Але вона мовчала. Мовчала й затулювала очі перед усіма ними, немов вид їх справляв їй біль або навіть осліплював її, як найясніші блиски полудня. Грубі сльози спливали по її лиці.
В самоті, в якій найліпше було можна відгадати її,- в самоті навіть чутно її часом,- роздумував я, що їй могло статися? Але я не міг догадатися. Я безпорадно бачив, як сум і туга чимраз сильнішими хвилями напливали на неї. Я чув, що вони швидко понесуть її на велике море вічної тиші...
Я плакав і згадував недавній ще час, коли вона, весела, як перший маєвий ранок, з щастям в очах самого мене наповняла щастям.
Душе моя!
Тисячі разів я рад був кликати її: «Лишись зо мною, поранкова душе моя!»
* * *
Вікна і двері стояли настіж отворені. Самота і тиша розсілися довкола, тільки цвіти, її улюблені цвіти, цвіли, і дихали пахощами, і купалися в світлі заходового сонця.
Почулися кроки.
Се той одинокий, котрому вона щовечора перед сном посилала поздоровлення: «Ти початок і кінець мойого життя!» - так поздоровляла вона його.
Він прийшов. Без шуму, осторожно, і сів на краю її постелі. Довго сидів і промовляв.
Я догадувався, що він говорив до неї й чого просив, і я затаїв у собі дух, щоб видерти у захланної тиші те, що мало статися. Вона вкінці прихилилася до його просьби, бо кохала його. Велике кохання все прихиляє...
Вона сіла на постелі й озирнулася. Здивовано й тривожно, так тривожно, як я ще ніколи не бачив її...
- Чи тут нема нікого? Зовсім нікого?
- Нікого. Тільки цвіти. Але цвіти не чують нічого, вміють тільки цвісти й дихати пахощами...
Тоді вона закрила своє лице, на якім розітлівся ввесь сором її істоти, і прошептала:
- В моїм краю...
Він урочисто повторив її слова:
- В моїм краю...
- поети...
- поети...
- се жебраки!
- се жебраки!
* * *
Потім вона відлетіла, моя поранкова душа. Відлетіла, як день перед ніччю.
І лишила - жебрака...
ПОКОРА
Повно масної, ясної зелені і сміх сонця.
Чотирикутний сад, замкнений мовчаливими панськими будинками, пишався в барвах.
Весняні цвіти цвіли. Ще рано, в сірім світлі під холодними краплями роси розвивалися нанині.
І розвинулися.
Турецький боз... білий боз... повні кругляві тюльпани, нарциси - біліючі, мов на зелених стеблах попричіплювані метелики...
Зелені кущі з густо і лукувато до землі спадаючими вінками галузок, обсипані дрібним звіздовато-жовтим цвітом...
Сильно пахучі аврікли ситої, понсової краски, і братки.
Ціла маса прерізних братків і ще інші цвіти.
Білявим піском повисипувані стежки окружали, кокетливо вигинаючися, клумби і арабески і губилися в корчах, що росли густо під холодним муром...
Около десятої перед полуднем вибирався артист з дому і взявся спускати заслону над відчиненим вікном.
В тій хвилі підступила молода циганка до нього - двадцятилітня, може,- з двома дівчатками в чотирьох... п'ятьох роках до вікна і стала просити милостині.
Говорила побожні, покірні слова, а малі наслідували її, простягаючи і собі рученята до нього вгору. Сумовито, а заразом лакомо були звернені всіх очі на нього. Великі, жадібні очі, в котрих тліла несвідома пристрасть полудневих рас.
Кинув гріш вікном, і вони його зручно зловили.
Стояли дальше.
Хотіли ще чого-то. Мати просила дальше. Яку злишню, зношену одіж... стару яку хустку... або і що інше. Все одно що: лише щоб ще чого-небудь... не мали нічого. Прибули здалека і мусили знов дальше... далеко... страх далеко!
І знов звернулися очі всіх, як передше, на нього. Великі, з лакомим... дожидаючим виразом... Мати зложила руки навхрест на грудях і склонилась покірно до землі.
Хтось зсередини закликав його. Звучний, рівний голос жіночий, наказуючий зачиняти сей час вікно...
Кілька хвиль минуло.
Пішли вже собі?
Пішли.
Вона оставила тут під його вікном щось зі своєї покори і пішла білою широкою стежкою, що вилася між весняними цвітами, між кущами, обсипаними жовтим дрібним цвітом, в золотім блиску сонця... до других замешкуваних будинків.
Ішла звільна... несміливим кроком... зі звисаючими по боках руками... городом... прямо, неначеб несла на голові повний дзбан. А однак... скільки-то ритму лежало в її рівнім ході... які шляхетні були в неї лінії, яка струнка і ніжна її стать, котрої краси не могла лишити і мізерна одіж, а зраджувала при кождім руху грацію і красу!
Глядів за нею. Артист...
Побачила когось з мешканців в панських сінях - і склала, як перше перед ним, тепер там руки навхрест і - повернула покора. Викінчено і скромно. Склонилася глибоко з повагою тихо до землі...
Засоромився.
Що було се таке? О що вона його перед хвилею просила, чого не міг дати, і вона надармо оставила щось зі своєї покори?
Що було се таке?
Соромився.
Відтак відшукав щось і збіг з тим вдолину.
Вона була зайшла там в сіни, а малі осталися в городі.
До них кивнув він рукою, вимахуючи дарунком високо, приманюючи їх до себе.
Прилетіли.
З утішним, щасливим щебетом - як птахи злетіли.
Темно-сині любі ластів'ята - розсіяні одною вже хвилиною...
Старше пірвало бурливо дарунок собі і, розкішно сміючись, вхопило його руку і притиснуло до неї свої уста. Але не там, де цілується звичайно, а трохи вище, майже під рукав.
В тій хвилі сходила мати по сходах і побачила все. Зложила руки навхрест і склонилася...
Поспішив в хату - з тайним щастям в грудях...
Не любив цілування. Але сей поцілуй дитинячих уст відчув він аж в душі. Лежав він йому на руці, немов прилипший до неї браток... один з тих оксамитно-м'яких з темними очима... яких саме багато цвіло он там в зелені і в світлі... Або ще лучче. Він лишив по собі виразний слід полудневого тепла...
І забув він все - артист.
І з тої хвилі минув довгий час і настала осінь.
В природі ішло все до посліднього викінчення. Тут і там добачувалося в ній послідні рештки сіяючої краси. В лісі... на нивах... в парку, а найбільше між гордими осінніми цвітами без запаху.
Тижні минають, як стоїть йому циганя перед душею.
І він бачить його, як тогді стояло... в мізерній одежині... головка сповита на манер матрони... в хустку неозначеної барви... смагляве личко з чорними очима... щастям розсіяними, напрочуд гарними очима... сумно вони закроєні - одинокі!!
І він хотів би, щоб воно знов прийшло.
Але не тепер - в маю.
Як все буде облите золотом сонця, буде розкошувати в свіжій зелені і в цвіті, в запаху і красі, в новості і утісі, і як повернуть ластівки,- щоб воно знов прийшло.
І він підняв би його високо вгору, а відтак дав би милостиню.
За те нехай би поцілувало його. Але не в руку і під рукав - лише в уста. Своїми дрібонькими, непорочними, теплими устами - нехай би поцілувало його. Тими пречистими оксамитно-м'якими братками... раз, і другий, і третій, а відтак нехай би ішло собі.
* * *
Але воно не прийде.
Попливло кудись далеко, гуляє під голим небом - і не прийде...
І виросте з нього така сама пальма, як його мати - висока, поважна... з сумовито закроєними очима - і буде клонитися.
Вивчиться руки навхрест складати і при кождій хаті і кождім порозі в просьбі о зношену одіж оставляти щось зі своєї покори...
ТАМ ЗВІЗДИ ПРОБИВАЛИСЬ
Поезія в прозі
Під самим лісом плила вузька глибока ріка. Змивала коріння старих дубів, холодила берег, на якім виростало буйне зілля, густі дикі корчі дерев,- і відбивалась від часу до часу від берега на знак життя.
Густий ліс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсім зеленою водою, і лиш там, де припирала лівим берегом до гладкої рівнини, блистіла здалека сивавим сріблом.
По ній пишались водні рожі, а ще більше їх широке зелене листя.
Рівнина, що припирала до лівого берега,- се широкий степ. Степ український. По нім грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.
Звідки походив?
Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко, і він розпустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім, мов цар...
Незамітно плила ріка вперед. Лиш як вітер здіймався й шалів по степу, її гладка поверхня морщилася з болю.
- Чого терпиш?.. - питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.
- Дражнить мене, а розіллятись не можу,- відшептувала болісно.
- Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила! - радив великан.
- Замало мене, щоб залляла цілий степ широкий,- відмовила сумно.- Зробились би з мене хіба краплі роси на нім, та окрасили його, мов кришталями. Волю так.
- Так? Стіснена в оцей жолоб та вічно стережена каменистим берегом?
...По гладкій поверхні промайнув у ясній, місячній ночі усміх її...
- Я глибока. Безмежно глибока. Оскільки вужча,остільки глибша. Оце широке пишне листя, що плаває тут і там по мені, що незамітною стеблиною здіймається з мойого замуленого дна до ясного світла, - воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє багатство...
Задумався ліс дубовий.
Говорила про багатство, а майже незамітна в тім широкім степу, і усміхалась.
* * *
Він був її вічною окрасою. Німої пристарої поезії. Магічними місячними ночами снувались русалки по його березі. В глибині його темній, безшелесній співали полохливі соловейки... а десь-не-десь вганявся з-поміж гущавин дерев сильний дуб-великан угору і глядів понад усіх далеко в сірий степ пустий... Далеко до сходу сонця?
Недалеко.
Але ще ніч пишалася.
А ночі тій відповідав широкий сум на степу й далеко розстелена туга...
За чим?
Що звізди в нім не пробивались. Що весь блиск багатства, що пишався та тремтів вічним сріблом он там на небесах, весь рай, розцвілий на голубім небі, не схилявся до нього і ані раз не відбивався в його могутнім далекім просторі.
* * *
А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лискучою поверхнею своєю незамітною вперед,- там грало світлом небесним.
Там звізди пробивались...
Чернівці, 27 липня 1900
В ДОЛАХ
Присвята В-у і О-у
Стоїть ліс. З дерев: берези, трепети, черемхи, дубини і т. ін.
Восени опадає листя, жовкне і шелестить. Грає з світлі різними барвами, іноді місцями жаріє проти сонця, мов само полум'я.
Між ними одна сосна, все зеленіє.
- Чого зеленієш? - накинулися дерева одного разу на неї.- Ми всі осінню жовкнем і скидаємо листя, а ти одна хочеш відзначатись в лісі?
- Я сосна,- відповіла вона поважно.
- Що се сосна? Або ж ти не деревина, як ми? Не ростеш в землі? Коріння твоє деінде, як в землі? Як се!
- Я сосна,- відповідає вона знов поважно.
- Відколи живем, скидаємо рік-річно листя, не зміняємо свойого звичаю, а ти одна бавишся зеленню. Сміх і наруга! Акторка!
Пішов лісом сміх.
Коли пізньою осінню почали сніжини літати і на їх гіллі білим пушком укладатися, а сосна все задержала свою одіж, піднявся гвалт.
- Ще не скидаєш твої голки. Вже час би! Ми вже давно про зелень забули...
- Я сосна,- знов відповіла деревина.
Тоді вони загуділи:
- Проч з тобою! ти не деревина, ти зайда. Твоє право неприродне, неможливо, щоб о тій порі справедлива деревина ще зеленіла!
Сосна схилила поважно свої віти до землі. Росла тут давно та зелень усе задержувала. Голочки її стали гострі і неприязні проти неуважних дотиків, а вершиною здіймалася до небес. Самітною почувала себе в лісі. А що була ростом найвища, орел спинявся на її вершині, прилітав і відлітав. І добре було в її густій зелені. З її корони глядів на цілий ліс.
Гордий і різкий птах був, що низин не любив, а відносин з пташнею, що цвірінькала по дубинах і трепетах, уникав. Сказано - цар птахів.
Добачила його раз стара черемха на вершині.
- А он на вершині зайди загніздився орел! - закричала.- Чи не сором се для нас, не зневага? Схаменіться! А он скільки прекрасних молодих дерев у лісі: берези, трепети, черемхи, бучини, вільшина. Ні, він на зайді загніздився! Чи чули? Яка там з неї деревина? Давай зганяти з неї орла. Царя-птаха украла нам!
- Украла, украла! - понеслося лісом.
- Я сосна,- обізвалася деревина.
- Що сосна? І що з того? Які в тебе заслуги? Який з тебе на будівлю матеріал? Від сьогодні до завтра? Ціла твоя заслуга, що вгору пнешся. Гей, товариство, схаменіться, вона орла нам украла!
- Украла, украла!
- Я власне для орлів,- сказала сосна.
Новий гвалт.
- Для орлів? А то що? В нас нема вже на чім загніздитись? В нас нема трепет? В нас нема грабин? Нема бучин?
Ще раз пояснила деревина, що вона сосна.
* * *
Стрілець ішов лісом. До нього звернулися з скаргою.
- Проступки?
- Отак. Он та, що вгору пнеться...
Другий голос:
- Орла, царя-птаха, нам украла.
- Орла украла?
- Украла, украла!
- Де він?
- А он. На вершині зайди.
В стрільця зброя. Він пан і над царем-орлом.
- Вбити?
- Ні, шкода. Може, дасться освоїти.
- Освоїти, освоїти!
- А де йому зажити?
Знов гвалт.
- А он же трепети в нас! А он берізка молода. А он черемха пишна і замашиста. А мені що бракує? Об'ємиста і груба, на сто років матеріал.
- Добре. Треба зігнати орла з вершини.
Гукнув вистріл лісом. Задрижала корона деревини. Орел ні крилом не кивнув.
Розлютився стрілець. Давай підпалити сосну, щоб не вертав до неї більше.
Підпалив деревину...
Гей, який огонь спалахнув із неї! Як загорілася сосна! Мов у мученицю перекинулася за короткий час. Полум’я колихалося хоругвами між її широкими вітами, а золоті іскри розприскувались луком над цілою вершиною. Дим садив розпучливим розгоном під небеса, та рятунок нізвідки не наспівав. Кипуча живиця спливала, як сльози, вдолину, і горіла сосна, мов пречиста жертва. Згоріла аж до пня.
Спокійно стало в лісі. Спокійно і буденно. Не чути широкого шуму сосни.
Вже не буде більше зимою зеленіти, не буде вже більше і орлів голубити.
А орел, цар птахів?
Відлетів, збивши люто крильми, не повертає більше. Загніздився на високій скелі, несила освоїти його. Іскрить очима до наближаючихся з низин і береже свою самітність...
Гордий і неприступний, не зміняється він ніколи. Все проче забув. Трепети, черемхи, бучину і дубину. Лиш одно не вгасає в його вірній душі - се образ пишної жертви, що в долах упала, і погорда до низин.
Чернівці, 4 липня 1907
ЗА ГОТАР
Нарис із сільського життя
Зима.
Старенький панотець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути - царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.
Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив - виходив із хати.
А старенький панотець мусив.
Двоє газдів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: «Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом».