— Тим краще, що ви знаєте його. До Ван ден Ройтера не так легко потрапити. Він справді має власну контору в центрі міста, а мешкає в справжньому палаці в розкішному районі столиці. Вхід туди охороняє цілий штаб службовців і особистих секретарок. Аби потрапити до нього, треба багато часу і терпіння.
— Гадаю, мені вдасться потрапити до нього досить швидко, — мовив Міллер недбалим тоном. — Чи він і досі цікавиться яхтами?
— Хіба він був колись яхтсменом? Я ніколи не чув про це.
— Пригадую, під час нашої випадкової зустрічі ми розмовляли саме про яхти. Мабуть, це може послужити приводом до зустрічі з вашим промисловим магнатом.
— Обов'язково зустріньтеся з ним, бо від цієї людини залежить дуже багато.
Розділ IV
«ЧАЙКА ПІВДНЯ»
Наступного ранку Антон, Міллер зателефонував до контори Ван ден Ройтера, але жіночий голос сухо відповів, що директор сьогодні дуже зайнятий і нікого не приймає, а завтра, можливо, взагалі виїде з Кейптауна. Секретарка запропонувала йому зустрітися з одним із заступників.
— На жаль, я мушу порозмовляти з паном Ван ден Ройтером особисто, — пояснив швейцарець. — Якщо він аж так зайнятий на роботі, то я радо відвідаю його вдома. Прошу переказати, що його хоче бачити товариш з корабля «Чайка півдня». Цього досить. Я зателефоную до вас о першій годині, аби довідатися, коли пан Ройтер зможе прийняти мене. Дякую, — сказав швейцарець і поклав трубку.
О першій годині та сама секретарка поінформувала:
— Директор чекатиме на вас удома о шостій годині.
Точно о тій порі слуга завів швейцарця в елегантно умебльований кабінет. З-за столу підвівся лисуватий чоловік з надміру великим носом. Незважаючи на жаркий день, Ван ден Ройтер був одягнений у темний костюм і світло-сіру краватку. У відповідь на уклін гостя він ледь схилив голову і, не подаючи руки, показав швейцарцеві на крісло перед собою.
— Ви хотіли зустрітися зі мною? З якою метою? Я не пригадую, чи ми знайомі.
— Стара історія! — засміявся Антон Міллер, зручно вмощуючись у кріслі. — Іще з часів чудової яхти «Чайка півдня». Адже так називалася вона тоді. А нині ще плаває? Я приїхав до Кейптауна, і, мабуть, нема нічого дивного, що захотілось відвідати давнього товариша.
— Це шантаж, пане Міллер?
— Я ніколи не займався подібними дурницями.
— Щось не пригадую ні вас, ні вашого прізвища.
— Адже люди міняють одяг. Інколи доводиться міняти й прізвище. Спробую нагадати вам. Це було 1970 року в Нігерії напередодні падіння останнього пункту опору Республіки Біафра — міста Енугу. Порт-Харкот уже був здобутий військами генерала Гонована. Лише на кордоні з Камеруном лишалася вузенька смужка пляжу. Була темна ніч. «Чайка півдня» підпливла якнайближче до берега. Вдалині виднілися вогні посланих навздогін катерів генерала Тонована. Тієї ночі ми підпливли на двох човнах до вашої яхти. Ви стояли, спершись на борт, а я був поруч, але в човні. Негри похапцем перевантажували скрині зі зброєю. То був останній транспорт для захисту аеропорту, з якого полковник Оботе та його штаб могли вилетіти до тих, хто організував відокремлення племені ібів. Коли все перевантажили, я віддав вам портфель з грішми. Не було часу їх рахувати, бо катери Гонована шугали зовсім близько. А я міг би заплатити вам не доларами — вистачило б однієї кулі. Адже зброю я тримав у руці.
— Я також тримав палець на спусковому гачку, — посміхнувся Ван ден Ройтер, — і не відомо, хто був би першим. Зрештою, коли б я вистрелив одразу, то не треба було б перевантажувати з яхти важкі скрині, на які покупець завжди знайдеться.
— Однак ми обидва — джентльмени і тому зараз сидимо разом. Правду кажучи, я тоді дуже сумнівався, чи пощастить вам утекти. Адже посланці Тонована були вже на відстані пострілу. Пригадую, як по вас стріляли, коли ви випливали у відкрите море.
— Яхта мала потужніший двигун, а негри дуже погано стріляли.
— Зараз вони це роблять значно краще. Я бачив їх у Родезії.
— А що ви робили потім у Нігерії?
— Я був дурний, не залишав полковника до самого кінця. Навіть довше, аніж до кінця, бо коли з Біафри стартували останні літаки, я разом зі жменькою вірних ібів ще охороняв аеропорт. Потім, голодний і брудний, два тижні продирався крізь джунглі в Камерун. Єдине, що я тоді заробив, це рубці на лівому стегні.
— Аж тепер я вас упізнаю. Чи то не ви, бува, герой історії в готелі «Інтерконтиненталь»?
— Так, я.
— І чим усе це скінчилося? Ви ж розумієте, що то справжнісінька провокація?
— Я це знав, відколи вони зайшли до мене в номер. Але в Кейптауні трохи нудно, тому я вирішив трохи розважитися. Закінчилося тим, що мене витурили з готелю.
— То вже свинство. Зараз я все владнаю, — Ван ден Ройтер простяг руку до телефонної трубки.
— Не треба. Я переїхав у готель на Рондебоші, і мені там добре.
— Як бажаєте. Чим вас почастувати?
Тепер Антон Міллер знав: він виграв. Цей промисловий магнат визнав його своїм. Може, ще не вважав за партнера у бізнесі, але за рівного собі.
— На яхті, пригадую, ми пили коньяк «Хеннессі», — серйозно відповів Міллер.
Ван ден Ройтер натис ґудзик дзвінка — у дверях показався слуга.
— Дві кави і пляшку «Хеннессі», — коротко наказав промисловець.
Коли кава і коньяк уже стояли на столі, він запитав:
— Що привело вас сюди?
— Бізнес. Всього-на-всього бізнес. На схилі літ став бізнесменом. Маю в Цюріху торговельну фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт».
— Чим займається ваша фірма?
— Усім. Реалізуємо навіть неможливі справи, творимо чудеса.
— А в Кейптауні?
— Я приїхав з деякими пропозиціями. Але то так, про людське око. Насправді ж я шукаю якоїсь доброї справи.
— Якої?
Міллер знав, що з колишнім гендлярем зброї можна бути щирим, тому спокійно пояснив:
— Може, нафта. А може, те саме, що в Нігерії, але на іншому рівні і в іншому напрямку. Може, якісь радіоактивні речовини. Я не знаю вашого ринку, не знаю ваших потреб.
— Нічого з того, що ви назвали. З нафтою у нас справді було сутужно. Але тепер через канали ми маємо її скільки завгодно. Урану ж маємо навіть забагато. Зрештою, ми — миролюбна держава і прагнемо лиш одного: аби нас ніхто не чіпав. Зброю ми також робимо самі й навіть експортуємо її.
— Африканським країнам?
— Кожному, хто добре заплатить. Ми хочемо мати добрі стосунки з негритянськими державами, можемо навіть допомагати їм, але за умови, що вони не втручатимуться в наші внутрішні справи і дадуть спокій нашим чорношкірим.
— А що б ви запропонували?
Ван ден Ройтер розмірковував або вдавав, що розмірковує.
— Є одна справа, — сказав він, — але до дідька важка. Ми вже пробували і так, і сяк, але нічого не вийшло.
— Інколи пробує багато людей, а вдається одному. Можемо ризикнути, — Міллер навмисно наголосив «можемо».
— Вольфрам, — мовив господар, знову наповнюючи келихи.
— Вольфрам? — перепитав Міллер.
— Так. Йдеться про забезпечення вольфрамом нашої металургії. Ми закуповуємо вольфраму мінімальну кількість. І нам продають його так, ніби з ласки. Ледве вистачає для виробництва електричних лампочок. Це в першу чергу американці, але після галасу навколо Намібії і вони не дуже хочуть продавати. А ми потребуємо багато вольфраму.
Антон Міллер мав добру пам'ять, яка, мов комп'ютер, у разі потреби видавала потрібну інформацію. Він умить пригадав, що вольфрам — це сірий метал, який має найвищу температуру плавлення: десь понад три тисячі градусів. Окрім того, навіть незначна домішка вольфраму надає сталі жаростійкості. Без вольфраму не можна виробляти танки й гармати, ракети й атомні бомби. Атомні реактори також повинні мати вольфрамовий захист. Найбільші у світі поклади вольфрамової руди — в Бразілії та в Радянському Союзі. Незначну кількість цього металу добувають також в Японії, Мексіці, США і ще в кількох країнах. У капіталістичному світі монополія на цю сировину належить США, бо вони прибрали до рук мексиканські та бразільські родовища. З часів другої світової війни відомий факт, коли саме через нестачу вольфраму гітлерівцям загрожувала катастрофа. Врятували Гітлера японці, які, пропливши під водою три океани, трьома спеціально збудованими підводними човнами привезли вольфрам у Гамбург. Якби не вони, то фашистська військова машина перестала б працювати уже в 1943 році. Той японський вольфрам допоміг їй протриматись ще два роки — аж до капітуляції в Берліні.
— Гадаю, можна спробувати. Зараз я не можу сказати нічого конкретного, але спробую розвідати якомога швидше. Скільки потрібно вольфраму?
— Чим більше — тим краще.
— І по якій ціні?
— Цей метал не має ринкової ціни. Ціна щоразу така, про яку домовляться партнери. Будемо торгуватися, аби купити якнайдешевше.
— Скільки можна заробити на цьому?
— Дуже багато.
— А в яких ролях виступатимемо ми обидва?
— Я куплятиму. Звичайно, не сам. Ви ж продаватимете. Це дуже слизька справа. Поки вольфрам не буде в нас, ніхто не повинен знати про нього. Пізніше крикуни з Організації Об'єднаних Націй або з Організації Африканської Єдності скільки завгодно зможуть дерти собі горло. Але завчасу — ні пари з вуст.
— Зрозумів.
— Тому ми мусимо мати справу з однією людиною. Я знаю: то завеликий шмат хліба, аби ви могли з'їсти його самі. Ви повинні підібрати собі для допомоги таких людей, які б уміли тримати язика за зубами, бо інакше нічого не вийде. Нас не цікавить, скільки ви заробите і як організуєте доставку товару.
— А як фінансові справи? Адже це не кілограм бананів, які можна купити, витягши з кишені декілька рендів.
— Якщо ми дістанемо конкретну пропозицію і знатимемо, що справа варта уваги, ви отримаєте будь-яку допомогу з нашого боку: гарантійні листи відомих світових банків, а, може, навіть готівку. Я добре розумію, що сама гарантія банку ще нічого не вирішує.
— Якою буде ваша роль у цій торговельній угоді?
— Не турбуйтеся. Моя участь — з боку покупця. Не конче треба вкладати гроші, аби заробити.
— Розумію.
— Даю вам шанс, якого ви, можливо, більше не матимете. Я не приховую: справа нелегка. Але ж ви самі казали, що вмієте творити чудеса…
— Через три дні я дам вам відповідь, чи беруся за цю справу. Прийду до вас о шостій вечора. Згода?
— І ви вже матимете готову пропозицію? — в голосі Ван ден Ройтера чулася недовіра.
— Ні. Звичайно, ні. До конкретної пропозиції ще досить далекий шлях, але через три дні я знатиму, чи взагалі можна буде вирішити цю справу. Як ви казали: чи зможу я вкусити цей шматок хліба.
— Отже, я чекаю на вас.
Збираючись виходити, Міллер запитав:
— А що сталося з «Чайкою півдня»?
— Спочиває на дні моря, на глибині тисячі метрів. Але то вже зовсім інша історія. Зрештою, вона була добре застрахована.
Промисловий магнат був настільки люб'язний, що відпровадив гостя аж до воріт. Перше ніж повернутися додому, Міллер зайшов у найближче поштове відділення й надіслав телеграму. Зміст телеграми був зовсім невинний — лише адресат міг зрозуміти, що потрібно відправникові з Кейптауна.
Адресатом був Ганс Ціммерман, колишній шкільний товариш Міллера, який тоді зовсім не був Міллером, як, зрештою, і Ціммерман не був Ціммерманом. Двоє юнаків разом утекли з дому, разом записалися у французький Іноземний легіон і разом упродовж кількох років проливали свою й чужу кррв у В'єтнамі, а пізніше в Алжірі. Потім їхні шляхи розійшлися. Один із них — той, що нині послуговується швейцарським паспортом на прізвище Міллер — і далі шукав військового щастя в загонах найманців у Заїрі, Нігерії та Конго. А другий, замість ризикувати власною шкурою, узявся за прибутковішу справу. Вербував у шереги найманців інших добровольців, а за кожного завербованого діставав щедру винагороду. Здобуту в такий спосіб чималу готівку він вкладав у різні прибуткові справи. Йому таланило — грошей прибувало, а тяжка рука Інтерполу чи якоїсь іншої поліції жодного разу не взяла його за карк. Врешті-решт він вирішив, що прийшла пора кінчати з ризикованим бізнесом. Купив собі гарну віллу-палац на Принцевих островах, що у Мармуровому морі, й, аби зовсім не зачахнути, тримав скромну торговельну контору в Стамбулі. Він не підписував ніяких торговельних угод, лише давав поради іншим. Адже консультування — це також дуже прибутковий бізнес.
Саме Ганс Ціммерман заснував свого часу «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Коли ж та фірма вже не була йому потрібна, він передав її Антонові Міллеру, який терміново шукав якогось прикриття, аби спокійно перечекати бурю, що шаленіла в Марселі. Ціммерман зостався вірний юнацькій дружбі. Ганс хвалився також, що він єдиний, хто знає справжнє прізвище Антона Міллера і бачив його справжнє обличчя.
Ганс Ціммерман, коли займався різним бізнесом, і пізніше, коли перейшов на економічне консультування, позаводив знайомство у всіх куточках земної кулі. Його резиденти перебували у багатьох промислових центрах світу. Він знав безліч людей, які могли взятися за будь-яку, навіть «мокру» роботу.
Тому коли підвернулася справа з вольфрамом, Антон Міллер одразу зв'язався з колишнім шкільним товаришем. Наступні дні він дуже нервувався, бо зі Стамбула не було жодної вістки. Нарешті на третій день, за дві години до умовленої зустрічі з Ван ден Ройтером, прийшла навіть не зашифрована термінова телеграма, бо шифрувати зміст не було потреби. Ціммерман повідомляв: «Справа дуже тяжка, але можлива. Негайно приїжджай».
Цього разу зустріч з промисловим магнатом проходила в зовсім іншій атмосфері. Ван ден Ройтер не приховував свого задоволення від перспективи закупити вольфрам. Він намагався випитати в Міллера, як усе це виглядатиме, але швейцарець відповідав на всі запитання лаконічно, бо сам ще нічого не знав.
— Аби розпочати справу, — зазначив Ван ден Ройтер, — ми мусимо мати певну гарантію. Таку гарантію, а також власні пропозиції щодо закупки вольфраму ви повинні дати мені якомога швидше.
— Для цього я мушу якнайшвидше вилетіти в Європу, але не можу придбати квиток на літак.
— Куди?
— До будь-якого європейського міста. Аби скоріше, бо тут усі квитки замовлені на тиждень наперед.
— Я це владнаю, — Ван ден Ройтер вийшов з бібліотеки, де вони розмовляли за келихами з віскі. Хвилин через десять він повернувся й мовив: — Літак до Рима, завтра о восьмій ранку. Квиток отримаєте в касі аеропорту. Прислати за вами автомобіль?
— Дякую, дам собі раду, — відмовився Міллер. У цей день Марієтта працювала до десятої вечора, потім цілу добу мала вільну. Антон вважав, що нехай дівчина відвезе його в аеропорт. Не хотів виїжджати не попрощавшись — дівчина дуже близько брала до серця те, що для чоловіків здебільшого було лише приємною пригодою.
— Ще хочу попередити: з цією справою не слід зволікати, аби нас хтось не випередив. А також нагадую: всі документи оформлюйте на вашу фірму і ваше прізвище. Ми не бажаємо мати справу іще з кимось, хоча ніхто не забороняє вам мати не надто балакучих спільників. Офіційно тільки ви будете продавцем вольфраму. Ми, річ ясна, шукатимемо й інших джерел купівлі.
— Тоді я відмовляюся, — спокійно мовив Міллер.
— Чому?
— Я мушу мати гарантію, принаймні на якийсь час. На ярмарку вольфраму не купиш. Якщо кілька осіб або фірм водночас виявлять незвичайний інтерес до цього металу, ціна його відразу підскочить. Я вже не кажу, що така метушня насторожить тих, хто тримає монополію на виробництво і продаж вольфраму. Ніхто не повірить, що десь на світі раптом збільшилось виробництво лампочок і вольфрам купують саме для цього.
— Гаразд, маєте рацію. Але ваші пропозиції ми мусимо мати якнайшвидше.
— Який термін ви мені даєте на підготовчу діяльність?
— Скажімо, п'ятнадцять днів.
— Не може бути й мови. Мені потрібно принаймні два місяці.
— То забагато. Максимум — місяць.
— Буде важко.
— Що не зійде за місяць, те не дозріє й за рік.
— Нехай буде місяць. У всякому разі, через місяць я появлюся в Кейптауні, вже точно знаючи, чи вдасться залагодити справу.
— Гаразд. За успіх, — чоловіки одним духом випили до дна те, що лишалося в келишках.
— Зараз я скажу водієві, щоб одвіз вас у готель: о цій порі важко знайти таксі.
Цього разу Міллер не протестував.
Прощання з Марієттою було тяжким і сумним. Дівчина одвезла Міллера в аеропорт і крізь сльози проказала:
— Я знаю, що вже ніколи більше не побачу тебе.