- Їдьте, - заохочував я його. - Там знайдете все по-давньому, з малими лиш відмінами. Колишнє ваше мешкання новий власник розширив і винаймає самим літникам. У нашу хату, як знаєте, спровадилась моя тітка-вдовиця, і коли мене з матір'ю літом в К. нема, вона винаймає також літнім гостям для нас призначені покої. Як хочете, - додав я, - то можете, коли б рішили виїхати в гори, замовити в неї ті кімнати, котрі, як казав я, замешкую іноді під час овоєї відпустки з матір'ю. Там буде вам вигідно й будете поблизу колишньої своєї резиденції, бо на літо виїжджаю я з матір'ю над море і в горах не буду.
Він подякував.
- І Мані й матері буде мило мешкати в знайомій околиці, - сказав з властивою йому вздержливістю, занотовуючи собі подану йому мною адресу моєї тітки. Відтак, поговоривши ще дещо на тему нашої нещасливої національної боротьби, він попрощався й пішов.
* * *
(Пізніше, по довшім часі).
Від тижня сльота. А сьогодні, я й сам не тямлю, як це зложилося, що я, вертаючи досить пізньою годиною з нашого казино вечором, пішов ще на прохід. Але не довго йшов я, коли нараз пригадалась мені вулиця, де мешкали вони, і я, не надумуючись довго, завернув туди. Людей на вулиці тій подибав я небагато, і то, як переконавсь, кількох міщан і двох-трьох інтелігентів. А що дощ заодно росив, то кожне з них спішило під своїм парасолем, і ні я не знав, хто вони були, і ні їх не обходило, хто був я. Мене покортіло чомусь-то побачити, де живуть вони, а радше - вона. Нестор споминав, що працює допізна, то, може, як припадок захоче, побачу в нього і її.
Ішов обережно, розглядуючись недовгою новою вулицею й перешукуючи заодно очима за самітним освітленим так зв. «венеціанським» вікном - Leuchtturm'ом невеликого партерового дому і побачив. Воно було не лиш освітлене, але до того ще й широко створене, знаходилося на розі недалеко входової хвіртки, обросле диким виноградом.
«Це мусило тут бути», сказав собі, і сам над собою усміхнувся. Що це було, що мене погнало аж сюди? Проста цікавість - ні. Любов до майже забутої мною дівчини - також ні. Отже, в кожнім разі якесь інше, нове ще зворушення. Я перейшов на другу сторону вулиці, щоб могти ліпше заглянути в середину хати, і став, і - бачив. Вулиця була неширока. Вікна були низько в мурі, і тепер, коли те одне вікно стояло широко відчинене, я переглянув цілу освітлену кімнату.
При писемнім столі, що стояв посередині і був закинений книжками й паперами, сидів справді Нестор. Одною рукою спер він недбало голову, а другою водив по папері. Нараз опустив руку й повернув головою, як мені здавалося, в сторону, де знаходився я.
Я перелякався, мов на лихім учинку зловлений. Що це? Ані не знав він, що я на тій вулиці, ані не бачив, що Олесь стоїть кілька кроків перед їх вікном і приглядається йому, А однак через хвильку була його голова до мене звернена. Мені стало ніяково, я опустив своє обсервуюче місце і почав звільна проходжуватись, щоб ступання по тротуарі не звернуло його уваги. З вікна я не спускав ока, ждав мов на об'явлення яке.
І - діждався.
По недовгій хвильці відчинилися високі білі двері й увійшла - я в тій хвилі пізнав її - вона. Я поправив пенсне, що саме тепер скривилось перед очима, і витріщив їх на так добре знайому мені постать. Скільки років перепливло вже від того часу, як бачив я впосліднє ту постать і ту головку, котра, як здавалось мені в цій хвилині, нічим не змінилася. Тепер відбивалась вона з освітленого фону темно. Ростом видалась мені висока, а більше я наборзі нічого не міг побачити. Змінилась дуже? Постарілась? Я не знав. Але мав і так доста. То була вона, що досі десь, мов легенда, існувала. Тепер вона віддалилась знов, схилившись у ході до брата мов з запитанням, і за хвилину-дві двері за нею зачинились.
Я обернувся й пішов.
Так. Що хотів, те й побачив.
Це вона була. Сама-саміська вона, її постать, її руки. Це вона. Але «мужик» її вже більше не любить; вона для нього згасла. Всі вони його не обходять. Ані русинки, ані польки, ані німки, ані вірменочка, котрої родичі його так гаряче за зятя бажають, - ані ніхто. Він самітний. Він чує те почуття самітності, що його переймає. Навіть і в тій хвилі має в собі щось загартовуюче, що дає ясність. Ця ясність є без найменшої надії. (Я ж не молодий уже, в тридцять шостому році, й вона мене не страшить). Я думаю спокійно й безнадійно і не можу вже вірити, щоб для мене могло ще щось у житті іншого процвітати, як те, що минуло. З своєю кар'єрою я також уже майже готовий, і лишається мужикові хіба лиш праця для мужиків. Для «інтелігентів» зможуть працювати на будуче хіба такі, як он ті двоє, там за тим освітленим вікном. Він, що в праці не думає про себе й свою молодість, і вона, що глядить на будучи ість, себто на час злиднів у старопаненстві, без страху, роздаючи поважним людям гарбузи, бо не годна вийти за них. Ви - герої в своїм роді, ви з своїм вічним ідеалізмом у душі й усміхом віри на устах, що не хоче ні бачити, ні відчувати силу матеріалізму часу. А я, мужик, не маю нічого спільного з вами.
У - ська вулиця вперше й не впосліднє його бачила. І я відчув, що добре зробив, що зайшов у ту тиху вулицю.
* * *
(Три місяці пізніше).
Я знов удома. Знов та сама одноманітність, «старосвітськість», те саме окружения, та сама (чи не) безідейність, все те саме. Побут над морем виринає від часу до часу в моїй душі, мов сон який, про що я лиш мріяв, а не переживав. А я, противно, був над морем, бачив і чув ту потужну силу великана й дещо переживав над ним і з ним. Одначе те все минулося, потонуло там мов у його глибині. І, як кажу, я знов удома в тім самім світі.
Вже осінь. Дні короткі, саме впосередині жовтня. І хоча погода чудова, якось уже в усім значна та зміна.
Та знай, читачу, перший час по повороті був для мене, як не раз уже з тої нагоди, цікавий. Праця на моїм столі в бюро цікавила мене. І се і те в нашій громаді займало, давало до думання, деякий знайомий задержав на часок собою. Але далі я знов відчув, а радше попав у свою давню самоту. Одної пізньої ночі, вертаючи з театру (не смійся або, врешті, смійся, читачу), я знов заблукав у затишну У - ську вулицю з одним освітленим до пізньої ночі венеціанським вікном, за котрим, мов ангел чуваючий, сидів самітний молодий працівник.
Що чувати тут? - не міг я вздержатися спитати себе. - Чи їздили літом у гори? Він нічого не писав мені, хоч повинен був, по нашій послідній, хоч короткій стрічі в міськім парку, кинути мені пару слівець. Одначе, здається, не їздили. Може, відпустки не дістав? Молодим урядовцям, особливо в його «храмі», не дають так легко відпустки, а літом уже цілком ні. Що робили обоє за той гарячий час, коли я проходжувався над пишним морем? Він - знаю, сидів над горою актів, працював і думав, а вдома брався за книги й студіював. Раз казав: обов'язкові студії будуть ще багато його часу й сили спожирати. Не може його ще для себе використовувати. Нема як. Треба вперед для інших працювати, думати. Ще все для інших. Так - він.
А вона?
Я пішов у затишну вулицю, котра цими часами мало ще освічувалась, і глянув на знайоме мені мешкання. Справді. Його вікно було, як тоді, так і тепер, світлом залляне, але штора була цим разом спущена. Я нічого не бачив. Чого я відтак ще якийсь час коло того дому вистоював і мов чого вижидав, я сьогодні не знаю. Мав лиш те почуття, що поміж тими стінами, за тими мурами, крився цілком інший світ, як той, у котрім я обертався; що там перебувало щось живе, тепле, цікаве, повне будучини, без таких, як я. Перейшовши через тиху вулицю та споглядаючи від часу до часу на освітлене вікно, що мало для мене щось успокоююче (мов для старої властительки дому німки), я звернувсь, врешті, в іншу сторону й пішов додому.
* * *
(Пізніше).
До міського великого парку все ще напливає публіка й любується гарним повітрям та, може, й самою деревиною, що кілька день зодягається в чимраз більше пожовтіле або почервоніле листя. Як кому по природі. Я люблю осінь. Вона настроює мене елегійно й мрійно. І коли я вернусь, приміром, по ось такому проході додому, мене все тягне до столу й пера. Так і нині.
Я пішов.
Сів там на якусь лавку й, закуривши папіроску, сидів. Люди переді мною снувались мов мухариці, але моє око не найшло нікого цікавішого. По правді кажучи, я сидів тут у надії, що з-поміж публіки вирине може й він. Він із своїм інтелігентним, потрохи хлоп'ячим лицем, трохи марним, і з очима, що десь далеко понад публікою мов щось міряли. Я його любив. І я відчував, що як уважав він кого між мужчинами за свого приятеля, то це був я. Але нині йому, очевидно, ані в голову не приходило з'являтися переді мною. І так я сидів сам. Сидів, дивлячись, задуманий, і курив, і ждав. І коли я отак добру годину насидівся, виринув нараз, мов з землі, тут же близько коло мене, з невеличкої побічної алейки, майже за моїми плечима, гурток молодих людей, а між ними й ожиданий мною Нестор. Високий, стрункий, з усміхненими устами, мов пізнав мене десь вже, поки я його спостеріг, і тут же задержався. Попрощавшись з товаришами, як міг я бачити, досить навіть спішно, присів відтак коло мене, між тим коли вони, вклонившись нам (а радше мені), якось недовірчиво віддалилися спішним кроком у противну від нас сторону.
- І що ж, Несторе? - звернувсь я, щиро врадуваний його появленням. - Як поживаєте? - спитав я, подаючи йому, як звичайно, папіроски, котрі він, так само як досі консеквентне, з подякою відсунув. - Не дали мені про себе ні одним словечком знати. Згорділи в своїй хаті, чи що? Може, аванс перед вами який або перебутий якийсь врешті важний іспит?
Він усміхнувся.
- Нічого, нічого з того всього поки що. Я з уряду в хату, а в хаті: наука, праця й знов наука, і знов обов'язкова тяжка праця. Так живу й так мушу ще довго, бодай кілька років, мучитись, поки не поскидаю з себе офіціальних тягарів, ярм й т. п.
- А ферії ваші?
- Мої ферії? - спитав. - Хіба ж я мав які? Я їх не мав і так скоро не буду мати. Наше міністерство оперує молодими силами найбільше, тож де їм літом про відпустки марити. Стільки моїх «ферій», що забіжу тут у парк, надихаюсь свіжого повітря, стрінусь тут і там з товаришами, побалакаю і вертаю назад.
- Не працюйте надмірно. Ваш уряд і ваше міністерство через те не провалиться. Він здвигнув плечима.
- Я не можу. Перебрав раз обов'язок праці на себе, то й перебрав. Перехитрюватися крізь життя я не можу, зрештою - в нас усі працюють. І чому я один маю бути самолюбний і занедбувати, що до мене належить? Я не можу. Раз належу до суспільства, взяв обов'язок на себе, то мушу його й сумлінно виконувати. Зрештою, - додав весело, - воно все так не буде, це я знаю, то й не журюсь тимчасовим станом.
- То в гори не виїздили цього літа, як споминали? - питав я.
Він похитав головою.
- Ні. Лиш одна мати з Оксаною; а я з Манею осталися вдома. Може бути, на слідуюче літо виїдемо, як одержу відпустку, і то на довше, як би я це був міг цього року вчинити. - І замовк.
- Чи це були всі товариші ваші, з котрими ви сюди надійшли, балакаючи, як не помиляюся я, запальчиво? - спитав я. - Деяких знаю.
- То є, - сказав він, - вони балакали живо й запальчиво. Щодо мене, то я небагато говорив і не говорю, звичайно, ніколи багато. Я не люблю між них ходити, а вже найменше на так звані збори, як і не люблю газет і часописів перечитувати.
Я поглянув на нього, зацікавлений, а він повторив:
- Так, так, я говорю правду. Бачите, як візьму я який часопис у руки, а особливо ті, що щодня виходять, мені здається, я входжу в ресторацію, де кожний говорить своє. Я втікаю з таких кімнат, ботам тяжке повітря, мої власні думки неначе губляться в мене, душа чим-то починає заплямлюватися, і я стаю з себе невдоволений. По-моєму, часописи винищують у нас змогу самим задумуватися, особливо ті, що щодня зміняють свої погляди. А вони, - додав і вказав у сторону, де молоді відійшли, - або бодай більша частина їх, не багато ліпші від часописів. Вони всі з своїми думками видаються мені перегарячені, а деякі заскоро пережиті. Все, що роблять, пишуть, говорять, видається менд без якоїсь рівноваги й твердої сили. Все це робиться в страшеннім поспіху. І не для самої праці, лиш для особистого вдоволення, по-гешефтярськи. На мою думку, кожне наше життя зокрема могло б бути штукою, одначе стає лише гешефтом. Ми не вкладаємо смислу нашого життя в саму працю, лише в те, що ми за нашу працю одержимо. І найбільша штука нашого теперішнього життя - є найбільший здобуток за найменшу вкладку з нашої сторони видобути. Через те виходить життя вічною погонею, полюванням. А прецінь життя не є без краси. Але я питаю, чи бачать вони те все, і коли? Навіть у тих проміжках, коли належать собі, навіть і тоді вони того не бачать. Все гонять за чимось кращим й ожидають чогось новішого.
Він умовк і поглянув у противну сторону, а я задивився на нього. Я нараз зрозумів його. Він ще був молодий, але йото молодість не мала в собі того невареного молока, що разить так страшенно у деяких так званих поступових молодих мужчин або й жінок. Він був поважний і глибокий, мов той інструмент з своїми струнами. І, як кажу, я нараз зрозумів його. Очевидно, хотів він жити, одначе лише в своїй праці жити, т. є. у праці на будуче, і видавсь мені таким, що все вгору йде трудним, тяжким шляхом сам один, але - все вгору. Звільна, повний доброти, з лагідним усміхом, котрий заздалегідь наші провини прощає, поки ми ще о прощення просили. Я мовчав якусь хвилину, як і він, а потім, обнімаючи його правою рукою за плечі, я спитав:
- Вони вам не вистарчають. Правда? Він усміхнувсь якось сумно й відповів:
- Справді. Іноді я це навіть дуже виразно відчуваю, що я їх у деякім напрямі переріс, і через те ми від себе віддалились. Їм здається, що з мене нема нічого, бо я не є на їх спосіб активний. Не їжджу по селах, не агітую при виборах, не закладаю читалень, не держу промов і т. ін., але я, як кожний з нас, знаю сво'ї змагання, моральну вартість і без плану не живу. А що найбільше себе не щаджу.
І знов умовк і цим разом поважно. Хто б йому не вірив!
- У вас, Несторе, здається, і нема багато приятелів, - закинув я, щоб привести його до дальшої бесіди, бо вже надто любив прислухуватися йому.
- Я, справді, не маю приятелів. - відповів він. - Хоча, господи боже, товаришів і знайомих кожний має. Отже - і я. Я не маю їх багато не тому, щоб вони мене не хотіли, навпаки, вони раді б мене заодно між собою мати, але просто тепер не відчуваю потреби зноситися з ними. Я відчуваю, прислухуючись їм, слідячи за вчинками, по можливості, що я їх чим-то переріс. Чим - не знаю докладно сформулювати. Не розбираю складників свого єства, але їх я переріс. Маня каже «білістю й глибиною душі». Одначе на тій точці Маня, може, й грішить, - додав, мов соромивсь гарних слів своєї сестри, а ще більше того, шо, будучи з природи скромний, вимовив їх голосно перед кимось. - «Ти мовчиш, - закидували мені одного разу на якімось зібранні, - береш замало участі у громадському житті. Ти повинен говорити й робити щось, бо ти згармонізований і вирівняний, без страстей, з холодним слухом». А я на те здвигнув плечима: «Вам треба тепер іншого бесідника, - сказав їм. - Я від вас віддалився, хоч простіть за це. Колись зрозумієте й те». Хтось у гурті розреготався грубо. «Добре каже він, - кликнув услід за своїм сміхом. - Погляньте на його уста; вони в нього, як у молодої п'ятнадцятилітньої дівчини, котрі, крім своєї ляльки, цвітів, певно нікого ще не цілували. Дайте спокій, він не буде говорити!» і знов засміявся. «І добре сказав, - відповів я. - Я не буду говорити. Тепер ще ні. Пізніше колись. Але будьте переконані (говорячи це, його очі нараз загоріли), що як я колись піднімусь зі свого місця й відчиню уста, з котрих тепер глузуєте, я своїй народності сорому не зроблю. Так, я буду говорити. Але тепер - ні. Мені треба вперед ще дещо перейти, дещо перерости, перебути і аж відтак станути до бесіди й акції в смислі моєї особистості».
- Ви хочете колись за політичну діяльність взятися? - спитав я, окинувши його оком. Він був трохи зворушений.