовкмачує їм, що шлюб не таїнство, а умовина — все одно як замовити костюм. — Пастор засміявся від злості.
— Фе! — обурено пробасив Дідеріх. І поки Ядасон запевняв пастора в тому, що сповідує позитивне християнство, Дідеріх, сховавшись за фотель, відновив свої спроби ближче познайомитися з Кетхен. — Панно Кетхен, — сказав він, — можу вас запевнити, що для мене шлюб справді таїнство.
— Посоромтеся, пане докторе, — відказала Кетхен.
Йому стало жарко.
— Не дивіться на мене так.
Кетхен зітхнула.
— Ви страшенний розпусник. Ви, мабуть, не кращий за пана асесора Ядасона. Ваші сестри вже розповіли мені, що ви накоїли в Берліні. Вони ж мої кращі подруги.
— Тоді ми, значить, скоро побачимося?
— Так, у «Гармонії». Але не думайте собі, ніби я вірю хоч одному вашому слову. Ви ж приїхали сюди разом з Густою Даймхен.
— Що це доводить? — спитав Дідеріх. — Він протестує проти всіх висновків, що їх здумають робити з цього чисто випадкового факту. До того ж панна Даймхен заручена.
— Ну, — проказала Кетхен, — їй це не заважає, вона страшенна кокетка.
Пасторша також потвердила це. Вона ще сьогодні бачила Густу в лакованих черевичках і бузкового кольору панчохах. Це не віщує нічого доброго. Кетхен скривила рота.
— Ну, а спадщина…
Сумнів, який забринів у її голосі, змусив Дідеріха зніяковіти й замовкнути. Пастор щойно погодився з асесором, що треба докладніше обміркувати з гістьми становище християнської церкви в Нецігу, і зажадав у дружини пальта і капелюха. На сходах було вже темно. Пастор і Ядасон пішли наперед, то ж Дідеріхові пощастило здійснити ще один напад на шию Кетхен. Вона завмираючим голосом сказала: «Так лоскотати вусами не вміє ніхто в Нецігу», — що його спочатку потішило, але відразу ж навело на небажані здогади. Він зразу ж випустив Кетхен і зник. Ядасон, який чекав унизу, тихо сказав:
— Сміливіше! Старий нічого не зауважив, а мати вдає, що не помічає. — І він нахабно підморгнув.
Пройшовши повз Марієнкірхе, вони вже збиралися звернути на Ринкову площу, але пастор зупинився і рухом голови показав назад.
— Ви, звичайно, знаєте, панове, як зветься цей завулок ліворуч від церкви, під аркою? Ця темна діра або, слушніше, відомий дім у завулку?
— «Маленький Берлін», — сказав Ядасон, бо пастор не рушив з місця.
— «Маленький Берлін»! — з болісною посмішкою повторив пастор і, ще раз піднявши руки, в священному гніві вигукнув так голосно, що перехожі почали оглядатись: — «Маленький Берлін»!.. У затінку моєї церкви! Такий дім! А в магістраті не хочуть мене слухати, там глузують з мене. Але там глузують ще де з кого. — Тут пастор рушив далі. — А він не дасть глузувати із себе.
Ядасон також був тієї думки, що він не дозволить глузувати із себе. Але в той час, як Дідеріхові супутники так гарячкували, він побачив Густу Даймхен, яка йшла їм назустріч. Він манірно скинув перед нею капелюха, а вона недбало всміхнулася. Йому впало в око, що у Кетхен Цілліх таке ж лляне волосся і такий самий маленький, нахабний загнений носик. Власне, байдуже, ця чи та. Щоправда, у Густи ще й приємна повнява. «І вона нічого не попустить. Зразу дістанеш ляпаса». Він обернувся і подивився їй у слід: ззаду вона була незвичайно кругляста, все тіло її злегка погойдувалося. Цієї хвилини питання для Дідеріха було з’ясоване: вона або ніхто!
Його супутники тільки тепер помітили її.
— Це, здається, пройшла донька обер-інспекторші Даймхен? — спитав пастор і відразу додав: — Наш притулок для пропащих дівчат досі ще чекає пожертв від святобливих. Чи належить панна Даймхен до святобливих? Люди кажуть, ніби вона одержала в спадщину мільйон.
Ядасон поспішив заявити, що тут дуже прибільшено. Дідеріх заперечив: він знає обставини цієї справи, її покійний дядько нажив на цикорію ще багато більше, ніж гадають. Дідеріх твердив це доти, поки асесор не пообіцяв йому з’ясувати істину через магдебурзький суд. Після цього Дідеріх, задоволений, замовк.
— А втім, — сказав Ядасон, — гроші все одно потраплять до рук Буків, тобто крамоли.
Але Дідеріх і тут мав певніші відомості.
— Ми з панною Даймхен приїхали разом, — зробив він першу спробу, намацуючи грунт.
— Он як? — відповів Ядасон. — Що ж, можна віншувати?
Дідеріх знизав плечима, ніби дивуючися з асесорової нетактовності. Останній попросив пробачення; він тільки думав, що молодий Бук…
— Вольфганг? — спитав Дідеріх. — У Берліні я зустрічався з ним щодня. Він з актрисою живе там.
Пастор осудливо кашлянув. Вони саме переходили майдан перед театром, і він кинув суворий погляд на високу будівлю. Потім сказав:
— «Маленький Берлін», щоправда, стоїть коло самої церкви, та принаймні в темному закутку. А цей храм розпусти красується на відкритому майдані, і наші сини і дочки, — він указав на під’їзд, де стояли актори, і актриси, — торкаються ліктем блудниць!
Дідеріх із засмученим обличчям погодився, що це надзвичайно прикро, а Ядасон висловив своє обурення «Нецігською газетою», яка раділа з того, що минулого сезону в чотирьох п’єсах були показані позашлюбні діти, і назвала це прогресом!
Тим часом вони звернули на Кайзер-Вільгельмштрасе, де їм довелося розкланятися з кількома чоловіками, які входили до будинку масонської ложі. Коли вони знову наділи шанобливо скинуті капелюхи і будинок лишився позаду, Ядасон сказав:
— Треба буде взяти на замітку цих панів, які ще вдаються до масонського дешпоту. Його величність рішуче засуджує їх.
— Мене не дивує навіть найнебезпечніше сектантство з боку мого шуряка Гейтейфеля, — мовив пастор.
— Ну, а пан Лауер? — зауважив Дідеріх. — Людина, якій вистачає нахабства виділяти своїм робітникам частку в прибутках? Від такого можна всього чекати.
— Найобурливіше те, — втрутився Ядасон, — що член окружного суду Фріцше з’являється в цій жидівській компанії: державний службовець руч-об-руч з лихварем Коном! «Що значить Кон», — передражнив Ядасон, засунувши великі пальці за камізельку.
Дідеріх сказав:
— Коли він з пані Лауер… — і, урвавши, зауважив, що тепер розуміє, чому ці люди завжди неповинні перед судом. — Вони покривають один одного і важать назле.
Пастор Цілліх пробурмотів щось навіть про оргії, які, за чутками, вони влаштовують у цьому будинку і під час яких відбуваються нечувані речі. Але Ядасон багатозначно посміхнувся:
— Ну, на щастя, їхні вікна під самим носом у пана фон Вулькова.
Дідеріх схвально поглянув на урядовий будинок. Тут же поряд, перед окружним військовим управлінням, походжав туди і сюди вартовий.
— Як весело стає на душі, коли бачиш блиск гвинтівки ось у такого доброго хлопця! — вигукнув Дідеріх. — Тільки цим ми й тримаємо весь цей набрід у вузді.
Гвинтівка, щоправда, не блищала, бо надворі вже стемніло. Крізь вечірню юрбу гуляючих протовплювалися групи робітників, які поверталися додому. Ядасон запропонував зайти до Кляпша, зразу ж за рогом, і випити по кухлю пива. У пиварні було затишно, в цей час, туди не заходив ніхто. До того ж Кляпш був з добромисних, і, поки його дочка ходила по пиво, він палко дякував пасторові за ту користь, яку дають його хлопчакам уроки закону божого. Щоправда, старший все ж таки знов украв цукор, але зате він уночі не міг заснути і так голосно каявся перед господом у своєму гріху, що Кляпш почув і відшмагав його. Після цього розмова перейшла на урядових службовців, яким Кляпш відпускав сніданки і про яких добре, знав, що вони роблять у години богослужіння. Ядасон записував щось, водночас його ліва рука зникла за спиною панни Кляпш. Дідеріх розмовляв з пастором про створення християнського робітничого гуртка. Він пообіцяв:
— Хто з моїх людей не вступить до нього, той вилетить!
Ці сподіванки на майбутнє розважили пастора; після того, як панна Кляпш кілька разів приносила пиво й коньяк, пастор дійшов до того ж стану певності й рішучості, в якому обидва його супутники перебували вже протягом дня.
— Хай мій шуряк Гейтейфель, — вигукнув він, ударивши кулаком об стіл, — скільки хоче проповідує про спорідненість з мавпою, я доб’юся того, що моя церква буде знову повна!
— Не тільки ваша, — запевнив його Дідеріх.
— Ну, в Нецігу дуже багато церков, — визнав пастор.
Але Ядасон рішуче відрубав:
— Дуже мало, служителю божий, дуже мало! — І він покликав Дідеріха в свідки того, як стояла справа в Берліні. — Там церкви так само були порожні, поки до цієї справи не втрутився сам кайзер. «Подбайте про те, — сказав він депутації від міських властей, — щоб у Берліні будувалися церкви». І тепер їх будують, релігія знову стала актуальна, справу зрушено з місця.
І всі — пастор, шинкар, Ядасон і Дідеріх — висловили захоплення глибокою побожністю монарха. Тут пролунав постріл.
— Стріляють!
Ядасон схопився перший, всі, збліднувши, дивилися один на одного. Перед Дідеріховим внутрішнім поглядом з блискавичною швидкістю постало обличчя механіка Наполеона Фішера з чорною бородою, крізь яку просвічувала сіра шкіра, і він пробелькотів:
— Бунт! Почалося!
Знадвору чути було швидкий тупіт багатьох ніг. Усі відразу схопили свої капелюхи і вибігли на вулицю.
Люди, які вже встигли збігтися, боязко юрмилися півколом між військовим управлінням і під’їздом масонської ложі. Навпроти, там, де коло було не замкнене, серед вулиці лежав долілиць чоловік. А солдат, який нещодавно так бадьоро походжав туди і сюди, тепер нерухомо стояв перед своєю будкою. Каска його зсунулася. Блідий, з відкритим ротом, він втупив нерухомий погляд у чоловіка, що лежав на землі. Гвинтівку він тримав за цівку, і приклад її спирався на землю. З юрби, що складалася головним чином з людей простого стану, чути було глухий гомін. Раптом якийсь чоловічий голос вимовив дуже голосно: «Ого!» — після чого запанувала глибока тиша. Дідеріх і Ядасон обмінялися розгубленими поглядами; момент був критичний.
По вулиці біг поліціянт; попереду нього — дівчина, спідниця її маяла, і вона кричала ще здаля:
— Ось він лежить! Солдат стрелив у нього!
Вона підбігла до застреленого, впала навколішки, почала його трясти:
— Вставай! Вставай!
Дівчина зачекала. Ноги його начебто ворухнулися; але він зостався лежати, розкинувши на брукові руки й ноги. Тоді вона закричала: «Карле!» — так пронизливо, що всі здригнулися. Жінки теж закричали, чоловіки кинулися вперед, стискаючи кулаки. Юрба густішала, в проходи між екіпажами, що змушені були зупинитися, протовплювалися все нові й нові люди, а посередині тлуму надсаджувалася з горя дівчина; її розпатлане волосся маяло під вітром, обличчя було мокре від сліз і спотворене криком, якого не було чути: галас юрби заглушав його.
Єдиний поліціянт, розчепіривши руки, намагався відтіснити натовп від чоловіка, що лежав простертий на землі. Поліціянт марно кричав, наступав людям на ноги і в цілковитій безпорадності оглядався, шукаючи допомоги.
І допомога прийшла. В урядовому будинку відчинилося вікно, з’явилася велика борода і пролунав голос, грізний бас, що, наче віддалений гарматний гуркіт, покривши весь гомін, дійшов до слуху юрби.
— Вульков! — сказав Ядасон. — Нарешті!
— Припинити! — гриміло згори. — Хто дозволяє собі зчиняти галас перед моїм будинком? — І коли стало тихше: — Де вартовий?
Тільки тепер люди побачили, що солдат забився в глиб будки, і лише цівка гвинтівки виглядає з неї.
— Виходь, синку! — наказав бас із вікна. — Ти виконав свій обов’язок. Він змусив тебе до цього. Його величність нагородить тебе за хоробрість. Зрозумів?
Всі зрозуміли його й замовкли, навіть дівчина. Тим голосніше гримів його бас.
— Розходьтеся негайно, бо я накажу стріляти!
За хвилину багато хто вже кинувся навтіки. Купки робітників розпадалися, люди, трохи забарившись, з похнюпленими головами йшли собі геть. Урядовий президент крикнув ще:
— Пашке, збігайте по лікаря!
І зачинив вікно. Але в під’їзді урядового будинку зразу стало шумно. Звідкись з’явилися службовці, які голосно розпоряджалися. З усіх боків збігалися поліціянти, вони розштовхували решту публіки і кричали без будь-якої потреби. Дідеріх і його супутники, які втекли за ріг, побачили потойбіч вулиці кількох членів масонської ложі, що стояли на ганку свого будинку. Від них відокремився доктор Гейтейфель.
— Я лікар, — голосно сказав він і, швидко перейшовши вулицю, нахилився над застреленим. Він перевернув його, розстебнув йому камізельку і припав вухом до грудей. Цієї миті все стихло, навіть поліціянти перестали кричати. Дівчина стояла поряд, нахилившися вперед, втягнувши голову в плечі, ніби чекаючи удару, і притискала кулак до серця, немовби це і було те серце, яке мало спинитися.
Доктор Гейтейфель підвівся і сказав:
— Він мертвий.
У той самий час він помітив дівчину, яка захиталася, і простяг руку, щоб підтримати її. Та вона не впала. Вона глянула на обличчя мертвого і мовила тільки: «Карл». — І ще тихше: «Карл». — Доктор Гейтейфель подививсь навколо і запитав:
— Що робити з дівчиною?
Ядасон ступив уперед.
— Асесор доктор Ядасон з прокуратури, — відрекомендувався він. — Дівчина підлягає арештові. Її коханець провокував вартового, отже, можна підозрівати, що і вона брала участь у діянні, що підпадає під покарання. Ми розслідуємо це.
Він дав знак, і двоє поліціянтів уже схопили дівчину. Доктор Гейтейфель підвищив голос:
— Пане асесоре, я заявляю вам як лікар, що стан дівчини не припускає арешту.
Хтось сказав:
— Арештуйте й мерця.