Від тих слів, які учитель їй пригадував у різнім виді і при кожній нагоді, спливала на її вразливе серце сила, що поволі перемінювала й перетворювала всю її істоту.
Дотепер вона собі усвідомила порожнечу й марність найближчого свого окруження. Вона переконалася, що всі оті графи, барони, шляхтичі і їхні всі прислужники — це не тільки люди без глибокого знання, не лиш визнавці безідейного вживання грубого, бездушного, звіриного життя, але й люті вороги народу, між котрим живуть.
Мавка думала, що неможлива спільна життєва дорога для українського народу і для його великопанських відступників.
Або мусив би загинути народ, або чужі галапаси на його живому тілі.
Вона вірила, що український народ не згине, навпаки, йому призначене велике завдання в історії майбутності.
Мавка бачила лише одну можливість рятунку і справжнього людського життя для аристократії: навернутися назад на лоно українського народу.
Їй було дивно, чому аристократія, замість вести провід у культурному й народному житті, ішла і йде все у хвості історії, себто винародовлюється під впливом завойовника в ім'я низьких матеріальних інтересів.
Так само ця аристократія навернеться назад до українського народу, але чи в ім'я високої народної й культурної ідеї?
Ні, з низької самолюбної жадоби мамони.
Ось чому вона не хоче бути членом такої великопанськості, бо вона прийшла до висновку, що східно-галицька аристократія, відірвана від народу та позбавлена через те всіх ідейних основ життя, нічим не різниться від бездушності та безвартості всіх малих людей, котрі міняють або продають своє народне й людське «я» в ім'я клича: «Де добре, там рідний край».
Ось тому вона недавно почала уважати себе українкою на превелике згіршення і сміх її найближчої рідні й сусідів.
Усі вони були певні, що українськість граф'янки — це лише її хвилева химера.
А коли розмовляли з нею теж по-українськи, то лиш на те, щоб пожартувати, насміятися й закпити з українського народу.
Та коли уже здавалося рідні граф'янки Воронської, що її «українська химера» триває задовго, почали бентежитись і відчувати несмак. А пан Гаєвич почав побоюватись, щоб граф'янка не захотіла, борони боже, заспокоювати свої українські химери коштом величезного майна, котре, на жаль, стара графиня записала вже у цілості на неї.
У такому середовищі жила граф'янка Олена. Тому й не диво, що, за винятком своєї бабці, вона мусила ненавидіти своє окруження, котре для її поглядів, мало тільки іронічні усміхи нерозуміння, легковаження і погорди.
Вона чула, що це замало говорити по-українськи: треба своє навернення до українського народу засвідчити ділом.
Вона полюбила український народ. Одначе цей народ був для неї досі ідеєю, набутою з книжок і власних міркувань, а не безпосередньою, наявною, живою дійсністю.
У неї, як у справжньої жіночої істоти, прокидалося несвідоме бажання виявити свою прихильність, симпатію й любов до українського народу, за допомогою та посередством одної, вибраної, духом їй спорідненої душі.
Адже кожний народ, як сума одиниць — це загальне, від дійсності відірване поняття, невловиме «щось».
Поява Куценка в палаті, його мужеськість, сила і краса, зробила на граф'янку відразу глибоке враження.
І ось вона тепер сидить сама в обіймах ночі, і всі її думки та почування обертаються довкола нього.
Вона повторює слова графині:
— Чи жартом ти це кажеш, чи поважно?..
Думає над тим, як їй відповісти.
Вона кладе на груди руку й усміхається... Невже від того усміху втікає ніч?.. Мавка споглядає у вікно. Із-за темної гори дерев у парку виринає повний місяць, заглядає крізь вікно й, усміхнений, вдоволений, цілує мрійним сяйвом мавку у чоло, в уста, у груди.
Мавка, наче ластівка, зривається з постелі і стає перед вікном.
Синя глибина її очей стрічається з блакитною безоднею небесного безкраю.
Вогонь її очей і безконечне світло мільйонів зір створюють нараз один огонь, що тоне в морі світла, і єдине світло, яке тоне в огняному морі.
І мавка простягає руки до зоряного неба і тремтячими устами з захопленням шепоче:
— Лісовику, я люблю тебе!
Зозуля на годиннику виспівує дванадцяту годину.
Мавка обернулась на постелі, уклякнула й почала молитися до матері божої, щоб одвернула всяке лихо й небезпеку від нього...
XIX
Куценкова сестра Маруся вбігла вся задихана до хати і з радістю, тривогою та здивуванням злебеділа:
— Панна граф'янка йде до нас!
Ой, ладоньку! Хата знов засмічена! Мамо, поможіть!
Метнулася сюди й туди і миттю віником підлогу замела.
А мати стерла лаву, хоч і була чиста, пригладила настільник на столі й поправила собі чіпець на голові.
Старий Куценко станув при столі і впер одчинені широко очі в двері. Микола глянув у вікно й закликав:
— Бричка... Коні, як ті змії... Йде!..
Граф'янка станула у дверях.
— Слава Ісусу Христу!
— Слава навіки, гості до нас!
— Просимо, будь ласка, сідати... — сказав старий Куценко і, на знак пошани, стер на лаві мозолистою долонею чисте місце край стола та говорив, підкашлюючи:
— Прошу, пані... Вибачте нам наші прості хлопські вжитки...
Граф'янка сіла і хвилинку роздивлялася по хаті: між образами, що ішли рядком один біля другого від жердки над ліжком на двох стінах аж до мисника, побачила святого, який їй нагадував живцем її померлого учителя.
Усміхнулась та обізвалась до старого:
— Чи ви батько Івана Куценка?
— Прошу ясної панни, вибачте, так...
Мавка дивилася мовчки на його сиве волосся, на морщини його лиця і на його зігнуту постать, начеб хотіла довідатися, чи й скільки батько провинився проти свойого сина.
— Сядьте, батьку, і скажіть мені, чому ви не хотіли, щоб ваш син Іван, покинувши гімназію, працював на господарстві?
Старий Куценко сів, обтер собі чоло й озвався голосом, що подобав на стогін:
— Прошу пані, я хотів, щоб він скінчив гімназію. А він мені каже: «Тату, я хочу бути вченим господарем».
Я міркую, що воно, прошу ясної панни, так мається, або вчений, або господар. Але одно і друге разом...
Мавка усміхнулась:
— А якби ваш Іван тепер вернув до вас на господарство?
— Прошу панни граф'янки, це неможливо. Куди він пустився, хай туди йде далі,— обізвався несподівано брат Івана, Микола.
Мавка здивувалася:
— Хто це говорить?
— Це мій Микола... старший брат Івана...
— Так, це ви все підбехтували батька на брата?
— Прошу ясної панни, я не підбехтував нікого. Батько старі й нездужають... Я тільки все їм помагав.
— Гарно ви батькові помагали, що витрутили брата з хати.
— Я? — боронився Микола,— борони боже! Як Іван сьогодні є тим, чим є, то я тут ні при чім... Він сам собі винен... Чому він не хотів далі вчитися?
— А якби Іван хотів тепер далі вчитися?
Батько кивав безнадійно головою:
— Прошу панни, де йому тепер до науки! Ні господар, ні вчений з нього вже не буде. Запізно, прошу пані, запізно. Де-де-де?
— Ніколи не пізно на науку. Людина вчиться до самої смерті,— сказала мавка.
— Прошу ясної панни,— казав батько,— йому вже двадцять чотири роки. Це вже вік, його колеги давно на посадах...
— Знаєте, батьку, ваш Іван такий талановитий, що страчені літа вже нажене. Але ви мені скажіть: коли ваш син Іван обіцяє вам, що докінчить науку, то який тоді обов'язок ви, як батько, будете мати супроти свойого сина?
— Панночко,— відповів батько,— вибийте собі те з голови, щоб він мені обіцяв кінчити науку. Я не вірю, не вірю, прошу пані. Пропало. Ого!
Тут Іванова сестра Маруся, що стояла під печею та дивилася на мавку, як на ікону, почала голосно плакати й лебедіти:
— Отте все «не вірю й не вірю і не вірю!». Ви, тату з Миколою, таки напосілися вбити бідного Івана! Прошу ясновельможної панни, скільки я наплакалася через його кривду! Іван — то золото, не брат. Гарний, добрий, а душа — як сльоза! І тому він такий бідний, такий нещасливий! Хотів стати господарем, а тато: «Не вірю». Тепер хоче назад вернутися до науки, а тато: «Не вірю!» Таж наш Іван цілком чужий панні граф'янці, а проте вони, чужа особа, як ясний ангел, мають милосердя над ним! А рідний батько й брат: не вірю та й не вірю!
Маруся закрила очі запаскою й далі плакала.
Батько вдарився в груди кулаком, як тараном.
— Доню, щоб ти знала, що таке я хотів сказати, заки ти почала плакати. Панно граф'янко, беру на свідка вас і всі святі образи у хаті й так кажу: коли мій син Іван обіцяє докінчити свою науку, то я втішуся ним, як той батько в Євангелії блудним сином, і скажу йому: даю тобі, сину, все, чого тобі треба буде до науки — тільки вчися.
Всі зраділи, крім Миколи, якому лице потемніло.
Мавка глянула допитливо на Миколу й спитала:
— Що ж ви скажете на батькові слова?
Микола добував слова з себе, мов каміння з ями:
— Ну що ж?.. Як хоче, хай учиться... Хочуть тато помагати, то хай помагають...
По хвилі додав те, що для нього було найважніше:
— Пішло в багно вже стільки соток, то хай піде ще й решта...
— Ніщо не пішло й не піде в багно,— обурилася Маруся й говорила: — Тату, я не хочу від вас ніякого запису, не вийду заміж і буду наймичкою, тільки прошу вас: за мою частку хай Іван учиться.
Тепер обізвалася мавка:
— Ваш Іван буде вчитися. Мені вдалося його намовити до цього. Так само він вам обіцяє докінчити науку. Це певне.
Батько усміхнувся і закликав до своєї жінки, що стояла весь час мовчки коло печі:
— Стара... не плач! Наш Іван ще вийде в люди!..
Мати обізвалася:
— Ох, коби-то дожити, щоб він мене висповідав, бодай на смерть...
Мавка звернулась до Миколи:
— Обіцяйте мені, що шануватимете відтепер Івана і найменшої кривди йому не зробите ні словом, ані ділом.
— Воно, прошу панни, так: як він мене не скривдить, то я його не скривджу... Чого би я мав його кривдити?
— Батьку,— сказала мавка,— я хочу, щоб у вашій хаті не було нарікання на Івана через кошти його науки. Для того я зроблю так: я позичу Іванові на науку поки що тисячу корон, які він мені віддасть по скінченню шкіл.
Від мене Іван не прийме жодних грошей, а вам, батьку, не повірить, як ви тільки скажете, що будете його утримувати далі в школах. Для того я даю ті гроші на ваші руки, батьку, й ви самі передасте їх Іванові, так, якби це були ваші власні гроші, розумієте?
Батько витріщив очі:
— Прошу ясної панни граф'янки... Не розумію...
Микола сердився:
— Адже це ясне, як сонце... Ви берете гроші від панни граф'янки й маєте їх передати Іванові...
Мавка вийняла гроші, і, коли передавала їх батькові в руки, старий аж тоді зрозумів і закликав:
— Панночко! Борони боже! Що ні, то ні. За те, що ви Івана навернули до науки, я повинен заплатити вам...
Микола ще гірше розсердився, хоч його уста мовчали, але зате очі говорили: «Як дають — бери, старий дурню!»
Коли вкінці батько взяв гроші в руки, мавка просила його, щоб разом із Миколою пішов негайно до Івана, передав йому ці гроші, як свої і щоб ніхто йому ні в лісі, ані в хаті не сказав, відкіля ті гроші походять, а то пропала б дальша його наука.
Маруся плакала тепер з радісного зворушення, цілувала мавку в руки й називала її ангелом-хоронителем.
Так само мати прослезилася, одначе з тією різницею, що до її матірних сліз долучилося зворушення на вид високої суми грошей. Серед загальної радості й найкращих побажань мавка від'їхала додому. Одночасно старий Куценко з Миколою пустилися в дорогу до лісу.
XX
Батько й син ішли мовчки дорогою. Старий не бачив вже Івана два роки. Почувався до вини супроти сина і стидався. Хотів у когось порадитися, яке перше слово сказати Іванові. Глянув на Миколу, та пізнав одразу, що він йому нічого не порадить так, як не порадив досі.
Микола не бачив ані лісу, ані стежки, ні батька перед собою. У своїй розгарячкованій уяві він жадібно позирав на дивний рій, що червонавими хмаринками літав йому перед очима, лопотів розкішно крилами, то знов нечутно кружляв йому довкола голови, дотикався його рук і, мов словами, заохочував його: «Лови нас! Ми будемо твої».
Батько і син входять мовчки в ліс. Крізь гущавину ліщини веде вузька стежка. Батько йде вперед, син за ним. Ліс завмер. Ні людини довкруги, ні пташини в гіллях.
— Тату...
Батько не оглядається і йде далі мовчки.
— Тату!.. Ви оглухли?..
Поволі батько обернувся.
— Ну?..
— Давати йому таку велику суму в руки... гм... Як міркуєте?.. Га?..
— А що ти міркуєш?..
— Дати це йому в руки — пропаде...
— Добра людина йому це позичила. Це його гроші, розумієш?
— Йому половину. Решта — наша. Га?
— А гріх перед богом і перед Іваном? А стид перед граф'янкою?.. Що?..
— І та наша половина буде його... Тільки не в його кишені, а в нашій... Розумієте?..
— Іван — не дитина. Що його, хай буде в нього.
— Ви, тату, на старість зійшли на дитячий розум...
— Так-так. Я здитинів, бо слухав тебе та випхав Івана з хати, а собі вчинив ганьбу. Я аж тепер це бачу.
— Тепер ви хочете спокутувати гріх і мене з хати ізипхати?..
— Хто зна, чи не було б це по правді?
— По правді? — заревів Микола, аж ліс загомонів.
Батько злякався й глянув позад себе.
— Коли Івана шануватимеш, то спокутуєш свою вину.
Знов ішли мовчки. Нараз батько почув за собою нагальний тріс.
Обернувся: Микола виломлює собі здоровий лісковий кий...
Перший раз у житті вхопив батька наглий, ледовий жах перед сином. Хотів крикнути, втікати.
Але в найближчій хвилині вернувся і приблизився до сина, що обчіхмував кий з гілок.
— Хочеш мене вбити?.. Вбий мене, бо я лайдак! Я змарнував Івана. Але як йому не передані тих грошей, ось тут вони, на, маєш! Як їх Іванові не передані, то я з гробу встану, до тебе прийду і смерть тобі зроблю!
Микола устромив гроші, що впали на землю, батькові назад за пазуху:
— Тату! Що вам?
— Нащо ж ти це виламав?..
— На паличку.
— То ти не думав?
— Борони боже! Навіть хоч би й захотів — не міг так думати, бо, наприклад, я так собі шпикулював: половина Іванові, половина нам... Добре... Аж тут нараз як би живу побачив: десь на очі лізе та добра душа, та ясна панна, і всі лихі думки — мов у воду впали...
Оба ішли тепер мовчки й мали одну думку: як приступити, як заговорити до Івана?
Не видно сонця, як його заступлять хмари, а проте воно світить і гріє, життя творить і життя спасає.
Не видно мавки, бо вона захована за хмари дерев, за мурами палати, відмежована суспільною безоднею, що викопана між людьми.
А проте її краса, і доброта, й любов діє навіть на віддаль: створює з вовків ягнят, з чортів людей і гріх розтоплює, як віск на огні.
* * *
Батько й син прикучнули в гущі малинових кущів. Батько клячить напереді, Микола за його плечима. Обидва дивляться на Йвана.
Іван сидить при столику поміж деревами. На столику повно книжок. Він щось пише. Час від часу заглядає в книжку...
Батько сіпає Миколу.
— Сину, з нього будуть люди...
Микола сіпнув батька.
— Тату, обізвіться вже до нього...
— Я стидаюся...
— Я теж...
— Як же обізватися?..
— Закличте: «Сину Йване...»
— Ні, може, буде краще: «Слава Ісусу Христу!..»
— Добре, тату... Ну!..
— Я боюся...
— Почекаймо трошки...
Іван перестав писати і глянув перед себе у гущавину.
— Бачить нас!..
Обидва прилягли до землі. Іван почав далі писати. Обидва підвелися знов. Батько крикнув з кущів придавленим тремтячим голосом:
— Слава Ісусу Христу...
Іван зірвався.
— Хто там?..
— Я... твій батько... І твій брат Микола...
Іван хвилину дивувався, потім відповів:
— Не маю ні батька, ні брата...
Батько й Микола піднялися так, щоб їх було видно. Батько нагло, голосно закликав, голосом, уриваним від хвилювання:
— Мій сину Іване, я тобі кривду зробив... Так само Микола... Ми приходимо до тебе... Прости нам.
— Ви плачете? Прошу сюди, до мене.
Батько пустився йти до Івана, а Іван до батька. Микола не мав сміливості і зістав сам у кущах.