«Славна Звірина Громадо! Ви чули, яких дикостей допускається людина навіть на трупах наших братів і сестер! А як далеко сягає руїнницький вплив на звірину душу навіть у позагробнім житті, це доказує нам дух нашої ближньої, блаженної пам’яті рабині, вибачте, свині, яка щойно щезла нам із перед очей. Вона сказала нам, що чоловік мав право її заколоти з тієї причини, що її годував. Ця нещасна істота, ця свиня, утратила в людському хліві всі останки звіриної самопошани та показала нам ось який недостойний, низький світогляд: людський раб за корито помий продасть і честь і життя! Це, бачите, вицвіт людської культури! Тепер згадаємо ще кількома словами так званий суспільний лад між людьми. Цей образ зволить нам намалювати наш вельми заслужений соціолог і бувший директор поліції Високошановний доктор Ведмеденко. Пане докторе, прошу ближче».
Що звірі думають про людський державний і суспільний лад?
Доктор Ведмеденко заняв своє місце й почав малювати ось яку картину:
«Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Я вже довго живу на світі, студіював на багатьох університетах, був також на службі в людини. Отже, значить, я мав нагоду пізнати суспільний лад людства з теоретичного і практичного боку. З тієї причини радію, що буду в силі послужити нашій загально звіриній справі своїми наскрізь предметовими увагами. Думаю, що найперше буде до речі сказати одне слово про основу суспільного ладу у звіриному царстві, щоб тим яскравіше впала в очі кожному глибочезна прірва межи звіриним і людським суспільним життям. Основним принципом звіриного державно-суспільного ладу є максима: жий коштом слабшого, але поводься з ним із почуттям чесності й лицарськості, значить, убий його так скоро, щоби слабший звір не тільки не мучився, але й навіть не помітив, коли перестав жити. З огляду на таку нашу звірину засаду, згідну з честю, з мораллю й естетикою, кожний звір навіть не знає, що це таке смерть, не думає про неї та не боїться її, бо може й мусить у противенстві до людини сказати собі ось яку глибоку звірино-життєву правду: «Я не маю найменшої причини боятися смерті. Чому? Ось чому: коли я є, нема смерті; прийде смерть, мене нема». Цієї шляхетної риси нашої звірячості ми, звірі, слава матері-природі, придержуємося з малими винятками всі.
Як же виглядає людський державно-суспільний лад? Коли наша звірина держава на те тільки існує, щоб зберігати святий закон природи, силою котрого дужчий звір мусить убивати слабшого з найменшим болем для останнього, то людська держава піднесла до свого найвищого закону оцей жахливо дикий принцип: не вбий, тільки вбивай! Убивай, сильна людино, слабшу людину тижнями, роками, десятками літ, убивай її протягом її всього життя! Не вбий, бо тоді держава тебе уб’є! Убивай, тоді будеш корисним чесним, ідеальним громадянином».
Доктор Ведмеденко кинув оком на зачудовані й дуже збентежені обличчя звірів і говорив:
«Мені здається, що не всі звірі гаразд мене зрозуміли. Справа ось яка: людська держава забезпечує життя тільки маленькій кількості людей, які є її знаряддям; щодо мільйонів других людей, то вона стосами цивільних і карних законів зв’язала їм руки, ноги й душу і зовсім їй байдуже, чи ті люди будуть мати чим жити, чи загинуть із голоду. Людська держава поділила людей на посідачів і на так званих голопупенків або пролетарів. Уявіть собі, панове, що у нас, наприклад, який-небудь мій земляк ведмідь у приступі якогось поганого настрою вбив би нараз двадцять овець. Що ви думаєте? Невже він після заспокоєння свого голоду не відступив би других п’ятнадцять овець своїм сусідам?..»
Доктор Ведмеденко обернувся до ведмедя Бурмила і з усміхом запитав його:
«Як міркуєте, вуйку Бурмиле? Так, чи ні?»
На знак згоди Бурмило хитнув головою й бурмотнув басовим голосом:
«Гм»
«Але людина»,— говорив доктор Ведмеденко,— «нагоропашить цілу гору скарбів, запхає ними горло, черево, кишені, пазухи, халяви, а коли голопупенки хочуть із тієї гори взяти дещо у свої власні кишені й черева, тоді людина кричить до них:
«Геть руки від цього, ви, обірванці, голодранці! Це не ваше, це моє!»
Для звіриних мізків, не притемнених людською культурою, просто незрозуміле те, що держава бере такого самолюбного глитая з його ненажерливим і вічно, як безодня відчиненим ротом, у свою оборону перед мільйонами тих голопупенків! Ми, звірі, не знаємо засади «це моє, це твоє». А люди на цій засаді збудували цілий свій державно-суспільний лад. Коли у нас який звір голодний, то наша держава каже йому:
«Наш край багатий і широкий: бери собі, що хочеш».
Коли ж у людській державі мільйони гинуть із нужди й голоду, то держава тільки про одне дбає, а саме, щоб ті мільйони голопупенків не забрали, борони Боже, дещо з багатства, що його накопичив один або кілька людських особняків... Людська держава воліє, щоб ті багатства на пні зогнили, тільки щоби зберігати як найбільші святощі чисто людське право найнижчого самолюбства. Отже, людська держава на те тільки існує, щоб найбільші самолюби мали змогу скупчувати безкарно цілі гори статків і достатків; далі на те, щоб мільйони голопупенків були позбавлені в розпучливій боротьбі за життя всяких засобів і всякої свободи руху, значить, аби могли з ласки держави поволі й серед найтяжчих болів конати.
Але час од часу вдається голопупенкам розторощити трони, порвати царські ризи та замінити корону, наприклад, у звичайний собі горщик. Це в людей зоветься «революція». Одначе що тоді діється? Нема нічого страшнішого від невільника, що дорветься до жолобу державно-суспільного ладу. Тоді з давніших мучеників стають кати, з апостолів — Юди, з ідеалістів — поганці, з братолюбних одиниць — низькі самолюби, з лагідних ягнят — криваві Нерони, з невластолюбних добряг — нечувано жорстокі деспоти! І коли давніше над мільйонами людей панував коронований цар, то тепер царює над ними некоронований хам! І тоді на білу хмару наступає чорна хмара. Горе було людям під білою хмарою царів, та ще більша руїна обхоплює землю під чорною хмарою некоронованих деспотів. Тоді відчиняються пекельні ворота й пекло переносить своє царство між людей. Кожна людина непевна тоді свого життя в найближчий хвилині. Люди забувають, хто вони. Мужчини стають живими знаряддями вбивства, жінки перекидаються в божевільні гетери, великі країни червоніють од крові. І не тисяча, не мільйон, не два, а десятки мільйонів людей у дослівному значенні гинуть із голоду! Та заки умруть, вони стають людоїдами. Мати пожирає своїх дітей, брат брата, сестра сестру, сусід сусіда, чоловік жінку, жінка чоловіка! Найвищий Трибунале! Звірина Громадо! Оце так звана людська культура!»
Доктор Ведмеденко мусив тут перервати свій виклад, бо багато звіриних жінок зомліло під враженням жахливих слів ученого. Навіть сама її Величність Пані Цариця дістала нагло заворот голови й сам цар Лев чувся спонуканий відвести свою дружину особисто в її пишну спальню, відкіля незадовго вернув сам і глибоко задуманий засів знов на своєму престолі. Коли дбайливими заходами звірів омлілі жінки й дівчата прийшли до себе, доктор Ведмеденко говорив:
«Людоїдство між людьми — це наслідок непоміркованості, глупоти й бездушності вчорашнього голопупенка. Замість задовільнитися розвалом дотеперішнього коронованого ладу та змагати поволі й обережно до здійснення рівності й свободи між людьми, перейняв неграмотний, недосвідний і голодний голопупенко ненажерливу душу від свого попередника деспота та перейшов його тисячу разів жорстокістю, лакімством і кровожадністю. Та на тім не кінець. І це найбільша іронія, про яку думаюча істота могла чути. Бо ото цей некоронований голопупенко-деспот уявив собі, що йому призначено долею силоміць накинути всьому світові новий лад його домашнього людоїдства. Цей революційний школяр, який не в силі розв’язати у своїй власній хаті проблеми абортів, хоче вирішити проблему перебудови всього світу, ба навіть цілого космічного простору!
Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! З картини, яку я змалював, виникає з логічною послідовністю ось який висновок:
«В порівнянні зі звіриною державою всяка людська держава без огляду на те, чи в ній панує цар, чи глитай, чи голопупенко — це установа самолюбної наживи небагатьох одиниць із одного боку й повільного конання мільйонів людей із другого боку.
В людськім суспільнім ладі не зміняється ніщо за винятком положення й завдання корони, котра відбуває тільки невеличку подорож, а саме: за панування царів сидить корона на голові, а за панування голопупенка стоїть догори ногами під ліжком для певної потреби так довго, доки той сам голопупенко не вийме її з-під ліжка й не покладе її собі на голову. Тоді юрба, що раніше кричала: «Смерть цареві!», тепер несамовито реве: «Хай живе цар!» Оце вічне, незмінне блудне коло людського суспільного ладу. Ніяка зміна на ліпше, ніякий поступ тут неможливі. Чому? Люди не змінять ні держави ні свого суспільного життя, бо не матимуть потрібної до того духової сили. Щоби перемінити державно-суспільний лад, треба насамперед людям перемінити, переродити свою душу. Одначе це неможливе, бо людська душа, раз одбігши наслідком культури від природи, раз пересякнувши наскрізь багном самолюбства і гниллю брехні, на мою думку ніколи не переміниться й не переродиться. Я сказав забагато, коли згадав про можливість переродження людської душі.
Душевне переродження людей неможливе, а неможливе воно тому, що в людстві взагалі нема душі. Слабі останки її тліли в людях колись, але румовище й попіл світового пожару здушили, знищили їх цілком. Людська душа — це утрачений рай, який уже ніколи не вернеться».
Образ радника двору доктора Ведмеденка викликав бурю признання з боку всіх звірів. Не можна собі уявити звіриного одушевлення, що виявилося могутньою, ніколи на землі ні в небі, ні в пеклі нечуваною музикою, яка своєю сердечністю й безпосередністю почувань просто роздирала горла тисячів і тисячів звірів, од ледве чутного бриніння дрібнесеньких комашок аж до підземельно грубого й жахливого рику й реву носорогів і слонів. Всі звірині серця утворили одне серце, всі горла одне всесвітнє гармонійне горло, всі думки злилися в одну думку, яка продерлася в один потрясаючий оклик:
«Хай живуть наші славні філософи доктор Сич і доктор Ведмеденко! Многая літа! Многая літа-а-а-а-а-а!»
Кабан-шляхтич і кінь-мужик
Державний прокуратор Лис Микита забрав тепер голос і сказав:
«Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Ми вже задовго займалися наскрізь поважними виводами по питанню єства людини. Боюся, що деякі панове звірі, особливо наші достойні пані, а передовсім наші молоденькі краснопері, краснохвості і краснодзьобі панночки, не привикли до таких незвичайних картин і думок. Вони почали, а може небаром почнуть почувати себе ніяково. Щоб це оминути, а передовсім, аби дати нашому молодому поколінню поучну й веселу розривку, я хотів би поставити одне внесення, якого виконання причиниться може в найбільший мірі до пізнання всієї моральної та духової безвартості людини. Маю на думці так зване людське національне питання. Воно зі становища нашої звіриної думки й етики являється чимось так божевільним і одночасно так потворно смішним, що наша звірина молодь і навіть ми, всі старі звірі, будемо реготатися до розпуку, коли побачимо на наші власні очі, як людські народи національне питання розуміють і як його розв’язують. Із тієї причини я порадив би вивести перед очима Його Величності царя Лева й перед усією звіриною братією драматичну картину під заголовком «Національна боротьба між людьми». Акторами цієї картини будуть ті звірі, які зголосяться добровільно до цього завдання й котрі були на службі в людини».
Найвищий Трибунал прийняв внесення д-ра Лиса Микити. Тоді він звернувся до домашніх звірів і запитав їх голосом, який говорив, що й вони можуть у пралісі придатися:
«Хто з вас чується в силі виставити нам цю цікаву картину людської бездушності?»
Коли прокураторські очі спочили на обличчі песика, що недавно тому сповідався, псові нагло мелькнула через голову щаслива думка. Йому здавалося, що відверне від себе грозу кари за свої любовні гріхи, коли тепер використає нагоду розвеселити царя, прокуратора, трибунал і всю звірину громаду. Отже, без довгої задуми пес обізвався: «Гав, гав! Я!»
За другого актора зголосився молодий білий кінь, який дуже мав охоту побрикати собі трошки, бо ще ніколи не довелося йому стояти так довго й непорушно на одному місці. На знак згоди він заіржав весело та почав разом з псом протискатися крізь густу юрбу звірів до царя. Державно-собача поліція звеліла звіриному народові уступитися трошки назад і на боки, щоб видовище національної боротьби було по змозі якнайбільше.
Але звірині жінки почали пронизливим геганням, сичанням, дзявканням, гавканням, скреготом, кудкудаканням і краканням противитися тому, щоби песик виступав у ролі театрального художника-актора. Цар Лев і Найвищий Трибунал мусили рахуватися з громадською думкою звіриного жіноцтва.
Тому пес не міг виступити на сцені із-за свого неморального життя. Він похилив на своєму місці сумно малу голову та почав ковтати дрібні сльози, що горохом котилися йому з очей. Серед ледве чутного хлипання він жалібно скавулів і розжалобився дуже на людину, яка звела його, колись чисту й невинну душу, як то кажуть, на пси. На його місце зголосився дикий кабан, який сказав, що вправді не служив людині, але живе близько неї в лісі та вже не раз мав нагоду пізнати на своїй власній шкурі, що це таке людина. За однодушною згодою звірів узяв кабан на себе роль шляхтича, що по думці філософа д-ра Сича уявляє собою найцікавіший, найзнаменніший і найнікчемніший, разом із тим найсмішніший тип людини на тлі національної боротьби. Кінь дістав завдання виступити в ролі українця. Сам цар Лев звернув обом акторам увагу на те, що вони не сміють ранити один одного в боротьбі, бо звірі — це не іспанці й не англійці, щоб розкошуватися непотрібним розливом звірячої крови.
Кабан і кінь станули напроти себе. Лис Микита, що лаштував і вів боротьбу, закликав до обох національних представників двох слонів, які по приказу обкрутили своїми трубами животи кабана й коня і тримали обох суперників так, аби вони не могли рушитися з місця. Лис Микита пояснив звірям, що кабан-шляхтич і кінь-мужик находяться тепер у національній неволі та звернув звіриній громаді увагу на те, що вона мусить уважити, як ці оба людські невольники будуть поводитися у своїм теперішнім положенні.
Кінь-українець насупив вуха, понурив голову глибоко в долину та почав думати важку думу.
Зате шляхтич не устояв ні хвилини спокійно. Він наїжив шерсть, почав крутити передом і задом і розпорпувати землю. Опісля підняв голову, подивився своїми малими, немудрими, лукаво впертими очима на слона й на все окруження, зацьмакав цупко й заклацав зубами. Відчинив рот так широко, що здавалося, начеб його рило геть розкололося на дві половині, які вже ніколи не стуляться та почав стогнати, грозити, плакати, кричати, благати-молити ось якими словами:
«Я кабансько-лицарський народ гербу Пся креф! Моє покоління найстарше на всьому світі, бо ще Адам і Єва їли зроблені з нас кабанисько-шляхетські ковбаси. Хто хоче знати, що це культура, хай іде до мене! Тільки я маю на виставу красу штуки, мелодію мови, шик кабанських салонів, добірність кухні й товсту круглобедрість кабаних і кабанівен! Без мене світ тюрма. Голгофа, руїна! О, високі, достойні, всемогутні можновладці світу! Не допустіть до того, щоби кривавий деспот, тупоумний слон-кат держав мене в підлих обіймах неволі! Увільніть мене, благаю вас! Без кабана-шляхтича не засяє сонце волі нікому на світі. Слово гонору даю, пся креф! Брате українче! Молю тебе, поможи мені порвати кайдани, а я тобі. За нашу і вашу вольність — рох-рох-рох! Я — Месія, розп’ятий на хресті за гріхи світу! Як вийду на волю, брате Українче, стану апостолом, огненним стовпом. Богом волі і братерства з тобою і з цілим світом! Пся креф!»
Звірина молодь почала аж заходитися зі сміху, так їй подобалася гра кабана. Але і старі звірі, що вже багато на світі бували й пережили, не могли нахвалитися мистецького наслідування шляхецької вдачі актором кабана, а зубри з біловіської пущі, які може найліпше зі всіх звірів знали особисто шляхецький рід, хитали потакуючо головами й однодушно висловлювалися ось як: