— Потрібні будуть проби, бо вони дуже обережні, — застеріг Міллер.
— Нічого дивного в цьому немає, — мовив Фок. — Адже вони викладають гроші, а кота в мішку ніхто не купує. Проби вони дістануть. Тут усе мусить бути гаразд. Зможуть узяти навіть контрольні проби з барж або із завантаженого корабля.
— Скільки коштує тонна руди?
— Десь біля тисячі доларів.
— Це вже разом із вашим заробітком? — запитав Ціммерман.
— Із вашими комісійними.
— Дуже дорого, — скривився Міллер.
— Після переробки руди вольфрам однаково буде значно дешевший, аніж куплений у США. З цієї руди вийде понад триста п'ятдесят тонн чистого металу. Цього їм повинно вистачити принаймні на десять років: як для воєнної промисловості, так і для атомної. До однієї тонни сталі додається всього-на-всього кілька грамів вольфраму. Титан, ванадій і марганець вони мають у себе.
— Покупець вимагає, аби всі документи були оформлені лише на фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» і на прізвище Антона Міллера, тобто угода і сам контракт на продаж, а також фрахт.
— Це можна буде владнати, — погодився ліванець. — Просто Ліверпульська суднова компанія за певну платню дасть корабель панові Міллеру в оренду. Такі контракти підписуються нині досить часто, мова йде про вантаж, коли судновласникові краще не знати, який товар везе його корабель.
— Це трохи ускладнює справу, — мовив Арнонд Фок, — бо бразільці добре знають мене і довіряють мені. Пан Міллер для них — чужа людина, тож вони можуть мати застереження.
— Поїдете в Боазілію разом, — вирішив проблему Ціммерман, — і пан Міллер перестане бути для них чужим. Я потурбуюся про такі рекомендації, після яких усі двері в Ріо-де-Жанейро будуть відчинені для нього. Я маю зв'язки й по той бік океану. Дарма комісійних не беру.
— А як наші справи з фінансами? — запитав ліванець. — Бо ніхто не продасть мені корабель за обіцянку.
— Якщо буде угода, — пояснив Міллер, — і покупець прийме мою пропозицію, то нам відкриють кредит, за який ми купимо і руду, і корабель. Коли вантаж прибуде в Кейптаун, кредит буде покритий готівкою.
— Але ж документи на кредит будуть не в наших руках, — стояв на своєму ліванець. — Де ж тоді мій заробіток?
— У вас залишиться корабель.
— Не залишиться. Коли ми розвантажимо руду в Південній Африці, то іншому покупцеві нічого буде везти.
— Пан Габон має рацію, — визнав Ціммерман. — На кораблі він не заробить нічого, але може віддати його в оренду панові Міллеру.
— Однаково я нічого не зароблю на тому, — наполягав ліванець. — Мені доведеться витратити немало грошей, поки знайдеться відповідний покупець.
— Тобто ви хочете сказати, — уточнив Ціммерман, — що «небагато заробиш комісійних на старому кориті, яке стоїть на якорі»? Зрештою, наполегливий знайде покупця навіть у Стамбулі! Орендна плата за два місяці лише заокруглить ваш заробіток. Два місяці по двісті п'ятдесят тисяч доларів — це півмільйона, покладені задарма до кишені.
— Два місяці — то замало. Двісті п'ятдесят тисяч — також замало. На світовому ринку ціни значно більші. Я ще муситиму заплатити за реєстрацію і податок.
— Кому ви це кажете, пане Габон? — розсміявся Ціммерман. — Не майте мене за малу дитину.
— А я прошу не рахувати мого заробітку. За ці гроші я добре напрацююся й увесь ризик беру на себе. А ви, сидячи за столом, без жодного зусилля заробите десятки тисяч доларів.
— Панове, досить сперечатися, — різко втрутився Фок.
— Ми не сперечаємось, — захищався ліванець. — У такій серйозній справі все треба з'ясувати заздалегідь, аби потім не було непорозумінь. Все мусить працювати як годинник.
— Міллер заплатить за оренду, починаючи з дня, коли екіпаж зійде на корабель, і по той день, коли залишить його. Гаразд?
— Гаразд. Але не по двісті п'ятдесят тисяч. Принаймні на сто тисяч більше.
— Пане Габон, не слід надто натягувати струни.
— То скільки ви даєте?
— Максимум — двісті сімдесят.
— Триста.
— Різницю розділіть наполовину, — запропонував Фок.
— Нехай уже буде. Знову я втрачаю.
— Але ж ви не витрачаєте ані цента.
— Зате може бути скомпрометована моя фірма.
— Ваша фірма не має жодного корабля, і купили ви її за кілька десятків тисяч доларів, — знову засміявся Ціммерман. — Кому ви очі замилюєте?
— Проте в цілому вона коштуватиме близько трьохсот тисяч. Я дав лише завдаток.
— Коли ви доплатите решту, колишній власник передасть вам два кораблі, які плавають під прапором компанії. Перше ніж зв'язатися з вами, я добре вивчив стан справ Ліверпульської суднової компанії.
— Ці два старі невеличкі корита розлетяться в морі на друзки.
— На цьому також можна заробити, — буркнув Фок.
— А екіпаж для суховантажу? — поцікавився Міллер. — То мусять бути надійні люди.
— Я знаю одного чоловіка в Піреї, — відповів Ціммерман. — Такий собі Літакіс. Він дооре знається на подібних справах. Літакіс підшукає нам капітана й підбере надійний екіпаж. Це річ проста. Головне — пропхати нашу справу в Кейптауні й уладнати все в Бразілії. Коли ви зможете вилетіти туди?
— Навіть завтра.
— Я повернуся на три дні в Роттердам, а на четвертий буду в Ріо.
— Гаразд. Отже, через чотири дні ви зустрічаєтесь у Ріо-де-Жанейро в готелі «Шератон».
— Якщо це потрібно.
— Така умова покупця, — Ганс Ціммерман підвівся, даючи зрозуміти, що нарада скінчилася. — Аби остаточно все конкретизувати, вдруге зберемося після того, як пан Міллер матиме контракт з африканцями. До того часу пан Габон підшукає відповідний корабель, щоб потім швидко купити його.
Коли двоє бізнесменів вийшли, Ціммерман, сміючись, мовив до товариша:
— Бачиш, з якими злодіями доводиться мати справу? Кожен з них намагається обдурити іншого. Тому я одразу визначив кожному його роль і межу заробітку.
— Вони й так зароблять багато, не маючи ані цента. Злодійство, та й годі!
— Ти також нічого не маєш, а заробиш, мабуть, найбільше. Серед вас я найбагатший, а мені перепаде найменший шмат із цього пирога. Хоч моя роль не така вже й мала. Я мушу диригувати вами, слідкуючи, аби не пересварилися завчасу.
— І ти не видаєш ані цента, хіба що на коньяк та лікери, які ми випили. І зовсім не ризикуватимеш.
— Який там ризик! Якщо ви матимете гроші, то можна знайти тисячу способів, аби цього ризику уникнути.
— Де нам знайти покупця, котрому ми офіційно продамо вольфрам?
— Я вже думав над цим. Гадаю, можна буде намовити японців. Зараз це високорозвинена країна, з якою навіть американці мусять рахуватися. Японці мають тісні економічні зв'язки з Бразілією, тому офіційні власті дадуть дозвіл на вивезення руди в Японію швидше, аніж будь-куди. Окрім того, шлях від гирла Амазонки до Японії пролягає біля Південної Африки. Це дуже полегшує справу.
— Маєш рацію.
— Коли ти повернешся з Бразілії і матимеш у кишені попередній контракт з африканцями, то відразу полетиш у Токіо.
Розділ VI
«СІРІ ВОВКИ» ЧИ ЗВИЧАЙНІ СОБАКИ?
В аеропорт їхало четверо чоловіків: Ганс Ціммерман, Антон Міллер, водій та особистий секретар Ціммермана — невідомо якої національності молодик атлетичної статури. Бізнесмени сиділи позаду, а секретар біля водія.
— Ти купив цей «мерседес» в Англії, бо, бачу, кермо з правого боку?
— Так зручніше.
Проминувши вузенькі покручені вулиці Стамбула, вони виїхали на автостраду, що вела прямо в аеропорт.
— Від самого порому за нами їде якийсь сірий автомобіль БМВ. Я вже давно слідкую за ним. У ньому сидить двоє чоловіків: в темних окулярах і насунутих на чоло кашкетах.
— Можливо, вони також їдуть в аеропорт або в Адріанополь, — Ціммермана зовсім не схвилювали слова водія.
— Їдуть слідом. Я навмисно вибрав у місті не найкоротший шлях і намагався відірватися. Та вони увесь час тримаються за нашим авто.
— Про всяк випадок приготуйтеся, хлопці. А може, спробуємо все-таки утекти від них?
— Нічого не вийде, У них автомобіль, мабуть, потужніший.
— Сядь нижче, поглянь на мене, — порадив Ціммерман товаришеві, натягуючи на задню й бічні шибки жалюзі, зроблені з тонкої сталі.
— Автомобіль броньований, — додав секретар. — Хіба що протитанкові гранати могли б пробити його, але вони, мабуть, не скористаються ними.
— Зараз побачимо, — водій спокійно їхав далі, лише трохи зменшив швидкість.
Сіре авто наздогнало «мерседес» і почало обганяти. Автострада перед ними саме була вільна.
Молодий чоловік, що сидів біля водія БМВ, раптом відчинив шибку й посипалися постріли з автомата. Кулі, мов горох, відбивалися від дверцят «мерседеса» та від його шибок.
Зненацька водій «мерседеса» загальмував так, що сіре авто опинилося на кілька метрів попереду. Тоді секретар Ціммермана виставив крізь вентиляційну шибку пістолет з великим, як у ракетниці, дулом і два рази вистрелив. Сірий автомобіль одразу спалахнув. «Мерседес» проминув його і рвонув уперед.
— От і все, — спокійно мовив Ціммерман.
— Ми не зупиняємось?
— А навіщо?
— Щоб пристрелити їх або спіймати і порозмовляти.
— Не думаю, щоб вони вибралися з охопленого вогнем автомобіля. Подивися, — Ціммерман відслонив задню шибку. Біля БМВ, яке горіло на узбіччі, зупинялися інші автомобілі.
— Це мій скромний винахід, — пояснив Ціммерман. — Спеціальний пістолет великого калібру з хімічними кулями. Пробивши метал, вони вибухають, і фосфор палить усе всередині. Ця іграшка коштувала чимало грошей, зате, як бачиш, вона виправдала себе.
— Чому тебе хотіли усунути з дороги? — дивувався Міллер. — Адже ти сам казав, що вже не займаєшся бізнесом.
— У Туреччині, й передовсім у Стамбулі, є люди, які дуже люблять стріляти. Навіть коли не мають ніякої конкретної мети. Тут є кільканадцять терористичних організацій. Найбільша і найнебезпечніша — це «сірі вовки» з крайнього правого мусульманського крила. Уряд бореться з тероризмом і вже добився значних успіхів, але не зумів арештувати всіх, хто хоче робити політику з пістолетом у руці. Тому майже кожна більш-менш багата людина сама вживає заходів проти терористів. Я також досить передбачливий, їжджу в броньованому автомобілі, маю добру охорону й непогану зброю. Мушу, однак, визнати, що в Туреччині я ніколи не цікавився політикою і взагалі не підтримував ніяких стосунків з політичними партіями, бо намагався якомога менше потрапляти на очі місцевій владі. Я ніколи не отримував листів з погрозами. Як і всі бізнесмени, я, звичайно, давав кошти різним легальним політичним, громадським і добродійним організаціям. Досі усе було в рамках здорового глузду. Мені щастило дотримувати рівноваги між різними сторонами. Якщо давав червоним, то такі ж суми давав і чорним. Коли ж підтримував урядову партію, то не забував про опозицію. В Туреччині інакше не можна.
— Усі так роблять, — додав секретар.
— Від мене ніколи не вимагали сплатити якийсь викуп. Цей несподіваний замах геть здивував мене. Коли б від мене вимагали грошей і я б відмовився їх дати, тоді можна було б зрозуміти вчинок цих людей. Але, повторюю, нічого подібного не було. Тому я думаю, що то не «сірі вовки», а звичайні собаки. Але вони отримали своє і, певно, ми матимемо спокій. Принаймні я. Зате ти мусиш бути обережний.
— Я? Чому я?
— Ці кулі, найімовірніше, були призначені для тебе.
— Який абсурд! Хто мене знає в Стамбулі?
— Хоча б Фок і Габон.
— Але ж вони роблять ту саму справу, що й ми.
— Якби нас спіткало нещастя, вони могли б робити ту саму справу без нас.
Принаймні так могло їм видатися. Поїхати в Кейптаун і піти по твоїх слідах — то вже не така важка справа.
— Адже раніше вони не знали один одного.
— Зате тепер знають. А щоб порозумітися, їм не треба надто багато часу. Знайти ж у Стамбулі відповідних людей для платної роботи — не важче, аніж будь-де. Зрештою, ми зовсім не мусимо діяти спільно. Фок або Габон теж могли додуматися до цього. Але може бути і хтось третій.
— Хто саме?
— Той, у кого ми з-під носа забираємо дуже вигідну справу. Адже африканці не чекали, поки з'явишся ти. Безперечно, і самі пробували роздобути вольфрам. Їм це не вдавалося, проте вони не втрачали надії, вірили, що таки роздобудуть цей сірий метал. А тут раптом з'явився конкурент, який позбавляє їх кількох мільйонів, котрі вони сподівалися заробити. Тоді вони асигнують певні кошти, аби усунути цього конкурента. Якби не мій броньований автомобіль, ми були б, певно, вже клієнтами похоронного бюро.
— Це неможливо. Крім Ройтера, ніхто не знав про мене.
— Ван ден Ройтер сам не вирішує таких справ. Вольфрам потрібен для державного підприємства РОКСІ, яке має в Південній Африці монополію на виробництво сталі. Ти був майже тиждень у Південно-Африканській Республіці й навіть не поцікавився цим. Ван ден Ройтер усього-на-всього входить у дирекцію РОКСІ або в раду по контролю. Діставши можливість закупити вольфрам, він поділився цією новиною з іншими особами з дирекції РОКСІ та, мабуть, і з кимось із уряду. Це дуже важлива й делікатна справа, щоб Ван ден Ройтер приховав її від справжніх господарів становища. Навіть хтось із них може бути зацікавлений, аби нам не пощастило. Коли йдеться про мільйони, кілька літрів крові нічого не значать.
— Може, ти й маєш рацію.
— Є ще один контрагент, який радий був би побачити фіаско нашої справи.
— Хто? Американці?
— Я думав не про них, хоча їх теж не можна виключати з гри. Ще є негри, які воюють за незалежність Намібії. Є негри Південно-Африканської Республіки. Є африканські держави, які не дуже радіють з того, що Південно-Африканська Республіка зміцнює свій військовий потенціал, готуючись до виробництва балістичних ракет і атомної бомби. Перешкодити Південно-Африканській Республіці закупити вольфрам означає перешкодити їй нарощувати озброєння.
— Це всього лишень слабенькі гіпотези.
— Але постріли на автостраді — незаперечний факт. Сліди від тих куль видно на шибці, і, мабуть, знайдемо їх на блясі кузова.
— Доведеться полакувати лівий бік, — втрутився водій., — Я б не хотів віддавати автомобіль в майстерню.
— Ми це зробимо самі в нашому гаражі. Ніхто нічого не знатиме.
— Ти не матимеш неприємностей з поліцією? — занепокоєно спитав Міллер. — Я б не хотів, аби нас затримали на допит, я не встигну тоді на рейс літака з Франкфурта до Бразілії.
— Який допит? Автомобіль, що їхав за нами, занесло на узбіччя, де він і загорівся. Ми не помітили цього, бо їхали попереду. Хіба не так?
— Звичайно, — відповів водій. — Я нічого не бачив.
— Я також.
— Не думаю, щоб нас узагалі спитали про що-небудь.
«Мерседес» зупинився біля будинку аеропорту. Міллер, Ціммерман і секретар висіли з «мерседеса». Водій одразу від'їхав далі. Краще, щоб ніхто не бачив автомобіля, уздовж якого рівною лінією тяглися чорні цятки. Нападник повистрілював усі кулі.
В аеропорту Ганса Ціммермана добре знали, бо він часто подорожував. Службовці й навіть офіцери прикордонних військ чемно віталися з мільйонером з Принцевих островів. Всі потрібні формальності були залагоджені дуже швидко. Вільного часу було доволі, тож давні друзі змогли зайти навіть у ресторан на каву.
— Повторюю ще раз: я не знаю, хто стріляв і в кого, — Ціммерман знову повернувся до недавнього замаху. — У всякому разі, будь обережний.
— Нічого зі мною не станеться.
— Перестань вірити у власну безсмертність. Кладовища світу переповнені дурнями, котрі були впевнені, що з ними нічого не станеться.
— Зі мною не раз траплялися всілякі прикрі речі, проте я сиджу тут і п'ю з тобою каву.
— Лише тому, що я не пошкодував грошей на купівлю броньованого автомобіля з правостороннім кермом, а також не шкодую грошей на утримування охоронця. Треба визнати, що він добре зреагував. Мушу якось віддячити йому.