Оповідання - Кобылянская Ольга Юлиановна

Ольга Кобилянська

ЖЕБРАЧКА

Сонячне тепле передполудне в червні.

Вікно моєї артистично урядженої кімнати стояло ши­роко відчинене, а я сидів перед ним при столі до пи­сання.

Один з найкращих, найдикіших карпатських краєви­дів пишався якраз перед моїм вікном. Великанська, на піраміду подобаюча, густо залісена гора взносилась під небозвід. Біля неї темний вузький яр різнородно фор­мованих, залісених гір і скель. До того безпреривний шум соснових лісів, пригадуючий море, і повно сонця.

Всюди якнайбільше сонця.

Ніколи не видалась мені зелень лісу такою живою, інтенсивною; безхмарне, прозоре небо ніколи таким синім, лагідним. Я цілком потонув у тім виді...

Потонув!..

Те замало сказано.

Я відчував сю препишну красу природи кождим нер­вом; їв її очима, упивавсь її існуванням, а до того всьо­го і знав, що сили, котрі становили мою душу, збудила вона, що викохала їх сама-самісінька вона...

Щасливий, хто може розуміти її!

Непоборима охота заволоділа мною записати нині од­ну вже часто обдуману ідею. Відвернувши майже на­силу погляд від природи, почав я впорядковувати думки.

Вони піддаються, вони і супротивляються, вони роз­порошуються, вони глузують собі з мене... я не можу!!

Недалеко дому - може, зі сто кроків - сидить з са­мого ранку якась жебрачка і молить у перехожих милос­тині. Вона не жебрає, як се чинять люди сього роду їм уже властивим способом. Вона й не співає. В неї нема навіть того жебрацького тону, до котрого чоловік у тих сотворінь уже звик і котрий лише доти вражає, доки ті істоти перед очима. Ні, в неї і того нема. Вона скаву­лить. Все наново в однаковім tempo від високих до найнижчих тонів. В середині шкали ледве замітна від­міна, а відтак знов:

- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Я відчуваю таке скавуління цілим тілом від стіп до го­лови. Стараюсь не звертати на се уваги і пробую бути ніби глухим. Годі!

- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Воно завзялося на мене, впилося в мене, а я вслуху­вався з нервозністю, ба з охотою, повною скаженості, в те скавуління.

- Славно! славно! - шепотять мої уста з неописа­ним сарказмом.- Славно! - і подразнений майже до крові, шпурнув я перо на стіл.

Може, прецінь раз перестане!

Слухаю з повздержаним віддихом одну хвилину, дру­гу, третю, аж нараз:

- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

Се може чоловіка довести до божевільства.

Кидаюсь до вікна, щоб її побачити. Мене немов щось пхає ще, щоб я побачив її! Вона тут!

Сидить перед містком, що веде до торговиці, і скаву­лить. Ні, нехай собі вже думають, як хочуть, але се справді чисте добродійство, що жебрання заборонено. По малих містах існує ще та кара божа, хоч для бідних суть і там якісь запомоги. Але я зроблю всьому кінець. Шпурну їй грошей, щоб мовчала, або щоб винеслась звідси, або щоб просила хоч жебрацьким тоном, або щоб... або щоб... ох! щоб ти заніміла!

- Змилуйтесь над нещасливою, а бог заплатить вам!

В мені скипіло, і я усміхнувся лиховісно.

Пірвавши за капелюх, лечу до неї.

Вона сидить, звернена профілем в ту сторону, з котрої я якраз надходжу. Коли зачула мої кроки, замовкла. Ціла тонка згорблена постать з головою, похиленою на груди, простягненою рукою прибирає нараз характер напруження. Я звільняю хід, хочу їй приглянутись. Жовтий, немов віск, худий, але молодий, надзвичайно правильний профіль хилиться на грудь. Горішньої ча­стини лиця не бачу ще добре; нижча нап'ятнена глибо­ким, давно затетерілим болем...

Тепер підносить голову (мені здається, що надто ви­соко), і я бачу: вона сліпа, цілком сліпа. Довгі чорні шовкові вії закривають очі...

З острахом, з якимось наглим переляком витріщив я на ню очі і поклав скоро гроші в її малу руку, обгорілу від сонця. Її безкровні, меланхолійно стулені уста ви­кривляються немов до усміху.

- Нехай вас бог благословить, паночку!.. Нехай вас бог благословить тисячу раз! Від самого сходу сонця, котрого не бачу і не побачу вже ніколи, сиджу тут, а ви перші змилосердилися надо мною. Нехай вас бог благо­словить!

Несказанно гидке чувство заволоділо мною.

У СВ. ІВАНА

Сонячні промені пекли; нерухомий душний воздух був переповнений порохом. Було з початком липня...

Около старого православного монастиря св. Івана в Сучаві на Буковині, що прикрашений чудними барвни­ми малюнками, обведений високими мурами, подобав на кріпость - перепливала від двох днів величезна ма­са народу.

Се був день відпусту, день св. чудотворного Івана.

Здалека і зблизька насходилося багато людей, щоби тут скріпитися і вилічитися.

В низькім, багато прикрашенім нутрі церкви лежала обведена штахетами, на підвищенні, срібна домовина. В ній спочивало сповите в золотій матерії і набальзамо­ване мале, немов дитяче, тіло святого; ледве можна йо­го добачити.

Біля домовини сидів дяк, худий як смерть, з лицем блідо-жовтим, і, незважаючи на великий стиск людей, що товпились довкола нього, виспівував одностайним гугнявим голосом звичайні православні церковні пісні.

В церкві панував сумрак, хоч пора була полуднева. Незлічимі воскові свічки миготіли, капали, сичали і роз­ливали солодкаво-душну воню, що мішалася із димом кадила. Голова побіч голови тиснулися люди до свято­го. Штовхалися, тиснулися, топталися,- ба дехто бо­ровся навіть, наражаючи життя, щоби ближче дістати­ся до святого, споглянути на нього, щоби доторкнутися до його пишної святої шати, доступити спасення, цілу­ючи його в чоло...

При голові св. Івана сидів на понсовім оксамитнім кріслі, в золотім фелоні, бородатий чернець і держав на колінах срібну тацю. Наскладали прочани гроші за те, що оглядали святого. Таця немов угиналася під ва­готою своєю.

Який страшний натовп в жаристій спеці! Яка тяжка вбиваюча атмосфера! Який шепіт, які мольби, стони, змішані з монотонними співами, з зойками жебраків, хорих, при неустаннім гомоні дзвонів.

Черці, умучені сповіддю, висмикуються нишком біч­ними виходами та ховаються незамітно в свої кімнати близько монастиря, щоби покріпитися. Правда, се був день гарячий, день утоми, але се був для черців і день жнива, який в році не багато можна зазначити. Тут не появлялася жодна душа, котра б св. Іванові не принесла подарунку.

Багаті бояри з Молдави враз із своїми молодими дру­жинами приїздили гарними оксамитно-чорними чвірками, в посрібленій упряжі, що на сонці аж лисніла, і ки­дали горді дари поміж жебраків і на срібну тацю.

Діди-каліки становили перед входом церкви відра­жаючий шпалір і жебрали та горлали з цілої сили. Різнородні товари, переважно барвні образи святих, на­миста, свічки, пахучі мила та всякі прикраси жіночі продавали тут у великій кількості.

Около звичайно тихого дому божого торгували, ошукували і крали тепер зовсім свобідно і без роз­бору...

А там... там винесли знов одну жертву - молоду дів­чину, що серед стиску та натовпу зімліла. Вона прибула з далекої далечини до св. Івана, щоби знайти поміч на свою недугу...

Мертве тіло сімнадцятилітнього хлопця винесли пе­ред кількома хвилинами. Незвичайно парна атмосфера церковна убила хорого на груди.

Між тим безперестанно розщибалися дзвінки та лунали співи. Різнозвучний гамір бушував серед німих мурів монастиря, розлягався далеко-широко в воздусі...

В однім кутку церковного подвір'я стоїть збита гро­мадка людей: чоловіки, жінки і діти. Стоять нерухомо. Посередині їх сидить на землі згорблений сліпий лірник і грає на лірі. Його лице почервоніло від спеки, однак спокійне, а він сам і не відчуває чудного характеру сво­го окруження. Його очі, широко отворені, впилися в одну точку, і він співає напруженим голосом.

І дивно! Який і беззвучний старий голос, а однако ж як зворушаюче зливається він з ніжним звуком ліри! Його слухачі немов причаровані, немов зрослися з тим кусником землі. Не перешкоджає їм ні гамір торгую­чих, ні зойки жебраків, ні гомін дзвонів, ні співи цер­ковні... Дрижачий голос старця і слова його пісні, що повторюються, опанували їх немов демонічною си­лою:

- Бабуню! А де правда? - питає шепотом боязко дев'ятилітнє сільське дівчатко, і сіпнуло удруге бабуню за рукав.

- У бога, дитинко,- відповідає старенька побожно.

- У бога! - повторяє воно стиха до себе... Опісля звернуло мимоволі очі на церковні стіни, на яркі ди­воглядні малюнки, задивилось на них і задумалося...

З задуми збудив її по хвилі напружений голос лір­ника:

Воно знов звернулося до бабуні і запитало сміліше:

- Чому нема правди?

Старенька, здавалося, хотіла щось відповісти дитині, щось їй вияснити. Погляд її блукав через хвилю вдали­ні, немов роздумувала і шукала помочі. Відтак здвигнула плечима, а по її устах промайнув ледве замітний безпомічний усміх - вона не відповіла...

Дівчатко, очікуючи відповідь, зморщило чоло і само задумалося...

АРИСТОКРАТКА

Її високі значні кревні полягли почасти яко політич­ні проступники в Росії, почасти - забрала їх холера. Її ж занесла доля, по довгих незвичайних борбах, да­леко за границю.

Проживала до п'ятдесят років в однім малім убогім селі. Зразу - яко жінка чесного, загальноповажаного чоловіка, яко дідичка; пізніше - яко бідна вдова при своїм сині, однім з найбільших і найнедбаліших п'я­ниць села.

Нічого в світі не було би її спонукало покинути ту місцевість. Навіть просьби її одинокої замужньої донь­ки - переселитися по смерті чоловіка до неї, покинути п'яницю - не вислухала.

- Не можу його покинути! - відповіла сумно, але рішуче,- його покидають і так усі, і чи ж він не мій син?

І не покинула його.

А відтак звідси видала свою доньку заміж, а що найважніше - тут лежав її муж похований і тут була вона знана. Кождий селянин, кожда жінка в селі знали і шанували її, для кождого мала пораду й щире слово. Кождій дитині була «бабунею», а недужим - лікарем.

Своїм старечим беззвучним голосом співала при ро­боті пісні, переважно якісь сумно-тужливі, і розказува­ла якогось роду казки, хто були її предки, як прожива­ла за молодих літ у своїх родичів і чому мусила забра­тись за границю.

В таких хвилях неначе відживала.

Її мутні очі оживлялися, похилена стать випростовувалася, а її руки ставали повні ласкавого пониження... Здавалося, її власна вартість ставала їй виразно перед душею, і вона мимоволі дорожила собою супроти свого окруження, не рівного їй. Ні, ні, в найбільшім убоже­стві, в найбільших злиднях додавали їй спомини про її предків сили і чинили гордою і неподатливою. Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити - зло­мити не могла.

Покладала всю свою гордість в те - зносити своє сумне життя з аристократичною гідністю і не упадати духом. «І,- думала не раз,- чи ж се не ознака шляхет­ного походження?»

Безнастанно навчала дітей, жінок і мужчин, а хоч і зірвала давно всякі зносини з товариством, задержува­ла, мимо того, межи собою і своїм окруженням строго всякі різниці. Німб величчя і якоїсь вищості, виклика­ний через те, впливав і на ню саму благородно. Чулася незвичайною людиною. А зате - там, у великім світі? Хто журився там, у голоснім світі, старою, зовсім зу­божілою женщиною, матір'ю п'яниці?

Її донька провадила отвертий дім, а вона неначе хо­валася перед тим світом. Відчувала, що був би приніс їй в її теперішніх обставинах лиш упокорення... З віком збільшувалися її убожество і клопоти. Син пропивав щораз більше, а вона не була в силі, помимо найщирішої волі і пильності, помимо рідкої своєї доглядності, покрити недостатки.

Заможніші газдині-селянки, зобов'язані їй до вдяч­ності, приносили їй дещо в дарунок.

Вона не приймала. Дякуючи з ласкавістю, котра своєю лагідністю майже мішала,- відсилала все назад.

Коли було їй сімдесят і кілька років і її сили опусти­ли зовсім - осталися стіни її колись гарної чистої кім­нати майже голі, а кілька голодних обідраних дітей її сина окружало її, як пересиджувала з утоми на ста­ромодній, давно запавшійся канапі, і вижидало жадібно кусня їжі, що її донька присилала і котрим ділилася сумлінно, не з'їдаючи його ніколи сама.

* * *

Було се з кінцем грудня, короткими, понурими дня­ми.

Високий по коліна сніг покривав землю. Морози і за­вірюхи мінялися, а рівні, мов море, поля і по них мчачіся хмари снігу викликували мимоволі далекі степи перед душу...

Саме в той час померла женщина.

Була до послідньої хвилі притомна і благословила раз по раз усіх: всіх знакомих, всі діти свого сина і своєї доньки, тії послідні здалека, бо не були присутні. Вони були її гординею, і вона споглядала на них завсігди з якимсь притаєним вдоволенням, котрого вони не сміли спостерегти.

Також жадала сама висповідатися і розпорядила, як має бути одягнена до гробу...

Коли священик вступив у хату, казала всім присут­нім вийти; межи тими були й такі, що чекали лиш на її смерть, щоб поділитися лахміттям, що покривало її тіло...

Пізніше дійшло аж до них (вони ждали під дверима), як він ганив її, що занедбувала церков, не ходячи до неї через двадцять і один рік, і як вона боронилася, стог­нучи:

- Ви не хочете мені простити, але бог простить мені. Він свідок, що я не мала сил ходити, а їхати не мала чим!

І знов слідували по якійсь хвилі понурі грозячі зву­ки, і потім знов насилу вистогнані слова:

- Але ти простиш мені, боже! Ти знаєш, що я пе­ретерпіла, знаєш усі хвилі мого життя, і тії, в котрих я з упокорення була порохом!

Відтак утихло в хаті, і проносився лиш його приглу­шений шепіт. Раз простогнала ще, немов благаючи о милосердя - воно роздирало серце... а недовго по тім вийшов і він з кімнати.

* * *

Було в годину перед похороном.

Безнастанно й нечутно падали великі сніжинки на землю.

Здавалося, небо схилилося глибоко вниз і роздроблю­валося невпинно в ті сріблисто-білі кусники.

Дім мертвої лежав далеко від села серед широкого, майже безкрайого поля. Представляв несказанно сум­ний вид. Обдертий, обмарганий, поодинокі шиби вікон позаліплювані папером, а сам так і хилився набік. Тут і там виднілась садовина, а на її вершках гойдались не­дбало ворони, міняючи щохвилі місця.

Перед входовими дверми були поприпирані старі хо­ругви зі штивними святими, мужики з відкритими го­ловами стояли коло них і заглядали цікаво у вікна.

Пилося за душу мертвої.

- Пийте,- говорив заєдно плаксивим голосом син,- небіжка була з великого роду, а її минувшість... о, її минувшість! - і хотячи доповнити свої слова енер­гійним тупненням ноги, підвів лиш ногами смішно, як до танцю.

Священик читав молитву. Донька з дітьми також при­була. Плакала гірким плачем, цілуючи раз по раз руки й ноги мертвої, а погляди внуків зверталися з тихим цікавим подивом на бабку і її окруження.

Послідня гордої родини!

Лежала межи чотирма стінами, мов жебрачка! Силь­ного духу, аристократка в повнім значенні слова, саме та, що ненавиділа з глибини серця малодушність, що во­ліла упадати з голоду, як приймати милостиню й ко­ритися - скінчила життя в найбільших злиднях!