А потім брама Низького замку поглинула карету, сани, коней і людей. Усі, хто мав увійти, увійшли, решта розійшлася — хто додому, а хто до шинку. Тільки я залишився сам, не знаючи куди себе приткнути, бо кортіло і до Високого замку, бо я там досі не був, і до монастиря за духовним утішанням, та й до Боневич хотілося, звідки вступилася смерть, але ще не повернулося життя.
Усе це промайнуло перед моїми очима, і я певен, що так воно й було, хоч залишився у своїй кімнатині.
…Через два дні послали по мене з Низького замку, ще й супровід дали — двох драгунів, не так для охорони, як для честі. Був я в тій самій одежі, що й на ґанку. Маршалок переказав, аби я в ній з’явився, а служка приніс мені нові чоботи і шаблю. Моя, яку я стратив в обозі, була ліпша, хоч і проста, але позаяк я мав стати перед вельможними панами, то дали мені шаблю в багатій піхві, оздобленій сріблом. Я вже трохи відвик від зброї, після нещасть, які мене спіткали, не чувся готовим ні до оборони, ні до помсти. Ніколи се не було моїм, і я здобув ласку покійного Гербурта тим, що признався чесно — наука завше мені була любіша за ратне діло, яке я просто змушений був терпіти. Боюсь, інші шляхтичі через се вважали мене не при собі й сторонилися, проте не чіпали чоловіка з такою незначною фортуною.
Хоч і недалеко було їхати, проте я встиг збентежитись в Добромилі, бо моя поява в одежі покійного ясновельможного викликала сум’яття серед міщан. Дехто хрестився, дехто кланявся, а одна молодиця впустила з несподіванки кошик з яйцями і ті, звісно, побилися. Думав, почне мене клясти, але вона лише роззявила рота.
Замок був удвічі більший, ніж боневицький. Не надто надавався для поважної оборони. Для оборони підійшов би мурований костел, такий як у Новому Місті, що через поле від Боневич. (АК: Від Боневич видно добре той костел, збудований 1463 року, нині чудово відреставрований. Справді могутня споруда з оборонними валами, які однак не врятували костел від розграбування 1648 року.) У Добромилі костел був дерев’яний. Лишався Високий замок. День був ясний, і твердиню було чудово видно з Ринку, де вже потрохи торгували, зокрема яйцями. Коли ми в’їхали у браму, я подумав те, про що не думав досі: може, хтось намислив супроти мене щось недобре, і мені враз стало гаряче. Ет, нехай діється воля Божа! Що кому судилося, того не мине. Прожив ти, Северине, 50 літ на світі, то думай про те, як до смерті приготуватись, а не про кари чи там нагороди. Як чоловік старший, мають панувати в нім не спокуси, а бажання зберегти те, що він має, а з ним честь і спокій. Правда, покійний ясновельможний був одних зі мною літ, однак про спокій лише говорив, а насправді вважав, що не все зробив, не все встиг. Може, се його і згубило. А може, тому, що до чоловіка такого високого становища спокій приходить лише після смерті.
Мене відвели до теплого покою, де я вперше стрівся з ясновельможним Яном Щасним, і се викликало у мене сльози на очах, поки я чекав сам не знаю на що. Як я потім дізнався, зі мною побажав стрітися один з Гербуртів, який приїхав аж зі Львова, дізнавшись про смерть Яна Щасного, Миколай, львівський хорунжий. Маршалок боневицький теж був там, але лиш для того, щоб мене представити, бо відразу зник. Однак через запони, що колихались усюди від теплого повітря з каміна, мені здавалось, що нас тут не двоє, а більше. Ясновельможний Миколай був чоловіком в літах і якимсь змученим, не так від неблизької подорожі, як від якоїсь недуги, що сушила його тіло. Він стояв сам і мені не казав сісти, й довго роздивлявся мене, наче моя скромна персона чогось вартувала. Я здогадувався, що вартувала.
Роздивившись мене вдосталь, пан Гербурт мовив:
— Трохи оповідали мені про вашмосць, але справа поважна, то я хотів би почути про пригоди пана з його уст, і то ab ovo. Хай вашмосць присяде на лаві…
Мені не сподобалось оте «пригоди» і я, ледве стримуючись, відказав:
— Життя без пригод не буває. Досить вийти за браму — і пригода нас сама знайде, а ще коли в краю неспокійно.
Не знаю, чого в мені знялась ця злість. Мав я на собі одежу маґнатську, то правда, але й обдертий, споневірений, я теж не падав на коліна й не просив ласки, хоч був, як билина в полі засніженому. А сю кашу пан Томаш заварив і прийшов я сюди не з власної волі.
