- За згодою родичів? - спитав я.
- За згодою родичів.
- Віддатися?
Тепер прийшла черга на неї чудуватися. Одначе по хвилині вона, мов надумавшися, відповіла:
- Може, й віддатися. Чому би ні?
- З цього не буде нічого, - відказав я твердо.
- Ого! Може, й тут присвоюєте ви собі право сягати активно в моє життя? - спитала вона, приступаючи до мене ближче?
- Так, панно Маню. Цим разом і тут.
Вона розсміялася подразнюючим сміхом.
- Слава богу! Тут ви не маєте ані одного словечка ані півсловечка до сказання, - сказала зворушеним голосом - У таких справах рішала б я одна, сама. Чуєте? Виключно сама одна. Ні батько, ні мати, ні обставини, а сама я одна
- І я, Маню! - докинув я і вказав на груди, де в кишені знаходився й догі її лист до старого, і споглянув їй у лице Вона, зворушена, аж пополотніла.
- Не мучтесь, - додав я спокійніше. - А схаменіться, до чого воно доведе. Боротьба проти ворожих, нашу істоту й гідність понижаючих зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас і вашої енергії. Тут не вдієте ви нічого. Ви не самі стоїте в тій боротьбі. - І сказавши це, я пошукав свого капелюха і, вклонившися, вийшов.
Її погляд промайнув по мені. Стояла на своїм місці, звернена лицем до вікна, з зморщеним, мов з фізичного болю, чолом і затисненими устами.
Виходячи вже з алеї, я побачив Нестора й Василька, які силкувалися пустити в повітря свого паперового «драха». В тім я їм поміг, і коли він справді чимраз вище підіймався, несений вітром угору, я схиливсь над Нестором і шепнув йому до уха:
- Піди до твоєї сестри, там у павільйоні, і попроси, щоб також до вас вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить.
Сказавши це, я хутко пішов.
* * *
(По довгім часі).
Я не бачу її і не чую про неї нічого. Чув лиш від Василька, що незадовго має відбутися Оксанине весілля. Отже, скорше, чим було зразу постановлено. Всі, очевидно, зайняті, хоча весілля має цілком тихо відбутись.
* * *
(Пізніше).
Вже по весіллю, і молоді від'їхали.
Ми лиш у церкві на вінчанні бачилися, а радше сказавши, собі в очі поглянули. Виїжджаючи, забрала свекруха молодої Оксани і її з собою. Нащо? Цікаво б знати! Там на селі в неї вона має довший час перебути. Та свекруха вдовиця, з виду поважна й добродушна пані (чую, посідателька невеличкого маєтку), живе враз з нежонатим своїм старшим сином, управляючим тим маєтком. Чи не «математика» яка криється за тим усім? Син той не жонатий, мати «старша» вже жінка, - майся на бачності, емансипантко, бо син той симпатичний мужчина, а обставини могли б потягнути й деякі кансеквенції з того довшого побуту за собою. Та ба! Що мене те все обходить? Нехай їде або не їде, я її плану не розіб'ю. А щоб я вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Здається, наш роман(!), ледве розпочатий, скінчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра мати не мала неслушності, коли остерігала мене перед нею, відчуваючи материнським інстинктом невидимі її поступки на будуче.
Добре, що приїжджає до нас Дора Камінська з Ч., улюблена донька тіточної сестри матері моєї. Донька консисторіального совітника, дівчина не без маєтку, і саме ідеал, з котрим, на тайну думку матері, я міг би спокійно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто б її не знав так, як я, і на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату, а бодай на часок - і мене.
* * *
(Знов пізніше).
Сьогодні здибав я, вертаючись з уряду, малого Нестора, який ішов до школи. Розуміється, я його задержав.
- Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш до школи? Тепер ледве по першій.
Він поглянув на мене поважно й відповів:
- Я обіцяв одному хлопцеві в школі показати німецьку задачу. А що він далеко від школи мешкає (він селянський син), і через полуднє остається в школі, я йду скоріше, щоб ми повчилися, поки зійдуться інші ученики або й сам професор.
Сказавши це, він вклонився й уже хотів іти дальше. Хлопчина очевидно спішився, і моя задержка не була йому пожадана.
- Пожди, не спішися так! - задержав я його. - Ще маєш доволі часу. Тепер, як кажу, саме по першій; розкажи мені, що вдома чувати, і чи всі здорові.
Хлопець з чемності станув, хоча по ньому було видно, що моє здержування його майже боліло, так спішно було Йому йти, і не знав, з чого починати. Одначе надумавшись, відповів коротко:
- Всі здорові.
- А сестра твоя, Маня, що пише? - спитав я просто.
- Не знаю, що пише. Лиш прислала мені великого рогача в пуделочку й писала, що його зловив для мене пан Янко.
- Хто є пан Янко? - спитав я, вдаючи, що не знаю.
- Брат Влодка (себто мужа Оксани).
- Так?
- Так, - відповів малий і додав радісно: - Рогач такий гарний, я його все в саді пасу.
Я всміхнувся. Він був ще подеколи дуже дитинний.
- І нічого не писала Маня?
- Нічого, - відповів, а відтак додав: - Вона там вчиться на коні їздити!
- Як, Несторе?
- На коні вчиться там їздити, - відповів малий твердо. Мені при його словах вдарило полум'я до лиця.
- Хто її вчить?
- Пан Янко. І їй там дарували красне сідло.
- Хто?
- Я не знаю, але мама знає.
- А коли вона верне?
- Не знаю. Мама казала, що за чотири тижні. Але я вже мушу йти, - додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, - бо на мене буде товариш ждати. Я мушу, я обіцяв.
- Іди! - сказав я, - і додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж.
Малий, щоб здогонити втрачений зі мною час, віддалився поважно кілька кроків, а відтак, оглянувшися за мною, пустився бігцем.
* * *
Я пішов, мов засоромлений, і якийсь гарячий біль стиснув моє серце.
«Вона вчиться там на «коні» їздити (як колись я це її братові раяв. О!.. яка іронія!), і пан «Янко» вчить її, - повторились самі з себе дитячі слова в моїй душі. - Розуміється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розуміється також, що сама не буде вона там їздити, що «пан Янко» буде її супроводжати; буде нею на полях, на самоті опікуватись. - І тут, при тій гадці, я погано сам до себе всміхнувся. - Коли буде всідати на коня, він їй підставить руку під ногу, і тоді буде мусила до нього зближатися. Ні. Обоє - зближуться до себе. О, ми те знаєм, ми те все добре знаєм!» І знов викривив їдкий усміх мої уста.
Роздразнений такими й подібними думками, я згадав мимоволі свою матір, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало мені, може, колись у житті нанести горе, - старалася мене від того охоронити, а я опирався, між тим коли вона ось уже вчиться верхом їздити!
І вже не покидали мене думки про неї. Я бачив її заодно на самітних полях на коні, а коло неї його, котрого бачив я на вінчанні її сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партією в своїй околиці. Вона молода, чутлива, моєю матір'ю зраджена, - що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу її фантазію і її амбіцію, вона готова мені й моїй матері наперекір вийти за нього! А він може «кожної» хвилі женитися! Між тим коли я, гм, а до того його мати за Обринськими. В мені здіймився знов жаль у грудях - і він гнав мене так, що я в своїй задумі майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання, а радше перед домом Обринських, котрий мусив, ідучи й вертаючи з уряду, минати - і тут же отверезився. В вікні, де іноді бачив я молоду-дівчину або її сестру, побачив я тепер у тій хвилі її матір, яка підносила жалюзію. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усміхнулася. О, усміх тої жінки, о, той усміх її!.. Кілька разів згадував я його в своїй уяві, нав'язував до її дітей у пізнішім житті. І доброту зраджував він, і ніжність, і біль, а заразом був мов освячений чимось з нутра її. Вмить змінився образ Мані в моїй уяві й неначе побачив я нараз її лице з її молодими непорочними очима, що найкраще свідчили про свою душу. Ні, ні, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собі її. Вона не була такою. Вона була дочка цеї жінки, була добра, чесна, а я. І, мов опарений, поспішив я далі. Що був би я дав у тій хвилі, щоб моя мати була не робила тих натяків відносно моєї особи до оцеї жінки і її дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весіллю сказала пані Обринська до одної знайомої, котра її чіпнула, що, мабуть, незабаром віддасть і другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини її чоловіка погорджувати, вона воліла б її побачити - мертвою.
Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такі слова! Чому ви не були тою. Але, о, матері, матері! Сторожі дітей ваших, з бажанням і терпінням, з вашим небом і пеклом для ваших дітей!
* * *
(Пізніше).
З города чіпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, між листям за годівлею для своїх гусільниць, рогача від пана Янка і т. ін. з запитанням, що робить? Від підвів голову й поглянув на мене очима, мов був у тій хвилі в цілком іншім світі.
- Що там поробляєш? - повторив я лагідніше своє питання.
- Нічого. Шукаю за одним павуком, що впав мені ось тут десь на землю між малинами, і не знаходжу, - відповів затурбованим голосом.
- Байка, хлопче! - кликнув я. - Що тобі до павуків? Лиши їх у супокою, ще колись вколять тебе.
- Ні. Я йому хотів лиш докладно придивитися.
- Побачиш другий раз!
- Ні. Я сьогодні мушу бачити, - відповів малий. - Він десь буде тут, я зараз. - І не звертаючи більше на мене уваги, розділив корчі малин і нишпорив далі.
- Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш він один павук у городі?
Він знов поглянув на мене. Одначе шукав далі.
- Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? - опитав я.
Малий відступив від корчів з резигнуючим поглядом і не відповів нічого. Очевидно, не зрозумів моїх слів і не був мною вдоволений.
- Він не був великий, - обізвався врешті.
- Тим менша шкода, - потішив я й усміхнувся.
- Але я хотів його бачити, приглянутись йому цілком зблизька.
- А я тобі перешкодив. Правда? - питав я і вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєні її уста. Він не відповів. По ньому було видно, що не хотів заперечувати моїм словам, але не хотів і признати.
- Може, вже й не побачу більше такого, - сказав, ніби вибачаючись. - А цей був такий дрібнесенький, а такого ще я не бачив, шкода.
- Правда, то велика шкода, - відповів я з уданою повагою. - Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покінчиш школи. А тепер скажи, коли вертає твоя сестра Маня?
- Маня? - (І знов той гарний задуманий погляд).
- Маня, хлопче, сестриця твоя.
- Маня верне, вже, може, незадовго.
- Сама?
- Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - відповів він.
- А то чому?
- Бо вона мені помагає в науці. Братів нема, а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона мені часом показувала. Але я б і так хотів, щоб вона вже вернула.
- Любиш її?
Він усміхнувся мило.
- Люблю, - відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.
- Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?
- Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.
- Трудна?
- Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.
Я усміхнувся.
- Ти, бачу, жвавий хлопець. Але, - додав я, - як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і «потім» виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.
Він заперечив головою.
- Що ж, не хочеш?
- Я її може прецінь сам вироблю, - відповів.
- То й добре, - відказав я. - А до сестри не пишеш?
- Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.
- Лист?
Він заперечив головою.
- Що ж?
- Щоденник, - відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.
- Щоденник, ти? Хто це тебе навчив?
- Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?
- Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?
Він поглянув на мене, заклопотаний, а я, відгадавши його дитячі думки, сказав:
- Про павучка?
Він спустив очі вдолину й мовчав. «Чисто Манина вдача», подумав я.
- А про мене запишеш що коли? Він почервонів.
- Як прийду до вас з математичною задачею, то тоді запишу. А тепер...
- Тепер ні. Я розумію, - відповів я, усміхаючись. - Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобі поможу в задачі, чи Маня, ти приходь.
Я подав йому через штахети руку, котрої він несміливо доторкнувся, а відтак відбіг.
* * *
Через три тижні нічого, крім дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової праці. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дім Обринських, про неї я нічого не знаю. Вернула? Ні? Не знаю. Навіть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх задачах, щоб їх самому виробити, - і його не бачу. Ба ні, раз таки бачив. З підкоченими аж по коліна шароварками - я бачив його, вертаючи додому в обідню пору, як ходив у саду в високій траві босоногий, і шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, він став і дивився за мною, мов хотів щось мені сказати, а відтак, не рішившись, не сказав нічого. Отже, й він ні.
Сьогодні третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припікає, дарма, що кінець вересня. Вернувшись з проходу в лісі, де щохвилі мусив лицем стрічатись з павутиною, що простягалася від смереки до смереки, я кинувся в своїй кімнаті на софу й лежав, випочиваючи. Не довго лежав я так, коли оце чую під одвертими вікнами моєї кімнати, в зільниіку, голос матері.
- Що ти тут шукаєш, хлопче? - питала когось. - Загубив що, чи що? І куди ти перейшов? Чи не через штахети?
- Через штахети, - відповів на моє превелике здивування голос Нестора.
- Так, я добре відгадала. Та стережись, щоб я тебе більше тут не бачила. Коли що будеш потребувати, то знай, дорога до нас через хвіртку, а не штахетами передрапуватись. Розумієш?
Мовчання.
- А тепер іди!
- Я до пана Олеся. - обізвавсь знову голос малого. І тепер, схопившися, я став на рівні ноги. В першій хвилі хотів я через вікно до нього вихилитись, але, обміркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самоті, я здержався, подаючись на хвильку назад від вікна, тим більше, що слова й інтонація голосу моєї матері, які зачув я саме в тій хвилі, заставили мене мимоволі перебрати роль підслухуючого.
- Чого тобі до пана Олеся? Може, по цвіти для твоєї сестри? - говорила вона з роздразнюючою гостротою. - Цвітів нема.
- Я не по цвіти, я до пана Олеся. - відчувся шовковий дитячий голос у відповідь.
- По цвіти, кажу, - наставала мати на своїм. - Не вмієш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.
Мого сина нема вдома, іди!
«Мамо! - вирвалось тут глухо з моєї груді. - Мамо!» - а далі й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цій хвилі вікном і понизити її перед дитиною, виказавши себе, що «дома»?
Цього я не міг. Не міг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з своєю несміливістю боролась, поки з'явилася тут. Хвилину я вагався, під час тої хвилини чулося з-під вікна дальше:
- Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мій син не для вас. Затямте це собі всі. Всі що до одного, раз на все!
Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, і так, як стояв, я вийшов у город, опиняючись несподівано між ними. Мати станула, мов укопана, почервонівши аж під сиве волосся, побачивши мене. А малий Нестор, з побілілими устами й очима широко створеними, кинувсь з усім дитячим довір'ям до мене.
- Я лиш до вас, пане Олесь, не по цвіти! - виговорив він насилу, поборюючи по-мужеськи плач. - Лиш до вас хотів, - і з тим обернувся, щоб відійти. Одначе тут я заступив йому дорогу.
- Я знаю, що не по цвіти, ти мій гарний, гарний товаришу. Знаю надто добре, що не по цвіти.
І майже не тямлячись, з якогось жалю, що прокинувсь у моїй груді, я притягнув малого до себе й притиснув до своїх грудей.
У тій хвилі розсміялася моя мати. О, яким морозячим, до сеї хвилі незабутнім мені сміхом. І не поглянувши на мене ні одним поглядом, відійшла без слова попри мене в хату.
Ми остались самі.
Малий держав мене судорожно за руку й глядів незрозуміле великими вогкими очима на мене. Коли моя мати відійшла і її не стало видно, я схиливсь над хлопцем і спитав: