Поруч з Дідеріхом ішов молодик у крислатому капелюсі художника, він сказав:
— Знаємо ми це. Наполеон у Москві, що сам ходив серед народу.
— Але ж це велично! — заявив Дідеріх, і голос його урвався.
Молодик знизав плечима.
— Комедія, і досить кепська.
Дідеріх поглянув на нього, силкуючись блискати очима, як кайзер.
— Ви, певно, теж із таких.
Він не зміг би сказати з яких. Він тільки відчував, що зараз, уперше в житті, йому випала нагода захистити добру справу від ворожої огуди. Хоч він і був збуджений, проте встиг обвести поглядом молодикові плечі: вони були не широкі. До того ж навколо звучали осудливі зауваження. Тоді Дідеріх перейшов у наступ. Своїм черевцем він припер ворога до стінки і вдарив по його крислатому капелюхові. Інші теж почали душпелити кулаками. Незабаром і капелюх, і сам художник лежали на землі. Протискуючись уперед, Дідеріх кинув своїм поплічникам:
— Цей, певно, ухилився від військової служби! Рубців на ньому також нема!
Старий чоловік з бакенбардами і залізним хрестом знов опинився поряд, він потис Дідеріхові руку:
— Браво, молодий чоловіче, браво!
— Як тут не розлютитися? — сказав Дідеріх, ще важко зводячи дух. — Коли людина зважується спаскудити нам історичний момент.
— Ви були на військовій службі? — спитав старий.
— Я мріяв назавжди лишитися в лавах нашої армії, — сказав Дідеріх.
— Авжеж! Але Седан буває не щодня! — старий торкнувся свого залізного хреста. — Це судилося нам!
Дідеріх випростався, він показав на приборканий народ і кайзера.
— Це варто Седана!
— Авжеж! — сказав старий.
— Дозвольте, вельмишановний пане! — крикнув хтось, розмахуючи записником. — Ми повинні написати про це. Картина настрою, розумієте? Ви, здається, відлупцювали «товариша»?
— Пусте, — Дідеріх досі ще задихався. — На мою думку, пора взятися за внутрішнього ворога. Наш кайзер з нами.
— Чудово, — сказав репортер і записав: «Юрба глибоко схвильована, люди всіх станів висловлюють свою безмірну відданість і непохитне довір’я найяснішій особі».
— Слава! — закричав Дідеріх, бо закричали всі, і підхоплений могутнім потоком людей, які так само кричали, він раптом опинився перед Бранденбурзькими воротами. За два кроки попереду нього у ворота в’їхав кайзер. Дідеріх міг би зазирнути йому в обличчя, побачити кам’яні риси та блискаючий погляд; але він так кричав, що перед очима у нього все розпливалося. Сп’яніння, сильніше і ще прекрасніше, ніж від пива, підіймало його навшпиньки, несло в повітрі. В стані бурхливого екстазу він махав капелюхом високо над юрбою, піднесений до небес, де кружляють наші найвищі почуття. Там, під склепінням брами, яка бачила стільки переможних в’їздів, з лицем скам’янілим та блискаючим, поступала на коні влада! Та влада, яка нас топче і чиї копита ми цілуємо! Яка топче голод, непослух і зневагу! Перед якою ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми — атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула! І, бувши кожен зокрема нулем, ми стрункими лавами — «Нова Тевтонія», армія, чиновництво, церква і наука, промислові об’єднання і могутні організації — конусоподібно зводимося до вершини, де стоїть вона, скам’яніла та блискаюча! Жити в ній, прилучитися до неї, бути невблаганним до тих, хто не з нею, і тріумфувати, навіть коли вона душить нас своєю п’ятою: бо саме цим усправедливлює вона нашу любов!
…Один з поліціянтів, ланцюг яких охороняв ворота, так штовхнув Дідеріха в груди, що йому перехопило подих; але очі його світилися таким захватом перемоги, наче він сам проїздив повз усіх цих приборканих злидарів, які давилися власним голодом. За ним! За кайзером! Усіх хвилювали ті ж самі почуття, що й Дідеріха. Ланцюг поліціянтів не міг устояти проти такої навали почуттів; його прорвали. По той бік воріт стояв другий ланцюг. Довелося звернути, дістатися до Тіргартена околясом, шукати пролазки. Знайшов її небагато хто; Дідеріх був сам, коли вибіг на дорогу для верхової їзди назустріч кайзерові, який також був сам. Людина, охоплена фанатизмом, забризкана болотом, у подертій одежі, із здичавілим поглядом. Кайзер з коня блиснув на нього очима, пронизуючи його поглядом. Дідеріх зірвав з голови капелюха, широко роззявив рота, але крику не було. З розбігу круто зупинившись, він послизнувся, з усього маху гепнувся в калюжу і лежав, задерши ноги, весь заляпаний болотом. Кайзер зареготав. Це — монархіст, вірнопідданий! Кайзер обернувся до своїх супутників і ляснув себе по стегну, далі регочучи. Дідеріх із своєї калюжі дивився йому вслід, все ще широко роззявивши рота.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Він так-сяк почистився і пішов назад. На одній з лав сиділа дама; Дідеріх нехотя проходив повз неї. До того ж вона пильно дивилася на нього. «Дурепа!» — сердито подумав він. Але тут він побачив, що в неї дуже перелякане обличчя, і пізнав Агнесу Геппель.
— Я щойно зустрівся з кайзером, — сказав він одразу.
— З кайзером? — перепитала вона, ніби з іншого світу.
Він поквапливо, з широкими, незвичними рухами почав виповідати все, що душило його. Наш блискучий молодий кайзер зовсім один серед розлючених бунтівників. Вони зруйнували кав’ярню. Дідеріх сам там був! На Унтер ден Лінден він став на кривавий бій за свого кайзера! З гармат слід би було стріляти по них!
— Але робітники голодують, — боязко сказала Агнеса. — Адже вони теж люди.
— Люди? — Дідеріх вирячив очі. — Вони — внутрішній ворог!
Він побачив, що на Агнесиному обличчі знову відбився переляк, і трохи заспокоївся.
— Ну, якщо ви задоволені з того, що через цю наволоч довелося закрити прохід по всіх вулицях…
Ні, для Агнеси це було дуже неприємно. Вона поїхала до центру міста по куплю, а коли схотіла повернутися на Блюхерштрасе, то виявилося, що омнібуси не ходять і ніде не можна пройти. Її відіпхнули аж сюди. Зараз так холодно і вогко, батько буде тривожитися; що їй робити? Дідеріх пообіцяв, що все залагодить. Вони разом пішли далі. Він не знав, про що з нею говорити, і лише повертав голову то в один, то в другий бік, ніби шукаючи дороги. Вони були самі серед голих дерев і мокрого опалого листя. Куди поділися вся його недавня мужність і високі почуття? Він почувався ніяково, так само, як під час останньої прогулянки з Агнесою, коли, діставши пересторогу від Мальмана, скочив до омнібуса і втік. Саме цієї хвилини Агнеса сказала:
— Ви давно, дуже давно не були у нас. Тато ж писав вам?
Дідеріх розгублено відповів, що його батько помер. Агнеса висловила своє співчуття, а потім знову спитала, чому він перестав приходити до них тоді, три роки тому.
— Правда, вже майже три роки?
Дідеріх опанував себе. Життя корпорації захопило його цілком. У ній панує надзвичайно сувора дисципліна.
— А потім я відбував військовий обов’язок.
— О! — Агнеса подивилася на нього. — Он скільки ви встигли за цей час! А тепер ви, певно, вже доктор?
— Сподіваюся скоро бути.
— Ви майже зовсім не змінилися.
Він невдоволено дивився перед себе. Його рубці, його широка фігура, вся набута ним мужність: хіба для неї це ніщо? Вона навіть не помітила цього?
— Зате ви змінилися, — грубо сказав він. На її блідому, на диво худому обличчі виступила легка червінь, навіть маленький загнутий ніс, укритий ластовинням, трохи почервонів.
— Так. Я часом хворію, але це минеться.
Дідеріх пожалкував, що був з нею негречний.
— Я, звичайно, хотів сказати, що ви стали ще красивішою, — і він глянув на її руде волосся, яке вибивалося з-під капелюшка і здавалося ще пишнішим від того, що обличчя схудло. Тут він пригадав своє минуле приниження і те, як усе тепер змінилося. Він сказав зачіпливо:
— А як поживає пан Мальман?
Агнеса зневажливо скривилася.
— А ви ще пам’ятаєте його? Якби я його зустріла зараз, то не звернула б на нього уваги.
— Справді? Але ж тепер у нього бюро видачі патентів і він міг би одружитися.
— Хай так!
— Однак раніше ви цікавилися ним.
— Чому ви так думаєте?
— Він завжди вам щось дарував.
— Я воліла б нічого не брати у нього, але тоді… — вона віп’яла очі в дорогу, в торішнє мокре листя, — тоді б я не змогла приймати й ваших подарунків.
І вона злякано замовкла. Дідеріх відчував, що на них обох ліг якийсь тягар, і так само мовчав.
— Ну, про такі дрібниці не варто й говорити, — видушив він із себе. — Кілька квітів. — І з новим обуренням: — Мальман подарував вам навіть браслета.
— Я ніколи не ношу його, — сказала Агнеса.
У нього раптом закалатало серце і з язика зірвалося:
— А якби він був від мене?
Відповіді не було; він затамував подих. Потім вона ледве чутно мовила:
— Тоді носила б.
Після цього вони зразу прискорили крок і не обмінялися більше жодним словом. Вони дійшли до Бранденбурзьких воріт, побачили, що Унтер ден Лінден заповнена грізною юрбою поліціянтів, і поквапливо повернули на Доротеєнштрасе. Тут людей було мало, Дідеріх уповільнив ходу і засміявся.
— Власне, це дуже кумедно. Бо ж усе, що Мальман вам дарував, було куплено на мої гроші. Він відбирав у мене останні пфеніги, я був тоді ще зовсім жовторотим хлопчаком.
Вони зупинилися.
— О! — і вона глянула на нього, її золотисто-карі очі замерехтіли. — Який жах! Ви мені пробачите це?
Він посміхнувся з виглядом переваги.
— Все це давня історія, гріхи молодості.
— Ні, ні, — збентежено повторювала вона.
Тепер головне, сказав він, як їй потрапити додому. Пройти далі було неможливо. Омнібусів також не було видно.
— Мені дуже шкода, але вам доведеться ще трохи понудьгувати в моєму товаристві. Між іншим, я живу тут поряд. Ви могли б зайти до мене, принаймні не мокли б під дощем. Але, звичайно, для панночки це незручно.
У неї все ще був той самий благальний погляд.
— Ви такий добрий, — сказала вона, часто дихаючи, — ви такий благородний. — Вони вже входили до під’їзду. — Адже я можу довіритися вам?
— Я знаю, чого від мене вимагає честь моєї корпорації, — сказав Дідеріх.
Їм довелося пройти повз кухню, але там нікого не було.
— Скиньте, будь ласка, пальто, — лагідно запропонував Дідеріх. Він стояв, не дивлячись на Агнесу, і переступав з ноги на ногу, поки вона знімала з голови капелюшка.
— Я піду скажу хазяйці, щоб вона приготувала чай.
Він уже обернувся був до дверей, та раптом відсахнувся. Агнеса схопила його руку й поцілувала її.
— Що ви, панно Агнесо! — страшенно перелякавшись, пробурмотів він і, ніби втішаючи, обняв її за плечі; тоді вона зронила голову на його плече. Він притис губи до її волосся, досить міцно, вважаючи це за свій обов’язок. Від дотику його губ тіло її затремтіло і забилося, наче під ударами. Крізь тонку блузку відчувалась його теплота і вогкість. Дідеріхові стало жарко, він поцілував Агнесу в шию. І раптом її обличчя наблизилося до нього: спраглі уста, напівзаплющені очі і такий вираз, якого він ніколи не бачив і від якого у нього запаморочилася голова.
— Агнесо! Агнесо, я кохаю тебе, — сказав він, наче щось змушувало його до цього. Вона не відповіла, з її відкритого рота виривалося часте тепле дихання, і він відчув, що вона падає, він поніс її, і йому здавалося, що вона тане у нього в обіймах.
Потім вона сиділа на дивані і плакала.
— Не май на мене зазле, Агнесо, — просив Дідеріх.
Вона звела на нього свої мокрі очі.
— Я ж плачу від щастя, — сказала вона. — Я так довго чекала на тебе.
— Навіщо? — спитала вона, коли він хотів застебнути їй блузку. — Навіщо ти вже закриваєш мене? Хіба я більше не подобаюся тобі?
Він запротестував.
— Я цілком усвідомлюю взяту на себе відповідальність.
— Відповідальність? — сказала Агнеса. — Хто говорить про це? Я три роки кохаю тебе. Ти ж цього не знав. Мабуть, уже так судилося!
Дідеріх, засунувши руки до кишені, подумав: «Така доля легковажних дівчат». Водночас йому хотілося ще раз почути її освідчення.
— Значить, ти насправді кохала мене, тільки мене?
— Я бачила, що ти не віриш у це. Як то було страшно для мене, коли ти перестав приходити до нас, і я зрозуміла, що всьому кінець. Це було так страшно! Я хотіла написати тобі, піти до тебе. Але мені забракло мужності, бо я перестала подобатися тобі. Я була в такому тяжкому стані, що татові довелося вирушити зі мною в подорож.
— Куди? — спитав Дідеріх. Але Агнеса, не відповівши, знову пригорнула його до себе.
— Кохай мене! Я не маю нікого, крім тебе!
Дідеріх подумав зніяковіло: «Небагато ж ти маєш». Агнеса багато втратила в його очах, відколи він пересвідчився, що вона кохає його. До того ж, казав він собі, дівчині, здатній на такі вчинки, не можна довіряти.
— А Мальман? — в’їдливо спитав він. — Дещо в тебе все ж таки з ним було. Ну, облишмо його, — сказав Дідеріх, коли вона з жахом випросталася, і постарався загладити свою вихватку. Адже ж і він, мовляв, так само ще не спам’ятався від щастя.
Вона одягалася дуже повільно.
— Між іншим, твій батько, певно, не знатиме, що й подумати, — зауважив Дідеріх.
Вона тільки знизала плечима. Коли вона була готова і він уже відчинив двері, вона ще раз зупинилася і довгим, боязким поглядом обвела кімнату.
— Може статися, — сказала вона, звертаючись до самої себе, — що я більше ніколи сюди не прийду. У мене таке відчуття, наче сьогодні вночі я помру.
— Ну, що ти? — сказав з болем Дідеріх.
Замість відповісти вона знову пригорнулася до нього, притискуючись устами до його уст, грудьми до його грудей, і ніби зрослася з ним від стегон до стіп. Дідеріх терпляче чекав. Нарешті вона відірвалася від нього, розплющила очі й сказала:
— Не думай, що я чогось від тебе вимагаю. Я кохаю тебе, все інше мені байдуже.
Він запропонував найняти візника, але вона захотіла піти пішки. Дорогою він розпитував про її сім’ю і про спільних знайомих. І тільки на майдані Бель-Альянс зненацька захвилювався і трохи хриплим голосом мовив:
— Зрозуміла річ, я й не думаю ухилятися від свого обов’язку перед тобою. Але поки що, ти розумієш, я ще нічого не заробляю, я повинен спочатку закінчити освіту, поїхати додому і ознайомитися із своєю фабрикою…
Агнеса відповіла вдячно і спокійно, ніби їй вділили комплімента:
— Буде чудово, якщо я згодом зможу стати твоєю дружиною.
Коли вони повернули на Блюхерштрасе, він зупинився й нерішуче зауважив, що йому, мабуть, краще повернутися назад. Вона сказала:
— Ти боїшся, що нас можуть побачити? Це нічого не змінить, бо мені все одно доведеться розповісти вдома, що я зустріла тебе і ми разом чекали в кав’ярні, поки не відновиться рух.
«Ну, брехати вона вміє», — подумав Дідеріх. Вона додала:
— В неділю приходь до нас обідати, неодмінної приходь.
Це було вже занадто, він скипів:
— Щоб… я?.. До вас?
Вона всміхнулася ніжно й лукаво:
— Інакше не можна. Якщо нас коли-небудь побачать разом… Хіба ти не хочеш, щоб я знову прийшла?
О, так, цього він хотів! А проте їй довго довелось умовляти його, поки він пообіцяв прийти. Коло під’їзду він манірно вклонився їй, різко відвернувся й подумав: «Неймовірно хитрі ці жінки, з цією я довго водитися не буду». Тим часом він з прикрістю згадав, що час іти до пиварні. Його поривало додому, він сам не знав чому. Замкнувши за собою двері своєї кімнати, він зупинився і втупив очі в темряву. Раптом він простяг руки, підвів лице і з довгим зітханням сказав:
— Агнесо!
Він почував себе оновленим, легким, ніби відірваним від землі. «Я неймовірно щасливий», — думав він. І ще: «Ніколи в житті я вже не матиму такої втіхи!» Він зрозумів, що до цього часу, до цієї хвилини сприймав усе невірно, невірно оцінював усе. Там, у пиварні, вони тепер п’ють і бундючаться. Євреї або безробітні — яке йому до них діло, за віщо йому їх ненавидіти? Дідеріх був навіть готовий любити їх! Невже це він, він сам, збув дня у цій тисняві, серед людей, яких вважав за ворогів? Адже ж вони люди, Агнеса сказала правду! Невже він побив людину за кілька слів, вихвалявся, брехав, по-дурному знесилився і, нарешті, обдертий і ошалілий, гепнувся в грязюку перед якимсь чоловіком на коні, перед кайзером, який поглузував з нього? Він зрозумів, що до того, як прийшла Агнеса, він провадив безпорадне, нікчемне і сіре життя. Прагнення, які тепер здавалися чужими, почуття, яких він тепер соромився, і жодної людини, кого б він кохав, — поки не прийшла Агнеса! «Агнесо! Люба Агнесо, ти не знаєш, як я кохаю тебе!» Але вона дізнається про це. Він відчував, що ніколи не зуміє висловити цього так добре, як цієї хвилини, і написав їй листа. Він написав, що й він сам ці довгі три роки чекав на неї і що не мав ніякої надії, бо вона надто прекрасна для нього, надто гарна й добра; що про Мальмана він навіював усе собі з боягузтва і впертості; що вона свята, і тепер, коли вона спустилася до нього, він лежить коло її ніг. «Підніми мене, Агнесо, я можу бути сильним, я відчуваю це, і я присвячу тобі все своє життя!» Він заплакав, припав лицем до диванної подушки, котра ще зберігала її пахощі, і заснув, схлипуючи, як колись у дитинстві.