Важливе місце посідають у структурі роману історія стосунків буржуа Геслінга і дворянина фон Вулькова, імперського уповноваженого в місті Нецігу, а також розповідь про хід спричиненого Дідеріхом судового процесу проти представника ліберального табору — фабриканта Лауера. І в першій, і в другій лініях роману відбивається соціальна зумовленість вчинків героїв, яка сильніша за їхні особисті уподобання і є кінець кінцем вирішальною. Пихатий фон Вульков зневажає вискочня Геслінга. Але він юнкер нової формації і добре розуміється на справах капіталістичного збагачення. Цей грубий і нахабний аристократичний глитай міцно тримає в руках політичну владу в нецігській окрузі. Та для того, щоб мати вирішальний вплив і на економічні справи, він потребує спілки з буржуа Геслінгом. У свою чергу Дідеріх боїться і ненавидить зарозумілого солдафона Вулькова, охоче підставив би йому ногу, тим більше, що кайзерів вірник зовсім не приховує своєї зневаги до фабриканта туалетного паперу, на кожному кроці підкреслює свою вищість, просто-таки знущається з боягузливого товстуна. Але і Геслінгові конче потрібна підтримка урядового уповноваженого, політичного керівника Неціга. За допомогою фон Вулькова він може усунути із свого шляху конкурента пана Клюзінга і заволодіти його великою фабрикою. Обоє друзів-ворогів вміло приховують від інших свої справжні думки і заміри демагогічною балаканиною в дусі промов улюбленого кайзера. Та вони не в спромозі замилити очі один одному і мусять діяти разом. Генріх Манн із зіркістю великого письменника-реаліста побачив типовий для вільгельмівської Німеччини процес зростання юнкерів і капіталістів в один клас і зміг художньо втілити це суспільне явище в гротескній історії взаємин Дідеріха та фон Вулькова.
Характерні ознаки часу несе на собі і судовий процес проти Лауера, що є складовою частиною загальної боротьби «партії кайзера» проти «партії народу», тобто нової імперіалістичної генерації буржуазії проти останніх могіканів буржуазного лібералізму типу старого Бука. Ліберали приречені на поразку. Їм нема чого протиставити бурхливій агресивності супротивників. Їхні ідеї віджили своє, за старими гаслами буржуазної демократії вже ніхто не йде. Ліберал Бук, при своїх симпатичних рисах, лише нешкідливий мрійник, що випадково заблукав до чужої і жорстокої доби. І Дідеріху не важко хитрощами й наклепами повернути нанівець колишню заможність старого, спаплюжити його добре ім’я, позбавити будь-якого впливу на міські справи. Наочне втілення процес переходу влади від старої до нової буржуазії знаходить у символічній сцені смерті старого Бука. Він конає в домі, який вже не належить його родині, бо потрапив до рук нового власника — всюдисущого Дідеріха. І навіть останньої хвилини очі вмирущого з жахом бачать огидне обличчя Геслінга-тріумфатора, котрий нахабно вдерся до його дому, щоб повніше відчути свою цілковиту перемогу. Серед постатей роману, надзвичайно багатого, навіть як на Манна, на пластичні повнокровні людські характери, вирізняється ще один, важливий для загальної картини. Це Наполеон Фішер, механік на Геслінговій фабриці, пізніше соціал-демократичний депутат рейхстагу від міста Неціга. Ця похмура людина, з неприємно вищиреними жовтими зубами, здається лякливому Дідеріхові небезпечним ворохобником. Та дуже скоро фабрикант пересвідчується в тому, що соціалістові Фішеру легко порозумітися з «національно настроєними справжніми німцями», тобто з самим Дідеріхом та його спільниками. Наполеон Фішер — історично-конкретна постать правого соціал-демократа, купленого буржуазією, зрадника робітничої справи. З таких фішерів складалася соціал-демократична фракція рейхстагу, яка в перші дні імперіалістичної війни голосувала за воєнні кредити, що їх вимагав кайзер. І знову-таки в малюнку цієї постаті ще раз виявилася глибока спостережливість письменника, його вміння під поверхнею явищ бачити їхній глибинний зміст, під сухозліткою слів знаходити приховані думки.
Обсяг цієї передмови не дає можливості зупинитися на всіх оказіях кар’єри Дідеріха Геслінга, бодай побіжно схарактеризувати постаті другого і третього плану, хоч кожна з них своїми художніми якостями заслуговує на окремий аналіз та оцінку. І прокурор-кар’єрист червоновухий Ядасон, і войовничий старий, учитель-ретроград Кюнхен, і патріот-мораліст пастор Цілліх, чия дочка Кетхен стала повією, і багато інших кайзерових прихильників, бравих вірнопідданих — все це не випадкові персонажі роману, а соціально та історично зумовлені типи німецького життя, які зберігають свою ідейно-художню вартість, свою викривальну силу і через півстоліття, в наш час.
Слід сказати про живучість типу вірнопідданого, особливо яскраво втіленого в постаті Дідеріха Геслінга. Упад монархії на таких, по суті, не відбився. Вони швидко знайшли свій ідеал в особі фюрера, а тепер, у шістдесятих роках XX століття, «геслінгівщина» є поживним середовищем для відродження в ФРН фашизму, з духовних родичів і нащадків Геслінга рекрутуються керівники НДП— партії неонацістів. Буржуа, подібні до героя «Вірнопідданого», не переведуться, поки існує світ всевладного капіталу, насильства і аморалізму.
Від інших сатиричних образів Генріха Манна Дідеріхова постать відрізняється своєю особливою багатогранністю, багатством соціальних зв’язків, місткістю і, не в останню чергу, справжньою універсальністю при безумовній індивідуальній неповторності. В образі «вірнопідданого» ми бачимо велике узагальнення соціально-політичних і духовних рис цілого класу, реакційних особливостей німецької національної буржуазії. В романі Генріха Манна за переконливо реалістичним сюжетом, образами і сценами постає ще другий, символічний план, який надає нових вимірів постаті вірнопідданого, дозволяє в епізодах життя міста Неціга побачити віддзеркалення життя всієї країни, всього капіталістичного світу напередодні першої світової війни.
Розмаїття сатиричних прийомів, використаних раніше в прозі Манна, стає у «Вірнопідданому» ще повнішим і багатшим. Карикатура і клоунада, сарказм та інвективи, солоні жарти і гірка іронія поруч із сатиричною гіперболізацією, контрастами, нагромадженням близьких, але не однакових образів та ситуацій — це лише деякі засоби з багатющого арсеналу Манна. Кожний із цих способів, кожний з тропів суворо підпорядкований загальній меті, тому роман справляє в стильовому відношенні таке цілісне враження.
Цей сатиричний твір, в якому немає жодного по-справжньому позитивного героя, в якому таврується огидний світ імперіалістичної Німеччини, не залишає, проте, песимістичного враження. І це тому, що в ньому все ж таки наявний і позитивний герой, і позитивна суспільна сила. Позитивним героєм є сам автор з його демократичним та гуманістичним світоглядом; позитивною суспільною потугою є народ, котрий хоч і не виступає в романі як сила активно революційна, здатна перетворити світ (цієї ролі народу Манн у роки написання «Вірнопідданого» ще не розумів), але самим своїм існуванням загрожує бездуховному світові кайзерових вірнопідданих.
«Вірнопідданий» завершує собою перший період творчості Генріха Манна. Новий етап починається в роки імперіалістичної війни і проходить під знаком зрослої політичної активності письменника. Він стає автором не лише таких широко відомих творів, як «Бідні», «Голова», історична дилогія про короля Генріха IV («Молоді роки короля Генріха IV» та «Зрілість короля Генріха IV»), але й великої кількості гостро публіцистичних статей та книг, спрямованих проти війни і фашизму, на захист демократії, миру, людини.
До кінця своїх днів, до останнього подиху великий німецький письменник шукав шляхів до щастя всього людства, боровся за викорінення зла і за перемогу добра.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Дідеріх Геслінг був сумирним хлопчиком, він найбільше любив мріяти, всього боявся і часто страждав від болю в ушах. Неохоче залишав він узимку теплу кімнату, влітку — тісний садок, де стояв запах ганчір’я з паперової фабрики і де над кущами рокитника та бузку зводилися дерев’яні стіни старих будинків. Нерідко Дідеріх, відриваючись від книжки казок, від своєї улюбленої книжки казок, тремтів з переляку. На лаві коло себе він цілком ясно бачив жабу, чи не в половину його власного зросту! Або там, навпроти, біля стіни, висувався по пояс із землі гном і скоса поглядав на нього!
Страшнішим за гнома і жабу був батько, а його ж треба було любити. Дідеріх любив його. Коли він потай чимсь ласував або брехав, то потім так довго вертівся біля бюрка, лащився і боязко заглядав у вічі, аж поки пан Геслінг це помічав і знімав зі стінки палицю. Кожна невикрита Дідеріхова провина домішувала до його відданості й довір’я сумнів. Коли якось батько, що кульгав на одну ногу, впав зі сходів, син як навіжений заплескав у долоні і втік.
Як він, бувши покараний, з опухлим обличчям і скиглячи проходив повз майстерню, всі робітники сміялися. Але Дідеріх відразу ж показував їм язика і тупав ногою. Сам собі він думав: «Мене вибили, але вибив мене тато. Ви були б раді, якби він і вас вибив. Але ви і цього не варті».
Він ходив поміж них, як примхливий паша: то погрожував виказати батькові, що вони учащають за пивом, то кривляючись дозволяв їм улестити себе і випитати, о котрій годині повернеться пан Геслінг. Хазяїна вони побоювалися: він знав їх, він сам колись працював. Він був черпальником на старих папірнях, де кожний аркуш ще формувався вручну; між іншим, брав участь у всіх війнах і після останньої, коли кожен знаходив десь гроші, спромігся купити паперову машину. Голандер і різальна машина довершили устаткування. Він сам рахував аркуші. У нього не повинен був пропасти жоден зрізаний з ганчір’я гудзик. Його маленькому синові робітниці часто клали в кишеню дві-три штуки за те, щоб він їх не виказував, коли вони брали собі кілька гудзиків. Якось їх набралося стільки, що йому спало на думку обміняти їх у крамаря на цукерки. Це вдалося, але ввечері Дідеріх став навколішки у своєму ліжку, досмоктуючи останнього цукралика, і, тремтячи від страху, молив страшного і любого бога, щоб той залишив злочин невикритим. Проте бог вивів його на чисту воду. В батька, який завжди бив сина з гідністю і почуттям обов’язку на обвітреному унтер-офіцерському обличчі, ритмічно підносячи і опускаючи палицю, цього разу затремтіла рука, і в його сріблясту, подібну до кайзерової, бороду скотилася, стрибаючи по зморшках, сльоза:
— Мій син украв, — задихаючись, глухо сказав він і подивився на хлопчика, як на якогось підозрілого зайду. — Ти обманюєш і крадеш. Тобі ще лишається кого-небудь убити.
Пані Геслінг хотіла примусити Дідеріха впасти навколішки перед батьком і просити пробачення, бо ж батько плакав через нього! Але інстинкт підказав Дідеріхові, що це тільки б ще більше розгнівало батька. З розчуленістю своєї дружини Геслінг ніяк не міг погодитися. Вона псувала хлопчика, робила його непристосованим до життя. Зрештою, він так само ловив її на брехні, як і Діделя. Нічого дивного, бо вона читала романи! А в суботу ввечері виявлялося, що робота, яку вона мала зробити за тиждень, не завжди бувала готова. Замість того щоб справувати, вона правила теревені із служницею… А ще ж Геслінг не знав, що його дружина теж ласувала потай, достоту як синочок. За столом вона не зважувалася наїдатися досита і потім крадькома добиралась до шафи. Якби вона лише сміла заходити на фабрику, то крала б і гудзики.
Вона молилася разом із сином, «як підказувало серце», не за канонами, і при цьому в неї червоніли вилиці. Вона також його била, але як попало, і лице її в той час спотворювала жадоба помсти. Часто при цьому вона бувала несправедливою. Тоді Дідеріх погрожував, що поскаржиться на неї батькові; він навіть удавав, ніби йде в контору, і, сховавшись десь за стінкою, радів з того, що нагнав на неї страху. Він уміло користав з тих хвилин ніжності, які находили на неї, та поваги до матері не відчував ніякої. Цьому ставала на перешкоді її схожість з ним. Він не поважав себе самого, бо мав занадто нечисте сумління і не міг нічим виправдати таке своє життя в очах господа бога.
Проте обом не раз випадали сповнені втіхи присмеркові години. Мати і син до останньої краплини разом брали від свят ту насолоду, яку давали їм співи, гра на фортепіано і розповідання казок. Коли Дідеріх почав сумніватися в існуванні немовляти Христа, він усе ж дав матері умовити себе зберегти віру ще хоч на якийсь час, і це принесло йому полегкість — він знову відчув себе побожним і добрим. Уперто вірив він і в привид, що жив у замку на горі, а батько, який про це і слухати не хотів, здавався йому занадто гордим, майже гідним кари. Мати напихала йому голову казками. Вона прищепила йому страх перед новими, шумливими вулицями і конкою, що курсувала по них, і водила його через вал у замок. Там вони втішалися приємним жахом.
На розі Мейзештрасе треба було проходити повз поліціянта, який міг кого схоче відвести до в’язниці, і Дідеріхове серце сильно калатало: з яким задоволенням він обійшов би його якнайдалі! Але тоді поліціянт дізнався б, що у нього нечисте сумління, і схопив би його. Багато краще було довести, що ти відчуваєш себе чистим та безневинним, і Дідеріх тремтячим голосом питав шуцмана, котра година.
Після стількох страшних сил, яким йому доводилось коритися, після казкових жаб, батька, любого бога, привида в замку і поліціянта, після сажотруса, який міг схопити, протягти через увесь комин і перетворити його в такого ж чорного чоловіка, як він сам, після лікаря, якому дозволялося змащувати горло і навіть трясти за плечі, коли закричиш, — після всіх цих сил Дідеріх опинився під владою ще страшнішої сили, що поглинала людину цілком: школи. Дідеріх переступив її поріг з плачем і через той плач не міг відповідати навіть того, що знав. Потроху він навчився пускати сльозу саме тоді, коли не вивчив уроків, бо страх не робив його ні стараннішим, ні менш мрійливим, — і він таким чином уникав деяких поганих наслідків, аж поки вчителі не розгадали його системи. До першого вчителя, який розкусив її, він пройнявся найглибшою повагою; він раптом замовк і, затуливши обличчя ліктем, подивився на нього з боязкою відданістю. Для суворих учителів він завжди був відданий і покірний. Добросердим він підстроював маленькі капості, на яких його важко було впіймати і якими він не вихвалявся. З більшим задоволенням говорив він про люті наскоки вчителів на табелі, про грізні розправи з учнями. Вдома за столом він доповідав:
— Сьогодні пан Бенке знову відшмагав трьох.
І коли запитували кого, відказував:
— Один з них був я.
Бо така вже була його вдача, що належність до безликого цілого, до цього невблаганного, зневажливого до людини механізму, яким була гімназія, його ощасливлювала, і влада, холодна влада, в якій він сам брав участь, нехай лише як потерпілий, становила його гордість. У день народження класного наставника кафедру і дошку обвили гірляндами. Дідеріх прикрасив і палицю, якою били учнів.
В шкільні роки дві катастрофи, які спіткали можновладців, сповнили його священним і солодким жахом. Одного з молодших учителів директор вилаяв перед усім класом і звільнив. Один із старших учителів збожеволів. Ще вищі сили — директор та будинок божевільних — жорстоко розправилися з тими, хто досі мав таку велику силу. Знизу можна, бувши маленьким, але неушкодженим, споглядати трупи і здобувати науку, яка пом’якшувала власне становище.
Владу, лещата якої його затисли, Дідеріх у свою чергу сам уособлював перед своїми молодшими сестрами. Дівчатка змушені були писати під його диктовку і навмисне робити побільше помилок, щоб він мав змогу шаленіти, тішитися червоним чорнилом і карати. А карав він жорстоко. Дівчатка кричали, і тоді Дідеріхові доводилося запобігати перед ними, аби вони його не виказували.
Щоб наслідувати можновладців, він не потребував людей; йому досить було тварин, навіть речей. Часом він стояв біля голандера і дивився, як барабан вибиває ганчір’я. «Так його! Посмійте-но ще раз! Мерзенна зграя!» — бурмотів Дідеріх, і його безбарвні очі палали. Раптом він щулився і мало не падав у чан з хлором: кроки робітника вривали його спорзну насолоду.
Але справжню безпеку і себепевність він відчував лише тоді, коли били його самого. Він майже ніколи не опирався такій халепі. Хіба що просив товариша:
— Тільки не по спині, це нездорово.
Не можна сказати, щоб йому бракувало розуміння своїх прав і любові до власної вигоди. Але Дідеріх дотримувався тої думки, що лупка, яка йому перепадала, не давала тому, хто бив, жодної практичної користі, а йому самому не завдавала реальної шкоди. Серйозніше, ніж до цих, власне абстрактних, цінностей, поставився він до трубочки з кремом, що її кельнер «Нецігського двора» вже давно йому пообіцяв, але на яку так і не розщедрився. Дідеріх безліч разів з найсерйознішим виглядом відбував ділову мандрівку по Мейзештрасе до ринку, щоб нагадати своєму одягненому у фрак приятелеві про його обіцянку. Та як одного разу той взагалі зрікся своїх слів, Дідеріх тупнув ногою і, щиро обурений, заявив: