— І тому може бути для нас іще небезпечнішим. Він знає достатньо, аби ставити нам палки в колеса: ніби випадкове інформування американців або якоїсь африканської країни було б дуже небезпечним для нас.
— На це він не зважиться, бо добре знає, як потрібен вольфрам нашій країні. Навіть Фервурди не можуть дозволити собі сваритися з урядом. Хоча не виключено, що він спробує щось устругнути.
— Новий замах на мене?
— Мабуть, ні, ви ж діятимете не один. Ваша смерть лише трохи відтягла б здійснення контракту. Але будьте обережні. Я зі свого боку спробую якось пом'якшити гнів того пана. РОКСІ — могутній концерн, найбільший у нашій країні. Вони добре знають Вільяма Фервурда, і я не сумніваюсь, що намагатимуться вплинути на нього.
— Однак не можна нехтувати цією загрозою. — Міллер розумів силу свого супротивника.
Цілий тиждень тривали розмови. Ван ден Ройтер не перебільшував — концерн РОКСІ умів дбати про свої інтереси. Міллер з біллю в серці усвідомлював, як меншають мільйони, на заробіток яких він покладав такі надії. Однак він мусив поступатися. У кінцевому результаті для компаньйонів лишилися досить кругленькі суми, і в глибині душі швейцарець визнавав, що його не аж так уже скривдили, хоча спочатку він розраховував на значно більший заробіток.
Представники концерну, зрештою, також мусили відмовитися від своїх початкових вимог. Вони погодились гарантувати купівлю банківським кредитом і навіть виділили великий завдаток, бо на кредит можна купити руду й корабель, але за команду й пальне, щоб корабель міг доплисти до місця призначення, треба було платити готівкою.
Проте південноафриканські бізнесмени дали гроші Антонові Міллеру не за гарні очі. На гарантійних векселях повинно було стояти жиро Ганса Ціммермана, але спочатку вони детально вивчили стан його фінансових справ. Нарешті контракт був підписаний і швейцарець покинув Південно-Африканську Республіку, маючи в своєму портфелі гарантійні папери на суму понад шістдесят п'ять мільйонів доларів, а також посвідку про перерахування на його рахунок у банку «Креді суїс» кількох сот тисяч доларів. Крім того, він мав гарантію «Меркабанку», що після виконання умов контракту йому виплатять п'ять процентів комісійного від загальної суми купленої руди, тобто від п'ятдесяти одного мільйона доларів. Акціонерне товариство, якому належала копальня в Бразілії, видало йому доручення на чек з такою сумою. З цих комісійних Міллер зобов'язувався покрити всі інші видатки, не вказані в контракті: експлуатація корабля, платня команді, оплата в портах. У комісійне входила також сума завдатку.
Під час перебування в Південно-Африканській Республіці Антон Міллер жодного разу не згадав про Марі Стрійдом, яку товаришки називали Марієттою. Закінчився його милий роман з дівчиною, і почалася велика фінансова гра.
Коли, вже відлітаючи в Європу, швейцарець прощався зі своїм приятелем, Ван ден Ройтер ніби мимохідь сказав:
— А знаєте, нашого симпатичного Вільяма Фервурда спіткала смішна пригода.
— Яка?
— Вночі хтось закинув у його спальню бомбу. Вільям, майже голий, вибіг на вулицю і зчинив галас. Приїхала поліція разом із саперами.
— І бомба не вибухнула?
— Вибухнула, але всередині була не вибухівка, а шоколадні цукерки. Геть уся кімната вимащена шоколадом. Якби бомба була справжньою, то від Фервурда нічого б не залишилося. Ото сміху було!
Антон Міллер скромно промовчав.
Розділ IX
САТАНИНСЬКИЙ ПЛАН
Всі знову зібралися на одному з Принцевих островів у затишній віллі Ганса Ціммермана. Цього разу тут панувала загальна ейфорія. Справа була вже фактично застебнута на останній ґудзик, бо спритний ліванець з американським паспортом на ім'я Фредерік Габон устиг підшукати відповідний корабель для перевезення руди з Бразілії в Кейптаун. То був японський суховантаж «Куретаке-Мару», який довго возив пшеницю з Австралії в Гонконг та в Японію і вже підлягав детальному обстеженню, бо за півроку закінчувався термін його страхування. Замість витрачати значні кошти на ремонт, японський судновласник вирішив продати його за безцінь.
— Зараз корабель бере в Бірмі рис, який повезе в Європу. Це додатковий зиск для нас. Наш екіпаж зможе зійти на «Куретаке-Мару» в порту, де рис розвантажуватимуть.
— Скільки треба заплатити за те корито? — запитав Ціммерман.
— Небагато. Дев'ять мільйонів сімдесят тисяч доларів, але застрахований наш кораблик на сімнадцять мільйонів. Його брутто-тоннаж становить сімдесят тисяч. Якраз стільки, скільки нам потрібно. Я маю опціон аж до кінця місяця.
— То що, купуємо? — запитав господар.
— Купуємо, — підтвердив Арнонд Фок.
— Я маю також гарантійний лист шведського банку «Енскідд». Треба негайно підписати контракт про купівлю й передати японцям банківську гарантію. На гроші їм доведеться почекати три місяці. Хоча вони можуть дисконтувати цей гарантійний лист у будь-якому іншому банку.
— А я? Де мій заробіток? — ліванець ніяк не міг дочекатися своїх грошей.
— Тільки-но корабель буде перереєстрований на Ліверпульську суднову компанію, Міллер підпише з нею, тобто з вами, контракт на орендування корабля, — пояснив Ціммерман. — Двісті вісімдесят п'ять тисяч доларів за кожен місяць, починаючи з того дня, коли екіпаж зійде на «Куретаке-Мару». За перечислення грошей відповідає банк «Креді суїс», де ви обидва маєте власні рахунки.
— Але оплата за три місяці наперед і то готівкою, — заявив Габон.
— Ви, бува, не збожеволіли? — обурився Міллер.
— Не кажіть дурниць, пане Габон, — і собі докинув Ціммерман. — Ви й так отримаєте півмільйона, якщо не більше. Єдина людина, яка ризикує в цій справі, — це я, бо я підписав гарантійні векселі Міллера.
— Моя фірма… — пробував заперечити ліванець.
— Ви ще можете відмовитись від свого опціона на купівлю «Куретаке-Мару». Ми знайдемо інший корабель.
Фредерік Габон замовк. Дуже вже він любив гроші, але зрозумів: треба знати міру.
— Пан Фок, — мовив Ціммерман, який відігравав у цьому товаристві роль «мозку», — полетить зараз у Бразілію, підпише контракт на купівлю руди і заплатить за неї гарантійним листом, який йому дасть Міллер. Сам Міллер полетить у Японію, аби цю руду продати. Лише Японія може бути настільки серйозним покупцем, що бразільці нічого не запідозрять і видадуть нам дозвіл на вивезення руди. Якби раптом американці дізналися передчасно про контракт, їм уже важко буде щось нам нашкодити.
— А екіпаж? — стурбовано запитав ліванець.
— Мій товариш, капітан Літакіс з Пірею, вже підшукав відповідну людину, — пояснив Ціммерман. — Капітаном корабля буде Ахілл Боргуліс. Не раджу перевіряти його диплом капітана далекого плавання, але він обов'язково доведе корабель від гирла Амазонки до Кейптауна. Правду кажучи, йому страшенно не щастить. Вже три кораблі, якими він командував, прибули в порт Нептуна. Але це не зламало Боргуліса. Він готовий допомогти нам за певну винагороду. Кращого фахівця ми не знайдемо. Літакіс ручається за нього.
— А решта екіпажу?
— Цим займеться Боргуліс разом із Літакісом. Вони візьмуть небагато людей, зате з різних країн і таких, що хочуть заробити і вміють тримати язик за зубами. Після щасливого закінчення рейсу, — тут Ціммерман значуще посміхнувся, — ці люди роз'їдуться по всіх частинах світу. Там будуть греки, тунісці, індійці, бангладешці, китайці з Гонконга чи Сінгапура, представники обох Америк. На капітана Боргуліса можна покластися. Він має великий досвід і підбере таку команду, яка йому потрібна.
Коли четверо чоловіків обговорили всі деталі й попивали собі чорну каву з чудовими коньяками та лікерами (солодкі алкогольні напої дуже полюбляють у Лівані, як, зрештою, і скрізь на Сході), Фредерік Габон запропонував новий план. Мова йшла не про якісь там кількасот тисяч чи навіть мільйон, а про заробіток, від якого аж дух захоплювало. Ризик, звичайно, великий, зате мільйони ще більші. Варто було ризикнути.
Арнонд Фок і Антон Міллер радо погодились. Це було саме те, чого вони прагнули: раз у житті добряче заробити, аби потім щезнути і з'явитися десь-інде вже зовсім іншою людиною.
Ганс Ціммерман зовсім не поділяв захоплення своїх гостей.
— Ні, панове, це не для мене. Я за це не беруся, але вам перешкоджати не буду. Робіть собі цю справу самі. Я вже набув непоганий маєток, а в разі невдачі можу опинитися на вулиці в одних штанах і сорочці. Такий ризик уже не для мене. Тут я маю спокійне життя і на шматок хліба завжди зароблю. Я керую вашими фінансовими операціями, проте коли «Куретаке-Мару» відпливе від бразільського берега, моя роль закінчується. Я отримую свої гроші й кажу вам «до побачення». Далі ви пливете без мене.
— Як бажаєте, — погодився Габон. — Краще для нас, поділимо гроші на три, а не на чотири частини.
— Діліть собі. Бажаю успіху.
Наступного дня палац Ціммермана спорожнів. Арнонд Фок чекав на рейс, щоб добратися до Ріо-де-Жанейро. Фредерік Габон полетів у Гамбург, де з японським представником мусив довести до кінця справу купівлі «Куретаке-Мару». Антон Міллер полетів у Копенгаген, де збирався пересісти в літак авіакомпанії САС, щоб добратися до Токіо. Господар дому також вирушив спершу у Стамбул, а потім у Пірей, щоб зайнятися екіпажем корабля.
У Копенгагені Міллер поповнив свій гардероб, бо відколи трапилась автомобільна катастрофа, він був одягнений у той самий костюм. Купив собі два нових. На жаль, і цього разу мусив задовольнитися готовими виробами, хоча чекова книжка «Креді суїс» дозволяла зробити й солідніші покупки. Просто не було часу. Зате при купівлі білизни швейцарець врахував зауваження покоївки з готелю «Інтерконтиненталь»: «Грошовиті люди не возять із собою багато білизни. Скрізь, де вони бувають, купують нову, а брудну, виїжджаючи з готелю, просто викидають».
Влаштувавшись у токійському готелі, Антон Міллер даремно намагався відшукати на плані міста адресу концерну «Саней метал термал інджінірінг», яку йому підказав у Стамбулі Ціммерман. Вулиці в Токіо не мають ані назв, ані номерів — лише квадрати будинків поміж вулицями позначені якимись номерами чи назвами. Тому треба було віддатися на ласку водія, котрий, безпомилково їдучи повітряними естакадами, підземними тунелями і лабіринтами вузеньких вуличок, привіз його до двадцятиповерхового хмарочосу.
Тут одразу почалися клопоти. Треба було знайти когось, хто б не тільки розумів англійську мову, а й умів розмовляти нею. Англійська вимова японців зрозуміла переважно лише для них самих. Коли нарешті перша проблема була вирішена, співрозмовник Міллера довго не знав, до кого послати іноземця.
Наступний працівник концерну теж не займався переговорами. Міллера скерували далі. Цього разу молодий чоловік дуже уважно вислухав європейця, щось позаписував, переглянув торговельні документи і попросив прийти завтра о тій самій порі.
Після півторагодинного перебування в штаб-квартирі «Саней метал термал інджінірінг» Міллер знову опинився на вулиці. Він мав багато вільного часу, але нікого не знав у цьому місті, тож вирішив трохи прогулятися пішки. Він довго йшов по вулиці, поки не опинився в районі Гінзи біля величезного супермаркету, що розмістився під землею поблизу центрального вокзалу. Звідси було дуже легко втрапити до готелю, розташованого неподалік.
Наступного дня його прийняли в так само умебльованому кабінеті, тільки співрозмовник був набагато старший. Чоловік уважно вислухав іноземця, переглянув опціон та свідоцтво і, майже нічого не спитавши, попросив прийти наступного дня. Зовні він нічим не виказував зацікавлення, зате англійською мовою володів значно краще, ніж його молодий попередник.
Антонові Міллеру нічого не лишалось, як далі вивчати Токіо, зокрема його район з розвагами — Йошівару. Проте тутешні чайні з гейшами були лише сумним спогадом чи жалюгідною імітацією, створені виключно заради іноземців. Під час американської окупації генерал Макартур спеціальним декретом від 1947 року скасував шанований інститут гейш, який мав понаддвохсотрічну традицію. Залишилися тільки «ті, що не сплять», як у Японії називають проституток, але житель Цюріха не цікавився ними.
На третій день ліфтер завіз швейцарця вже на інший поверх. Цього разу на нього чекало троє чоловіків. Розмова була змістовною і дуже конкретною. Представники концерну попросили залишити їм ксерокопії документів.
— Ми маємо власний вольфрам, — зауважив один.
— Це справді так. Проте ваші родовища ось-ось вичерпаються. Значну кількість цього металу ви уже ввозите із Сполучених Штатів Америки. Те, що я пропоную, дасть вам змогу задовольнити потреби чорної металургії на добрих кілька років. Крім того, ви не залежатимете від досить непевних поставок. Гадаю, ви не сподіваєтесь, що за цей час вольфрам подешевшає?
— Ваша фірма, — сказав один із співрозмовників, — не є аж такою великою, та й, здається, не така вона багата, щоб купляти мільйонні запаси товару. Навіть якщо взяти до уваги банківські кредити.
— Все дуже просто, — Міллер вирішив зіграти ва-банк. — Ми підставлені бразільськими промисловими колами. Для них безпосередній продаж вольфрамової руди означав би дуже великий ризик, бо вони залежать від американського капіталу. І за плечима американців вони хочуть добре заробити. Тому руду в них купує компанія «Фоссілз трейдінг», а в неї — моя фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». На випадок невдоволення американців бразільці завжди можуть умити руки, зваливши вину на нас. Можуть, наприклад, твердити, нібито не знали, що руда призначена для конкурентних концернів. Можливо, навіть захочуть порушити проти нас судову справу.
— Спритно придумано, — похвалив найстарший японець.
— Таким чином, ви теж уникаєте сплати імпортного мита різним державам, зокрема Сполученим Штатам Америки.
Більше на цю тему японці не говорили, а той, що видався Міллеру найголовнішим, пояснив:
— У принципі нас зацікавив контракт, але не ми самі все вирішуємо. Це цілком зрозуміла річ. Хоча концерн «Саней метал термал інджінірінг» досить великий, проте й він не витягне п'ятдесят мільйонів доларів зі своєї кишені. Є ще й інші проблеми. Тому ми пропонуємо вам зробити невеличку подорож по Японії. Ви, бува, не альпініст? Чи не хотіли б ви зійти на гору Фудзіяма?
— На жаль, ні.
— Маєте рацію. Там о цій порі багато снігу й холодно. Тоді ми пропонуємо відвідати стару столицю Кіото, а також Нагасакі й Хіросіму, звичайно, як гість концерну.
— Цікава пропозиція, — Міллер не прагнув оглядати історичні пам'ятники і старі храми, але здогадався, що його акції пішли вгору, бо інакше «Саней» не кидав би гроші на вітер.
— Ми дуже раді, що ви погодились. Матимете приємні спогади після поїздки. Шкода, звичайно, що зараз не та пора року, бо Японія найгарніша в березні й у квітні.
Троє японців, ніби по команді, підвелися і за звичаєм зігнулися так низько, що руки торкнулися колін. Міллер, який уже бачив той спосіб вітання й прощання, відповів подібним уклоном.
— Завтра вранці до вас прийде наш гід. Можете повністю покластися на нього.
Розділ X
ДЯКУЮ, ПАНЕ МІЛЛЕР
Гід, якого прислав «Саней метал термал інджінірінг», виявився молодою жінкою, котра працювала в концерні. Для європейця японська врода видавалась трохи екзотичною: чорне коротко підстрижене грубе волосся, гарний ніс з горбинкою, яскраво підмальовані вуста, високі груди, тонкий стан і, як то здебільшого буває у японських жінок, короткі ноги. Посмішка, здавалось, була приклеєна до її обличчя. На плечі висіла спортивна сумка. Подібну сумку завчасу купив і швейцарець, куди поклав усе необхідне, решту речей залишаючи у готелі. Швейцарець зовсім не здивувався, коли побачив жінку. Нічому не дивуватись — це перше й головне правило, якого слід дотримуватись у чужій країні.
— У вас так мало речей? — запитала японка, коли вони познайомились. Вона вільно розмовляла англійською мовою, бо, як пояснила пізніше, народилася і ходила до школи в Гонолулу на Гавайських островах.