Росіянин Андрій Курков із раннього дитинства живе в Україні й відчуває себе українцем по духу, хоча й пише книжки рідною — російською — мовою. Він — письменник, журналіст, сценарист.
У доробку має понад десять романів і декілька творів для дітей, а за його сценаріями зняли щонайменше два десятки художніх, короткометражних і телевізійних фільмів. Романи найвідомішого на Заході письменника пострадянського світу перекладені тридцятьма трьома мовами, зокрема англійською, французькою, німецькою, іспанською, японською, й потрапили в першу десятку європейських бестселерів.
Андрій Курков
1
Ранньої весни тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомого року я продав двокімнатну квартиру на околиці та збирався придбати собі однокімнатну в самісінькому центрі Києва, побіля Софійського собору. Старенькі, що продавали її, виїжджали до Ізраїлю й разом із квартирою намагалися продати мені купу непотрібної дрібноти, на взірець саморобної дротяної вішалки в коридорі. Григорій Маркович, голова сім’ї, наполегливо примовляв: «Я знаю ціну на все! Я зайвого не візьму». Дещо я купив, але від більшості речей та дрібничок відмовився. Придбав я і поличку з книжками — вона саме так і продавалася, щоб не знімати її зі стіни й не тягнути книжок до «Букініста»: навіщо зайва морока. Не знаю, яка частина зі сплачених п'яти доларів припала на книжки, а яка — на поличку, але про всяк випадок томики я не особливо роздивлявся, лише ковзнув поглядом по академічному виданню «Війни і миру» Лева Толстого. Ця книжка була великого формату і, певно, п'ятдесятих років видання. Такі книжки я любив коли не за зміст, то за добротний солідний вигляд.
Дванадцятого березня прийшов момент передачі ключів. Я приїхав під вечір. Біля під’їзду стояв мікроавтобус, присланий агенцією «Сохнут». Старенькі завантажували речі. Їм люб'язно допомагали два представники агенції.
— Ну, Колю Сотников, — сказав я собі, коли опинився на самоті в придбаній квартирі, — тепер ти хазяїн цієї розвалюхи!
Я ще раз окинув поглядом тріщини, подумки оцінюючи необхідний ремонт. Тоді підійшов до книжкової полички, дістав книжку, що запам'яталася великим форматом, і розгорнув її. Під палітуркою на мене очікував сюрприз. Методом, відомим мені зі шпіонських фільмів, у книзі був вирізаний потаємний сховок, у якому однак не виявилося ані золота, ані зброї. Всередині, в охайно вирізаній ніші, лежала інша книжка, пізнішого року видання — «Кобзар».
Здивований, я витягнув її і, очікуючи на чергову несподіванку під палітуркою, розгорнув. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на скриньку. Я перегорнув декілька сторінок і збирався вже був скласти цю книжкову матрьошку й поставити її на місце, щоб колись здивувати своїх майбутніх гостей, але раптом мені в око впали написані гострим олівцем по берегах книжки коментарі російською мовою. Тримаючи розгорнутий «Кобзар» у руках, я підійшов поближче до лампи й прочитав кілька акуратних рядків: «Патріотизм Т. Г. сприймав як любов до жінки та ненависть до армійської служби й особливо до бездумної муштри».
«А чи не який-небудь по-дисидентському налаштований учитель літератури робив ці нотатки?» — подумав я, бо пригадав свій власний учительський досвід.
Після педінституту я сам відпрацював належні три роки «істориком» у сільській школі, але за весь цей час мені так і не вдалося прищепити здоровим, рум'янощоким дітям доярок і трактористів ані інтересу до історії, ані бажання розгадати численні історичні загадки й таємниці, виловлені мною зі стосів перечитаних з олівцем у руках книжок.
На Григорія Марковича як на автора цих коментарів гріх було думати. Сам він був військовим у відставці й дуже цим пишався. Якось я застав його за пакуванням своїх медалей — він розклав їх на столі й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було багато — значно більше, ніж медалей.
Показуючи мені одну з медалей, він сказав:
— Я брав Прагу!
«А чи помітила це Прага?» — подумав я тієї миті, ледве стримуючи посмішку при погляді на цього сухого, маленького і до цих літ вертлявого дев'яностолітнього стариганя.
Брудна кухня теж потребувала ремонту. Її треба було відмити від старих власників — речам, та й самим стінам чомусь передається вік господарів, і тому щоб не відчувати себе зненацька постарілим, треба змінити поверхні й кольори, додати свіжості. Може, вчасно зроблений ремонт подовжує життя не лише квартирі, але і її мешканцям?
Я поставив чайник на закіптюжену газову плиту й знову почав гортати книжку, подумки повертаючись до дивних нотаток. На одній зі сторінок трапилася мені чудова та співзвучна з моїми міркуваннями думка: «Патріотизм голодного — це спроба відібрати скибку хліба в інородця, патріотизм ситого — великодушність, що викликає повагу».
Мені дуже хотілося зрозуміти — яка ж людина писала ці коментарі до «Кобзаря», хотілося знайти свідоцтва часу, коли все це було написано. Моя теперішня робота — нічним сторожем за гуманним принципом «ніч-через-дві» — не вимагала використання мозку. І мозок нудьгував. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку чи кросворд!
Я гортав і гортав, як гортають книжку, перш ніж зважитися її не просто прочитати, а проштудіювати із зошитом і ручкою. Перед очима промайнула ще одна авторова думка: «Справжній патріот не визнає ані національної більшості, ані національної меншості. Його любов до жінки сильніша за любов до батьківщини, бо жінка, яка відповідає взаємністю, і є символом батьківщини, ідеалом абсолютного патріота. Захист жінки, кохання до якої є взаємним, і є найвищим проявом патріотизму».
В іншому місці, під одним із віршів, був чисто щоденниковий запис: «16 квітня 1964 року. Зустрів Львовича у пивній навпроти ломбарду. Розповів йому про підготовлений рукопис. Він захотів прочитати — але обійдеться. Після провокації в кінотеатрі навіть його рука здається надто вологою для рукостискання. І ще ця звичка весь час озиратися по боках».
Я сидів до півночі, тоді склав «книжкову матрьошку» і поставив назад на книжкову полицю.
Наступного дня я заїхав до знайомого скульптора, чоловіка, який знав Київ останніх тридцятьох років майже поіменно.
— Пивна навпроти ломбарду? — перепитав він. — Звісно, там тепер кафе «Російський чай». Ні, пробач, вже не «Російський». Або просто «Чай», або... Там уже все не те, і навкруг не ті...
— А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича»?
Скульптор замислився.
Його двоповерхова майстерня була заповнена громадищами ще не обробленого каміння, макетами, невеликими скульптурами і величезною кількістю світлин, приклеєних до стін нібито замість шпалер. До цих світлин він і підійшов, підвівшись із-за низенького обідньо-журнального столика.
— Тут багато хто з тієї пивної, але я не пам’ятаю... Львович... Львович... Навряд чи це хтось із завсідників компанії. Туди приходило чимало «разових», і навіть якщо вони вчащали, все одно «своїми» не стали. Може, це один із них? Я ще спробую пригадати, але не сьогодні. Мені дуже потрібна дощова погода чи гроза — чудовий час для пригадування...
— Я потелефоную і нагадаю за першої ж грози, — пообіцяв я на прощання.
Ремонт нової квартири просувався повільно і, можна сказати, недоладно. Знайомі, які обіцяли мені допомогти із фарбуванням стін, несподівано зникли, і я опинився наодинці зі стінами та величезною кількістю бляшанок матової білої фарби. Сам починати фарбувати я боявся, тому й займався різними дрібничками, обдиранням старої фарби з труб у ванній та іншою марудною роботою.
Зненацька пролунав дзвінок від скульптора.
— Ти знаєш, він помер учора, цей Львович, якщо це, звісно, він. Мені подзвонив якийсь старий знайомий, просив допомогти з похороном — нема кому труну нести. Якщо хочеш, поїхали разом!
Пропозиція була і несподіваною, і дивною.
— Але ж я його не знав... — вихопилося в мене.
— Але ж ти його шукав! Я теж, здається, його не знав, — відповів скульптор. — Ба більше, я не міг пригадати цього Аліка, який мені подзвонив. Він запевняє, що ми знайомі по тій пивній...
Їхати на побачення з покійником, до якого в мене залишалися непоставлені питання, видавалося справою щонайменше безглуздою. Але я погодився.
Ховали його на Берківцях. Точніше, не ховали, а «підховували» до родичів, які вже облаштувалися там навіки. Жовте висохле обличчя ні про що мені не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха біля могили, прошепотів:
— Щось я його не впізнаю.
Проте Алік, який організував цей похорон, нагадав скульптору кілька епізодів із далекого минулого. І скульптор кивнув. Тоді вони в моїй присутності згадали декілька імен.
Я набрався сміливості й запитав у немолодого Аліка про людину, що цікавилася творчістю Тараса Шевченка і проблемами патріотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покійного Львовича.
Алік почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.
— Потім, — зрештою промовив він. — Ти ж ідеш на поминки?
Я кивнув.
Поминки, як незабаром з'ясувалося, влаштував скульптор у себе вдома. Семеро осіб сиділи довкола обідньо-журнального столика. Скульптор на електроплиті, що примостилася в кутку, смачно смажив яловичу печінку. Решта, не дочекавшись закуски, пили горілку. Пили мовчки, без тостів, навіть без зітхань.
Трошки ожили, коли перша порція смаженини з’явилася на столі. Скульптор висипав на стіл виделки. Поклав хліб. Трапеза набула жвавішого забарвлення, і хтось першим заговорив про покійника, незабаром перейшов на живих і закінчив свою напівнедоладну промову думкою про те, що раніше було краще.
— Так, — погодився хтось.
Поминки минули, як і годиться. Усі розійшлися п’яні. Про померлого поганого слово не сказали. Про нього взагалі, одного разу пригадавши, більше не говорили. Коли встали з-за столу розім’ятися, один із гостей упізнав себе молодого на одній зі старих фотографій.
— О! — вигукнув він і спантеличено випнув губи, наче ображений на себе тридцятилітньої давності.
Я підійшов і поставив йому те самісіньке питання — про людину, що цікавилася творчістю Шевченка і проблемами патріотизму.
— Аякже, — сказав він, — тоді багато хто цікавився такими речами.
— А рукописи про це хтось писав?
— Писали. Звісно, писали, куди ж без цього. Самвидав! А толку? Ось хто не боровся, той і не програв.
Він іще чесав щось і чесав, доки раптом не сказав:
— А були й містифікатори, одного такого пам’ятаю — Клим, удавав, ніби щось філософське пише. Усі в нього просили почитати, а він рукопис дістане, перед носом перегорне й знову до портфеля заховає. А сам сидів удома й вірші Пушкіна від руки прозою переписував, ну, так, щоб не в стовпчик, а суцільним рядком...
— А де він зараз? — запитав я. На думку спало, що це цілком міг бути автор коментарів до «Кобзаря».
— Клим? А біс його зна. Бачив якось я його у скверику біля університету. Там, знаєш, збираються і в шахи на гроші грають. Років зо два тому. А більше не зустрічав.
Кожна громада закрита по-своєму. Бджолярі збираються і розмовляють про речі, тільки їм одним зрозумілі. І, певно, ще довго вирішуватимуть — прийняти когось до лав свого товариства чи ні. Шахісти — теж не виняток. Ті, які грають біля університету, один одного знають, а з рештою на чемне «ви» розмовляють. І грають із чужинцями тільки на гроші.
Я кілька разів обійшов кола шахістів і шашкістів, що обліпили лавочки скверу. Ніхто на мене не звернув жодної уваги. Кожне коло непорушно стежило за дошкою, що стояла в центрі. На гравців не дивилися, їхня присутність була немовби якоюсь прикрою необхідністю. І не зрозуміло — хто за кого вболіває і чи вболіває взагалі. Об’єктом вивчення у таємничій мовчанці була сама ситуація на дошці, й саме вона була головною дійовою особою.
Климу сьогодні мало би бути шістдесят із гаком, і більшість членів неформального шахово-шашкового клубу відповідали цій характеристиці. Гра минала у мовчанці, й тому навіть випадково почути, як кого звати, не було жодної можливості. Тож я просто прилип до одного кола й заходився терпляче очікувати на розвиток подій із намаганням всім тілом «утеребитись» у довіру до цих фанатиків дошки.
Дивовижний стан непоясненного трансу раптом оволодів мною, і я, певно, насправді став на якийсь час деталлю цього шахово-шашкового живого організму.
У такому стані я разом із рештою фігур, опанованих шаховим трансом, проіснував десь годину, доки гра не скінчилась, і раптом видихнув своє заціпеніння і, розпроставши хребет, зрозумів, що годинне колективне стояння поріднило мене з цими людьми. Я погано грав у шахи і навряд чи зміг би навіть елементарно прокоментувати партію, яка щойно закінчилась, але інші могли, і я виявився вдячним слухачем. Щоправда, спочатку двоє старих ледь не побилися, коли затіяли суперечку про нібито помилковий хід слона. Моя неучасть у суперечці зіграла позитивну роль, і вони ґрунтовно взялися за мене і по пам’яті повторили всі основні ходи партії.
— А хто грав? — запитав я наприкінці з відчуттям, що вже маю право на запитання.
— Філя з Мишком... — відповів один із них, трошки вищий і зсутулений. — Вони з нових, недавно тут.
Я запитав, чи грає ще тут Клим.
— Ну, Клим! — другий старигань зробив одеський жест — підняв руками невидимий кавун. — Клим грає, та коли він грає, такі дурниці, — і він кивнув у бік лавки, що спорожніла, — не трапляються.
За п’ять хвилин я вже знав, що Клим мешкає в комуналці на Шота Руставелі, у скверик приходить інколи по п’ятницях, більше не п’є через хвору печінку й припинив розводити акваріумних рибок, а тому не відомо, на що він тепер живе.
Коли я йшов, то почувався, що вже став членом цього клубу Лишалося тільки навчитися нормально грати в шахи чи в шашки. Але мені це не загрожувало. І часу було школа, та й загалом я не любив повільні ігри.
2
У п’ятницю зранку я знову гортав «Кобзаря», насолоджуючись коментарями, залишеними олівцем.
«М’якість рідної землі не відрізняється від м’якості чужої землі, бо кожна земля була підґрунтям людства і не могла розподілятися між націями відповідно до якості цих націй».
Дивувала мене навіть не сама ясність формулювання, а саме предмет роздумів, наче людина, яка це писала, тільки відштовхувалася від почуттів та рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболіле. Але чому невідомця це так хвилювало в ті благополучні шістдесяті роки? Націоналістом він не був, інакше нотатки були б українською. Російський шовінізм теж не прочитувався, бо крім власних думок, тут відчувалася ще й повага, співчуття, а може, навіть і любов до Шевченка. В певний момент мені подумалося, що його роздуми могли бути близькими до думок Леніна — особливо про повну відсутність націй і національностей у майбутньому. Але тут я уявив собі, що сказав би Ленін з приводу того, що кохана жінка — то і є Батьківщина? Ні, не думаю я, що погодився би Великий Гаркавець із цим твердженням, якою би вродливою не була Крупська в юності.