Так довго.
Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу в роздвоєння гори, де вона, хоч заросла рідшою сосниною, серединою берегла між камінням потік. По обох сторонах потоку скалисте гостре каміння, а трохи оподалік від них, тут і там між молодими соснами, вільні, ясні місця.
Тут ми полягали.
Сонячне сяйво розпарює соснину, рамена сосен звисають низько над нами, днина чудова, а гаряче повітря переповнене живицею.
Недалеко нас висадився з гори камінь-велетень. Вегетація пишна. Трава, папороть, арніка, незабудьки й т. ін. Все те розкошує коло берега потоку.
Ми, покидавшися на землю в траву, повідгортавши з зіпрілого чола волосся - лежимо.
Я лежу довго, спокійно, майже забуваю про свого недалеко мене так само неповорушно лежачого сусіда.
Якісь картини, з давна й теперішності, перепливають і мішаються в голові. Нараз, коли затуляю очі, бачу картину з посліднього року, поки виїхав я з батьківщини з першим авансом до З. Її вже тоді дома не було. Саме взимі того року вона виїхала до панства Маріянів. А літом, у день перед моїм виїздом назавше, ходив я тоді з ще малим Нестором попрощатися з лісом. Він, розуміється, про те не конче знав.
Тоді я перележував у лісі також, як ось тепер, на землі між смереками, а він, малий, бігав коло якогось невеличкого багна, над котрим уганялися стрикізки, і старався вловити їх.
«Що ж, ловиш їх, Несторе?» питав я. «Ні, - відповів він. - Вони літають кругом мене, ніби зачіпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся між ними, аж упрів, і не можу жодної вловити!» «Вони такі, як твоя сестриця Маня», сказав я йому на те, і більше нічого. А він відповів, знеохочений: «Та що мені з того! Коли б я міг таку Libelle зловити!»
Чому мені саме тепер, по стільки роках, нараз пригадалося, я не знаю. І пролежавши ще якийсь часок, так мов потонувши в спогадах і гадках, я кликнув:
- Хлопчеі Примружи очі й слухай.
- Чудово! Шум сосен заливає повітря, колишеться в ньому. Я чую й упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й без хмарки, само силує око примружитися. Бачиш?
- Бачу, Несторе, але волію вслухуватися в шум сосен. Не рухаються, а чуєш їх. Чудо.
- Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Мані нема.
- Шкода.
- Он там, Богдане, глянь, який природний басейн виробився з потоку. Просить скупатися в ньому.
- Скупайся.
- Я б зараз, але боюсь. Я зіпрілий і ще потрохи кашляю. За тиждень-два зможу. Але яка шкода. Пишний басейн!
- В ньому, мабуть, і купаються, Несторе.
- Хто?
- Ніччю при місячнім світлі русалки.
Він обернувся нараз лицем до мене й усміхнувся.
- Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда, можна й не укладаючи віршів бути поетом. Знов мовчання. По хвилині:
- Хлопче!
- Що, Богдане?
- Пригадуєш, як я мав з гір виїжджати (ти був ще малим хлопчиною), і ми оба впосліднє ходили в ліс.
- Пригадую.
- Ти був пишний хлопчина.
- Дурень був. - відповів він і усміхнувсь.
- Я ліг на землю, от як нині під смереки, з душею, повною туги й смутку. А ти обходив чи оббігав якусь невеличку калабаню, що виробилася з недалекого джерела, і старався зловити стрикізку, пояснюючи мені, що їх крильця тому прозоро-сині, бо й небосхил такий. Відтак силувався ти вловити конче таку одну стрикізку. А остаточно не вловивши жодної, змучившись, ти покинув це, прийшов і ліг коло мене. Ти, кажу, був пишний хлопчина, Несторе, і тоді заворушилось у мене бажання мати такого хлопця, як ти.
Він зарум'янився ніжно й відповів:
- Виховай собі такого.
- Так, Несторе. Але й з моєю мужицькою кров'ю.
- Це вже не був би такий, як я, - обізвався він.
- Ні. Бо тоді був би це почин до нового пня на будуче. «Und wo das Harte mit dem Zarten sich paart, da gi,bt es einen guten Klang». Ліпший й досконаліший матеріал для цього миру, як зокрема Обринські й Олесі.
- Може, - відповів він і нараз піднявся бистро на рівні ноги.
- Ти куди, Несторе? - спитав я, не відвертаючи з його стрункої постаті очей.
- За стрикізкою. Он там бачу над басейном. Я всміхнувся.
- Ага, бажання з хлоп'ячих літ ожило. Спробуй! Але не зловиш її.
І я за ним встав з свого місця.
- Зловлю.
Він здіймив капелюх мовчки, його ніжні вуста звузилися, мов затялися, і він підійшов уважно до природного, як казав, «басейну», де в повітрі над ними кружляли блискавичним льотом чудові, прозоро-сині, з банькуватими очима стрикізки.
Я приглядався спокійно до його ловлі, скорим, зручним, і тут і там знов майже комічним рухам, не можучи здержатися, щоб не розсміятися з нього вголос. Часом він також сміявся, але це був напівголосний, трохи замкнений у собі сміх, яким, як кажуть, сміються великі розважні уми.
- Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тій хвилі очима твоєї уявя панну Наталю. - кликнув я до молодого товариша.
Він не обзивався, роблячи замість відповіді рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його.
- Не вловиш Наталки! - кликнув я за якийсь час жартівливо, коли показалося, що його заходи оказались даремні.
- Спіймаю, - відкликнув, нахиляючись з капелюхом у руці знов над водою.
- Залиши! - сказав я знов. - Ходи, припічни. Дедалі треба нам додому вертати.
- Я мушу! - відкликнув він, не вертаючи навіть за мною голови.
- Ага, малий Нестор! - обізвався я знов. - Ну, лови здоров, як хочеш. А я волію за той час придивлятися потокові, як він невтомимо переливається через каміння і тут і там запінюється.
Надворі стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сіяло такою синьою ясністю, що годі було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слідуючій хвилі по тім і тріумфуючий оклик:
- Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш?
І цілий зіпрілий, аж почервонівши з напруження й спеки, ніс зловлену за крильця велику з синіми крильцями муху - «Наталку».
Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно.
- Дивно. - обізвався по хвилині мовчання. - По-німецьки називають її Wasserjungfrau.
- Я ж казав, Несторе, «муха Наталка», - зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав:
- А ти не хочеш жодної вловити?
- Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене.
- Чи ти такий певний того?
- Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму.
Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю.
- Ходім, - звернувся він до мене.
- Нащо ти пустив Наталку на волю?
- Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, - відповів він.
- Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе. Мужик заховується все більш пасивно. Де вже нам у парі йти. Але ходім!
- Ходім!
III
(Пізніше).
Манині протектори й колишні хлібодавці панство Маріяни перебувають тут уже більше тижня, а з ними й під їх опікою панна Наталя Ливенко. Всі мешкають в домі, де мешкали колись Обринські. Я, хоча в Ч. не стикався з жіночою частю сеї родини, знав добродія Маріяна з кав'ярні, чоловіка знаного з своєї чесноти, добродушності, простоти й одвертості в бесіді. Тут мусив я зі взгляду на бажання матері познайомитися лиш «з ними одними» і зложити їм, як найближчий сусіда, візит.
Саме вчора був я там по раз другий, - і признаю одверто, не жалкував того. Це люди інтелігентні, поважні, і кращого та спокійнішого «сусідства», як вони, не могли ми собі цього літа бажати.
Між іншим, говорено там і про Маню Обринську. Говорено мов про рідну доньку. Коли я спімнув, що панство Обринські були за життя батька мого нашими кількалітніми мешканцями оцеї от самої «вілли», пані Маріян чимало зчудувалася.
- Чи справді? - спитала. - Сама панна Обринська ще досі про те не згадувала.
- Не споминала, - пояснив я наугад, - бо в тому помешканні помер її батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у «лісничівку».
- А я іншої думки. Панна Обринська спровадилася в «ліс-ничівку», бо відти, як чую, ближче до лісу й до нас. А більше, може, ще й через те, що її брат, др. Обринський, потребує до своїх студій супокою. Там дуже мило, стільки старезних дерев і смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступаєш між смереки, мов у ліс. Я якраз нині відвідувала панну Маню й пізнала ту її знайому й приятельку її матері, пані Міллер.
- Давнішніми літами любила панна Обринська противну гору й ліс, он ту за нашими садами й за рікою, куди діставалась найскоріше, переходячи ріку довгою кладкою, що й нині знаходиться на тому місці, розуміється все відновлювана, - сказав я. - Самими сонячними поранками забігала вона на гору і в ліс. Одного разу ми навіть мало що не порізнилися, коли стрінулися на тій кладці одне проти другого, й жодне не хотіло завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи.
Пані Маріян розсміялася.
- І як скінчилося? Хто уступив кому з кладки?
- Ніхто.
- Як то? - спитала пані Маріян.
- Панна Обринська була б, може, готова і в воду скочити, щоб лиш не уступити мені в тодішній хвилі. Але я.
- Але ви? - зацікавилась жінка, і її очі спочили з нетаєним заінтересуванням на мені.
- Що я міг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тоді панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, піти свобідно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю.
- Славно! - кликнула пані Маріян і, обернувшись, поглянула на панну Наталку, що ще раніше ввійшла нечутно в кімнату і, сівши спокійно в фотель, обсервувала мовчки своїми ясними з-під чорних брів очима і мов застановлялася над моїм оповіданням.
- Це було, здається мені, потрохи засміливо. - обізвалася, мов кинула нараз камінцем у мене.
- Може, й так, моя пані. - відповів я гарній двадцятилітній дівчині. - Але що ж було нам робити посередині кладки над рікою? Вертатися кожному назад? - спитав я.
- Так було б майже ліпше.
- Я був би, може, й поступив так, але панна Обринська була тому противна. Вона стояла й боролася з собою.
- Я була б не боролася, - сказала дівчина з відтінком легковаження в голосі. - Була б завернулася й оставила дорогу вам. Ви прецінь не мали заміру забрати з собою кладку.
- Щонайменше, моя пані.
Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обізвалася знов коротко, як перше:
- Панове люблять подеколи, на кошт жіночого почування і їх слабших сил, прокидатись самовільно в лицарів; дарма, що з того виникають іноді прикрі консеквенції. Я розумію, що панна Обринська могла тоді за той ваш трохи засміливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподібно була так само відчувала. Хоча, - додала по хвилі й поглянула в противну сторону від мене, - я була б з самого початку з кладки завернулась. Панна Обринська мусила тоді дуже дитинною бути.
Я поглянув на неї й усміхнувся.
- Ви емансипантка? - спитав я, оминаючи її запитання.
- Ні. Чи мали б ви мені що в такому разі закинути?
- О, щонайменше! - відказав я.
- Однак, щоб зрозуміли ви мене, пане, то поясню вам, якого роду я емансипантка. Я ані вчителька, ані офіціантка при пошті, ані кандидатка на докторський диплом, ані взагалі жодна урядничка, та емансипована лиш в тому напрямі, що й без «фаху» не уважаю мужчин за досконаліших від нас.
- Нам цього не потрібно, моя пані, - відповів я спокійно. - Ми також не вважаємо жінок за богинь. Радше, може, іноді за загадок. Але й це лиш часами.
- Поки що я віддаюсь вивченню чужих язиків, - впевняла, мов хотіла мене зачепити і в якусь полеміку ввести.
- Поки що, - відповів я. - Значить, за цим «поки що» криється все ж таки ще якась перспектива на невідкриту ще яку-небудь країну.
- Країну подружжя, країну подружжя, - додав, увійшовши в кімнату добродій Маріян з добродушною усмішкою й подав мені руку. - (Країну подружжя! - І зиркнув так само на свою елегантну сестріницю, що мов прегарна змійка сиділа в фотелі й мерехтіла своїми очима на мене, неначе вижидала чого.
- Може, й так, вуйко, - відповіла холодно. - Я проти нічого в житті не шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: - Вуйко викликає залюбки на ту тему дискусії). Може, і віддамся, або я знаю? Я лише не мушу.
- Ні, донько! - обізвався її вуйко помиряючо й звертаючись усе ще з усміхом до мене, мов вибачаючи свою сестріницю за її жорстокість, а може й гордість, додав: - Наталка вимагає від мужчин, щоб поставили їй семиголового змія під ноги Більше для пояснення не скажу. Кому це не вдасться, нехай старається сам з собою впоратися. Вона йому не поможе. Вона навіть того не таїть. Щоправда. - додав з уданою повагою, - дуже лякатись їй нема чого. Бо помимо того, що хоче бачити у своїх ніг побореного «драха», в неї все-таки криється добре й чутке серце, і сама вона в свою руку не хоче ніколи брати лук, а воліє мати в боротьбі останнє слово!
По цих словах, на котрі розсміялися не лиш дівчина сама, але разом і пані Маріян і я, вона встала і, вклонившися мені холодно, мов ми не зналися, вийшла з хати.
«Бідний Несторе, - подумав я, вертаючи з свого візиту від панства Маріян, - бідний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся, хоч би й поклав їй семиголового змія (як у казках) до ніг. Ті глибокі, мов тайна, очі, що пригадували водяних русалок у місячних ночах, вони, безперечно, вміють приковувати до себе; але, щоб її уста діткнулись тебе коли, бодай у забутті правдивого чуття, я не вірю. Хіба щоб я помилявся!.»
І те саме сказав я собі, коли трапилось мені стрічатись з нею ще кілька разів опісля. Одне я розумію. Розумів, що ту дівчину можна було любити якоюсь аж фанатичною любов'ю, якою, здається, і любив її Нестор.
Життя й досвід не раз учили нас, що саме найгостріші контрасти притягалися найсильніше. То, може, й тут зіллються обі ті протилежні вдачі в одно, де кожне було для себе мов з граніту вирізьблене.
Як кажу, пізнавши ближче Наталку, я не дивувався Несторові, що полюбив так щиро й вірно молоду дівчину. Вона не лиш з поверховності була приманчива й цікава, але й бистрим розумом і духом не була звичайна. Він мав слушність, коли назвав її небуденною дівчиною. З поверховності приваблююча вродженою грацією, симпатичним, трохи тихим голосом, що стояв в контрасті до її ясних і аж проникливих очей, підтримувала цікавісіь мужчин до себе ще й тим, що вправлялася в тілесних спортах з особливим замилуванням До того одягалася гарно, з смаком, що підносило ще більше грацію й гарну будову її тіла, на що наші пані й дівчата не покладали доволі старанності, вважаючи це за якийсь непотрібний люксус, через що велика частина їх мала обіч неї вигляд занедбаний, некорисний, щоб не сказати просто - міщанський. А вона відзначалася мимоволі.
В розмові бувала бистра й дотепна, часами трохи терпка, ущиплива, навіть подразняюча. Висловлялась коректно, а що найкраще і в жінок рідко - завше коротко і влучно, мов з своїх упрямо закроєних уст кидала камінцями. Загалом - не тішилась оця дівчина великою симпатією. І може тому й держала завсіди нап'ятий лук оборони; і хто б не був той нещасний, що зближався до неї, хоч би і в найліпшім замірі, вона з недовірчивості своєї вдачі виміряла в нього без надуми й стріляла.
Признаюсь, що коли б не була це вибрана мого любимця і коло нього не стояла Маня Обринська з минувшиною й молодими своїми очима, котрі для мене мали вічно свій однаковий чар, - я був би тією дівчиною зайнявся серйозно. Не менше цікавила мене обставина - що була влюблена, як зачув я це тут від одного панка, що так само нею цікавився.
- В доцента К.? - спитав я просто, стаючи мимоволі в душі в обороні свого приятеля Нестора.