Через те, згідно із наперед відпрацьованим планом, Левін та Фаїна рушили Володимирською, на перетин вулиць, просто до коляски, на віжках якої чекав загримований за улюбленою акторською звичкою Вольф.
Побачивши зі свого місця сигнал тривоги, у той же бік рушив незграбний велетень Малюта. Щоправда, таким собі неповоротким слоном він здавався лише стороннім. Ті ж, хто знав цього колишнього зломщика, якого Штерн навернув до лав соціалістів-революціонерів на пересилці в Красноярському централі, не радили б модним нині спортсменам змагатися з кремезним мужиком на швидкість реакції.
З найближчого двору вже виходив Гірш – мав отримати інший сигнал та рухатися до коляски, щойно з’явиться приречений. Бомби цей колишній гірничий інженер, знавець підривних робіт із промислової Юзівки, робив сам, та, на відміну від більшості піротехніків, завжди ходив на акції разом з усіма: якщо в когось, навіть у Штерна, з якоїсь причини пекельна суміш не вибухне, те, що тримав при собі Гірш, спрацює завжди, безвідмовно.
Тепер перед бойовим загоном стояло просте завдання – перехопити свого керівника, відбивши від нього філерів.
Бойовики знали, куди саме збирається вивести свій небажаний ескорт Штерн. Вони скоротять відстань дворами, влаштують засідку. Вийшовши просто на них, керівник першим кинеться на ближчого шпига. Інші тут же виявлять себе, вступлять у гру.
Нападу фараони не чекають, розстріляти та навіть закидати їх бомбами – пара дрібниць, звична та знайома справа. Гірш і Левін мали досвід вуличних боїв. Перший – у Москві, був одним із тих, хто закидав бомбами спрямованих на підмогу жандармським кіннотникам військових кавалеристів знаменитого Семенівського полку. Другий – в Одесі, коли минулої осені разом із анархістами на замовлення партії есерів брав участь у кількох гучних ексах, потрусивши як слід чи не всі великі одеські банки.
До своєї групи Штерн підібрав надійних та перевірених людей. Фаїна навіть потай від інших пишалася, що керівник вважає і її перевіреним бійцем. Хоча бомб їй поки що не довіряв, та все ще попереду, недарма вона гартувала силу своїх, колись таких тендітних, ручок…
Ні, жоден із бойовиків не сумнівався в успіху спроби відбити старшого. Вони спокійно налаштувалися на новий план. Але все ж таки занепокоїлися, побачивши, як саме в цей час з боку Ярославового Валу зацокотів прикметний екіпаж, котрий вони чекали тут уже годину.
Генерал-майор Євсєєв, суддя військово-окружного суду.
За його вироком у вересні повісили двох членів бойової організації, ще трьох відправили на довічну каторгу. Газети широко висвітлювали цей процес. Його високоблагородіє пан Євсєєв просто в залі суду повідомив, скільки разів йому погрожували знахабнілі терористи, вимагаючи якщо не виправдати їхніх товаришів, то принаймні пом’якшити вирок. Не допустивши, зокрема, смертної кари.
«Після таких зухвалих погроз я готовий відправити на шибеницю всіх! – виступав у залі суду генерал-майор. – Але в Російській імперії все ж таки є закон. Його буква вимагає карати на смерть тих, чиї страшні злочини того варті. І не підсмикувати на мотузку всіх гуртом лише тому, що я, суддя, вірнопідданий і патріот, наділений правом судити й оголошувати вироки, вважаю: тільки так можна викорінити цю заразу терору! Погляньте довкола: кров ллється всюди! Ллється вже не перший рік! Нині вбивають мало не щодня, і безкарний терор лише збільшує ряди героїв! Ця кров – на совісті так званих кадетів і так званих соціалістів-революціонерів! І ми повинні це знати й розуміти! Та закон є закон. І саме він не дозволяє оголошувати всім цим злочинцям смертні вироки! Бо я відповідаю за свої слова та дії, я служу закону! Навіть якщо це не зовсім подобається радикально налаштованим підданим Його Імператорської Величності!»
«Пожаліти – означає приректи людей на вічну каторгу», – сказав тоді Штерн, недобре посміхаючись, і додав при цьому: аби йому справді погрожували, сатрап давно був би вже мертвий. Ці слова вирішили долю судді. Левін протягом трьох наступних тижнів через гарненьку простушку – генеральську покоївку – дізнався, куди і в який час суддя виїздить у неділю. Звичок своїх цей консерватор не міняв. Улаштувати засідку й виконати свій партійний вирок царському катові тепер лишалося справою техніки.
– Чорт, – процідив Левін крізь зуби, враз зупиняючись. – От чорт… Чому…
Фаїна непомітно для інших стукнула його кулачком у спину, цілячись між ребрами.
– Не стій, іди вперед. Усе скінчено.
– Нічого не все, – цідив далі Левін. – Ми не можемо його так пропустити, Фаню.
– Справді? Давно ти щось вирішуєш у групі?
– Ти теж не вирішуєш нічого, – парирував Левін, відсторонюючись від неї.
Тим часом екіпаж помітили інші. Пожвавішав Вольф, перебираючи віжки й нервово озираючись. Зупинився Гірш, насунув картуза на очі Малюта.
– Стояти, – одними губами мовила Фаїна. – Левін, ми не робимо дурниць. Наступного разу. Це почекає.
– Нічого не почекає, – відмахнувся Левін. – Зробимо зараз – тільки краще.
Екіпаж минув перехрестя, завернув праворуч, рушив у бік Бібіковського бульвару.
Кілька солідно вдягнених перехожих привіталися з пасажирами, дехто з чоловіків навіть зняв капелюха. Тут, у центрі Києва, всякий, особливо – особа рангу генерал-майора Євсєєва, практично завжди міг зустріти й зустрічав із десяток, як не більше, знайомих. До того ж генеральський екіпаж у місті добре знали.
Тепер Левін, Малюта й Гірш уже обмінювалися поглядами й жестами, не особливо криючись. Якщо придивитися уважно, цю трійцю, яка напевне щось замишляє, виявити було б нескладно. Це зовсім перестало подобатися Фаїні: адже ще мить – і на них неодмінно зверне увагу городовий, котрий виструнчився перед екіпажем, випнувши груди вперед, і завмер із високо піднесеною головою і з рукою біля козирка.
– Йдемо, – швидко, не приховуючи тривоги, мовила Фаїна. – Левін, це наказ, ми йдемо звідси геть.
– Чий наказ? – Тонкі брови Левіна від подиву стрибнули вгору. – Ти давно наказуєш тут?
– Штерна. Наказ Штерна…
– Чим ми зашкодимо Штерну? – тут же відбив Левін, тоді зачастив: – Слухай мене, слухай, слухай… Ми час на це витратили, зараз генерал їде просто до нас. Полетять бомби – почнеться хамішуцер! Великий хамішуцер, Фаню! Фараони, що пасуть Штерна, почують і кинуться сюди!
– Не кинуться!
– Чому?
– Почнуть його крутити. Відразу. Нас поруч не буде. Це ж Штерн, хіба ти забув? Левін, це – Штерн!
Говорячи так, Фаїна розвернула товариша до себе, сіпнувши за плече, намагалася дивитися йому в лице. Та погляд самого Левіна судомно блукав вулицею, його ніби лихоманило, тіло ж навіть почало ледь тіпати.
Простеживши за цим поглядом, Фаїна відчула: всередині враз похололо.
Малюта й Гірш тепер наблизилися, зменшивши периметр, знаходилися від них досить близько. Хоч виразів їхніх облич вона не бачила, поведінка обох не лишала сумнівів: вони готові діяти, виконати будь-який наказ. Левін, у свою чергу, збирався цей наказ віддати. Беручи на себе всю повноту відповідальності – і ймовірно лишаючи Штерна філерам. Навіть якщо всі бомби зараз влучать у ціль і суддя, тобто кат Євсєєв, отримає заслужене, навіть якщо вони самі після цього зможуть організовано відійти й зникнути, керівник групи, обкладений шпигами, матиме для цього менше можливостей.
Значно менше.
– Не можна. – У голосі Фаїни звучав уже неприхований відчай. – Левін… товариші… Товаришу Левін, так не можна. Наказ був зовсім інший…
– Накази виконуєш ти, Фаню. – Говорячи, Левін уже не дивився на неї, рука стискала в кишені тужурки револьвер із зведеним курком. – Обстановка міняється. За такими правилами ведуться всі бойові дії: роби так, як вимагають обставини.
– Глузд…
– Обставини! – відрізав Левін.
Лише тепер Фаїна зрозуміла: утримати інших від зухвалих, сміливих, але безглуздих з огляду на становище Штерна дій уже не зможе ніхто й ніщо.
4
Екіпаж уже порівнявся з ними.
Малюта швидко спускався, ступаючи широко й намагаючись обігнати його, аби жбурнути свою бомбу під колеса. В усякому разі, Фаїна серцем відчула – зараз буде так, і все полетить шкереберть.
– Він не сам, – спробувала вона хоч якось стримати бойовиків.
– Яке мені діло, хто там поруч із ним, – відмахнувся Левін. – Там не жінки з дітьми, просто товстун у мундирі. Жаба.
Будь на місці огрядного чоловіка, котрий сидів поруч із Євсєєвим, жінки, діти або навіть ті й інші, така обставина навряд чи зупинила б Левіна. Хто-хто, а Фаїна знала це добре. Так само розуміла: ані Малюті, ані Гіршеві, чого там – навіть самому Штернові – подібна перешкода не стала б на заваді.
Сама не будучи останнім часом надмірно сентиментальною й чутливою, Фаїна, на відміну від бойових соратників, таки уявляла собі межу, яку вона ще не готова була перейти. До остаточної перемоги світової революції вона не збиралася мати дітей, проте до чужих ставилася без злості. Вважала: кожна дитина невинна і має шанс стати кращою, ніж її батьки. Такою вважала себе, рішуче порвавши зі своєю, як гадала, реакційною та вірнопідданською родиною, де вважалося почесним вішати на стіну не лише портрет царя, а й картини із зображенням членів імператорських фамілій. Батько пояснював: це так вони вдячні за те, що суспільство не відторгнуло їх, ви хрещених євреїв, дозволило обіймати високі посади, мати пристойну репутацію й бути прийнятими та бажаними у вищому товаристві.
Ні, таке не для неї. Діти мають шанс.
– Левін, останній раз прошу…
– Пильнуй вулицю, – перервав її той. – Як почнеться – кричи й падай. Хай дивляться на тебе, більше істерики, Фаню.
– Левін…
– Все!
Малюта, порівнявшись із екіпажем, ступив крок із тротуару на вуличну бруківку.
Те, що сталося далі, пояснити не зміг ніхто.
Майже водночас із Малютою на бруківку вийшов і рішуче посунув навперейми екіпажу нічим особливим не примітний молодий чоловік у старій шинелі без погонів. Звідки він узявся – не помітив ніхто з бойовиків, і згодом Фаїна картала себе за втрату пильності. Хоча навіть якби стежила за вулицею старанно, все одно молодик у шинелі та окулярах не привернув би її уваги.
Візник, що правив екіпажем, угледів хлопця надто пізно – складалося враження, що той зараз хоче кинутися під кінські копита від нещасної любові. Натягнувши віжки, він махнув канчуком, рявкнув мало не на всю округу:
– Тпру-у-у-у! Куди ти лізеш, сучий сину! Ось я тебе!
Майнув у повітрі канчук.
Молодик ступив крок убік, виставив перед собою руку – лиш тепер Фаїна розгледіла дуло.
Стріляв він не в людей.
Три постріли, один за одним, призначалися коневі. Тварина не заіржала – здавалося, зовсім по-людськи зойкнула від несподіванки й болю, здибилася й одразу завалилася на бік, від чого запряжений екіпаж почав хитатися.
Наступної миті з протилежного боку, блискавкою майнувши повз Фаїну та Левіна, на бруківку вискочив студент, той самий, худорлявий, із коробкою шоколаду.
Широкий замах, мить – і брунатного кольору пакунок полетів просто під колеса. Студент устиг зробити два широких стрибки, як посеред Володимирської пролунав вибух.
Але за мить до того Фаїна з Левіним, що стояли до несподіваного метальника найближче й не зводили з нього очей, вхопили те, що навряд чи кинулося в очі звичайним перехожим.
Збираючись жбурнути свою коробку під екіпаж, студент рухався швидко, проте не надто зграбно. В останній момент нога підвернулася, він поточився, втратив рівновагу, намагався її втримати – і водночас не збирався більше зволікати з кидком. Тому не вийшло так, як гадалося: бомба не просто не долетіла до цілі, вона стукнулася об каміння бруківки праворуч від лівого заднього колеса. Вибух пролунав – та не зашкодив ані екіпажу, ані тим більше – його пасажирам.
Студент же – чи бойовик, перебраний студентом, – не бачив цього. Він уже мчав назад, пригнувшись, втягнувши голову в плечі й кумедно навіть із огляду на критичну ситуацію загрібаючи руками повітря. Левін рвонув було за ним. Сам поки не знаючи, для чого: дізнатися, хто він такий і чиє завдання виконує, жбурляючи бомбу в царського сатрапа, на якого група Штерна полює майже місяць, врятувати від переслідування чи затримати, вдавши із себе слухняного громадянина. Зупинила Фаїна, схопивши під руку й міцно стиснувши лікоть.
– Туди! – видихнула вона, кивнувши на бруківку.
Дія там справді розгорталася повним ходом. Над вулицею зависнув суцільний крик, воєдино злилися жіночі крики, чоловічі прокльони, дитячий вереск і груба лайка. Люди заметушилися, бажаючи врятуватися, та не знаючи напевне, звідки полетить наступна бомба, кому вона буде призначена і, головне, хто з очевидців може стати випадковою жертвою. Здавалося, в цьому Содомі спокій зберігають лише залізничник зі своєю дамою – так, ніби для обох подібне дійство було звичним, частиною повсякдення, чимось побутовим, таким, що не має значення й не викликає жодних емоцій. Якби поруч опинився досвідчений поліцейський агент, подібна поведінка парочки, котра знаходилася в максимальній близькості до місця нападу, напевне викликала б у нього підозру. Але зараз навіть тертому філерові було не до того, аби зиркати врізнобіч.
Бо візник екіпажа, намагаючись втриматися, міцно, мертвою хваткою вчепився у натягнуті віжки, немов збираючись не дати впасти застреленому коневі. А тим часом Євсєєв та його супутник, прозваний Левіним жабою в мундирі, вже поспіхом вибиралися назовні. Фаїні мимоволі стало шкода: ким би вони не були, ці зухвальці, але доручати таку важливу річ, як метання, зеленому юнакові, котрий явно не мав належного досвіду, – значило від самого початку провалити всю справу. Щось непереборне, нестримне штовхнуло її до бровки тротуару – виникло гостре бажання завершити справу за очевидних дилетантів.
Її випередили.
Стрілець у круглих окулярах нікуди не збирався йти. Він стояв на іншому боці вулиці, стежив за розвитком подій, котрим сам же дав старт, із дивною з огляду на момент, якоюсь зовсім дитячою цікавістю. А коли побачив, що бомба не долетіла й ціль неушкоджена, виставив руку з револьвером уперед, не звертаючи уваги на кипіння довкола себе.
Зробив крок, другий, ступив на бруківку. Але рухався не на генерал-майора Євсєєва, котрий, побачивши вірну смерть за кілька кроків від себе, незграбно й негарно присів, завалюючись при цьому на бік та безглуздо закриваючись руками, так, ніби це могло врятувати від пострілу впритул. Молодик проминув його, обігнув екіпаж з тилу. Товариш Євсєєва вибіг просто на нього. Бойовик завмер на мить, поставивши ноги на ширину плечей. Дуло дивилося просто на товстуна.
Постріл.
Відразу ж – другий.
Обидва в голову. Руки товстуна смикнулися, інстинктивно закриваючи лице. Так він і впав на брук – лицем униз, тримаючи руки перед собою.
Суддя військово-окружного суду бойовика в окулярах зовсім не цікавив. Настільки, що він дозволив генерал-майорові лишатися позад себе без страху, що той почне опиратися чи намагатися затримати його. Євсєєву теж було не до стрільця: він рачкував, ховаючись від можливого нападу й боячись стати наступною мішенню.
Тим часом звідкілясь збоку підбіг ще один озброєний чоловік, молодий, з густими вусами, в піджаку, одягненому не зовсім по жовтневій погоді, хоч справжні осінні холоди до Київської губернії ще не прийшли.
Ґудзики не застебнуті, поли розчахнуті.
Під піджаком – вишита сорочка, заправлена в штани.
Дуло з кишені піджака тягнув на ходу, першу кулю послав у неживе вже тіло товстуна, другу – вгору, піднісши руку високо. Так само вгору пальнув очкастий, водночас витягнувши з кишені та жбурнувши вгору з десяток білих аркушів. А коли перехожі, збуривши нову хвилю лементу, кинулися врозтіч, бойовики, не випускаючи зброї з рук, так само розбіглися.