— Тут усе китайське, — озирнувшись на мить, відповіла моя жінка. — Зелений є, жовтий...
Полковник Тараненко кивнув і повернувся до казанка.
Нарешті він налив собі в кружку окропу, кинув туди два шматки цукру-рафінаду й почав гучно розколочувати все ложкою.
— Товаришу полковник, — промовив я. — Може, хочете з молоком?
— З молоком? Звідки тут молоко?
— У мене сухе, дитяче.
Полковник кинув уважний погляд на мої речі, розкладені поруч із порожнім рюкзаком.
— Он те? — запитав він, показуючи рукою на бляшанки «дитячого харчування».
Я кивнув.
— Ну давай, якщо пропонуєш! — він підвівся, відкупорив одну бляшанку і всипав собі до кружки дві чи три ложки білого порошку.
Щільно закривши бляшанку, полковник повернувся на свій стільчик біля багаття. Подув на вміст кружки, подивився на небо. Кава ще була занадто гарячою, і він поставив кружку на пісок, а сам заходився длубатись у своєму брезентовому рюкзаку; зрештою дістав бежеву панамку з надписом «Ялта-86» і натягнув її на голову.
— Сиділи б ви по своїм хатам, я би зараз в отпуск пішов. Думаєте, я сам цю систему придумав? Це все начальство! Їм би тільки побільше вдалих операцій за мінімум бюджетних срєдств! А у мене путьовка в Одесу пропала. У санаторій імені Чкалова! Жарся тепер тут із вами на сонці, ше й моря нема поруч.
— А Каспійське? — запитав я.
Полковник скривився і простягнув руку вниз по кружку.
Я нетерпляче чекав моменту, коли буде зроблений перший ковток. Але «адидасівець» Тараненко не любив гарячих напоїв. Він чекав, доки кава вистигне. Чекав іще зо п'ять хвилин, і тільки потому кружка нарешті наблизилася до його вуст. Я полегшено видихнув свою напругу. Залишалося дочекатися, поки він нап’ється.
39
Важко відриваючись від блідо-жовтого піску пустелі, Вітольд Юхимович Тараненко чомусь згадував хату-мазанку своєї бабусі — Федори Кирилівни Кармелюк, яку, як здавалося йому, все життя, ледве не від самого народження, всі односельці називали бабою Федорою. Наче й дитинства в неї ніколи не було. Тіло полковника без поспіху возносилося, і він уже розплющив очі, які стулив десять хвилин тому через несподівано уповільнений кровообіг. Розплющив очі й насправді побачив уже далеко внизу цю хатку, що стояла на околиці села в Хмельницькій області, в такі глушині, що навіть колгоспи там виникли тільки після війни. Ні, усвідомлював полковник, що не може він зараз пролітати над бабусиною хатою, по-перше, бо ще невисоко піднявся, по-друге, через невизначеність самого польоту й нерозуміння його причин. «Міраж», — подумав про хатку Вітольд Юхимович, але тут-таки ще раз поглянув униз, на твердінь, яка віддалялася. Повітря на цій висоті здалося йому солодким, і незважаючи на сонце, що висіло вгорі, спеки він уже не відчував. Відчував тільки плутаність думок, які поводилися наче солдати-новобранці, що досі не вишикувалися в шерегу й не знають, як треба шикуватися. «Ша!» — прикрикнув на них подумки полковник, і вони втихомирилися. Затихли. І така благодать розлилася в душі його, що він роззирнувся на всі боки і зосередився на відчутті польоту. Політ тривав. Зробивши кілька рухів руками і ногами, полковник Тараненко усвідомив його реальність, а крім усього іншого збагнув, що його тіло з притиснутими до боків руками і ногами має значно кращі аеродинамічні якості, ніж воно ж таки з ногами на ширині плечей і руками, розведеними в боки. Прозорість повітря вражала — він помітив якийсь маленький камінчик, завбільшки із тенісну кульку, що летів йому назустріч. Вони зближувалися, і коли до кульки залишалося метри зо два-три, полковник Тараненко побачив, що пролетить вона за якихось сантиметрів тридцять від його тіла. І тоді виставив Вітольд Юхимович розтулену долоню на шляху кульки і зловив її. І від цього несподіваного дотику двох тіл, що летіли назустріч одне одному, повільною етерною дзиґою закрутився полковник Тараненко, стискаючи в долоні зловлений космічний предмет, схожий на тенісну кульку. Вітольда Юхимовича ще кілька разів розвернуло, віднесло кудись убік, наче він танцював вальс із невидимим партнером. І нарешті рух зупинися, і зависнув полковник у просторі. І тоді він підніс долоню з предметом до очей і розгледів, що ж він зловив, і навіть головою хитнув від здивування — у його долоні лежало яйце-писанка, розписане знайомим карпатським орнаментом. Тільки фарби вже пожухли й ледве прочитувалися. Видно, на сонці поблякли. Не знаючи чому, але Вітольд Юхимович почав крутити яйце в руці й іще уважніше роздивлятися орнамент — виникло бажання знайти дату, закортіло дізнатися, скільки вже років літає це яйце космосом. Але дати ніде не було. Один тільки кільцевий орнамент, у якому всі лінії: і рівні, і зиґзаґоподібні, і ламані, — сходилися, наче вічна ниточка без кінців.
«Навіть якщо з останнього Великодня, — подумав полковник, — то все одно давно вже...»
І раптом щось чималеньке, що летіло назустріч, привернуло його увагу. Він повернув голову й побачив людську постать, вбрану не в абищо, а в справжнісінький скафандр космонавта, з шоломом на голові. Постать летіла йому назустріч повільно, значно повільніше, ніж зловлене яйце. Було щось ґрунтовне в польоті космонавта. А коли наблизився космонавт до полковника, роздивився його Вітольд Юхимович — старий із рідким сивим волоссям, погано поголений, на шиї визирає з-під комбінезона сорочка-вишиванка. Поки полковник розглядав старого космонавта, який автономно плив у просторі, той несподівано вихопив із руки полковника писанку й ударив полковника ногою. Удар, звісно, був слабкий, жодного болю. Але образливо стало полковнику. Пальці його стиснулися в кулак. Він уже подумки дотягувався правою рукою до скафандра, але тут знову якесь наукове пояснення виникло в нього в голові; «А раптом, — подумав полковник, — він не вдарив мене, а просто відштовхнув, щоб продовжити свій рух? Адже тут немає тяжіння!» І нібито на доказ цього він побачив на обличчі старого космонавта, який повільно відпливав, усмішку вдячності. І підніс над оскафандреною головою старий писанку, підніс і помахав нею. «Напевно, його яйце!» — подумав полковник. Але все одно боролися в його свідомості образа на цього космонавта і бажання пробачити і пояснити його вчинок.
40
Поки Гуля розв’язувала мене, я пояснив Петру, яким чином і куди попрямував бадьорий дух нашого «адидасівця».
Петра Гуля розв’язала останнім, і він миттю схопив свою мотузку і кинувся до полковника Тараненка, який лежав біля розкладного стільчика з усмішкою на обличчі.
— Я тобі зараз покажу, як зі своїм народом воювати! — вигукнув він.
А полковнику в цей час усе було глибоко фіолетово. Його тіло лежало мертвим тягарем на теплому піску. Воно було всього лише запорукою його майбутнього повернення на землю.
— Не поспішай! — я намагався зупинити Петра, але він уже перевернув тіло полковника на живіт і гарячковими рухами зв’язував на спині Тараненка його мляві зап'ястки.
Потім, коли вже охолов, спокійно стягнув мотузкою кісточки на ногах, всівся на піску, як мисливець біля переможеного звіра, і закурив свою люльку.
Галя схвильовано подивилася на нього, я прочитав у її очах любов до цього сухорлявого різкуватого парубка. Я навіть не знав, які у них стосунки, хто вони: чоловік і дружина, чи просто соратники, як Ленін і Крупська? Але в будь-якому разі вони пасували одне одному, вони були більше, ніж «одної крові». Потім я подивився на Гулю, яка клопотала біля багаття. На Гулі була зелена сорочка-сукня, її темно-каштанове волосся напівпрозорою ширмочкою затуляло частину обличчя. Мені до цього часу не вірилося, що вона і я є тим «ми», яке називається родиною. Так, вона називала себе моєю дружиною, але в нас іще не було стосунків, які, наче якийсь клей «Момент», роблять людей невіддільними одне від одного. У нас, чи принаймні в мене, емоції та почуття були ще не вибудувані, дотепер цілком не усвідомлені. Що було в неї до мене — я ще не знав. Її характер залишався для мене загадкою. Суміш невидимої сталі й зовнішньої покірності. Таку суміш, якби я не зустрів Гулю, навіть уявити собі не зміг би в одній людині.
— Треба ладнатися в путь! — спокійно промовив Петро по п'ятихвилинній мовчанці.
Він кинув іще один погляд на тіло полковника і звівся на ноги.
— Йду погляну, що там у нього, — на ходу промовив він, прямуючи до речей Тараненка.
Багаття вже потріскувало. Над ним висів на тринозі казанок, біля якого сиділа Гуля.
Я сидів на підстилці, міркуючи про «відлетілого» полковника. Я не розумів, куди тепер рухатися. Заздалегідь обрана ціль раптом стала небезпечною. Але відмовитися від неї здавалося неможливим. Залишалося тільки досягнути цієї мети й потому спробувати пірнути в темряву, вийти з гри. Довге життя краще за посмертну славу.
— Агов, ти, поглянь, що я в нього знайшов! — до мене підійшов Петро. Простягнув розгорнуту схему Новопетрівського укріплення. Схема, зроблена тушшю, була старою, але не стародавньою. У нижньому правому кутку я розгледів підпис того, хто її складав, і дату — «1956 рік».
— Ти сюди подивись! — Петро тицьнув пальцем у чорне коло, біля якого дрібними чорними літерками було написано: «Розташування старої криниці».
— То що, він усе знав? — здивувався я.
— Нічого він не знав! — відрубав Петро. — Maпy мав, а де шукати не знав, бо в іншому разі на біса б ми йому здалися!
У моїй перегрітій казахським сонцем голові все поступово стало на свої місця.
Зрозумів я, що в активі було все необхідне для знаходження «скарбу», захованого в піску. Була навіть лопата. Тож спільна українсько-російсько-казахська подорож просувалася до своєї заключної стадії, після чого можна буде привітати Петра і Галю, а може, й полковника Тараненка зі знайденням реліквії і нарешті залишитися наодинці з Гулею. Так, мета моєї мандрівки зазнала неабияких змін. Тепер мені хотілося одного — залишитися вдвох із Гулею і вже потім вирішувати: що нам робити, куди йти чи їхати. Моє майбутнє тепер проглядалося з нового, несподіваного боку. Із авантюрного воно перетворилося на романтичне. «Романтична подорож на двох». Здається, є такий приз у телепрограмі «Любов із першого погляду».
Я отримав цей приз, не беручи в ній участі. Тепер, щоб залишитися вдвох із Гулею, треба було позбутися супутників, чия присутність тільки й заважала авантюрній мандрівці перетворитися на романтичну. А для цього зоставалося хіба знайти те, що закопав у піску великий поет, і помахати на прощання тим, хто повезе знахідку на далеку чорноземну батьківщину.
Гуля налила всім чаю і роздала сирні кульки. Галя віддала свою кульку Петру, а від нього з глузливою посмішкою отримала батончик «Снікерс».
Петро знову кинув погляд на «відлетілого» Тараненка. Тільки по довгому втомленому погляді на полоненого полковника він відсьорбнув зеленого чаю і кинув до рота маленьку жовтувату сирну кульку. Він так легко і по-свійському це зробив, що на мить здався мені найсправжнісіньким казахом. «Ще трошки, і ми всі тут казахами станемо, — подумав я. — І всі міжнаціональні підозри зникнуть самі собою, розчиняться у зеленому чаї разом із сирними кульками, розкатаються по язику до стану слини».
Галя несподівано простягнула половинку «Снікерса» Гулі, а та взяла, відразу поклала весь шматочок до рота і запила чаєм.
Мені згадалися мої нещодавні роздуми про різні способи досягнення міжнаціональної злагоди. Тепер у перелік дій та предметів, які викорінюють взаємну недовіру, я міг додати й батончики «Снікерс».
— То що, — Петро подивився на мене. — Час рушати... Цю свиню тут залишимо, — він кивнув на полковника.
Я заперечливо мотнув головою.
— Не можна — загине. Він іще днів зо три може лежати, а за три дні саме сонце його доконає! А потім тебе в Києві твій друг капітан СБУ Семенов запитає: «А де ваш начальник експедиції полковник Тараненко?»
Петро скривив губи і тяжко зітхнув.
— А як нам із ним чинити? — нарешті запитав він. — Тягти його на собі я не маю наміру...
— Та може, й не треба, — сказав я. — Давай перекотимо його попід камінь, накриємо чимось і руки йому розв’яжемо...
Петро не погодився, і мені довелося ще хвилин зо п'ять доводити йому, що моя пропозиція не тільки гуманна, але й корисна для нас. За три дні, поки він «літає», ми впораємося зі «скарбом» і встигнемо забратися геть із Форту-Шевченка. Я не замислювався, куди ми зможемо піти. На той момент це було не надто важливо.
Зрештою він здався. Ми вдвох перекотили Тараненка у внутрішній гострий кут відрогу, перенесли туди ж його речі. Накрили голову знайденою в його ж рюкзаці футболкою. Розв'язали йому руки. Потім підійшла Гуля, поставила біля його голови наповнену водою алюмінієву кружку й засунула у воду один кінець футболки, що затуляла йому голову.
Галя тим часом склала наші речі в подвійний баул і рюкзак, а свої — в торбу з довгими лямками. За півгодини ми рушили в путь.
Увечері, коли влаштувалися на привал, побачили віддалік тремтливі вогники міста. Мета була зовсім близько, й настрій якось сам собою поліпшився. Знову пили зелений чай, а після чаю Галя вирішила зварити гречаної каші, й ми всі терпляче чекали на вечерю, вмостившись навколо маленького багаття. Раптом Галя зойкнула та схопилася на ноги. Петро теж скочив, потім підвелися й ми. Нахилившись уперед, я побачив біля ніг Галі хамелеончика. «Петрович? — подумав я. — Щось давненького його не було. А я вже був подумав, що він від нас відстав...»
— Не бійся, — сказала Галі моя жінка. — Він хороший. Він приносить удачу.
— А то не скорпіон? — недовірливо, все ще з тремтінням у голосі запитала Галя.
— Ні, це хамелеончик. Він із нами мандрував. Видно, заснув і тільки-но прокинувся, — сказала Гуля.
— Найцікавіше він проспав! — вставив я свої «п'ять копійок».
Знову всі посідали навколо багаття, а винуватець галасу заліз Галі на джинси й завмер там, спрямувавши драконячу голову в небо. Галя, нахилившись, усе ще з побоюванням розглядала його.
— А мене тварини люблять, — сказала вона задумливо. — І собаки, і коти, і корови...
— Мене теж, — сказала Гуля і зітхнула.
Ми з Петром мовчки перезирнулися. Першого разу, здавалося, я почув жіночу розмову, і хотілося, щоб вона тривала. Так мирно вона звучала, що я навіть намагався дихати якомога тихше.
А згори, з високого неба, раптом посипалися зорі. І лише я їх бачив, лише я дивився вверх. Ні, неправда, хамелеончик теж. Ми вдвох сиділи, занурені в небо. Жінки розмовляли по-домашньому тихо. А Петро курив свою люльку й задумливо дивився на казанок, де варилася гречана каша.
41
Наступного дня ближче до вечора ми зупинилися на межі того, що багато років тому мало гучне й горде ймення — Новопетрівське укріплення. Зараз на цьому місці виднілися тільки залишки мурів і вапнякові тесані блоки колишніх будівель, що окремо стирчали з піску чи каміння. Прозорість повітря танула під тиском вечірніх сутінків. Уже складно було визначити межі цього укріплення: велике воно чи мале. Навіть коли ми дістали план-схему 1956 року, яку позичили в полковника Тараненка, неможливо було співставити намальовані гострим олівцем чи тушшю залишки будівель з реальними руїнами.
Нам нічого не лишалося, як просто чекати на ранок. А тим часом Гуля ладнала багаття з гілочок, зібраних дорогою. Та перед самим укріпленням несподівано знайшли ми висохлий стовбур якогось дерева. Стовбур був завтовшки з людську руку, тому поламати його об коліно виявилося неможливо, і ми з Петром по черзі розбивали його на тріски вістрям лопати.
Нарешті вогонь запалав, а тріски розтрощеного стовбура надали йому незвичну яскравість і силу. Вода в балоні закінчувалася, і ми поставилися до неї більш ощадливо, ніж зазвичай. Залишили точно на ранковий чай. Тут уже нам, здавалося, хвилюватися не було чого, бо ж наблизилися ми не тільки до руїн, але й до людей, які біля цих руїн оселилися. Десь поруч було місто Форт-Шевченко. Прогулятися по справжньому місту мені хотілося більше, ніж бабратися в піску. Давалася взнаки ностальгія міського мешканця.
Але вечір швидко переходив у ніч, і я вже знав, що сил у нас вистачить лише на похідну вечерю і на розкладання підстилок для сну.