Пан Миколай мав вутле тіло, може, й дух такий самий, чи не се додало мені відваги разом з відчаєм?
Він не подав виду, вдавши, що з таких пустих слів і починають розмову, і раптом спитав мене тихо:
— Чи впору одежа брата мого?
— Його ясновельможність був ширший в плечах, підкови гнув руками, таку силу мав.
— Замолоду гнув, — поправив мене пан Миколай. — А тепер спочиває у гробі.
Я перехрестився.
— Жалує пан за ним?
— Дуже жалую. Ясновельможний пан староста прийняв мене не лиш як родину княгині Єлизавети, хай і далеку, а як шляхтич шляхтича.
— Так вчинив би кожен порядний чоловік і християнин. Се ж на його землі пана пограбували приблудлі розбишаки?
— Не знаю. Я лежав у пропасниці й опам’ятався, як опинився недалеко від Добромиля, коли вже було по всьому.
— Мене більше цікавить, що було перед тим.
Пан Миколай подав мені срібну чару з вином. Я взяв її, не знаючи як повестися: за що пити — за здравіє чи упокій.
— Вашмосць так дивиться наче шукає in vino veritas.
Я пригубив вина. То була мальвазія. Нечасто мені доводилося її пити: солодка й пахне малиною. А далі почав розповідати свою сумну історію. Як повернувся з Московії і застав свій дім в руїні і село, спалене вщент. І жона вже не жила. Тікала зі служницею через пущу й затягло її в болото. Ніколи не чув я перед тим ненависті до бусурманів, бо таке їхнє ремесло, а тепер хотів помсти, коли вже відвоювався. То був, власне, мій останній похід з князями волинськими. А відтак поїхав до сина, що вже рік як оженився і жив у приймах за 10 миль.
Оповідав я се і голос мій почав дрижати, бо досі перед очима стояла смертна дорога коханої жони — у хащах, де вдень можна вступити в трясовину, не знаючи стежки, а моя Ганнуся не бувала в лісі, боялась, і з двору не виходила, хіба що до церкви чи на гостину їздила.
Далі розповів я, нічого не втаївши, як з великої розпуки продав землю, перебрався до сина, думав бавити онуків, однак невістка не заходила в тяж. Син мій більше прикладався до чарки, ніж до роботи, а далі став просити грошей. Порадили мені добрі люди поїхати до князя Заславського, вітця ясновельможної пані Єлизавети, попросити помочі, щоб я міг купити село в сухому місці.
— Так, я чув про се, — кивнув пан Миколай, — що відмовив князь Януш вашмосці.
Я похилив голову. Не вмів я просити, певно, ясновельможний князь пожалівся на витрати на московську кампанію і сказав, що дасть мені листа до найяснішого круля Жигмонта, той винагородить мене за мою службу так, як належить, честь по честі.
— Вашмосць має листа з собою?
— А ще він сказав мені, що можу лишитися при княжому дворі, якщо не хочу їхати до Кракова… Мушу розповідати все по порядку, вашмосць.
— Що ж, говори…
Я відчув, що пана Миколая не так моя доля цікавить, як князь Януш Заславський. Не сказати б чогось зайвого.
— Ласкавий був до мене ясновельможний князь, однак я хотів синові помогти, вирвати його з того болота. Був би сам-один, то чого ж. Але тоді б я до князя не ходив, а знайшов би собі тиху обитель та й став би служити Господу. Тому взяв я листа і приєднався до купців, що їхали до Перемишля, а звідти можна було б до Кракова з кимось доїхати. Зразу після Спаса й поїхав… Гроші за село, себто за землю, дав я старшому купцеві, де тримав він касу, і все було б добре, та застудився я і повернулась до мене болотна лихоманка, від котрої потерпав ще замолоду. Лежав я в гарячці, непритомний, коли на валку напали. Як і хто, не знаю. Купців побили, а слуги розбіглися, може, ті слуги й були у змові з рабівниками, бо зазвичай валки добре охороняють. А лист мій лежав у скрині з грошима…
— Такі листи зашивають в одежу, — зауважив пан Миколай.
— Так одежу зняли з мене непритомного, подумали, що я вмер.
— Розбій трапився на землі Стадницьких, що ворогували з покійним. Річ нечувана — нападати на купецьку валку. У землі львівській порядок, рабівників на палю садовлять. А як вашмосць потрапив до Добромиля?
Визнаю, голова в пана Миколая була мудра. Одразу видно державного мужа. Такого не одуриш. Утім, я не збирався цього робити.
— Не пам’ятаю. Я йшов по дорозі. Падав дощ, потім перестав. Хтось зупинив коней, мене поклали на сіно й привезли до корчми в Терновій.
— І пан не знає імені того доброго самарянина?
— Яць. Яць Якимів. Хлопського стану, але чоловік заможний.
— Русин?
— Так, русин, як і я. Се він, коли я одужав, порадив піти до пана старости мостиського і вишенського.
— Пан з тим хлопом бачиться?
— Думаю йому колись віддячитися, як буду у Терновій.
— Достойний вчинок для шляхтича. Пан мусить розуміти, що перш ніж просити його про одну послугу, я мушу переконатись, що маю справу з чоловіком надійним і відповідальним. Мій брат, нехай спочиває у мирі, не завше…
Він затнувся. Я зрозумів, чому. Хто я такий, щоб при мені говорити, що ясновельможний приятелював з Дияволом із Ланцута, чоловіком, який мав найлихішу славу в усьому королівстві? (АК: Диявол із Ланцута — Станіслав Стадницький, особа демонізована сучасниками. У книзі «Prawem і lewem» Владислав Лозинський дає йому традиційну характеристику, дивуючись, як Ян Щасний Гербурт міг написати йому таку пишну епітафію. Польські історики і популяризатори історії зображають Стадницького як вкрай нахабного і винахідливого розбишаку, що нападав на сусідів. Цим не гребували й інші, зокрема Ян Щасний, який сам захопив Добромиль після смерті дядька Станіслава Гербурта. Мародерство і самосуд в межах пристойності намагались не помічати, але особливо зухвалі шляхтичі карались, доволі м’яко. Станіслав Стадницький був рокошанином, мав артистичну натуру, і допомагав Гербурту в його політичних оборудках. Тому Гербурт завжди захищав його, хоч таке приятелювання завдавало шкоди його репутації. Воював же Ян Щасний з іншими Стадницькими, які не мали до пана Станіслава жодного стосунку.) Так, я розумів, що покійного ясновельможного вважали загрозою для всієї фамілії, з якої, щоправда, небагато вже лишилось. Пан Ян Щасний згадував про се, шкодуючи, що має лиш одного сина. Мій рід згасав теж, але то від життя на болотах, нездоров’я. Я за тих пару місяців поздоровів, погладшав. Та й харчі тут добрі, нема що казати.
По виду пана Миколая й не здогадаєшся, що він хотів від мене почути у відповідь. Нездоров’я, якась недуга — отеє я бачив. Гербурт був схожий на дім, в якому повно кімнат і до кожної треба мати ключа, щоб зайти. Рівний з ним мав ті ключі, а мені звідки їх взяти? Такі люди, як Гербурти чи Заславські, розриваються поміж вигодою для себе і вигодою для вітчизни, і судити їх треба не по словах, а по ділах. А людей простих навпаки — на словах ловлять і словами підперізують. Тому я, щоб не заморочуватись, бовкнув те, що підказало мені серце.
— Вашмосці, може, се не цікаво, але я знав, що не доїду до Кракова.
Пан Миколай, що вже збирався повідомити мені щось важливе, здригнувся. Я не дав йому отямитись.
— Я бачу дорогу, якою маю рушати. На Волині я бачив, що дорога до Кракова мені урветься, що я побачу гори, але не дізнаюсь, що за ними.
— І що се має значити?
— Се в мене такий дар. Вибираючись в дорогу, знаю напевне, доїду чи ні.
Міг би розповісти, скільки доріг віщували мені смерть, і я завше завертав назад.
— Але ж пан поїхав все одно?
— Бо смерті своєї не бачив. Лиш три гори й туман. Так і вийшло…
— То пан не лише сновида, а й ясновида! — пожартував пан Миколай. — А чиюсь дорогу пан теж може бачити?
Я похитав головою.
— Ні, лиш свою. Мабуть, мені підказує мій янгол-хоронитель.
Я перехрестився.
Пан Миколай поважно кивнув.
— Мабуть. Тепер я розумію, чого мій брат забрав пана до Боневич…
І знову не доказав, затнувся. Щось часто він спотикається.
— Ну добре, — мовив він, вирішивши нарешті приступити до справи, яка спершу видавалась йому легкою. — Я знаю, що пан маршалок зробив сей маскарад на ґанку не для того, аби настрашити вдову. Сонце сліпило очі, вашмосць стояв далеко, а одіж покійного примітна… Проте ніхто нічого не помітив, бо всі дивилися на труну і на вдову…
Я відчув, що починаю тремтіти й холод підкрадається до серця. Однак чоловіка не пригощають мальвазією, щоб потім покарати.
— Мені дуже прикро, що так сталося. Я не розумів…
— Знаю, — відрубав пан Миколай. — Я бачу невелику подібність: один вік, один зріст, статура, мабуть, усе. Але вашмосць дуже ризикував у тій авантурі. Я певен, що маршалок вийшов би сухим із води, та й має де прихилити голову на старість, коли продадуть Боневичі. А вашмосць… Якби щось сталося з княгинею?
Мій страх сягнув тої межі, що якби я стояв, то напевно б упав або заліз у мишачу діру.
Коли ясновельможний пан Миколай се зауважив, то його раптовий гнів, що у Гербуртів спалахував на пустому місці, ущух. Він підкрутив вус і мовив лагідніше:
— Але я стрівся з паном і побачив, що маю справу з чоловіком поштивим, шляхтичем…
— Я певен, що пан маршалок не мав жодного злого умислу.
— О так! Він давно служить нашій родині, чоловік чесний і доброго роду, і знав мого покійного брата від малих літ. Коли вашмосць розповів про свою сумну пригоду, я зрозумів, що пан маршалок вирішив привернути нашу увагу до нього. Чи знає пан старовинний жалобний звичай вельможної польської шляхти? Певно, що не дуже, бо походить з інших країв, де багато схизматиків. У нас заведено, щоб за труною на погребі йшла жива подоба небіжчика, хтось, хто на нього схожий. Пан маршалок, зауваживши деяку подібність, а також порядність вашмосці, хотів, аби ви, пане Северине, отримали сю честь. За се ми заплатимо, ясна річ, і плата буде добра, скажімо, 800 злотих. Вашмосць стратив усі свої гроші, я знаю. Як скінчиться погреб, а се буде аж навесні, може пан їхати собі до Кракова. До того часу буде нашим гостем. Мешкати може пан або в Боневичах, або в Добромилі. А я мушу вертати до Львова і маю знати, чи пан на се пристає.
Се для мене було як грім з ясного неба, і я пролепетав:
— А чи не противно се буде моїй православній вірі?
Пан Миколай почервонів як рак і, видно, хотів сказати щось гостре, однак опанував себе і відповів:
— Се велика честь для шляхтича-християнина. Як міг пан таке навіть помислити? Якщо давній шляхетський звичай викликає в пана сумнів… (АК: Цей звичай прийшов до Речі Посполитої разом із сарматизмом. Дехто називає його римським звичаєм, але це радше еклектичне поєднання різних жалобних обрядів.)
Ноги в мене не чули підлоги. Не знаю, що на мене найшло, але раптом мені стало дуже шкода себе, і я заплакав від страху, що можу втратити єдину соломинку, яку мені простягають. Коли я підняв очі, то побачив, що повіки у пана Гербурта сіпаються. Він підійшов до мене, обняв і сказав:
— Досить, досить. Я бачу, що пан чоловік непростий, але мій дорогий брат теж хотів би цього.
І я кивнув погоджуючись.
VIII
Опинившись за брамою Добромильського замку, я пішов, куди мене несли ноги. Найменше бажав, аби хтось заговорив до мене. Досить розмов на нині. Серце скував холод, і воно тріпалось, як риба без повітря в замерзлому ставку. Навіть риба потребує дрібки повітря. Не знаю, що зі мною діялось тоді, тепер не згадаю. Знаю, що ніхто мене не спиняв, я йшов через ринок, тихий будний день, де продавали для щоденних потреб яйця, рибу, овочі довкола помосту з ганебним стовпом, що часом ставав плахою, а часом з нього виголошували ухвали магістрату, котрі залежали від волі когось із панів Гербуртів. Ті тримались за Добромиль більше, ніж за Фельштин, і було чого. (АК: Тримались за сіль, що була тоді стратегічним продуктом і давала великий прибуток. А Фельштин (нині Скелівка) був те, що називає шляхта, осідком роду Гербуртів у землі Перемиській. Там був замок, костел, що зберігся донині. Добре, що покійний Борис Возницький свого часу вивіз зі зруйнованого костелу надгробки і портрети Гербуртів. Зараз вони в Олеському замку. До речі, Олеськ теж колись належав Гербуртам, щоправда, коротко.) Усе оберталось довкола Добромиля та його трьох гір, і хто потрапляв у се коло, то не міг з нього вирватися. Покійного ясновельможного змусили міряти сім миль довкола Добромиля, і хто-хто, а він добре знав, що таке Добромиль. (АК: Зиґмунт III після півторарічного ув’язнення заборонив Яну Щасному ще два роки покидати Добромиль в радіусі 7 миль під страхом смерті, і він не порушив заборони, хоча якби почався інший рокош чи підвернулась варта уваги авантюра, не думаю, щоб Гербурт втримався від спокуси. Бо позірна законослухняність не заважала нашому Геркулесу посилати гінців і вести політичні перемовини навіть ті два роки. Недаремно він народився під знаком Водолія — вмів просочуватись, як вода в усі щілини.)